Не лякай це пустище окликом,
бо бджола не знайде золотушник,
заблукає відлунням кажан, і земля обернеться на глину.
Не клич його, жінко, бо знайде твій голос лиш воду,
лише сіль, лише цвіль
на старезних потрухлих колодах.
Східне поле гойдає покоєм, годує погорду,
розполохане вітром і небом, засміченим сяйвом,
що не має світила ні в добру, ні в яку погоду,
а лише-но полуду з гори і до сірого куту.
Не гукай його, жінко,
бо знайде твій голос облуду,
і повернеться каменем радше, ніж птахом,
і впáде. Східне поле,
що любиш, ховає у травах отруту,
це хтось тут залишив
дух своєї вже збутої втрати.
Бачиш, поле твоє золотаве закрилося синню -
то не тінь, то не морок, чи це море тут розлилося?
Море кліпає оком, сліпучим, далеким і пильним.
Шепочи довгим хвилям тепер що завгодно, як хочеш -
це лиш пам'ять гойдається в полі твоєму під ночі.
Де ж душа цих просторів, що обрій згострили ворожий?
Ти вікно розвернула до іншого світлого боку.
Колисається згадка про тебе в далекому синьому морі,
що така ж пустовина, тільки більша, ймовірно, і мокра.

I

Це знайоме місце з початку днів,
що ідуть давно і лише твої,
заточило простір у білий стовп,
ти один у ньому, крізь кілька мов
ледве-ледве чуєш сторонній звук,
ніби час біжить з мармурових рук,
і неясно: субота чи середа, -
з кам'яних судин точиться вода.

Обрій зник.

Все, що бачиш, колір знайшло один,
ніби то полотно з-під усіх картин
вийшло наперед, у лляній красі
Магдаленовій вторує косі.
Як не маєш сил зупинити зір -
уповільнюй крок - всіх мірило мір.

II

І куди прийшов ти?
Повз чуже вікно,
що не відкриє нутрощів
теплого мороку,
йди собі, заглядай жалобою,
і люби жалобою,
говори жалобою.
Простягнулася із вікна рука,
добродійна і тепла,
карниз крупою і хлібом вкрила,
ніби то цілунки,
ніби доказ потрібності вікон.

III

Ця пора - безіменна, двигочуть мости,
хтось під їх животами худими пустив
низку кроків, чи радше нестертих слідів,
хтось ходив попід ними і гладінь молив
підкоритися мармуру. Так молиш ти
цю пору про заповнення пустоти,
не теплом, то хоч снігом і рухом хмар,
і приймаєш на плечі убогий дар.

IV

Що від тебе лишилось, крім цього пальто?
І здається, коли його скинути, то
не зумієш окреслити свій силует,
по собі не залишивши жодних прикмет.
Скільки часу стікло з мармурових рук,
що вчинили деревам холодних мук?
Повертай же дорогу крізь снігопад,
бо веде не вона, ти веди назад,
де початок брав, там її й покинь,
загуби її у теплі кімнат.

Я не смогла начать в который раз
так, как бы мне того хотелось.
Виной тому, пожалуй что, несмелость,
которая обычно скрыта, но сейчас,
она - единственный свидетель моих действий.
Или бездействия, безветрия в пустыне
полярной, что извечно стынет
в отсутствии и радостей, и бедствий.

По вечерам мне кажется, что стол -
один лишь существует в комнате (но впрочем,
он освещен один) и я сижу за ним напротив ночи
одна, пуская корни в пол;
и вновь меня пугает на мгновенье
знакомый блик, напоминая мне о том,
что есть "сейчас", а так же есть "потом",
что близится весна, крепчает время.
Но я не чувствую, что будет впереди.
И я пишу тебе на языке отцовском,
во рту зимы катаясь, будто соска
во рту младенца, не видавшего груди.
Но все, что мне сейчас по сути надо -
лишь осознание того, что мы с тобой
в единой плоскости, что нет ее иной,
она нам дом, она нам путь, она - преграда.

Ты знаешь, хорошо, что ты не тут -
зима твоя тебе не ставит точек
и будто намекает на отсрочку,
и будто дарит неизбежности уют,
и нужно сделать так, чтоб просто взглядом
нельзя было достать до тех домов,
которые знакомы, как из снов,
чтобы учуять: в них - и вправду рядом.

Что до того, как здесь проходит стужа
ты слышал, думаю, достаточно, но я
пожалуй, не сдержусь: для февраля
здесь холода чуть больше, чем бы нужно.
Давно такой зимы, как тут, ты не читал:
здесь небо рвет сухой подол о ветки,
а город сверху - будто листик в клетку,
и под ногами не земля, скорей крахмал.
Я пью горячее и не смотрю сквозь стекла
автобусов - они утратили прозрачность,
я жду чего-нибудь, что будет однозначно,
я жду поры, которая промокла,
жду поворота, чтобы не проехать
ту остановку, где мне нужно выйти,
и я надеюсь, что мне хватит прыти
не обернуть эту пору помехой.

Итак, я очертила, как могла,
чем здесь живу, и не могу иначе,
я отгоняю зиму, в темном клатче
прячу огонь, чтоб отступила мгла.
Но как бы ни было, я предана терпенью,
и благодарна, так же, как всегда,
что чувствую тебя, и провода
необходимы меньше для такого ощущения.
Пиши мне, как и раньше, иногда.