Чому це сталося, я ж ще сама дитина?
Навіщо Боже дав мені цей дар?
Для когось став б він радістю незримою,
А ось мені все це лише тягар...

Я стану матір’ю, ... якою в біса матір'ю?
Я стану посміховиськом лише...
А це дитятко, крім жалю і розпачу,
Нічого більше в світ не принесе...

І що скажу, коли спитаєш:
“ Мамо, де татко мій, чого він не прийде?”
Що відповісти маю, моя рано,
Коли сама не знаю з ким він й де.

Сказав так холодно, немов крізь зуби:
“Люблю тебе",- і зник у небуття.
Якби ж я знала, ще тоді я знала -
Назавжди він піде з мого життя.

Моє дитятко, сонечко прекрасне,
Ще вчора я не знала – ти в мені.
Та твоя зірка засвітилась й гасне,
Немов кохання, що прийшло у сні.

Тебе не буде, скоро ти помреш,
Нікому не потрібна ти, дитино,
І на руках у мене не заснеш,
Не народившись, сину, ти загинеш.

Я вже стояла там, перед дверима,
Які розділять нас на все життя,
І розуміла ясно як ніколи,
Назад уже не буде вороття.

Не знаю чи почулось, чи насправді,
Десь гірко так заплакало дитя,
Та що ж я роблю – раптом думка спала,
Хіба то я дала тобі життя.

Це ж воля Господа, що ти під моїм серцем,
І лиш Господь нас в силі розлучить.
А лікар із байдужими очима
Не має права волю цю чинить.

............................

З того страшного дня пройшло вже більше року,
Який став найщасливішим в житті!
Тепер я вже чекаю твого кроку,
Моє дитятко, скарбе золотий!

У мене син, я гордо звуся “МАТИ”,
І що би не судила доля нам,
Нікому не під силу вже відняти,
Мою кровиночку нікому не віддам!!!

Так несподівано скінчилося усе,
Мені нема в що вірити і мріяти,
Моя молитва жаль в собі несе –
Як ти могла таке з собою вдіяти?

Ще кілька місяців і мав я стати татом,
Гуляти з донькою малою, круглолицею
Не вірю в дійсність, важко визнавати –
Моя дружина виявилась вбивцею.

А навкруги усе цвіте весна...
Мені так хочеться забути і простити,
Закрию очі і з’являється вона -
Маленька доня, так безжально вбита.

Мені у вічі заглядають оченята,
Маленькі ніжки тихо тупотять,
Знов чую голос ніжний: “Татку, тату!”
Невже колись нам небеса простять?

Як ти могла із нами так вчинити?
Не хочу чути виправдань пустих,
Невже це вихід, взяти тай убити,
Нащо на душу взяла ти цей гріх?

Кар’єра, гроші, стан тонкий, посада,
Усе це проміняла на життя
Моєї крихітки. Ти гірша за Пилата.
Тож не проси у Бога каяття.

“Аборт”- звучить мов грім мені в вухах,
Смертельний вирок безневинним дітям.
Як жити далі, бачачи цей жах,
І знаючи про них, безкарно вбитих.

Як не крути – минуле вже позаду,
І я нічого вдіяти не зміг,
Не розпізнав я твій жахливий задум,
Свою кровинку від ножа я не вберіг.

Сьогодні знов приснилася мені,
І мовила: “Я дуже вас любила,
Чом в тебе очі таточку сумні,
Я ж нашу маму вже давно простила!”

Болить весна. І байдуже, що вбрана
Вона в квітчастий запашний вінок...
Болить мене, і вже не перестане,
Той перший зради весняний урок.

А промінь сонця, відблиском ножа,
До мого серця болісно торкнувся.
Твоя душа уже мені чужа,
І не проси, до тебе не вернуся.

Хоч вже не тішить убранство садів,
Барвистість світу тільки ріже очі,
Все сталось, милий, так як ти хотів,
І оглядатись назад, пробач, не хочу.

Ти ж знаєш сам, ще вчора падав сніг.
А де він зараз? Бачиш тільки сльоту.
Ось так любов, яку ти не зберіг,
Розтанувши, перетворилася в болото.

Ти ж сам мою любов і задушив,
Обійми іншої відрізали їй крила.
І скільки б зараз повернутись не просив –
Я все-одно зробити це не в силах.

Ні, я не плачу, і повір, ці сльози,
Лише від болю, що сади без мене
Таки цвітуть, їм не страшні морози,
Любов умерла, а вони зелені...

Якщо ти вважаєш, що вірно вчинив,
То хай так і буде, коханий.
Якщо ти насправді мене не любив,
То так і лишайся незнаний.

Не дав почуттям спалахнути вогнем,
Та іскру не зміг загасити.
І серце все більше пече з кожним днем.
А доки душа може тліти?

Ти просто пішов, навіть не пояснив
Чим же я так тобі завинила.
Перекреслив усе, адже ти не любив.
Але ж я тебе милий любила.

І невже не відчув, може навіть на мить,
Що не зможеш без мене прожити.
Я живу тільки доки душа догорить,
Та й умерши продовжу любити.

Все змінилось, всі крапки над “і”
Час розставив вмілою рукою
Всім здається ми такі самі
Правду ж знаєм тільки ми з тобою.

Ти для мене був колись життям,
Хоч боліло серце обпалене,
Але все пройшло і вже затям –
Ти тепер ніщо й ніхто для мене.

Ти мене залишив, а не я
Я не винна і тому не плачу
Не твоя я чуєш, не твоя
І тобі за зраду не пробачу.

В очі дивлячись тобі, сміюсь,
Щастя знов підкралось так неждано,
В інших я очах тепер топлюсь
Хоч не твоя, але все ж кохана.

Я усе ж люблю тебе, як друга
Хоч твоя любов така зрадлива
Знаєш, не твоя в цьому заслуга
Але я тепер така щаслива.

Я дивлюся на тебе все тими ж очима,
В них і ніжність й тепло, в них усе як тоді.
Мої очі ніколи не будуть пустими,
Але знаєш, вони вже не вірять тобі.

Вже пройшло все, як бачиш забулось, простилось,
Болі в серці нема і нема почуттів,
А насправді ж було, та чомусь не лишилось,
Я спитаю одне: – то ти цього хотів?

Щось між нами не так, хоч давно вщухла злива,
Ти не вмів те що було в житті зберегти,
Все пройшло, і тепер я вже справді щаслива,
Я без тебе насправді щаслива, а ти?

Потік думок, реальність покидаючи,
Несеться вдаль, у задзеркальний світ
А ми, мов тінь, за часом не встигаючи
Крізь простір вириваємось в політ

Та він глухий, малий в своїй безмежності
Не вийти з нього, він бо без кінця
А ми ж так прагнем тої незалежності
Щоб безтурботно билися серця

Та знову скуті в ланцюги буденності
І течія несе лише вперед
Вузький потік страшної одноденності
Краде в нас сили думати про злет

І віра в завтра недосяжним мріянням
Тече крізь пальці. Завтра – то міраж
Цей світ мов вітер і своїм він віянням
Близький до нас, та все ж не зовсім наш

Мені вже нічого сказати
Ти за обох чудово все сказав.
Одне лиш хочу запитати, -
За що любов мою розп’яв?

Вона ж тобі нічим не завинила
Покірною і щирою була.
Та зникла враз, так ніби і не жила
Так ніби не вона в душі цвіла

І ти удав, що навіть не побачив
Як моє серце вдарилось об лід
А ти ж для мене так багато значив
Навіки залишив у серці слід

Не слід, а шрам, що знову ятрить душу
Що все пече, хоч швидко плине час
І я живу, лише тому, що мушу
Любове, правдо, вже не вірю в вас.

Скажи чому. Чому ти так далеко?
Кудись поїхав ти від мене знов.
І я сама, а це не так вже й легко,
Коли між нами відстань і ...любов.

Скажи за що така жорстока доля?
Вона серцям у безвість вкаже шлях.
Ми зрозумієм – нам потрібна воля
І не вживемось ми в своїх ролях

Скажи для чого знов кудись тікаєш
Твоє життя чомусь не там де я
І ти мовчиш, мовчиш, хоч пам’ятаєш
Мені лиш треба знати – я – твоя

І знову за вікном панує осінь,
Але вже не така як рік тому,
Красуні – верби хилять мокрі коси
І мовчки так очікують зиму

В моєму серці вже не буде більше літа
В моїй душі зима не розцвіте
Моє кохання, ти сьогодні вбито,
Тебе розп’ято нині, а проте,

Я не сумую, бачиш, я не плачу
У мене не залишилося сліз,
Я не пробачу, чуєш, не пробачу,
Ти сам спалив до мого серця міст.

Нема надії, віри і любові
Як далі жити серце вже не знає
Я розумію лиш чотири слова:
“Розтоптана любов не воскресає”

Хто ти такий, щоб для тебе писались вірші?
Кращий за всіх! Хоч, напевно, за когось гірший.
Хто ти такий, щоб з мільйонів людей у світі,
В серці своїм лиш тобі дозволяла жити.

Ти наче день, що згасає, та знов воскресне.
Ти наче сніг, за яким поспішають весни.
Можеш холодним здаватися всім на світі,
Але під снігом завжди розквітають квіти.

Здійснення мрій лиш для мене тоді можливе,
Поряд як ти, бо з тобою лише щаслива.
Всім на землі вже давно зрозуміло й ясно
Я мов зоря, та без тебе, мій милий гасну

Вона кохала іншого? Та ні.
Хотіла свій характер показати.
Він їй під вікнами співав пісні, –
Вона кричала :“Геть йди, хочу спати!”

Він їй букети квітів приносив,
Розкішні кали, ніжні орхідеї,
Про зустріч так зворушливо просив,
Та голова тоді боліла в неї.

Вона ж й так знала:“ Він навіки мій,
А поки не обіцяно багато,
Хай не плекає марних він надій,
Я молода, я хочу погуляти.”

Гуляла вволю, юна і вродлива,
Вона завжди у центрі, головна,
Бо не дарма ж розумна і красива,
Хто краща з кращих? Певне що вона.

І була певна – він усе те бачив,
Як з іншим цілувалася в саду:
“ Ну що ж, як він ще й це пробачить,
Тоді від нього назавжди піду.

Де ж в нього гідність? Хай стоїть за себе,
Він що дитина, що не може дати лад,
Мені такого, так як він не треба,
У світі повно й так розваг й принад.”

Три дні вона не бачила його.
“Невже образився, на нього це не схоже.
Чого не дзвониш, милий мій, чого?
Я так чекаю, більше так не можу!”

І телефон, мов знав це, задзвонив,
Чужий чийсь голос тишу розриває:
“Ваш друг... трагедія... автомобіль розбив...
Аварія... нещастя...співчуваю...”

“Як це нещастя, що це все таке?
Це жарт?! Не смішно !.. Досить жартувати,
Скажіть, що сталось, як він? Що з ним? Де?
Скажіть мені усе! Я маю знати!

Нічого, все минеться, все гаразд,
Він сильний, з ним все мусить бути добре,
Я вірю, все ще буде, буде в нас
Тепер я все, усе для цього зроблю.

Я ж так люблю! Я ж так його люблю !..
Лиш треба не забути це сказати,
Коли в палату завтра я зайду.
А зараз пізно, хворий має спати.

І буде завтра світла смуга в нас,
І буде завтра день, і сонця світло,
На все ще буде, вірю буде час,
Попереду таке чудове літо!”

В слухавці тиша, потім ніби схлип,
А потім голос, відчай в нім і горе,
Мов співбесідник плаче, чи захрип:
“Не буде завтра..., він помер ..., учора.”

Може цього й не було,
Може це тільки наснилось,
Небо, прозоре як скло,
Впало на землю... й розбилось.

Тисячі ніжних краплин
Швидко в траві розгубилось,
Кілька чудових хвилин
В серці назавжди лишилось.

Сон то, чи може не сон
Та не прожити без неба,
Кожну краплинку його
Я відшукаю для тебе.

Жменьку блакитних малих намистин
Швидко в траві назбираю,
Хай це лиш сон, не почуєш ти слів,
Все-одно я скажу: “ Я кохаю!”

Вранці щаслива прокинешся ти,
Швидко поглянеш в віконце, -
Небо на місці і десь вдалині,
Як завжди, як щодень, сходить сонце

І напевно, красуне, не знатимеш ти,
Що була ніч оця особлива,
Я готовий був вічність без тебе пройти,
Щоб була ти зі мною щаслива.

Ніжно всміхнешся, відкриєш вікно,
Щоб почути як всесвіт співає,
Хай цього не почуєш мені все-одно
Твоє серце і так про все знає,
Але вітер влетить у відкрите вікно
і нашепче тобі: “Я кохаю!!!”

Простий сюжет – вона пішла від нього.
Так прозаїчно як усе в житті.
І клятву, що удвох давали Богу,
Перетворили на слова пусті.

Здавалося, що разом будуть вічно,
Що хепі енд звичайний як в кіно,
Та все скінчилось більше ніж трагічно,
А їм обом вже було все-одно.

Вона хотіла чути: “Повернися”,
Вона хотіла, щоб її догнав.
Та він стояв, мовчав і мовчки злився,
А значить він насправді й не кохав.

Хотілось їй бодай хоч озирнутись,
Щоб прочитати крик його душі,
Але зуміла навіть не здригнутись,
Закривши двері, вже такі чужі.

Вони не разом, хоч були одним.
І враз умерло все що проросло.
Вона тоді не плакала за ним.
Йому не дуже боляче було.

А де ж любов? Те вічне і незриме?
Ніхто не зрозуміє до кінця.
Була любов, тепер стіна між ними,
А об стіну розбилися серця

Христос вмирав, мов злодій на хресті
І сонце не могло на це дивитись
Тобі нічого не лишалося в житті
Лише повіситись, або хіба втопитись

Ах, Юдо, Юдо, Він ж тебе любив
За тебе вмер, за тебе був розп’ятий
Невже ти думав, Він би не простив
Він – що згодився за цей світ страждати

І зло втішалося, - воно перемогло
Учитель мертвий, учень лізе в петлю
Ти вже не відчував Його тепло
Тоді ти думав “Бог покинув Землю”

Та Він воскрес, ти чув, Христос Воскрес!
Він всій Землі приніс таки спасіння
І радість ніби сипалась з небес
Ох Юдо, ти ж не бачив воскресіння

Я хочу, щоб тобі боліло як мені,
Я хочу, щоб і ти не міг заснути,
Я хочу, щоб і ти пригадував ті ,дні
Яких назад, нажаль, не повернути.

Хто винен? Відстань? Час?
Несказані слова? Напевно вже причини не знайти.
Та як би не було, уже не буде “нас”,
А будемо окремо “я” і “ти”

Можливо пройде сум. Можливо біль мине,
Я зможу полюбити інші очі.
Та знаю – ти уже не пригорнеш мене,
Я знаю це, і жити так не хочу!

Зовсім трішки п’яний, зовсім трішки збуджений,
І не зовсім тямлячи, що діяв,
Зрадив він, хоч був уже заручений
З дівчиною, про яку так мріяв.

І час не повернути вже назад,
А істина залишилась простою –
Він розчавив, мов винар виноград
Любов, яка була для них святою.

І не поможе щире каяття,
Троянди , серенади, обіцянки,
Бо не спроможна на нове життя
Сім’я, яка почалася з коханки.


Порізавши на клаптики фату,
Вона сиділа, зціпившись від болю.
Ну як простити і його і ту,
Що їх життя закреслила собою?

Прийшла матуся, обнята за плечі
Як і завжди у час якоїсь скрути.
І тихо мовила такі потрібні речі,
Яких так сильно не хотілось чути:

“Господь учив прощати, тож прости,
І не тримай в душі своїй образи
Все буде добре – вір, молись і жди,
Ну значить, вам не доля бути разом”.

“Якщо Господь нам дарував розлуку,
Хоч я не вірю, мамо, в ці слова,
Хай краще б гіршу зготував Він муку,
Хай би я вмерла! Чом же я жива?

Не хочу більше вірити й любити,
Не хочу більш нічого чути й знати,
Так, нас Господь навчав усіх простити,
А хто ж, скажи, його навчив брехати?

Та я забуду, буду далі жити,
За них обох я навіть буду рада.
І хай вони зуміють полюбити,
На тому місці, де гноїться зрада.

Вони давали клятву Гіппократа,
Людське життя клялися берегти,
А їхній погляд – то холодний погляд ката,
Що не попросить: “Господи, прости!”

А руки не по лікті вже у крові,
А до кінця, до самих передпліч.
Як же зоветься серце без любові,
Бо день без сонця зветься просто – “ніч”.

У них така професія – вбивати,
Такий-от спосіб заробити грошенят.
У нас чомусь не кидають за ґрати
За вбивство ненароджених малят.

Вони говорять: “Плід – то не людина –
Апендицит, аборт, - не все одно.
У нас повірте є на це причина,
Це звична операція давно”.

А я таки не втомлюся кричати –
Вони давно продалися за гріш,
І когось би вже величали мати,
Якби вони не взялися за ніж.

Подбали б краще про легкі пологи,
Подбали б про життя, яке вбивають,
Шукаючи найлегшої дороги,
Самі не помічають де блукають.

Дитина в лоні матері – людина,
А нелюди вони – хто держить ніж,
Чиюсь убили доньку, в когось сина,
І не спиняє крик німий “НЕ РІЖ!”

Я вкотре витираю сльози болю,
Які в очах чомусь стоять,
Як вам вдається залишатися собою,
Вбиваючи ще ненароджених малят?

Як вам вдається жити і любити,
Не повертається сторицею вам зло?
У вас свої десь підростають діти,
І їм даруєте ви ласку і тепло.

Ви ж зовні наче й інші мами й тати,
Своїх дітей оберігаєте від бід,
А інших значить можна убивати?
А інші діти це всього лиш плід.

Де ваша совість, розум, ще не пізно
Покаятись, спинитись, тож спішіть,
А Бог із неба бачив в світі різне,
А Бог вас любить і тому простить.