Все було як завжди. В міру заповнений тролейбус, відсапуючись, віз його з роботи в теплі обійми домашнього затишку. За тролейбусними вікнами, запотілими від нещодавньої мжички, тихо палав захід – більше вгадувався, аніж бачився. Пасажири поверталися з роботи або навчання, втомлені і здебільшого неговіркі. Все було звично.
Несподівано в одноманітну плинність увірвався голос, неголосний дівочий голос:
- Вибачте… Ви не могли б протерти вікно?
Він з подивом озирнувся. Біля нього стояла невисока білява дівчина в червоному пальто. Жіноча краса буває різна. Вона була красива дуже дитячою красою, скидалася на дівчинку, що вправно грає роль дорослої. На мить він розгубився. Просте прохання спантеличило його. Може, вона хоче поглянути, де зараз їде тролейбус, чи далеко її зупинка?
- Вибачте, - повторила дівчина з чисто дитячою несміливістю. – Ви не могли б протерти вікно? Я хочу подивитися на захід.
Кількома рухами він вималював у запотілому вікні величеньку ополонку. Глянув у неї, і побачене вразило. Відкрився вид на лінію метро, вдалині височіли будівлі сучасної стандартної архітектури, а над ними палахкотіла вузенька медово-жовта смужечка заходу під густою завісою сіро-фіолетових хмар. Картина нагадувала інопланетний чи постапокаліптичний пейзаж з фантастичного фільму. Вона лякала і заворожувала водночас. Це була страшна краса, ніби краса жінки, що вбиває себе, аби не іти заміж за нелюба.
- Гарно… - тихо промовила дівчина, злегка притискаючись плечем до нього.
Його раптом шмагонула думка – стільки ж разів їхати цим маршрутом, чи не щодня і щовечора, і вперше побачити таку грандіозну картину! Справді, раніше він коли й зиркав у вікно, то хіба щоб дізнатись, чи близько до дому. І ніколи б не попросив незнайомця витерти вікно, аби подивитися на захід. Тим більше в наш мізантропічний час…
- Ви любите індустріальні пейзажі? – несподівано запитав він.
- Люблю, - по-дитячому мило посміхнулась білява дівчина. – І живі люблю, і міські. В усіх них своя музика.
"Архітектура – застигла музика" – згадалася фраза. Цю фразу він чув давно, але застиглу музику почув тільки сьогодні. Він посміхнувся у відповідь на милу посмішку. Поміж них ніби плюснула тепла хвилечка.
- Інна, - трохи кокетливо простягла йому руку дівчина, посміхаючись ширше.
- Льоня, - він хотів сказати "Леонід", але назватись повним іменем не наважився, бо зрозумів – поруч з цією дівчиною не потрібні умовності, потрібна тільки довіра.
Вона не поспішала виймати свою руку з його долоні. Їхали, тримаючись за руки, як школярі, посміхались одне до одного. Не говорили, лише зрідка обмінювались короткими фразами. І було тепло, і було хороше.
А тролейбус ішов, покректуючи, заданим маршрутом, і вогники ліхтарів невблаганно значили пунктиром шлях – все ближче і ближче… Вона зиркнула у вікно.
- Мені виходити, - винувато посміхнулась.
- Скажіть, а ми могли б…
- Ні, пробачте, - неквапно похитала головою, дивлячись лагідно йому в очі. – Мене чекає чоловік.
Злегка, ніби школярка вперше, сором’язливо поцілувала його. Відчинилися двері. Вона пірнула у вулицю, а на її місце зайшло кілька нових пасажирів. Він повернувся до вікна і знову протер його. Сонце зайшло, запалали ліхтарі, хмари в небі були схожі на чорнило, що розплилося по воді – таке він бачив у шкільні роки, в ті часи, коли ще писали чорнильними ручками… Він вдивлявся у плями ліхтарів, сузір’я вікон в темних будинках, і відкривав для себе, що ці звичні краєвиди – краса, і не просто краса – краса гіпнотична, здатна розчинити в собі.
Він їхав з роботи, але це вже було не як завжди.
Він їхав додому, де на нього чекала дружина. Вірний друг, але не кохана.

8.10.08.