Так несподівано скінчилося усе,
Мені нема в що вірити і мріяти,
Моя молитва жаль в собі несе –
Як ти могла таке з собою вдіяти?

Ще кілька місяців і мав я стати татом,
Гуляти з донькою малою, круглолицею
Не вірю в дійсність, важко визнавати –
Моя дружина виявилась вбивцею.

А навкруги усе цвіте весна...
Мені так хочеться забути і простити,
Закрию очі і з’являється вона -
Маленька доня, так безжально вбита.

Мені у вічі заглядають оченята,
Маленькі ніжки тихо тупотять,
Знов чую голос ніжний: “Татку, тату!”
Невже колись нам небеса простять?

Як ти могла із нами так вчинити?
Не хочу чути виправдань пустих,
Невже це вихід, взяти тай убити,
Нащо на душу взяла ти цей гріх?

Кар’єра, гроші, стан тонкий, посада,
Усе це проміняла на життя
Моєї крихітки. Ти гірша за Пилата.
Тож не проси у Бога каяття.

“Аборт”- звучить мов грім мені в вухах,
Смертельний вирок безневинним дітям.
Як жити далі, бачачи цей жах,
І знаючи про них, безкарно вбитих.

Як не крути – минуле вже позаду,
І я нічого вдіяти не зміг,
Не розпізнав я твій жахливий задум,
Свою кровинку від ножа я не вберіг.

Сьогодні знов приснилася мені,
І мовила: “Я дуже вас любила,
Чом в тебе очі таточку сумні,
Я ж нашу маму вже давно простила!”