Зовсім трішки п’яний, зовсім трішки збуджений,
І не зовсім тямлячи, що діяв,
Зрадив він, хоч був уже заручений
З дівчиною, про яку так мріяв.

І час не повернути вже назад,
А істина залишилась простою –
Він розчавив, мов винар виноград
Любов, яка була для них святою.

І не поможе щире каяття,
Троянди , серенади, обіцянки,
Бо не спроможна на нове життя
Сім’я, яка почалася з коханки.


Порізавши на клаптики фату,
Вона сиділа, зціпившись від болю.
Ну як простити і його і ту,
Що їх життя закреслила собою?

Прийшла матуся, обнята за плечі
Як і завжди у час якоїсь скрути.
І тихо мовила такі потрібні речі,
Яких так сильно не хотілось чути:

“Господь учив прощати, тож прости,
І не тримай в душі своїй образи
Все буде добре – вір, молись і жди,
Ну значить, вам не доля бути разом”.

“Якщо Господь нам дарував розлуку,
Хоч я не вірю, мамо, в ці слова,
Хай краще б гіршу зготував Він муку,
Хай би я вмерла! Чом же я жива?

Не хочу більше вірити й любити,
Не хочу більш нічого чути й знати,
Так, нас Господь навчав усіх простити,
А хто ж, скажи, його навчив брехати?

Та я забуду, буду далі жити,
За них обох я навіть буду рада.
І хай вони зуміють полюбити,
На тому місці, де гноїться зрада.