У барі вихляла музика і дзюркотіла горілка у келишки.
«Пропала Україна», - думав хтось, допиваючи п’яту чарку.
Дівчата сперечалися, до якої країни краще емігрувати.
Під книгарнею мільований хлопець із пірсінгом критикував класиків за шаровар-щину. На вітрині брутально реготали мені в обличчя аляпуваті палітурки з незнайомими іменами. Каліфи на годину.
На бігбордах – цигарки та спиртне. Під рекламою презервативів жебрачила бабуся.
(…скоро я стану марксистом…)
Травневий день і зовсім тепло.
«Знову цвітуть каштани,
Хвиля дніпровська б’є…»
Бузок також цвів. Але Дніпро вже був гільйотинований новим мостом, а на кручах зводили хмарочос, що мав затулити софійську дзвіницю.
(… а вчора, випадково зайшовши до убогої забігайлівка, я побачив, що ніжка столу підперта книгою, я не захотів роздивлятися, бо мені здалося, що то був «Собор»…)
А далі, там, за Печерськом – бронебійний смог, в арканах фабричного диму ду-шаться дерева. Синява небес за драпіруванням куряви здавалася мені нагим античним ма-рмуром, затягнутим у стрейч новомодних кутюр’є.
(…майнула думка – «Будні – лише ксерокопії», - але я відігнав її…)
Дівчину за прилавком зводила судома фальшивої посмішки. Робочий день їй здава-вся довшим Великого Китайського муру. За манжети хапали кістляві руки апатії. Жалку-вав: маю диплом магістра – а пити і палити не навчився. Швидше, швидше на свіже повіт-ря!
Як гарно! Вибивати дієзи на клавішах бруківки, ловити сонячних зайчиків на сяйві бань! Тут Київ. Тут застигли віки…
…Віки застигли. Вічноспокій вічносну. А здавалося – от-от черству скорину асфа-льту проб’є лава, Годзілла, ракета, янгол-меченосець або хоча б зелена трава… Нічого не діялось.
«Окупація бездуховності», - думав я, наслухаючи пересипаний матюками діалог. Так красиво навколо, а люди байдужі…
І дивно, як посвітлішав мій настрій, коли в метро я зауважив томик поезій в руках у дівчини.

А она живёт в центре всех городов
И ты хочешь быть рядом, но надо
Ехать домой – уже темно.
Виктор Цой

В цей опівнічний час найбільше хотів би бути поруч із тобою. Вже погасли майже всі вікна, тільки ліхтарі жевріють у пітьмі, наче головешки у згаслому багатті. В домі навпроти солодко спить поет, що перед тим написав у вірші:

Третю ніч безсоння чорна птиця
Дзьобає у серце і зіниці.

Асфальтова траса незвично порожня, у жовтому, аж гарячому світлі ліхтарів вона виблискує, як антрацит. Темінь, темінь на небі і на землі. І жодної зорі. Якби я вгледів хоч одну зірку – я б загадав, що на неї дивишся ти. І мені вже було б не самотньо.
Пригадуєш, скільки зір ми наловили в серпневі ночі, лежачи на моїй поношеній ковбойці у прибережних пісках Дніпра? І кожній зорі ми загадували, змовившись, одне й те ж бажання – щоб ми ніколи не розлучалися. Але зорі злукавили, ошукавши нас. І ковбойка, що пам’ятає тепло твого тіла, безсило висить на спинці стільця. Я довго витрушував пісок з її нагрудних кишень, але в них, здається, лишилося кілька піщинок. Сорочка теж не хоче розлучатися зі спогадами тих ночей.
Ти ніби розтанула в літі, в тій сонячній хуртовині, що здійняла нас до небес, а потім вщухла, і я боляче гепнувся на грішну твердь. Я думав тоді лише про те, чи не забилася ти, падаючи з неба? А може, ти так і лишилася у піднебесних висотах, і колись зійдеш до мене по мосту сонячних променів? Бо як тебе, таку сонячну, уявити поміж сірої сльоти пізньої осені?.. Ти і літо – одне.
Пам’ятаєш той простий дерев’яний стіл, на який ми поставили пляшку з-під вина, наповнену чистою водою, а до неї – волошку? Ця волошка мала найдовше стебло, я зрізав її під самий корінь, дуже поспішав, аби не завдати волошці болю. Серце краялось: я не хотів убивати волошку, але мусив це зробити, аби піднести тобі, як трофей. Можливо, волошка це зрозуміла, бо вона прожила ще довго – на радість тобі. Ми любили разом слухати пісню Бітлів "All you need is love", а тепер на самоті я слухаю "Let it be", повторюючи цю фразу про себе, як мантру.
Асфальтовий п’ятачок перед моїм під’їздом заплямлений опалим листям, затоптаним, розкислим від дощів. Мені часто мариться, ніби хтось стоїть під кроною старої розкидистої абрикоси. Хто це? Тінь мого кохання? Невже від нього лишилася тільки тінь?
А ще – я часто бачу себе в порожньому метрополітені, безлюдна освітлена станція метро, і повз мене, не зупиняючись проходить поїзд, у вікні якого ти махаєш мені рукою, я кидаюся до краю платформи, але поїзд не зупиняється, швидко мчить і за мить зникає в тунелі, його поглинає темрява. Ти живеш в центрі всіх міст. Де ж тоді я? Я хочу до тебе…
Ти спиш. Дух з моїм обличчям тихо підходить до твого ліжка, поправляє тобі ковдру, шепоче на вушко "Добраніч" і тихо цілує в щоку. Ти посміхаєшся уві сні. Дух розтає, перетворюючись на прекрасний сон… Спи. Хай радісним буде твоє пробудження. Добраніч.

30.11.08

Все було як завжди. В міру заповнений тролейбус, відсапуючись, віз його з роботи в теплі обійми домашнього затишку. За тролейбусними вікнами, запотілими від нещодавньої мжички, тихо палав захід – більше вгадувався, аніж бачився. Пасажири поверталися з роботи або навчання, втомлені і здебільшого неговіркі. Все було звично.
Несподівано в одноманітну плинність увірвався голос, неголосний дівочий голос:
- Вибачте… Ви не могли б протерти вікно?
Він з подивом озирнувся. Біля нього стояла невисока білява дівчина в червоному пальто. Жіноча краса буває різна. Вона була красива дуже дитячою красою, скидалася на дівчинку, що вправно грає роль дорослої. На мить він розгубився. Просте прохання спантеличило його. Може, вона хоче поглянути, де зараз їде тролейбус, чи далеко її зупинка?
- Вибачте, - повторила дівчина з чисто дитячою несміливістю. – Ви не могли б протерти вікно? Я хочу подивитися на захід.
Кількома рухами він вималював у запотілому вікні величеньку ополонку. Глянув у неї, і побачене вразило. Відкрився вид на лінію метро, вдалині височіли будівлі сучасної стандартної архітектури, а над ними палахкотіла вузенька медово-жовта смужечка заходу під густою завісою сіро-фіолетових хмар. Картина нагадувала інопланетний чи постапокаліптичний пейзаж з фантастичного фільму. Вона лякала і заворожувала водночас. Це була страшна краса, ніби краса жінки, що вбиває себе, аби не іти заміж за нелюба.
- Гарно… - тихо промовила дівчина, злегка притискаючись плечем до нього.
Його раптом шмагонула думка – стільки ж разів їхати цим маршрутом, чи не щодня і щовечора, і вперше побачити таку грандіозну картину! Справді, раніше він коли й зиркав у вікно, то хіба щоб дізнатись, чи близько до дому. І ніколи б не попросив незнайомця витерти вікно, аби подивитися на захід. Тим більше в наш мізантропічний час…
- Ви любите індустріальні пейзажі? – несподівано запитав він.
- Люблю, - по-дитячому мило посміхнулась білява дівчина. – І живі люблю, і міські. В усіх них своя музика.
"Архітектура – застигла музика" – згадалася фраза. Цю фразу він чув давно, але застиглу музику почув тільки сьогодні. Він посміхнувся у відповідь на милу посмішку. Поміж них ніби плюснула тепла хвилечка.
- Інна, - трохи кокетливо простягла йому руку дівчина, посміхаючись ширше.
- Льоня, - він хотів сказати "Леонід", але назватись повним іменем не наважився, бо зрозумів – поруч з цією дівчиною не потрібні умовності, потрібна тільки довіра.
Вона не поспішала виймати свою руку з його долоні. Їхали, тримаючись за руки, як школярі, посміхались одне до одного. Не говорили, лише зрідка обмінювались короткими фразами. І було тепло, і було хороше.
А тролейбус ішов, покректуючи, заданим маршрутом, і вогники ліхтарів невблаганно значили пунктиром шлях – все ближче і ближче… Вона зиркнула у вікно.
- Мені виходити, - винувато посміхнулась.
- Скажіть, а ми могли б…
- Ні, пробачте, - неквапно похитала головою, дивлячись лагідно йому в очі. – Мене чекає чоловік.
Злегка, ніби школярка вперше, сором’язливо поцілувала його. Відчинилися двері. Вона пірнула у вулицю, а на її місце зайшло кілька нових пасажирів. Він повернувся до вікна і знову протер його. Сонце зайшло, запалали ліхтарі, хмари в небі були схожі на чорнило, що розплилося по воді – таке він бачив у шкільні роки, в ті часи, коли ще писали чорнильними ручками… Він вдивлявся у плями ліхтарів, сузір’я вікон в темних будинках, і відкривав для себе, що ці звичні краєвиди – краса, і не просто краса – краса гіпнотична, здатна розчинити в собі.
Він їхав з роботи, але це вже було не як завжди.
Він їхав додому, де на нього чекала дружина. Вірний друг, але не кохана.

8.10.08.

Буду завжди, ти так і знай,
Другом твоїм, ну і нехай.
"Океан Ельзи"

…Ти розповідаєш мені про море, як уперше побачила його, і як тебе спершу злякала синя безодня, що значила собою край світу, за яким – урвище, незбагнене дитячій уяві у три роки. Як ти вперше ступила в море, і воно обійняло тебе, і ти перестала боятися, і ви з ним подружилися назавжди.
…Ти розповідаєш мені про дитинство, у тебе тоді були чорні окуляри, якими ти пишалася, і набір кольорових резинок для волосся, якими ти пишалася. Як батьки любили і балували тебе, як тобі купували лимонад у целофанових пакетах і морозиво з автоматів. Як ви гуляли по пристані, де дивакуватий художник вирізав з кольорового паперу силуети натурників і наклеював на листівки, він і твій силует вирізав з червоного паперу, ти мені обов’язково покажеш. А потім ви знову йшли на пляж і каталися на катамарані під назвою "Flying Fish", а ти лише за кілька років, уже в третьому класі дізналася, що це означає "Летюча риба", бо тоді ти не знала англійської і не бачила летючих риб навіть у книжці.
…Ти розповідаєш, які були чудові квіти у дворику твоєї бабусі. Як ти любила фоткатися поміж квітів і як тебе любили фоткати. А ще ти любила фоткатися в темних окулярах, якими ти пишалася. А ще у бабусі був смішний песик, з яким ти любила гратися, але чомусь так жодного разу і не сфоткалася. Чому? Ти не знаєш. Ти перекидаєш тверду сторінку фотоальбому і говориш знову. У тебе була джинсова спідничка, якою ти теж пишалася. Правда, вона личить до окулярів? А от гарних босоніжок не було, тому ти любила ходити боса, стопи швидко звикли до нагрітої, шорсткої бруківки центральних вулиць приморського міста.
…Ти підливаєш мені чаю, підсуваєш ближче вазочку з печивом. Ти знову говориш. А ще тоді в моді були перебивні картинки, батьки тобі купили картинку з диснеївською Русалонькою, ти тоді ще не бачила цього мультика, але картинка сподобалася. Правда, гарно вона виглядає на цій футболці? Так, ти справді була модна дівчина. Ти смієшся і розповідаєш мені про дельфіна. Про одного дельфіна, з яким тебе теж сфоткали і з яким ти подружилася і не хотіла його відпускати. І дельфін теж подружився з тобою, ти певна в цьому. Так, у тебе багато фоток. Твій тато фотолюбитель, він фоткав тебе і на пляжі, голісіньку, ти потім заховала ті фотки, але мені ти покажеш і їх, адже я твій друг.
…Ти довірливо тримаєш свою руку у моїй руці і розповідаєш. У тебе першої серед твоїх подружок з’явилася лялька Барбі. У тебе була найбільша колекція вкладишів від жуйок у класі. Ти постійна тягала в школу ті вкладиші – мінятися з друзями, в школі існувала ціла біржа обміну вкладишів. А ще тато привіз тобі з Німеччини спеціальну косметику для дівчат, і ти першою в класі почала підфарбовувати очі, хоч учителі і соромили за це. Ти дивилася південноамериканські серіали і щиро переживала за їхніх героїв. Ти нічого не читала серйозного, крім казок і дитячих віршів. І з поведінки більше трійки ніколи не мала. Мої пальці обережно, злегка погладжують твою долоньку. Ти у відповідь по-ніжному міцніше стискуєш мою руку.
…Ти говориш. Навіщо ти говориш? Краще поцілуй мене. Я їхав до тебе крізь жовтневу зливу, зігрітий мрією – поцілувати тебе. Ти могла б зігріти мене поцілунком, але натомість грієш чаєм. Я вслухаюся у твої розповіді про дитинство, але вони нічого не значать. Повернися до мене, щоб я міг обійняти тебе. Я не хочу більше чаю і тістечок, я хочу відчути твоє тепло в себе на грудях. Не говори, помовч у моїх обіймах. Я твій друг, але хоча б на вечір – покохай мене так, як я кохаю тебе вже не знати скільки. Як першопроходець, я продираюся крізь зарості твоїх різноколірних спогадів про дитинство, і все чатую на мить, САМЕ ТУ мить, мить тиші – прилинути до тебе. Коли ж вичатую її? …Серце пришвидшує биття. Ти зовсім поруч, але недосяжна, відгороджена своїми щебетливими спогадами і ароматною парою чаю. Ти смієшся і гортаєш вільною рукою фотоальбом.

21.09.08.

- Ти ні на що не здатен! – великі очі дивилися неприязно, в зіницях палахкотіли несамовиті вогники, але в куточках уже збиралися сльози, готові їх погасити.
"Датен… атен… атен…" – застрибала луна під низьким склепінням арки.
Він стояв, тримаючи руки в кишенях і скоцюрбившись, ніби чекав удару бича по спині. Очі встромлені в землю, губи міцно стулені. Що він міг їй сказати?..
- Своєю сором’язливістю ти сам себе скував!
"Кував… ував… ував…" – дражнячи, понеслось відлуння.
Він сторожко, несміливо звів очі. В очах читалося багато: важкість, мольба, надія, приреченість… Цей погляд пік.
- Ти боягуз!!! – з розпукою, ніби стрибаючи з найвищого поверху, кинула вона з ледь стримуваним схлипом.
"Гуз!.. гуз!.. гуз!.." – злісно, зі смаком повторювала луна, відбиваючись рикошетом від стін.
Він дивився просто на неї і крізь неї. І вона не витримала. Зірвалася, кинулася наосліп, як від краю прірви, опустивши лице у долоні. Здається, вдарилася плечем.
Його серце стислося. Він не був боягузом. Але не наважився кинутися за нею слідом. Він повернувся і побрів до протилежного виходу.
За аркою був сірий день, без жодного проблиску сонця і радості. Холодно було ззовні і зсередини. Він уявив, як вона зараз біжить, заплакана, з болем у плечі – і йому здалося, що низьке небо ще понижчало. Небо давило на плечі.
У вухах лунав її останній крик, вдесяте і всоте помножений луною. Він не був боягузом, але цей крик боляче поранив його, і йому здавалося, що той зойк був вдесяте і всоте правдою.
Він не був боягузом. Він і так уже наважився багато на що. Він першим підійшов до неї, першим взяв її за руку і першим вивів на той шлях, яким ходять тільки удвох. Це коштувало йому дуже дорого. Раз збочивши зі шляху, він не знаходив сил повернутися на нього.
Порожня лава біля арки. Він важко сів. Найбільше зараз йому хотілося опинитися біля моря, щоб небо було легким і синім, лягти в човен біля берега, і щоби хвилі гойдали-гойдали, гойдали-гойдали… І було легко, і не давило на плечі.
Він не був боягузом. Він просто був нерішучим. Але тоді, коли все, чим він дорожив, повисло на нитці – він не наважився спинити лезо, що різонуло по тій нитці.
Він не був боягузом. Він просто був сором’язливим. Він знав, що вона ще довго не знаходитиме собі місця, але він ніколи не наважиться подзвонити їй першим, схвильовано дихати в трубку і старанно підбирати непотрібні вже слова. Він знав, що не зробить цього, і це його мучило.
Він не був боягузом. Це було в його житті вперше, і він просто не мав досвіду, як і кожен, з ким щось трапляється вперше. Але він вмістив у це все своє щастя, яке тільки намислив.
Вона пішла, і він не спинив її.
Не наважився. Засоромився.
Чи, може, він все-таки був боягузом?..

13.09.08.