I

Це знайоме місце з початку днів,
що ідуть давно і лише твої,
заточило простір у білий стовп,
ти один у ньому, крізь кілька мов
ледве-ледве чуєш сторонній звук,
ніби час біжить з мармурових рук,
і неясно: субота чи середа, -
з кам'яних судин точиться вода.

Обрій зник.

Все, що бачиш, колір знайшло один,
ніби то полотно з-під усіх картин
вийшло наперед, у лляній красі
Магдаленовій вторує косі.
Як не маєш сил зупинити зір -
уповільнюй крок - всіх мірило мір.

II

І куди прийшов ти?
Повз чуже вікно,
що не відкриє нутрощів
теплого мороку,
йди собі, заглядай жалобою,
і люби жалобою,
говори жалобою.
Простягнулася із вікна рука,
добродійна і тепла,
карниз крупою і хлібом вкрила,
ніби то цілунки,
ніби доказ потрібності вікон.

III

Ця пора - безіменна, двигочуть мости,
хтось під їх животами худими пустив
низку кроків, чи радше нестертих слідів,
хтось ходив попід ними і гладінь молив
підкоритися мармуру. Так молиш ти
цю пору про заповнення пустоти,
не теплом, то хоч снігом і рухом хмар,
і приймаєш на плечі убогий дар.

IV

Що від тебе лишилось, крім цього пальто?
І здається, коли його скинути, то
не зумієш окреслити свій силует,
по собі не залишивши жодних прикмет.
Скільки часу стікло з мармурових рук,
що вчинили деревам холодних мук?
Повертай же дорогу крізь снігопад,
бо веде не вона, ти веди назад,
де початок брав, там її й покинь,
загуби її у теплі кімнат.