Всю правду про Чорноморський Флот читайте отут:
http://one.xthost.info/newbabilon/forever/chflot.html#c5
А це прочитайте зараз:
Московська "маячня" - 2, або як український ЧФ став російським
Микола Чіпко
Кажуть, історію не перепишеш… Так, історію не можна переписати, але варто її пам’ятати… Інакше — «маємо те, що маємо»… Автор цієї крилатої на українських теренах фрази екс-президент (перший! — чим пишається Л. М.) України Леонід Кравчук невтомно критикує Віктора Ющенка. Мовляв, все той робить «не так!» І уряд Ю. Єханурова парламентська фракція есдеків на чолі з Л. М. разом з іншими «опозиціонерами» відправила у відставку «не так», а начебто «за зраду національних інтересів»…

Чи пам’ятає ще пан Кравчук часи свого президентства, внаслідок чого «маємо те, що маємо»? Тобто маємо більше ніж ще на 10 років «головний біль» у вигляді бази Чорноморського флоту Росії в Севастополі. Саме він є дестабілізатором суспільно-політичної ситуації не тільки у згаданому місті, а й на всьому Кримському півострові.

Саме ще президентом Кравчуком угодами з Борисом Єльценим закладена ця «міна сповільненої дії», яку «гідний продовжувач його справи» Л. Кучма лише активізував укладенням 1997 р. угод про Чорноморський флот.



Зрада національних інтересів українців почалася вже з Бєловезької угоди, коли замість незалежних держав було створено Союз незалежних держав (СНД), який і нині, мовби осколок біля серця, таїть загрозу для України


Обнадійливий поматок
Ухвалюючи Акт про державну незалежність України, Верховна Рада УРСР 25 серпня 1991 року одночасно прийняла постанову «Про військові формування в Україні», якою всі військові частини Радянської армії (в тому числі Чорноморський флот СРСР) та все їхнє майно на українській території оголошувалися власністю новопосталої держави і перепідпорядковувалися її керівництву.

Після проголошення Акту незалежности за короткий термін було розроблено і прийнято 6 грудня 1991 року закони «Про оборону України» та «Про Збройні Сили України». Останнім документом передбачалося створення на основі ЧФ СРСР Військово-Морських Сил України з головною базою в Севастополі.

Відповідно до законодавства Президент України, як Головнокомандувач ЗСУ, призначав вище військове командування (в тому числі й командувача ВМСУ). Однак Л. Кравчук та його команда чотири місяці зволікали з указом про створення ВМСУ та призначенням їх командувача.

Коли ж 5 квітня 1992 р. Л. Кравчук видав, нарешті, указ про створення ВМС та призначив їх командувача, час був згаяний. І. Касатонов відновив контроль Москви над переважною більшістю підрозділів ЧФ, а значна частина офіцерів і мічманів флоту на своїх зборах висловилася за службу в СНД (тобто — Росії). Тож на час створення ВМСУ на українських кораблях і об’єктах хазяйнували російські моряки…

«Перший поділ» ЧФ під «спільним командуванням»
Постійне лавірування президента Л. Кравчука «між крапельками» призвело фактично до зради національних інтересів України. Апогеєм постійного запобігання його перед Росією стало підписання ним угод у Дагомисі, Ялті, Москві і Массандрі.

Всупереч українським національним інтересам Леонід Макарович погодився на введення спільного командування Чорноморським флотом та поділ флотських об’єктів між Україною та Росією (50 на 50). Таким чином, по-перше, на нашу територію допускалися війська іноземної держави, а по-друге, Українська держава внаслідок боягузливости свого керівництва втрачала відчутну частину народного майна (половину ЧФ). Адже на початку 1992 року, за оцінками міжнародних експертів, вартість радянського Чорноморського флоту становила майже $80 млрд. Іншими словами, підписавши 17 червня 1993 р. чергову, Московську, угоду, Леонід Макарович «подарував» Росії десь $40 млрд.

Звичайно, пан Кравчук, як президент, з правового погляду мав право підписувати такі угоди. Однак вони набували чинности лише після ратифікації їх парламентом (ст. 114-5 Конституції України). Та жодна із згаданих підписаних угод у той час так і не вносилася Л. Кравчуком на ратифікацію Верховною Радою України.

Але «піком» нехтування першим Президентом націонвльних інтересів у ставленні до власности українського народу стало підписання у Массандрі 3 вересня 1993 р. «Протоколу про врегулювання проблем Чорноморського флоту». Саме у той час Б. Єльцин готувався розігнати Верховну Раду Росії, і єдиною перешкодою на тому шляху Бориса Миколайовича був Чорноморський флот, що підтримував лідерів російської «опозиції» О. Хасбулатова та О. Руцкого. І в той критичний для російського президента час на допомогу Борису Миколаєвичу поспішив Леонід Макарович.

Як наслідок — з’явилися такі рядки «массандрівського» документа: «вєсь Чєрноморскій флот со всєй єго інфраструктурой в Криму іспользуєтся Россієй і получаєт россійскую сімволіку»…

Незважаючи на гриф «Нє для пєчаті», повний текст массандрівського протоколу через кілька днів з’явився у пресі. І моментально фактично весь Чорноморський флот перейшов на бік Єльцина — як «єдиного захисника російського флоту»…

Так Л. Кравчук зрадив українські інтереси…

«Другий (сочинський) поділ» ЧФ
«Гідно» продовжуючи справу Л. Кравчука у справі ЧФ, «Леонід Другий» (Кучма) підписує 9 червня 1995 р. у Сочі угоду, якою поділ флоту передбачався вже у співвідношенні 81,7 відсотка на користь Росії і лише 18,3 відсотка — України. Саме Сочинська угода і дала підстави російській стороні вести мову про тривале базування ЧФ РФ у Севастополі, оскільки, мовляв, на Чорному морі немає більше портів для розміщення такої морської армади.

Саме у Сочі Л. Кучма погодився на розташування у Севастополі штабу та основної бази ЧФ. І хоча статтею 8 Сочинської угоди передбачалася участь Чорноморського флоту у розвиткові соціально-економічної сфери Севастополя, тривалий час Росія коштів для цього не виділяла. Навіть після підписання угод 1997 року про Чорноморський флот Росії на території України коштів на виконання зобов’язань майже не виділялося. Мало того, що оренда багатьох об’єктів Чорноморським флотом зовсім не оплачувалася, дійшло навіть до абсурду: тривалий час вся соціальна інфраструктура ЧФ у Севастополі обслуговувалася за рахунок бюджету міста, тобто за рахунок українських платників податків. Це частково підтвердила і Рахункова палата України зо два роки тому, перевіривши використання державних коштів міською владою Севастополя.

Підсумовуючи, зазначимо, що під «спільним командуванням» Кравчука–Кучми–Єльцина Чорноморський флот колишнього СРСР опинився на час підписання угод 1997 р. про його поділ начисто пограбованим нашим «стратегічним партнером». 1997 року фактично ділили залишки радянського ЧФ після російського «дєрібана». Та завдяки українському керівництву, навіть від них Росія зуміла вхопити найласіші «шматки» за принципом «на тобі, небоже, що мені негоже»… Тобто ділилося все за прикладом Попандопуло з відомого радянського фільму «Весілля в Малинівці».

Скільки ж бойових кораблів, боєприпасів та іншого майна дісталося «Попандопуло»-Росії і скільки Україні — це окрема розмова.

джерело: Українське слово, №7, 15 - 21 лютого 2006 року

ДАВАЙТЕ РОЗБЕРЕМОСЬ

Майже сорок відсотків виборців мають визначитись між двома кандидатами, за яких вони не голосували в першому турі. Наведені нижче аргументи, як сподівається автор, допоможуть їм зробити свій вибір, адже мова йде про подальшу долю держави, яка носить назву Україна.

1. Чому не можна голосувати за В. Януковича?

Справа навіть не в тому, що він своєю поведінкою нагадує одночасно усіх трьох героїв славнозвісної комедії «Операція Ы» (як кажуть рекламісти - три в одному). Недолугість, неграмотність, неінтелігентність можна було б і стерпіти.
Можна було б говорити про неприпустимість двох державних мов, які нав’язує нам пан Янкукович, чи про його прокремлівську орієнтацію стосовно нашого газогону та інше. Але про це багато написано і я хотів би загострити увагу шановних читачів на іншому.
Адже є головне питання, відповідь на яке повинен шукати кожен виборець : «А чи представляє кандидат в президенти мої інтереси, інтереси простого громадянина України?»
В засобах масової інформації неодноразово висловлювалась думка, що В. Янукович представляє інтереси олігархічних кланів, які для більшості громадян асоціюються з іменами Ахметова, Пінчука і т.д. Це можна вважати встановленим фактом, бо ніхто, в тому числі і прихильники Януковича, навіть не намагалися спростувати це твердження.
Відштовхуючись віт цього факту, давайте розберемось, у чому полягають інтереси простого громадянина, України, тобто , наші з вами інтереси, і чи збігаються вони з інтересами олігархів, а значить і з інтересами В. Януковича?
Чим незадоволений наш народ і чого він хоче? Перш за все народ хоче мати хорошу роботу, високу заробітну плату, велику пенсію, низькі ціни на товари, безкоштовну медицину, вільні і демократичні вибори … Можна було б ще назвати багато дрібніших інтересів, але я думаю, що перерахував найголовніші. То ж почнемо по порядку.
Безробіття. Чи зацікавлені власники величезних металургійних та хімічних виробництв, шахт, трубних заводів і т.д. у скороченні безробіття? Ні, бо це дозволяє їм завжди мати дешеву робочу силу.
Заробітня плата. Очевидно, що і тут інтереси протилежні, бо збільшення зарплати збільшує собівартість виробництва, а, значить, зменшує прибутки олігархів.
Пенсія. Збільшення пенсій – це збільшення внесків у пенсійний фонд, які платять роботодавці як відсоток від виплаченої заробітньої плати. А це означає, що президент, який представляє інтереси найбільших роботодавців – олігархів – ніколи не підтримає збільшення відрахувань до пенсійного фонду.
Ціни. Олігархія намагається компенсувати всі свої втрати тільки за рахунок збільшення цін. Саме тому вони й ростуть постійно. Чи буде протидіяти цьому президент, який представляє олігархів?
Соціальне страхування здоров’я. Олігархія протидіє і буде всіма силами протидіяти збільшенню відрахувань на соціальне страхування з тої ж причини – це зменшує їх прибутки. Саме тому в Україні досі немає страхової медицини для найманих працівників.
Вільні і демократичні вибори. Олігархія не хоче, щоб народ чесно обирав владу, вона хоче владу купувати . У 2004 році протилежність інтересів олігархії і народу, коли була спроба олігархії купити посаду президента, вклавши гроші у фальсифікації, призвела до помаранчевої революції.
ВИСНОВОК: Інтереси кандидата у президенти В. Януковича протилежні інтересам простих українців.
Тож спитаємо себе, чи зможе такий президент «почути кожного»? Чи буде він виконувати передвиборчі обіцянки?
Заглянемо в його «Україну для людей». На першому місці стоїть зниження … чого б ви думали? Правильно, податків, які й тепер не хочуть платити олігархічні корпорації, а саме – ПДВ, якого олігархи не тільки не платять , а ще й вимагають відшкодування, бо вони є в основному експортери і податку на прибуток, який приховується і зводиться до нуля, щоб не платити в бюджет.
Звичайно, олігархи теж люди… Але другим пунктом програми Януковича іде обіцянка підвищити рівень соціальних виплат до європейського рівня, підвищити пенсії і т. д. І тут виникає питання, за рахунок чого? Чи за рахунок кого, якщо інтереси олігархів - головних платників до бюджету- на першому місці?
До речі, про бюджет держави. Щоб зрозуміти великий він чи малий, давайте зрівняємо його з бюджетом держав, близьких за параметрами з Україною. Наприклад, з Францією або Німеччиною. Так от, бюджет Франції в перерахунку з євро на гривні приблизно в десять разів більший за бюджет України, а Німеччини - в 15 разів. Але ж промисловий потенціал України ніяк не може бути в 10 чи 15 разів менший. То де ж гроші? Відповідь тільки одна - тіньова олігархічна кланова економіка не платить податків. І це треба негайно зламати. Чи збирається це робити В.Янукович? Відповідь: ніколи!

2.Що вона такого зробила, щоб я за неї голосував?

Я розумію, що у читача в голові уже давно крутиться запитання: а що, Ю.В.Тимошенко не олігарх? Вона що, примусить олігархів платити податки? І тут є великі підстави вважати, що таки примусить. Давайте спиратися на факти.
Перший прихід Тимошенко в Уряд на посаду віце-прем’єра в грудні 1999 року – і одразу нечувані атикоррупційні дії: з тіньової олігархічної кланової економіки одержано в бюджет держави 9 мільярдів(!) гривень. Саме у Тимошенко хватило сміливості виступити проти інтересів олігархів і навести порядок з платежами в бюджет , відмінити бартерні схеми, завдяки чому в 2000 році населення отримало довгоочікувані пенсії і заробітні плати.
І саме тоді прочалася боротьба олігархічного оточення Кучми і Януковича з Юлією Тимошенко, яка продовжується і по сьогодні.
Деякі, навіть дуже авторитетні політики звинувачують Юлію Тимошенко в тому, що «она сильно рвётся к власти» . Але, пробачте, це просто смішно. Звинувачувати політика в тому що він рветься до влади, це те ж саме, що звинувачувати пекаря в тому, що він пече хліб. Всі політичні партії створюються саме з ціллю приходу до влади, щоб реалізувати свою програму. Боротьба за прихід до влади демократичним шляхом – це і є робота сучасного політика.
Давайте пригадаємо, що вона зробила хоча б за останні два роки, коли обійняла посаду прем’єра.
Найперша її заслуга – вона не злякалася проблем, які пов’язані з всесвітньою економічною кризою. В умовах падіння виробництва зібрати бюджет, достатній для того, щоб не допустити неплатежів по соціальних виплатах , домовитись з МВФ про надання надзвичайно вигідних антикризових кредитів – це велика перемога Тимошенко. Уявіть собі , що було б з країною, якби вона цього не зробила? Всі її вороги кричали про дефолт економіки і злорадно потирали руки - не вийшло.
Більше того, незважаючи на кризу на 50% підвищені зарплати поштарів, бібліотекарів, сільських лікарів, учителів – а це ті категорії бюджетників, яки отримували недопустимо низьку зарплату.
А крики і критику політичних противників не треба сприймати серйозно. Логіка тут проста: якщо зарплату підвищує Янукович або Ющенко – це відповідальна соціальна політика, а якщо це робить Тимошенко – кричать про інфляцію і корупцію.
Тимошенко ініціювала антикризову програму будівництва житла, завдяки чому зменшила рівень безробіття в країні.
Тимошенко знищила корупцію в приватизації землі, видано 7 мільйонів актів на землю, за які людям не прийшлось платити хабарі.
Саме Тимошенко доклала неймовірних зусиль для спасіння від краху банківської системи і втрати вкладів населенням, що здавалось невідворотним ще на початку року. А стосовно підписаних нею з Путіним газових контрактів я хочу запитати: а що було б, якби в Росію поїхав Ющенко, якого пан Путін бачити не хоче? Не забувайте, що політика – це мистецтво компромісів. І, без сумніву, компроміс досягнутий Тимошенко є найкращим з можливих. Тимошенко не тільки переконала Кремль в необхідності співпраці з нею, а добилась недопущення штрафів з вимушене скорочення закупок російського газу, причому не на словах, а документально, як додаток до раніше підписаної угоди.
Звичайно компенсація вкладів ощадбанку СРСР , яку почала Тимошенко мало вплинула на рівень життя, але цю тисячу отримали 6,5 млн. вкладників і, крім того, важливий психологічний фактор – довіра до держави. І Тимошенко, якщо вона стане президентом , обов’язково продовжить поступове повернення вкладів, щоб укріпити довіру населення до влади і до себе особисто.
Можна перераховувати ще багато великих і малих перемог уряду, наприклад, ліквідація паразитичного і тіньового ігорного бізнесу, підписання великого контракту на поставку української військової техніки до Іраку, добудова та пуск першої черги потужної Дністровської ГАЄС та інше. Та для оцінки передвиборчої ситуації, певно, досить і того що сказано.
Майже единим компроматом проти Тимошенко, який використовує її опонент, це «крадіжка грошей через ЕЄСУ» . Ця тема давно надоїла виборцям, та, за повної відсутності свіжого компромату проти Тимошенко, її знову використали цій виборчій компанії. Щоб остаточно поставити крапу, надамо слово самій Юлії Тимошенко (інтерв’ю «Українській праді» 18 січня):
«З часом, коли пройде ця політична брудна кампанія, фахівці, яких би я з задоволенням запросила, вивчили би, як реально - реально! - працювало "ЄЕСУ". Саме тоді були відроджені ринки для багатьох підприємств України. І реалізовували вони продукцію за високими і вигідними цінам. Ми робили нормальні торгівельні операції, які ніяк не суперечили закону. Та робота була надзвичайно корисна для держави.
Якби підприємство, яке я очолювала до 1996 року, мало серйозні порушення, то та репресивна машина, яка була включена проти нього, будь-що їх би довела. Але вони нічого не змогли довести. Це просто була замовна політична репресія, яка завершилася великим пшиком. І ще знаходячись в опозиції, мною було виграно безліч судів.
Я хотіла би, щоб так само "на зуб" були перевірені інші політики та бізнесмени, і щоб вони так само достойно вийшли з політичних репресій.»
Тимошенко сьогодні не є власником металургійних заводів, вугільних шахт, свердловин, великотонажних хімічних виробництв и тому подібне і не лобіює їх інтереси. Навпаки, її дії направлені на те, щоб змусити власників вести чесний бізнес, платити в пенсійний фонд і наповнювати бюджет.
Тимошенко, намагаючись навести порядок в країні, намагаючись створити дієву єффективну владу, як економіст розуміє , що без нормального європейського бюджету їй нічим буде керувати і що країна далі так жити не може. В цьому і є її політичний інтерес.

Ну ось, шановний читачу, ми з вами проаналізували наміри обох кандидатів і можемо зробити висновки
Висновок очевидний: підтримуємо на виборах Юлію Тимошенко, бо її дії, цілі її політичної діяльності , її інтереси як політика значно більше відповідають інтересам простого українського народу.

Павло Якимчук 27.01.2010

За вісімнадцять років незалежності Україна так і не змогла досягти значного зростання економіки та

рівня життя своїх громадян. Багато зроблено для відродження національної самосвідомості, рідної мови, прадивої історії, зростає новітня молодіжна українська культура, але, коли мова заходить про економіку, бачимо повне розчарування населення і відсутність стратегічніх принципів, які відповідали б інтересам усіх громадян України, (як підприємців, так і найманих робітників), і які служили б дороговказом для всіх гілок влади. Іншими словами, відсутня економічна складова української національної ідеї. Виникають два законних питання – „чому?” і „що робити далі ?”.
Ця публікація – спроба відповіді і запрошення до дискусії. Нагадаю - зростання економіки це зростання виробництва товарів, робіт, послуг. Тому перш ніж визначитись „що робити далі ?”, потрібно розібратись з українськими товаровиробниками - чи не тут закопана відповідь на питання „чому?”.
1. “Вітчизняні товаровиробники ” – хто це?
Останнім часом від депутатів і урядовців часто чуємо аргумент (ніби, правильний) про необхідність „захисту вітчизняного товаровиробника”. Давайте задумаємося, що саме стоїть за цими словами, що або кого тут збираються захищати – чи самі підприємства, чи господарів цих підприємств , чи може тих людей, котрі на тих підприємствах працюють? І давайте визначимось які ж саме товаровиробники мають право називатисяі вітчизняними.
Хотілося б нагадати , що головним товаровиробником в Україні є працездатний і мудрий український народ. Але зовсім не його мають на увазі заявителі тези про необхідність захисту “вітчизняного товаровиробника”. Мова йде в основному про представників дніпропетровського і донецького олігархічних кланів, які у абсолютної ільшості жителів України пов’язані з іменами Кучми і Пінчука, Ахметова і Януковича та їх, так би мовити, сателітів або васалів, що привласнили зараз більшість великооб’ємних виробництв, ресурсів та надр України. Законно чи незаконно – то тема окремої розмови. А зараз мова не про те. Давайте розберемося, який захист пропонується і що він дає державі, а точніше всім нам, українським громадянам.
Коли пропонують захищати, наприклад, сільгоспвиробника шляхом підвищення державних закупівельних цін – це ще пів біди, але й тут виникає питання: а де візьмуться кошти на підвищення цін? Та з того ж таки держбюджету, а значить за рахунок інших товаровиробників. Іншими словами, це метод куцої ковдри: голову вкрив – ноги мерзнуть... А от коли під лозунгом “захисту вітчизняного товаровиробника” заборонили закуповувати і переробляти на цукрових заводах жовтий цукор-сирець, бо це, ніби-то призведе зниження цін на цукор і цукрові заводи збанкротують – це брехня, бо тут, насправді захищались перекупники, які вже давно закупили за мізерними цінами майбутній цукор і збиралися в літній період дружно підняти ціни й заробити мільйони. А тут, пробачте, як серпом по одному місці, додатковий цукор, який руйнує всю аферу.
І взагалі, закупівля сировини за кордоном для переробки в готову продукцію і її продаж в усьому світі вважається найвигіднішою операцією і свідчить про високий технологічний рівень держави. А наші «грамотії» заборонили це робити.
А з іншого боку, чи можна вважати вітчизняними товаровиробниками тих, котрі заради швидкого збагачення продають за кордон безцінну сировину, наприклад, карпатський дуб і бук, замість того, щоб імпортувати технології переробки, збудувати комбінат, дати людям роботу і продавати дорогу продукцію? Чи є в світі держава, яка б захищала такого „ товаровиробника” (навіть язик не повертається так його назвати)? А у нас це відбувається у великих масштабах „ під патронатом високих осіб”, та ще й податок на додану вартість (ПДВ) їм відшкодовують, бо екпорт, кажуть, іде без ПДВ. Але якщо порівняти експортну ціну (без ПДВ) з ціною на внутрішньому ринку ( з ПДВ), то, в більшості випадків, екпортна ціна вища. Що ж тоді відшкодовує держава, які такі втрати?.
Велике враження на багатьох українців і навіть депутатів Верховної Ради справляють заяви про “розпродаж України”, багато людей з цього приводу кричать про „зраду національних інтересів держави”. Як приклад приводять “Криворіжсталь” та інші підприємства, що були продані на аукціонах іноземним компаніям чи громадянам. І виникає питання, чи треба тепер захищати Криворіжсталь , як вітчизняного товаровиробника чи, навпаки треба його гнобити, як не вітчизняного ?
В зв’язку з цим хочу привести випадок з власного життя, який в свій час допоміг мені прозріти, поставити на місце перекручене в наших “совкових” головах комуністичною пропагандою уявлення про відносини між приватною власністю і державою.
В далекому 1987 році під час перебування в науковому відрядженні у Великій Британії спитав мого лондонського знайомого, який уже багато років працював там в різних радянських представницьких організаціях, чи знає він того англійського мільйонера, якому належить єдиний тоді в Лондоні хмарочос під назвою“Center point” На мій подив, він відповів, що володарем хмарочоса є зараз громадянин Японії, прізвища якого він не пам’ятає.
–Як ! – здивувався я, - то що, це тепер частина Японії?
–Господи, – схопився він за голову, – як важко пояснювати “нашим” , що таке приватна власність. Та хоч турок нехай купить, державі все рівно, аби тільки хазяйнували гарно й своєчасно платили податки. І лондонцям все рівно, хто дає їм роботу, аби платили достойну зарплату.
–То що, виходить який-небудь американець може приїхати в Венецію і скупити там всі вулиці?
–Може. Та хоч мавзолей Леніна в Москві. Аби тільки той, кому належить ця нерухомість зараз погодився її продати. Але до державних кордонів і сплати податків це не має ніякого відношення і нічого не міняє. Венеція в Америку не переїде.
У зв’язку з цим я дуже привітав би появу в Україні тих німців чи японців, британців, інших бізнесменів, які виросли і звикли працювати в умовах нормальної законопослушної економіки. Я би дуже хотів, щоб вони приїхали в Україну і скупили підприємства, які зараз належать панам Ахметову, Пінчуку, Кучмі та їх родичам і друзям. Я би хотів цього, бо думаю, що вони, оті законопослушні іноземці, не будуть родичами колишнього чи діючого президента, голів міськрад чи керівників Держподатку і таке інше, не підуть на кримінальний злочин під назвою “підкуп влади” і тому податки в державний бюджет вони будуть платити справно, нарівні з усіма малими й середніми підприємцями України, бо для них сплата податків – це є справа збереження чесного імені на світовому ринку. Я чомусь вірю , що такі підприємці будуть наймати на роботу українців і платити їм всю заробітну плату офіційно через касу з одночасним перерахуванням відповідних відсотків до пенсійних фондів, бо робоча сила в Україні і так набагато дешевша, ніж в Європі чи Японії. Я впевнений, що вони не будуть вимагати ВЕЗів (вільних економічних зон) щоб грабувати бюджет України і не будуть реєструвати свої підприємства на Кіпрі.
Ці слова, звичайно ж, не треба розуміти буквально, так, ніби я закликаю примусово продати всі підприємства іноземцям. Я хочу тільки підкреслити що громадянство не має значення. Якщо заводи чи магазини територіально розташовані в Україні, то такі підприємства згідно наших законів мають бути зареєстровані в саме в Україні , давати українцям роботу, заробітну плату і наповнювати бюджет. Отож, приходимо до висновку, що тільки ті суб’єкти нашої економіки, які чесно платять заробітну плату і всі податки і є самі “найвідчизняніші” з усіх вітчизняних виробників, незалежно від національності чи країни проживання власників.
А чи є в цьому сенсі “вітчизняними” товаровиробниками деякі наші власники “заводів, газет, параходів” ? Якої такої “вітчизни” вони виробники ,. коли їх підприємства зареєстровані на Кіпрі та в інших “офшорних” зонах, а в бюджет України майже нічого не попадає? Який тут розвиток, коли заводи вони тримають на так званій “давальницькій сировині”( тобто, навіть сировина заводу не належить), не кажучи вже про готову продукцію, яка примусово забирається з заводів за ціною нижче собівартості так званими “торгівельними домами”? Ви ж вдумайтесь, це ж який злочин проти держави: на рахунках заводу – нуль, прибуток – нуль, податків в держбюджет – нуль, заробітна плата –“ по чорному” в конвертах, в пенсійний фонд – нуль, а “торгівельній дім”, зареєстрований в “вільній(!) економічній зоні” реалізує продукцію з величезним прибутком, знову ж таки, майже нічого не платячи державі ! Правда, декілька громадян України ( які одночасно є громадянами ще однієї або двох держав) отримують мільйони євро на власні рахунки в іноземних банках. Ось і весь результат! Ось для чого, виявляється, існує зараз наша держава!
2. Чотири принципи відродження української єкономіки.
Про що ж насправді має дбати держава, як представник народу? В чому її інтерес? Та про те, щоб якомога більше заводів і заводиків, цехів і майстерень, магазинчиків і супермаркетів будувалося в межах кордонів нашої держави, тобто про збільшення розташованої на Україні нерухомості, незалежно від того, громадянин якої країни цю нерухомість спорудив чи кому продав. І доки є держава, доки є кордони України , вкрай необхідно примусити “дань” ( се річ, податки) платити згідно нашого законодавства в наш з вами ріднісінький бюджет. Як це робиться в усьому світі.
Зараз багато говорять про економічній вибух у Китаї. Схід, звичайно, діло тонке, але є одна характерна риса: раніше, ніж починати якісь різкі реформи, наймудріші вожді формулюють чіткі принципи у вигляді пронумерованих пунктів, які потім свято виконуються. Наприклад, Ден Сяо Пін сказав: “перестройку” робити треба. Але – чотири принципи: 1) під керівництвом КПК; 2) землю негайно роздати селянам; 3) приватній сектор економіки не більше 40%; 4) головне – імпорт технологій і експорт китайських товарів. І все! І жорстке неухильне виконання цих принципів дало всім відомі результати
Беручи приклад з китайців, сформулюємо принципи відродження економіки нашої держави.
Задумаємось, яка у нас єкономіка? Які найбільш загальні риси відрізняють її від світової? Ось вона відповідь – з одного боку в Україні абсолютно відсутну умови для ведення чесного бізнесу, а з іншого абсолютно не працює система покарання за ведення нечесного бізнесу. А звідси витікають і принципи відродження держави, які треба чітко виписати і втокмачувати в голови всіх, хто йде у владу.
Я вважаю, що державна влада зобов’язана якомога скоріше, я б сказав би, негайно, забезпечити чотири речі:
1. Прибутковість чесного бізнесу в Україні. Тобто, на одну чесно зароблену гривню, інвестовану у сферу виробництва товарі в, робіт, послуг мусимо отримувати прибуток, трохи більший ніж в сусідніх державах (досягається трохи нижчими податками). Мета : Зростання виробництва, зростання інвестицій, зростання експорту.
2. Невідворотність сплати всіх податків усіма без винятку ( тобто всі юридичні і фізичні особи під страхом покарання повинні правильно платили до бюджету, а бюджетні установи правильно витрачали ці народні гроші, і не розкрадали їх). Податкові пільги - всім або нікому. Зона пріоритетного розвитку вся країна. Мета : Зростання бюджету держави.
3. Надійний захист приватної (і державної !) власності (як громадян країни, так і іноземців). Відродження законопослушності в суспільстві через швидке і невідворотне покарання злодіїв, хабарників. Відродження авторитету чесного бізнесу через систему освіти і церкви Мета : довіра інвесторів.
4. Надійний соціальний захист найманих працівників( пенсійне і медичне забезпеченя – на рівні европейських стандартів). Мета: зростаання ринку праці, повернення заробітчан.
І це все! Оце й буде найкращий захист вітчизняного товаровиробника! Це і є необхідні і вони ж достатні умови для початку прискореного розвитку економіки країни.
Бо з пункту першого витікає, що багато людей привезуть свої гроші в Україну , саме для того, щоби вкласти їх у сферу виробництва товарів, робіт, послуг. Бо хто, скажіть мені, не хоче заробити більше, тим паче, що згідно пункту 3 гарантується захист всіх капіталовкладень. Та й наші злодії перестануть вивозити крадені гроші за кордон і купувати там заводи, що працюють не на український бюджет, а значить і не на український народ, а будуть купувати і розбудовувати виробництва в межах кордонів України. І все це тільки з однієї причини – бо тут заробіток більший.
Що дасть:
• нові робочі місця працівникам сфери виробництва товарів, робіт, послуг і достойну заробітну плату, а значить і повернення “заробітчан” з Росії, Польщі і т. п;
• наповнення пенсійного фонду (через відсоток від заробітної плати) ;
• зростання прибутків бюджету (через чесну сплату невеликих податків усіма), а значить:
• зростання бюджетних витрат всіх рівнів, в тому числі
• достойну заробітну плату працівникам бюджетної сфери
• і, нарешті, заробітну плату депутатам, міністрам і президенту(якщо гроші залишаться).
3.Чи не пора міняти музикантів ?
Я не даремно поставив заробітну плату урядовців на останнє місце, бо так воно повинно бути в добрих господарів: спочатку дбай про розвиток виробництва, а собі – що залишиться.. Та, на жаль, в Київських високих сферах все поставлено з ніг на голову, бо перш за все дбають тільки про останній пункт. У них дійсно“пєрвим дєлом – самольоти”, але для себе особисто!
Вже шістнадцять років в нашій державі, яка має надзвичайно могутній виробничий потенціал, весь оцей наш керівний оркестр – президенти, уряди, депутати – не можуть зіграти на вищеозначених чотирьох нотах. Не можуть, бо вони зайняті іншим – боротьбою. Ви подумали , боротьбою за владу?. Ні, ні й ще раз ні! Вони борються за підприємства, землю, нафту, газ, вугілля... А влада - це тільки інструмент. Справжня, чесна влада ім не потрібна, бо якщо вона чесна, то повинна грати правильну музику. Але правильна музика красти не дає. Почав, було колись Ющенко ( ще прем’єр) брати правильні ноти, і народні грошики потекли куди треба мимо злодійських кишень в держбюджет. Але варто було “папі” Кучмі гримнути “цить!” – він зразу звільнив першу скрипку віце-прем’єра Тимошенко.А, щоб іншим не повадно було, “папа “ її в кандали закував і – до в’язниці... І знову почалась дика какофонія...
Якщо за п’ятнадцять років не вдалося навчитися грамотно грати чотири ноти, то, вибачте, “а вы , друзья, как не садитесь…”. Треба міняти склад оркестру.
Досвід показав, що народ таки може змінити склад оркестру – через майдан. Щоправда, не все вдалося з першого разу. Ніби то й правильного диригента підняли на руках у 2004 році і посадили за диригентський пульт. Але, здаеться, знову щось (чи хтось?) завадило йому , бо він помахав трохи паличкою, та й простягнув руку старим музикантам. Буквально, витяг їх із ями, хоч вони вже й інструменти запакували і зібрались на зарубіжні гастролі. Пограли вони трішки - ні, не виходять оті прокляті чо-тири ноти. Тоді музиканти помінялись місцями (пам’ятаєте, чим це закінчилось в байці Крилова?). А народ з надією прислухається: а раптом заладиться музика ? Але яка може бути музика, коли у диригента одні ноти, а у музикантів зовсім інші ?
Ну, не зовсім вдався майдан з першої спроби, але все таки слід в душах народу залишив великий. То ж будемо вважати першу спробу навчально-тренувальною і на цей раз не помилитися у виборі диригента. Маю велику надію, що ця спроба обов’язково буде вдалою і зазвучать чотири ноти тріумфальним маршем для України.

26.12.2009
Павло Якимчук.