Ще не ніч, вже не день – буйно в маки вбирається овид
Та у хмарах відлунює, гаснучи, мантра вогню;
Обгорають слова, попіл сухо притрушує повідь.
Вітер, повню погнавши, гряди хмаровиння погнув;

Потім кинув її на узбіччі Чумацького Шляху
Стертим колесом з мажі давно позабутих богів,
Що у павіді літ позосталися зоряним прахом
Й смутно світять часами на кості святилищ нагі.

Але збудеться якось: у місті, що з’їла пустеля,
Коли місяць накличе надмірно високий приплив,
Целакантом старезним здивовано вирине з целли
Бог без імені й гляне на світ, що колись він творив.

___________________
Примітки:
Целакант – викопна доісторична риба, ще не так давно вважалася вимерлою.
Целла - святилище античного храму.

Рине світом віхола непроста,
Оббиває долі і рве літа,
На рятунок з неї й гроша не став:
Уціліє, може, один зі ста.

Тут реальність рветься на «ми» й «вони»,
Тут бракує мудрості й глибини,
У коктейлі люті, страху й вини
Душі йдуть на дно мов старі човни.

Хтось іде на прощу і на поклін,
В руки взявши пращу, в уста – проклін,
Зі стіни Плачу хтось майструє дім;
Молитвами литими стогне дзвін.

Ти ж, ген-ген на сотому рубежі,
Поміж друзів, недругів – скрізь чужий,
Серце знов очищуєш від іржі.
Скільки сили матимеш – бережи…

https://www.youtube.com/watch?v=_gQKKv4WhPQ

Шепоче дощ, шовкові шиє ночі,
Роздерті кігтями шкодливих блискавиць,
Вмирає гуркіт ген за небокраєм.
У сіни холод кволо заповзає,
А ти все слухаєш, вмостившись горілиць,
Як миші з тиші шерехи торочать.

По закутах тиняється безсоння,
Ганяє дум безладних сплутаний клубок
Між тіней невдоволених. Утома
Стриножити взялась усе у домі,
Урешті й дім самий, стристінений, замовк.
Гроза пройшла. Світнуло небо: повня.

… Лиш ти спостерігаєш за безсонням,
Що безтурботно грає з мИшами в футбол.

Крони днів жебонять, розкуйовджені вранішнім вітром;
В цього світу хандра, а тому не до юних звитяг –
Стигне осінь в душі – тож він вороном кряче сердито,
Що невдовзі і ми опадемо із древа життя.

Осідає сльота. І ми прагнемо вибратись звідси –
З лабіринтів негод – по-пацючому ставши на слід.
Десь там вихід. І жде нас жебрачка на мокрій бруківці,
Наша доля сліпа, щоб звістити новий перехід.

Злива б’є у лице, мокре листя штампує на очі,
Та дорога – одна, не звернути із неї ніяк.
Там немає в кінці нагород, ні відплати за злочин –
Лиш непевно тріпоче призначення млявий маяк.

/09.09.2013/

Утомленим мотилем
В коловерті проблем
Набираєшся лем із мольфи посивілого лемка.
По слідах астроблем
ПрОйде в проблисках близького сходу лелека.
«Carpe diem» злодІєм несеться з Карпат,
Та не вловиш прудкішу од коропа днину:
Ти потрапив в полон полонини –
І рад,
Її дар не утямивши і вполовину.
Рік руками замкне
Міста мляві мазки
І замовкне музИка за рогом. Залиш нам –
Камінцям – дао ям;
Поміж сонячних плям
Розродилась ріка роздоріжжям.

Яничарами дні – на приступ.
З міста мрій твоїх – прах і зола;
Лиш сіріє самотня пристань,
Що єдина вціліти змогла.

Капітане, задублий вовче,
Сивий витязю синіх земель,
Підіймай-но вітрила-гончі
І нацьковуй на вітер. Од миль

Ще не пройдених грає щогла
І скрипить нетерпляча корма.
Кіль очищений – спогадів жодних,
Прагнень, пристрастей більше нема.

Вічна tabula rasa моря
Приховає сліди – не знайти…
Неприкаяний з вітром говорить
І шукає далекі світи.

7.11.12

Світ – як жертва у зблиску леза;
схлип сансари, чиї колеса
мелють, збурюють вир шалений,
мішанину мішур, мішеней…
Чистих душ замутивши плеса,
лине привидом безтілесним

грізна леді залізна Калі.
День в оскомі та ніч в оскалі –
все для тебе, людинозвіре.
Із чиєї лихої віри
і смертельних заклять на сталі
карцинома душі настала?

Замість усмішки – вищир вовчий.
Чи була там колись любов? Чи,
оминувши пости й паролі,
озоветься фантомним болем
десь у грудях, мов давній злочин,
мов забута молитва? Мов…чи,

не блазнюй і не плач картинно.
Гільйотини і карантини
вже відтак ні на що не вплинуть.
Сходить в небі зоря полинна.
Де Пречиста, а де – причинна?
Ешафот. Ще одна сходина…

Крiзь душi лабiринти-нетрi
Путiвцями та манiвцями
До межi, до iржi, до безтями
Йти, не прагнучи слави, смертi.

По трiпочучих нервах вести,
Мов по картi, маршрути бравi,
Вiд ланцета слiди кривавi –
Роздорiжжя i перехрестя.

I далеко поза порогом
Чи то дому, а чи то болю
Стати, вперше й навiк, собою –
Напiвдемоном-напiвбогом...

Коли виходять ритми з ладу,
Коли на ладан диха день,
Душа так прагне листопаду…
А скрiзь – одвiчна празелень.

I вкотре хочеться летiти
Туди! Туди, за пiв-Землi,
Де вiтер позриває з вiтiв
Думки, тривоги i жалi,

Розсiє у небеснiй синi,
Розтрощить сотнею копит,
I у вогненнiй хуртовинi
Усе буденне вiдгорить…

А тут – щодень одне лиш лiто.
Пора звикати до країв,
Де терпко пахнуть евкалiпти,
Де мiсяць роги вгору звiв…

Та все ж, о, де ти, листопаде?..

Застілля. Ймениннику тост виголошують
сто енний. Хто п’є, хто – розпушує пір’я.
Гайнімо удвох у нічну прохолоджію
шукати у небі знайомі сузвір’я.

Сатинова сутінь, обійми привіт(ря)ні,
жасминова п’янкість – що вина Фессалії.
Ще мить – і долаю міжзоряні відстані,
обнявши тебе за тендітну кришталію.

Поглянь: Бетельгейша в кольє з Оріонікса
космічних приблудливців тягне в орбіту;
А онде Алголік захмелено клониться,
Арктурок йому щось белькоче сердито…

Хай метеорити згорають од Раку
чи зоряних інших болячок фатальних, -
загадуй бажання, кохана – це Знаки!
Зага… Вже заснула… За обрієм дальнім

прозориться небо спроквола. Либонь це
вже досвіт під руку веде паркінсонце.

А ти спи…

Древнє місто – мов храм, чути вітру органи;
Ми двоє у ньому, чужі і незвані.
Малюються в сутіні фрески туманні,
Що чекати ізвідти – мани´ або манни?

Срібним снігом секунд покриваються душі,
В пітьмі мерехтять силуети байдужі,
Лиш місяць підморгує із закалюжжя;
Дай-но світла ще трохи, захмарений друже.

Хай у месі предивній все вколо розтане,
Хай нічка омиє гріхи, ніби рани,
Хай вітер несе над чужими світами –
Поблукавши у них, ми вернемось над ранок.

…Прорватись, продертись крізь розпачу хащі,
й на мить не спинятись, хоч далі все важче;
зневіру під ноги пожбуривши хижу,
тягтися до цілі, усоте упавши.

Хай поступ лунає затято, уперто,
бо тут зупинитися – значить, померти.
Цей світ, мовби звір кожен слід твій оближе,
та як не хотів би – не в змозі затерти.

Тому, хоч і шлях лабіринтом заклятим
заплівся надійно, і ніде спитати
про вихід; та сяють сліди твої свіжі
краплинами крові – за волю розплати.

Здається, й ангели вже крила опустили;
відмерли нерви, морок скрізь і сон…
Зненацька дух проб’ється через неміч тіла
живим струмком крізь льодяний полон.

І встанеш гордо ти, повіриш власній мрії
в її досяжність, всупереч всьому;
на обрій глянувши (от-от – і заясніє!),
назустріч світлу рушиш у пітьму.

Крізь перевали, переярки, переброди:
що важче йти – то впертішає крок.
Лише за піт і кров купується свобода
(скільком дано збагнути цей урок?)

Із себе виростеш – немов подобу хвору
раптово скинеш тлінню на полях;
бо паросток лише тому прямує вгору,
що вниз його притягує земля.

Емоцій вибух вщент ламає шлюзи,
Душа беззахисна дрижить на ста вітрах,
А кат знижається: кривавокрилий птах,
Безжалісно-свавільна садо-муза.

Зухвалий погляд, вільний від ілюзій
Нутро просвічує, сканує кожний нерв,
Де спогад болісний сховався і завмер,
Де всі твої конфлікти і конфузи.

Та кігтями в печінку… Пробі, друзі! –
Таємне витягла, мов з гаманця дукат,
Лише очиці по-сорочому блищать
І тріскіт роздається по окрузі.

…Аж тут збагнув, що мучився в недузі,
Причина-трунок щезла, рани – заживуть
І знов повернеться одвічним дежа вю
Мучителька і рятівниця, муза.

Шукати себе. Знов шукати себе, ніби згубу
між піщинками слів, у мутному потоці думок.
Візьми каганця, підсвіти мені, музо-суккубо:
заховалась душа в найтемніший, найглибший куток.

Це ти?.. Чи не ти? – Тільки вищир картонної маски,
зняв – лускою цибулі біліє за нею нова.
А що за останньою – привид із давньої казки
або порожнеча, чи дзеркала міна крива?

А може вона, коли зняти останні покрови,
білим голубом з рук циркача-чародія злетить
і в тіло обридле не схоче вертатися знову,
обірвавши незриму, до лапки прив’язану нить?

Та жодній душі ані маски, ні пута не личать –
Лиш небес нескінченність і вітру стрімкого потік…
Чи вистачить духу – у власні заглянути вічі,
щоби потім себе ж відпустити на волю навік?

І все не те, і все не так,
І знов життя - навскоки.
Вже за срібняк або мідяк
Віщують нам пророки.

І все не так, і все не те, -
Ні хрест, ані корона,
А шапка блазнівська цвіте
У рейтингу червоно.

Верховне кодло, мов рідня -
Бездарна марнославність,
Що вдосконалює щодня
Закони про безправність.

А ти, щоб Раю досягти,
Нірвани чи Валгалли,
Штовхаєш, як вже не крути,
Сізіфів камінь змалу.

І так кортить послати все,
Й податись у вар´яти -
Хай Божа воля нас несе
І день дарує свято.

Все має ціну. Не минуться безкарно
Свобода й любов – щедро платимо з вен.
Що ж – карта лягла і здійсняється карма;
Танцюй же востаннє, красуне Кармен!

Хай завтра судилося крукам кружляти –
Налився отрутою ревності шал –
Часу на картання нема: йде картатий
Картинно-крамольний життя карнавал…

Цілунок ножа. Тихе ”Ах!..” над землею.
Пісочним годинником – крові кармін…
Лети, Карменсіто, бо ждуть емпіреї
Лиш тих, що ніколи не гнули колін.

Давай, пограємо в життя:
Ставай на Долі шахівницю, –
Віщує – чуєш? – вража криця
Чиєїсь крові пролиття.

Вперід, пішаче, все вперід!
Крокуй до слави чи до страти,
Нехай натерли плечі лати
І вкотре марш-кидок убрід…

Лиш не питай себе: яка
Клітинка завтра – біла, чорна?
Бо душу розпачем огорне, –
Це вірна смерть для вояка.

Та ось і фініш… Ти – в ферзях,
Король святкує перемогу.
Чому ж, сумний, волочиш ноги,
Вглядаєшся в пройдешній шлях?

Чому фанфара не п’янить,
Де жадане блаженство духу?
А пригадай-но: як же слухав
Ти пісню леза кожну мить.

Було так просто мимохідь
Ділити світ на чорне-біле
І бачити, як знавіснілість
У вражім погляді горить.

…Але скінчився якось бій;
Плетешся втомлено між трупів.
Усе сприймається так тупо…
Аж ось лежить противник твій.

Ще зовсім юний. А в очах
Його розкритих – синє небо,
В яке зринає мрія-лебідь
І тихо тане… Світ зачах.

Не полічити, скільки мрій –
Таких живих, таких барвистих
І по-дитячому пречистих
Понищив меч безжальний твій…

Досяг мети? Скоріш вона
Тебе настигла мов розплата, –
Бо завше будеш пам’ятати
Ці очі, мрії-знамена…

Давай, пограємо в життя.
Але воно – не шахівниця:
Тут всі фігури мають лиця,
Бажання, волю, почуття.

Розливається ніч як смола закипіла зі дзбана,
Тоне в повені світ. Розчиняється світло як сіль.
Завмира кожен рух, пальці рук на курках і стоп-кранах.
Ти ж ідеш крізь пітьму і шалених зірок заметіль.

Увійшовши в цю ніч, наче в альтернативну реальність,
Тишу вулиць читаєш і вуликів людних вогні.
Налаштує дротам вітер струм на мінорну тональність,
Менуетом замінить мейнстрими зануджених днів.

Сірих буднів золу легко звіє барвиста легенда,
Пілігримами рими на прощу до серця підуть…
І як обрій займеться ранковим нестримним крещендо,
Скресне фенікс-душа, взявши в полум’я сонячну суть.

Подивися, мій друже, як Осінь
В місто входить, дівчисько руде,
Стрічку вітру заплівши у коси,
І на посаг тумани пряде.

Ти поглянь-но: дерева так хутко
Повдягали багряну парчу!
А по вікнах остиглих маршрутки
Тихо котяться сльози дощу.

Опадає листок із гілляччя,
Оглядає довколишній світ.
Вже й земля. Он колеса маячать...
Що ж, Ікаре, плати за політ...

Де-не-де зорі зблискують зрідка
Поміж хмари дрантиві, старі.
Лине темрява млява нізвідки,
Огортає старі ліхтарі.

Львів заснув. Тільки Осінь вродлива
Йде по ньому, дівчисько руде,
Древнім левам розчісує гриви
Та сріблясті тумани пряде...

У життя мого ймення дівчати
Було, світле, як перший весняний
Квіт конвалій в траві на світанні
Рученятами ніжними взятий.

Тим ім’ям, із проміння зітканим,
Шелестіло в лісах ясне листя,
Буз травневий у росах перлистих
Ніжно пах тим іменням коханим…

А як небо смеркало несміло –
З нього тиша спускалася наче;
В тиші цій, віражах ластів’ячих,
В кожнім древі це ймення бриніло.

… В сонних сутінках барви опалу
Щось розтало хмариною хутко
І душі проспівало у смутку:
Яке ймення життя моє мало?

Покину марних мрій химери п’яні,
Почну новий, не обгорілий, лист, -
Я не герой у Вашому романі,
Не другорядний, навіть не статист.

Усе, що мало статися – збулося.
Що ні – зітліло; прах взяли вітри.
Душа, за звичкою, ще трохи поголосить
І траурні сховає прапори.

Ти, пам’яте, облиш робити зліпки:
Життя – це не музей мадам Тюссо.
Повипускай-но спогади із клітки, -
Хай линуть, перетворюються в сон.

Хороші знову завітають в гості,
Погані – зникнуть, наче пустоцвіт,
А пустка серця виросте у простір,
Достатній крилам на новий політ.

Вже своє відгуляв листопад, -
Тлінню стали осінні обнови,
Лиш дерева у час вечоровий,
Мов оголені нерви, стримлять.

Крон густих розгалужена сіть
Все тонкіша – куди павутинню…
Аж здається: незриме пагіння
Нескінченно пронизує світ –

Гомін вулиць, горожі лиття,
У церковці потріскані зводи.
І, просякнутий нервом природи,
Я – єдиний із нею, буттям…

Вже і сам ніби задеревів.
Вже мене оминають прохожі…
І байдуже, що далі негожі
Дні – всю вічність отак би й провів,

Споглядаючи велич заграв –
Перламутр і багрянець вечірній
Та світанок, сповитий ув іній.
Час би пам’ять поволі стирав…

Раптом скинувся, – топиться сніг!
Вся земля розвивається, квітне…
Потім глядь – аж птахи перелітні
Гнізда в’ють на долонях моїх!..

Живи як усі. Розучися у хмарах блукати,
Крила мрій непокірні віддай без вагань у ломбард,
А серця режим із ”vivace” зміни в ”moderato”
І талант закопай, мовби отчі клейноди бастард.

Пресвітле чоло, ніби Звіра знаменням пекельним,
Затавруй своїй Музі нехитрим значком ”Copy write”, -
З купюр зеленавих Мамона моргне хитро, шельма,
Наче кажучи: ”Буде все в тебе ”the best” і ”all right””.

Ідеям – аборт. Нестандартне – під скальпель формату.
Янголиними слізьми проступить ранкова роса.
Багатство та успіх – комфортні невидимі ґрати…
Але хай йому грець – як же манять оті небеса!...

Душа неприкаяна ходить по Раї,
У вічнім Раю вона раю шукає,
Згорьовано сльози ковтає гарячі:
Вона у раю, але Раю не бачить!

Молитву свою надсилає до Бога,
А та зависа, не знаходить дороги.
Слова замерзають в прозорі градини,
Що впавши із неба, шмагають по спині.

До неї спускається Ангел-Хранитель,
Щоби, горопашну, крильми захистити,
Та пір’я цих крил, що м’які, як з туману,
Мов леза нагострені, бідную ранить.

За віщо покара, у чому провина?
Чому ця душа так страждати повинна? –
Біда її в тому, що в райську обитель
Із пеклом у серці вмудрилась вступити.

Вона була чиста, вона була гожа.
Як трапилось теє, як бути так може? –
А все це тому, що, блукаючи миром,
Душа ненароком утратила віру.

Побачивши всюди обман і облуду,
Вона поступово зневірилась в людях.
Коли ж довіряти всім їм перестала,
То й віри у себе залишилось мало.

Як в себе не віриш – то вірити в кого?
Так в серце вросла недовіра до Бога:
”Наскільки я грішна, чи варта я Раю?
Чи Бог пожаліє, чи Бог не скарає?”

Ці сумніви спрутом її обплітали…
Ввійшовши до Раю – його… не впізнала.

***
О, як би всім нам поскидати ці шори! –
Рай тут, на землі – не в небесних просторах.

Зробили ми пекло із нього відмінне,
Та в силі змінити ще все докорінно.
Земля знову стане вселенським Едемом,
Як віру у себе самих віднайдемо.

В сусідськім саді квітне алича,
У небо тягне пелюсток долоні,
Радіє дням погожим на осонні,
У плаття біле вбравшись, мов дівча.

Блаженно тоне у полоні мрій,
Цілункам сонця вірить до нестями
І водночас фліртує з вітерцями,
Які грайливо пестять стан гнучкий…

Пора безхмарна промине мов сон
І цвіт невинний вітер позриває;
На зміну сонцю – злі дощі безкраї
Прийдуть, заглушать мантри тихі крон.

Та все це – завтра. В мимолітну мить
Цвіти, радій, люби, надійся, смійся!
Нехай ця мить наповниться по вінця –
Тоді її і вічність не вмістить!..

Храм тиші у серці своєму зведу я
Із шуму дощу і відлуння громів
Та шепотом листя склепіння згаптую,
Додавши скрипучих дерев сонний спів.

Храм без олтарів, так до жертов охочих,
Свічок, що дарують вогненний оскал;
Тут замість ікон пильно дивляться в очі
Потріскані рами розбитих дзеркал.

До нього ввійти зможуть всі подорожні,
Лишивши слова на тернистім шляху,
Утративши зміст – навіть слів найдорожчих,
Що гріли серця у годину лиху.

Коли розчахнеться в нестримному щемі
Зболіла душа і народиться крик,
Бальзамом стече по кривавім розщепі
Цілющої тиші незримий потік.

Загояться рани, і знову – дорога,
Холодні й спекотні виснажливі дні.
Тому бережіть її – часточку Бога –
Краплину безмов’я у серці на дні.

Цілунком з губ моїх зомлілих
Слова несказані вкради;
Якщо їх ти
Складеш в ряди –
Знайдеш заховані сліди
Десь на межі душі і тіла,

Там, де туману клапті білі
Зміяться тихо край води.
Гайда туди,
У снів сади
По заборонені плоди,
Що лиш для нас обох дозріли!

… Ніч уквітчала в зорі крила,
А липи ллють густі меди;
На всі лади
Очерети
Благословення шлють – гляди:
Нам шлюб дає природи сила!..

У прямокутнику вікна
Малює сніг діагоналі
Й несеться все десь далі й далі,
Шалений… Спокою не зна.

А в нескінченному хоралі
Вітри сплітають голоси,
Тривожать приспані ліси
Та рвуть калинові коралі.

І скільки вітру не проси:
Облиш потомлені дерева,
Не струшуй іній кришталевий… –
А він чимдужче дме в баси!

Несеться віхола січнева,
Вирує, крутиться, реве!
Рятуйсь, ховайся все живе –
Бо щезла грань землі і неба.

Вже світ – мов дзеркало криве:
Перемішалось хаотично
Іще недавно знане, звичне,
Перемінилося в нове.

Але в цей час тобі затишно:
Перед негодою – стіна
І прямокутничок вікна
Із візерунком дивовижним…

Земле дивна, прекрасна й страшна,
Повна смутку і сміху дитячого,
Враз піднявшись з пекельного дна,
Шанс життя ти отримала кращого.

То чому ж все пішло шкереберть?
Чом ти знову покрилась проказою,
І утомлена лікарка-Смерть
Призначає з жалю евтаназію?

Хоч жива ще, та трунок тобі,
Мов причастя, в Грааль наливається.
Ще міркуєш: ”to be… not to be…”,
А вже круки на тризну збираються.

Розшматовують лоно святе
Бізнесмени – шакали-огидники,
А на муках і трупах дітей
Твоїх рейтинг будують політики.

Як же так: стільки мук і журби –
А всі мрії лягли знов руїною?!!
Чий проклін заважає тобі
Повноцінною стати країною?

Карму чи первородну вину
Прийняла, мов тавро на чоло своє?
Бо латинським злим префіксом ”у”
Власне ймення тебе ж заперечує.

”У” – як ”не”, як відсутність, як ґандж:
Не любов розцвіла – ксенофобія.
Безнадія вродила, хоч плач –
У-народ, У-країна, У-топія…

Зів’яне скоро день, розтане вечір тихо
І нічка прокрадеться шкодливим кошеням,
З календаря вкраде листок собі для втіхи
Й, пустивши пастись зорі, намет розкине снам.

У цей безмовний час, розмірно й величаво
Крильми розтявши неба зачорнену блакить,
Утомленим птахом із поглядом лукавим
На філіжанку кави мій ангел прилетить.

Хустинкою зітре пилюку з підвіконня,
Щоби не забруднити сліпуче-білих шат,
Присяде і візьме горнятко у долоні,
Й замружиться, вдихнувши солодкий аромат.

Отак посидимо, вслухаючись у тишу
І в те, як неквапливо годинник час кує.
Вогнями ліхтарів картини місто пише.
Ми ж з ангелом в задумі – і кожен про своє.

Мої думки про все незроблене сьогодні,
Що на добу грядущу ліниво я відклав;
Його ж – як вберегти мене від зла безодні,
Від кроків небезпечних і нерозумних справ.

Та в погляді його – ні скарг, ані зневаги.
Мовляв, живи як вмієш, торуй свій власний шлях.
Мій ангел підморгне мені, доп’є повагом
Остиглу чорну каву й розтане в небесах.

На вулиці стихлі, у парки застиглі,
Згасивши світ сонця, немовби свічу,
Під звук барабанний краплинок останніх
Запрошує танець вечірній дощу.

В зів’ялому листі розсієш намисто
Із перлів прозорих, крутнувшись чимдуж,
І будуть шептати: “Яка чарівна ти!”
Ожилі дзеркала недавніх калюж.

Танок невгамовний і пристрасті повний
Несе в забутті тебе в край неземний,
Де в листі й на вітах горять самоцвіти,
Де вітер шепоче: “Цій миті радій!”

Смеркається днина і ніч неупинно
Вступає, мов пані, в одвічні права.
Добігши до краю, твій танець стихає.
Містерія зникла. Що ж – буде нова.

Душа перепалена горном епохи,
Лиш чорних думок осипається шлак.
Й себе, ані інших не шкода нітрохи,
Бо жалощі зникли, та й острах закляк.

Під звуки сурми ти підеш поглядіти
Із кручі стрімкої за обрій - туди,
Де ангели темні, немов "мессершмітти",
В навалі останній ладнують ряди

Й поволі бредуть відморозки-йотуни -
Здригається з поступу того земля,
Та змій Йормунганд океанами суне
Із Левіафаном укупі... Ти гля -

Велика Блудниця, всідлавши Фенріра,
Гарцює між бравих ніфльхельців рядів,
А Локі-Лукавий під знаменем Звіра
До міста Меґіддо війська всі привів.

Чому споглядаєш усе те байдуже,
Немовби не твій світ руйнують вони?
Чи ти захворів, ачи світ не одужав?
Чи вмерли обоє... Хоча б прокляни

І світ, і себе, і отих супостатів, -
Не стій, як мамай на кургані своїм!
Допоки ще душу до решти не втратив,
Іди - захищай свою віру, свій дім!

В міжсезонні
хмари сонні
сіють тишу
крізь долоні.
Час залишив
мить на троні
в міжсезонні.

В жарі літа
мед розлитий.
в нім зав’язли
трави й квіти.
Вітер згаслий
ліг спочити
в жарі літа.

Спрагла днина
неупинно
ловить душі
в павутину.
Мрії душить,
мов гудина,
спрагла днина.

Ген з-за гаю-
небокраю
довгождана
ніч зринає –
їй осанна!
Линь же в маю
ген з-за гаю!

Ах, Осене, моя безмовна панно,
Крізь тишу саду пада жовтий лист.
Лиш вітер десь завиє так неждано,
Затихне знов й дощем проллється вниз.

Ах, Осене, моя самотня діво,
Вже журавель останній відліта,
Курличе він з розпуки так тужливо,
Прощаючи покошені жита.

Ах, Осене, похмурая подруго,
Захмарена й просякнута дощем,
Вогонь гаїв заносить в душу тугу,
Земля промокла дарить серцю щем.

Ах, Осене, красуне золотава,
Немає в світі більшої краси,
Ніж в час, коли вбираєш величаво
Поля у перли, в золото – ліси!

Ах, Осене, невісто смутнолиця,
Твій взір п’янить, душі ж не зігріва.
Як поруч ти – тужить чи веселиться?
– Та ні. Любити просто – я ж жива...

У спеку липневу, в хурделиці січня
Вірніша за друзів, яких не зустрінь,
Тобі слід у слід викроковує звично
Слухняним і жвавим собакою тінь.

Скрадається нишком, вперед забігає,
Стрибає, пустунка, зі стін на асфальт
Чи грається в жмурки із друзями в зграї,
Сховавшись за підмурок в сірий базальт.

У час вечоровий, як ляжеш у ліжко
Та, очі стуливши, у сни попливеш,
Вона позіхне, пововтузиться трішки
І поруч клубочком умоститься теж.

Але не засне – цілу нічку на чатах
Вона проведе пастухом сновидінь
І буде примари лихі відганяти –
Найкращий твій сторож під назвою тінь.

Він

апокаліпсис бачить

в заграві кожнісінькій вечора.

Він

сурму ангельську чує

в сиренах червоних авто.

Він

від пронизливих поглядів

захищає плащем свою душу

І

ацетоном розводить

застиглу чомусь свою кров.

Вона

чує музику сонця,

уранці воскреслого.

Вона

знає мрії роси

на пахучім суцвітті бузку.

Вона

вітру в гриву вплітає

аромат чебрецю й голос жайвора

Та

зі струмками невпинно сміється,

перестрибуючи вперте каміння.

Він

подарує їй фотографію віника,

Вона –

писк найперший пташати – йому.

Вони

на скрижалях із льоду

відкарбують свої імена

поцілунками.

І ніхто

вже цей лід не розтопить,

таїною незрозумілою

запечатаний.

Погляд твій пророста в серці ранами рваними –
Й те, прохромлене, миром кохання стіка.
Усміх твій розгора чароцвіту нірванами,
Сяйвом сонця сліпить і вогнем обпіка.

Дивних брів цей розліт, мовби птахів із вирію,
Вкарбувався в свідомості ніжним тавром.
Голос сріблом дзвенить і накочує хвилею,
Й врешті м’яко ляга лебединим пером…

Ти для мене – весь світ, я для тебе – розвага на день чи ніч.
Я це знав від початку – та в пастку ішов навпрошки.
Поміж нами була тільки гра – але варта вона тих свіч,
Тому серце хай рветься і болю торує стежки…

Чи може щось солодшим буть
За аромат твого волосся,
Яке по ліжку розлилося
Мов лан медвяного колосся,
Де я блукав під стоголосся
Замрій, назад забувши путь?

Чи щось ніжнішим може буть
За всі твої обійми, мила,
Коли, наблизившись несміло,
За мить пригорнешся всім тілом…
По тім розслабишся безсило,
Щоб на моїм плечі заснуть?

І де знайти того митця,
Що б відтворив гру світла й тіні
На твоїм тілі – мов картині:
На стегнах відблиск й на коліні,
В усмішці губи янголині?..
Бо ти ж сама – шедевр Творця!

Чи більш бажати можу я,
Ніж щастя щире миттю тою,
В час передраннього покою,
Коли між тишею німою
Почую враз моє тобою
У сні промовлене ім’я?..

Співай, красуне, схована за "ніком"
У павутинні літер трьох заклятих,
До тебе проберусь я клік за кліком.

Порозганявши павуків кошлатих
Зі знаком "Web" на черевах м’ясистих,
У твоїм чаті виламаю ґрати.

Скажу, до кіс торкнувшись шовковистих:
– Доволі в’янути у цій в’язниці, –
Візьмім блаженство з рук весни пречистих.

Бо сонця повні, як води криниці,
Ці дивні дні, заквітчані й степлілі.
Втекли надвір вже й з келії черниці.

Тому хутчіш за стіни ці немилі,
В найперший поїзд, що за місто мчить, –
Нас ждуть сади й поля позеленілі!

Не рань мене місячним сяйвом у серце,
Ти, ноче предивна, – немає вже сил.
Хай кригою вкриє солоне озерце
Тих сліз, що в’їдались у стоптаний пил.

Скрий зоряне небо у мороку хмарнім,
Пісні солов’я – в шумі бурі сховай, –
Душі розіп’ятій цей спокій намарний.
Чого ж вона прагне? – Нічого… Нехай...

Хай бісяться з люті сплюндровані хвилі,
Хай стогне у муках пологів земля –
Моїх почуттів воскресити не в силі
Вони. І ніхто. Вже їх попіл встеля.

Затягнеться серце черешневим ґлеєм –
Не вік же йому провести у журбі.
Лиш того, що було між нами, не склеїм:
Простив я тобі, лиш не можу – собі.

Симфонія погожих теплих днів
Змінилась блюзом сплаканого вітру,
Який урвав фінальні літа титри,
Покинувши полон безжурних снів.

Прислухайтесь: який тривожний спів
Збентежив вмить лісів мінку палітру!
Й ураз, вдягши свою злочену митру,
Осінню месу лист зашелестів.

Напнулись стебла, мовби арфи струни.
Й дві блискавки – дві донечки Перуна
Змигнули й сплакались дощем дрібним.

Безмовний сум здійнявся понад хмари,
Що збилися в стурбовані отари,
Багрянець вкривши пледом повстяним.

Невдячність вікон, вдягнених в безсоння,
Незрілість плоду, вицвілого в тлінь,
Незбутність мрій, зав’ялих на осонні,
Невідворотність віщих сновидінь.

Похмура вічність зазирає в вічі,
Зникає сон між сонмами облич –
Навісний вищір знов віщує віче
Та душить душу віри параліч.

Сліпий невіглас вчить митця творити,
Сп’яніла муза зраджує з дільцем.
І замість щоби жити й не тужити,
Ти віртуалом труїшся тихцем.

Переплелись поклони і прокльони,
Нещира вдячність й щирість невдячна.
Бо хто ми є? – Хіба невдалі клони.
Хто править нами? – Примха маячна.

Передранок.
Дум серпанок
Огорта.
Ти не та,
Не з коханок,
Непроста.

Гаснуть мрії
В безнадії.
Повиса
Сліз роса.
Ох, ці вії…
Ця краса…

Холод миті –
Вже розбиті
Чари слів.
Примари снів
Розповиті.
Не зумів.

Невимовність
Мов коштовність
Десь на дні.
Не мені –
Я не той гість.
Ні – то й ні.