Ще не ніч, вже не день – буйно в маки вбирається овид
Та у хмарах відлунює, гаснучи, мантра вогню;
Обгорають слова, попіл сухо притрушує повідь.
Вітер, повню погнавши, гряди хмаровиння погнув;

Потім кинув її на узбіччі Чумацького Шляху
Стертим колесом з мажі давно позабутих богів,
Що у павіді літ позосталися зоряним прахом
Й смутно світять часами на кості святилищ нагі.

Але збудеться якось: у місті, що з’їла пустеля,
Коли місяць накличе надмірно високий приплив,
Целакантом старезним здивовано вирине з целли
Бог без імені й гляне на світ, що колись він творив.

___________________
Примітки:
Целакант – викопна доісторична риба, ще не так давно вважалася вимерлою.
Целла - святилище античного храму.