Не лякай це пустище окликом,
бо бджола не знайде золотушник,
заблукає відлунням кажан, і земля обернеться на глину.
Не клич його, жінко, бо знайде твій голос лиш воду,
лише сіль, лише цвіль
на старезних потрухлих колодах.
Східне поле гойдає покоєм, годує погорду,
розполохане вітром і небом, засміченим сяйвом,
що не має світила ні в добру, ні в яку погоду,
а лише-но полуду з гори і до сірого куту.
Не гукай його, жінко,
бо знайде твій голос облуду,
і повернеться каменем радше, ніж птахом,
і впáде. Східне поле,
що любиш, ховає у травах отруту,
це хтось тут залишив
дух своєї вже збутої втрати.
Бачиш, поле твоє золотаве закрилося синню -
то не тінь, то не морок, чи це море тут розлилося?
Море кліпає оком, сліпучим, далеким і пильним.
Шепочи довгим хвилям тепер що завгодно, як хочеш -
це лиш пам'ять гойдається в полі твоєму під ночі.
Де ж душа цих просторів, що обрій згострили ворожий?
Ти вікно розвернула до іншого світлого боку.
Колисається згадка про тебе в далекому синьому морі,
що така ж пустовина, тільки більша, ймовірно, і мокра.