Я тону у бездонній блакиті коханих очей,
У обіймах я тану ванільних її ніжних рук.
Стан тендітний своїми палкими руками беру
І веду у солодкі казки дивовижних ночей.

Наші руки в сплетіннях: ваніль у вогні - ...карамель!
В хвилях локонів кольору кави то спокій, то шал.
Два єства у бажаннях жаги, у злитті двох начал
І в зімкнутих повіках феєрія, мов акварель.

Струменію чуттєво кохання нектаром у ній
І по венах не кров, а немов би гаряче вино...
Вище хмар я лечу.., у безодні лягаю на дно.
Карамельна жага в ейфорії - ...ваніль у вогні.

Розбудімо свої ендорфіни:
Мчить хай ріками в жилах вогонь,
А в очах-океанах - дельфіни;
Теплий вітер торкається скронь...

Відчуваєш? Дай руку?! Ось, знову -
Синій птах вже тріпоче крилом
І дзвенить в моїм серці підкова...
Це присутність твоя. Ми - разом!

Ворожили на білій ромашці:
Пелюстками мінялися і
На обличчях в кожнісінькій зморшці
Ендорфіни - подібні весні.

До чого ж божевільна була ніч!
Мене так солодко і трепетно дразнила...
Згорівша в полум"ї твоїх цілунків злива,
Парою стала й мов роса торкнула пліч -
Імлистою жагою нас накрила.

Від лоскоту твоїх медових вуст,
Млів талим воском я і скрапував на постіль...
Тілами гріли ми і колихали простір...
Хильнувши пристрасть і затьмаривши свій глузд,
Пролили у судоми ночі постріл.

Єдиний син - це вся її утіха,
Розрада у житті, її любов.
Виховує сама без чоловіка:
Покинув їх, в чужу сім"ю пішов.

Ростить свого синочка бідна мати,
На ринку заробляє кровний гріш.
Готова всю себе йому віддати
Аби від інших він зростав не гірш.

І хлопчик виростав усім на славу -
Здоровим, повноцінним, а вона
Незрячою була на око праве
І саме в цім була її вина...

Соромився син матері своєї,
Мовляв - "Сміються з мене друзі всі!
Ти, мамо, з одноокістю своєю,
до мене не приходь у школу, ні!"

Скорилась бідолашна просьбі сина:
- "Гаразд, не буду, синку, не хвилюйсь..."
А у самої серце, мов жарина,
У ту хвилину запекло. "Ні, я не злюсь..." -

Подумала. - "Кровиночко єдина,
Усе зроблю на краще щоб жилось,
Віддам останню з себе я свитину -
Не глузував би тільки з тебе хтось..."

Навчитись не зумів він цінувати
Турботи найріднішої в житті:
Син матір став ще більше зневажати
І, зрікшись - залишив на самоті.

Тужило серце матері за сином.
Донесли люди - наче одруживсь...
Дізнавшись, що і в нього є дитина,
Подумала: "...Побачу ще колись?"

І зважилась... Розвідавши адресу,
На поспіх у що було зодяглась,
Надії вплівши в сиво-русу косу -
Із острахом до сина подалась.

Зустрів з порога зрілий син і тато
Все тим же зневажаючим слівцем:
- "Знайомити з сім"єю я не стану!
Дитину ще злякаєш оком цим!

Вертайсь туди звідкіль сюди прибула!
Адресу хто дав, як мене знайшла?!"
- "Та я ж... Та я..." - Побачила й зітхнула,
Що син живий-здоровий і пішла.

Ішли роки, минали дні і ночі.
Син був проїздом в рідному селі.
Сусідку стрів: - "...На вік зімкнулись очі...
Три роки мати вже лежить в землі.

А тут, ось, на, візьми, вона просила:
Коли бува навідаєшся ти..." -
Листа вручила матері до сина.
Він прочитав й закляк, не міг іти.

"...Коли ти був маленьким, любий сину,
Ти сильно травмував свою голівку:
Потрапив під колеса ти машини...
...Я віддала тобі свою рогівку..."

"...П'янким чар-зіллям споєна душа,
Немов метелик ніжний стрепенеться!..
Тулюся до твого палкого серця,
Як Мавка лісова до Лукаша."

(kulbabka: "Купальське").


Немов нанизані росинки на стеблі,
Укутані туманом вечоровим;
Снить неба захід соняхом багровим,
Срібліють човник і сузір"я кораблі.

Тебе веде купальська ніч у мої сни
Із помислів моїх фантазій повних.
Я чарами очей твоїх бездонних
В полон узятий. Шепотом "засни"

Ти заколисуєш і пестиш торком рук,
Мене лоскочеш ніжно так вустами...
Останній промінь сонця в обрій канув...
Став Лукашем твоїх солодких, Мавко, мук.

Синьооку зорю я щоночі запалюю в небі,
Між сапфірових зір вона світить тобі найясніш.
Срібний "місяць пустун" пригортає і тулить до себе
Тої зіроньки стан, як і я твій, в обіймах, міцніш.

У моїх ти руках пломенієш, немов і жагою
Розмальовуєш, наче, для мене зірок тих блакить
У янтарно-рубінний... Що робиш ти, мила, зі мною?!
Відчуваєш, як місяць багровий уповні горить.

О, блаженна та мить, коли ніч зорепадом судомить -
Сіє в лоно землі ту коштовність заради життя.
Я ж палаю увесь і тремчу від солодкої втоми.
...Ейфорії зорі танець в ритм мого серцебиття.

Ніч народила тебе мені з місячних променів,
З трепетом сіючи срібло крізь неба вуаль,
Вкрила своїм оксамитом із зоряних пломенів
Тіло моє. Під тобою я, наче кришталь:
Грані єства твою ніжність усю віддзеркалюють.
Пестиш імлою чутливо - згораю у ній
Муками в кожній клітині, солодкою карою;
Імпульсів зливи назустріч фантазій і мрій.
Ніч тебе вкрала у мене, сховала за хмарами,
Пломінь цілунків імлистих із тіла зотлів
І одне одному іншими стали на рано ми...
В сяйві світанку зорі прокидаюсь зі снів.

ЗдійнЯлась в повітря ледь зрима надії пилинка:

Від подиху Долі - все далі і далі летить.

Упала додолу сльоза, мов полИну краплинка;

Душі не лишилось, що інше, як тільки - щемить.



Спромінена Сонцем пилинка зронила свій прОблиск;

Сльоза проросла диво-цвітом усміхнених мрій.

Від щему в душі залишИвся лиш в пам"яті відтиск;

Торкнулося світло надії до кінчиків вій.

Бува чуже стає до болю рідним,
А рідне до знемоги набрида;
Оманливе не раз є вірогідним,
А щира правда - найстрашніша лжа.

Не раз шукаєш суті в протиріччях.
Загублений у сутінках порад,
Бредеш ти манівцями вздовж узбіччя,
Мов вістря стрілки.., час твій - циферблат.

...Життя подібне клавішам роялю,
Котрий стоїть у темному кутку
В надій кімнаті з вітражами жалю
В вікні, що дивиться на Долю, мов ріку.

Розплющіться, очі, - побачте реальність насправді,
Залиште ілюзії в світі ілюзій, на мить,
Погляньте у вічі, на долю секунди, Ви, правді,
Котра, вже сама, б"ється птахом в повіки, кричить.

Так, згоден: реальність жорстока, а ми - її діти,
Але ж ми так само реальності тої батьки.
Творці ми і жертви... Не знаєм куди себе діти?!
Серпанком ілюзій снуєм від життя навтьокИ.

Прошу вас, розплющіться, очі: для пошуку істин, -
Бо кожна із них для людини, немов постулат.
Самі обираємо ріки, якими нам плИсти;
...А руки, мов стрілки; старіє життя циферблат.

Вустами шерхлими німу ворушу тишу,
На вістря вій нанизую пітьму,
Гарячим подихом в повітрі я колишу
Холодну смутку лінію пряму.

Я своїм усміхом зітру печаль і тугу
І висмію все те, що так болить;
Свою ж собою розчиняючи напругу, -
Синицею впіймаю щастя мить.

Вхоплюся міцно я за хвіст тієї пташки
Маленькою людиною. Політ!
Втомився я за журавлем ходити пішки,
Втрапляючи в застиглий, власний слід.

Про жодну музу не писали так багато,
Як про любовну, з муз поезій, - ЕратО,
Що вчила близькості: бажаним буть, бажати...
(Назвав це вміння Діодор - емперасон).

Всюди вона, з чотириструнним інструментом,
Всіх покровитильниця любощів і втіх:
ЛібІдо, пристрасть - у інтимності моментах.
...Сам юний Ерос припадав до її ніг.

П"ята дочка з любові Зевса й МнемосІни.
На її честь хтось Квітень місяць присвятив.
Все про блаженство у коханні грають струни
Її кіфари й звучать вірші про інтим.

Узята кров в полон звабливого вина,
Заструменіла в жилах пристрасті бажанням.
Їхній тандем (на брудершафт), наші тіла,
Звів у інтим палкий від довгого чекання.

Наші лібі́до, як у дії камертон:
Ледь чутним тоном нас манила дивна сила;
Читала вірші диво муза Ерато́
Й здавалось, в кожного із нас з"являлись крила.

Осінній ранок кутаний туманом
У своїй сірості в очікуванні сонця,
Повис над містом (тихим океаном),
Ніч по краплинці випиваючи до денця.

І все навкруг поволі оживало:
Ранкові птахи борознили сірі хмари
І сонце випускало своє жало -
Тоненький промінь (перші його чари).

Імлисті шати впали з пліч ранкових
І небо бронзою торкнулось верховіття;
Низинки-роси на нитках шовкових,
Тремтять у сяйві світанкового суцвіття.

Червоним контуром митець обводить серце,
В тонах прозорих він малює душу,
Наносить настрій в барвах зайчика з люстерця,
А совість він завжди малює тушшю.
Про тишу пише він відтінками яскравих..,
Життя він зображає чорно-білим.
Його полотна всі, у рамках дерев"яних,
Висять на стінах. Цвяхом заржавілим
Прибита кожна з них. Написані бажанням
Відкрити людству очі на незриме...
Та є одна, де автор пише про кохання:
Там людські тіні з крильми неземними.
Нестерпно прикро, що малює він реальність
Таку, як є, лише в своєму стилі.
Та його пензлі у житті не знали радість.
...І в натюрмортах фрукти недостиглі.

Смакую вроду твою присмаком терпку,
Вдихаю тіла твого аромати.
О, як я хочу тебе всю і зараз мати,
До дна допити тебе ніжну і п"янку.

Втопити в пестощах, торканням своїх губ,
Кожнісіньку клітинку твого тіла.
Від насолоди, щоб аж душі наші тліли
Та без найменших у шаленстві наших згуб.

Лиш тільки піт стікать з нас буде наче мед.
Зіллємось ми з тобою в одне ціле, -
Це усе те, чого ми сильно так хотіли!
Вдихаєм з квітів-ейфорії ми букет.

Ллються з вікна мого в кімнату сонцепадом
Крізь смуги жалюзі проміння Сонця - кванти:
Ярило, виплекане небом, ходить садом,
А поруч з ним Роса танцює у пуантах.

Відкрив я жалюзі, душа радіє стиха,
Щоб не порушити цей танець дивовижний.
Під щебетання у саду дзвінкого птаха,
Тандем із Сонця і Роси - Світанок ніжний.

Душі торкається крізь погляд диво-танець;
Нечутним голосом душа співає з птахом.
Росу промінням пестить Сонце, мов коханець.
Та його пестощі для неї - справжнє лихо.

До дна щоранку випиває Сонце Роси.
Творцем їх Вечір є, а матінкою - Ніч.
Світанок промені вплітає в їхні коси,
Сонця цілунками торкаючись їх пліч.

Від нас закрився білий світ:

Завісивши полотна темні,

В зірках залишивши сій слід,

Відкрив нам двері потаємні

Життя нічного. Мов той мід,

Смакуємо спокуси ночі,

Здійснивши вільний свій політ

В її глибокі чорні очі.

І каже нам вона - "Привіт...",

Все манячи в свої тенета.

Неначе той колючий дріт

Навколо тіла - ночі пута:

Тривожать крихітний твій світ,

Який щосили прагне жити,

Вітавши вранці сонця цвіт;

А уночі потрібно с-п-а-т-и.

Затримай погляд свій на моїм слові,

Устами усміх подаруй моїм очам,

Своїми снами доторкнись мого плеча,

Мені зізнайся серцем у любові...


Ти чуєш, як шепочуть наші вії, -

На своїх кінчиках гойдають сонця мить?

Душа на струнах щастя митями щемить

І вище хмар злітають наші мрії.


І пальці наших рук в тісних обіймах;

В їх тінях потай цілуються долоні.

Дві наші скроні пульсують в унісоні

І нас несуть незримі щастя крила.

Небо в хмарах насупило брови,

Сум розливши у краплях дощу

І дерева в осінній обнові

У чеканні зимового сну.



Зрідли коси красуні вербиці,

Наче змила їх тиха вода.

Та листочки її довголиці -

Сльози Осені: "Скоро зима..."



Так тужливо співають пернаті

І безладно літають між хмар,

Наче Осені мрії крилаті

Розганяють зимових примар.



Сум навіює Осінь холодна,

Сивиною покрилась трава...

Для цієї пори це природно -

Світ завмер у чеканні Різдва.

Гульвіса холостяцького життя
Не мав і гадки, що потрапить у тенета:
В полон візьмуть кохання почуття,
Назрівші з жалю до життя чужого, пута.

Він мчав авто із швидкістю життя:
Гуляння свого в ритмі-вихорі емоцій.
Його спинило внутрішнє чуття, -
Вагітна жінка слізьми вмита у сторонці.

... Хоч і гультяй та справжній джентельмен:
Подав хустинку їй. Підвозячи додому,
Посіяв спокій у душі. В момент,
Коли прощалися, - взяв номер телефону.

І став їй другом з тих тривожних пір.
Причина сліз її був батько їх дитини,
Що зрікся, відкупившись за папір:
За пару сотень на аборт - на смерть ЛЮДИНИ!

Незчувся холостяк, як із жалю,
А потім з дружби, - у любов пускав коріння.
" - Пробачте, друзі, я тепер ЛЮБЛЮ!!!
Родився син у мене - він моє спасіння..."

Бурхливими потоками по венах,
Вулканним виверженням шал, що має силу
Невидиму у грі в відвертих сценах, -
Незрима пристрасть розливається по тілу.

Закований в судоми та зболілий,
До меж натягнутий, мов тятивою, постріл
У кілька стріл, що мчать у твоє тіло,
Солодким болем твій наповнюючи простір.

Доведений до піку насолоди
У задоволеннях довершених в блаженстві,
Піднявся шал на ейфорії-сходи
В обличчі з жаром та із раєм в серці.

Давай-но будемо з тобою ми на "ТИ"?
У свої друзі ти додай мене "ВКОНТАКТІ";
Додай в "ФЕЙСБУЦІ", в "ОДНОКЛАСНИКАХ" знайди
І неодмінно ти знайди мене у "СКАЙПІ".

Багато творчості моєї в Мережі:
Легко знайдеш мене на сайтах літ-порталів -
В "ПРОБІ ПЕРА", в "ЧОРНИЛЬНІЙ ХВИЛІ" є вірші,
Ще є в "РУКОПИСІ", на "ГАЦІ", в "САМВИДАВІ".

"ХАТА-ЧИТАЛЬНЯ" є також чудовий сайт;
Рожеве чудо "КЛУБ ПОЕЗІЇ" теж класний
І гарантовано всіма є копірайт*.
Там кожен може розмістити твір свій власний.

То як, домовились, зустрінемось десь там?
Лиш однойменним нік твій "МУЗА" хай там буде!
У соц-мережах ми зійдемось сам на сам,
Щоб на літ-сайтах в парі нас читали люди.


* Копірайт - в перекладі з англійської означає АВТОРСЬКЕ ПРАВО!

Тримають міцно ще: тепло твОє - постеля;

ТвоЇх цілунків тління - мОє тіло.

Думки твій образ не пускають із оселі, -

Все фантазують зовсім неуміло.



Лежу у ліжку, не розплющуючи очі,

А стан душі ще й досі в ейфорії.

Дотик світанку, - ніжні спогади із ночі:

Як про любов шептались наші вії..,



Тісно зімкнуті пальці рук від насолоди -

Енергій наших двох Обмін-портали.

В світі ніжнішої немає нагороди, -

Літати в ейфорії понад хмари!

Ти осторонь, а я весь у тобі,
Мов промінь сонця в крапельці роси.
Як подарунок, взявши сам собі,
Він п"є до дна її нектар-краси.

Я осторонь, мов одинокий став.
Веселкою ти увійшла в мій світ,
В життя його додавши кілька барв.
Щезає тлінно твій в повітрі слід.

Я лист осінній. Впавши до землі,
Тобі вклонився, Осене моя!
Я чистий лист паперу на столі.
В віршАх ми разом, Музо, - ти і я.

Просочувались стогони крізь стіни.
Гарячий подих... Піт на тілі, мов роса.
На стінах гра - ерО-вистава тіней
Під спецефекти за вікном: нічна гроза.

Політ бажань нестримних в грози ночі.
Трясе в судомах турбулентності екстаз.
Вулкан-блаженства в жилах кровоточить.
Для нас гроза нічного неба грає джаз.

Пір"їнним дотиком торкаюсь твОго тіла,
Пронизлим шепотом віршую я інтим,
Як заклинання. ТвОя шкіра ніжно-біла,
Мов осінь, вкрилася відтінком золотим
При світлі місяця старого й мерехтінні
Аромолампи... У повітрі аромат
Із феромонами твоЇми у сплетінні.
Ми стрілки часу в позах, ліжко - циферблат.

Зміцніло наше дерево любові:

ЙдемО разОм життя-стежками п"ятий рік.

Кохання бережемо в кожнім слові, -

Вустами спраглими п"ємО його, мов сік.



Здобутий із плодів нектар-блаженства,

Що сплодоносило нам щедро деревце.

П"ємО до дна його аж до шаленства

На двох з одної чаші-пристрасті - винце.



Так. П"ятий рік - весілля дерев"яне.

Вже підросли любові нашої плоди.

Між нами й досі ніжність полум"яна.

В сімейне щастя всі ведуть наші сліди.



Ми ювілей святкуємо свій перший:

Б"ються п"ять років в унісон наші серця.

Досвід життя нам кожен раз солодший

За мід гріха із перлів-цвіту деревця.

Знеструмився день за вікном,

Лиш зорі, мов ті світлячки.

Свідомість накрилася сном...

У травах скрипалять смички.



Під музику цю сниться сон:

Як місяць співає зорі.

І в ніжних романсів полон

Бере він тендітну її.



Срібліють вони лиш удвох

У спальні під назвою Ніч.

ЇЇ він обрав з багатьох

Палаючих в небі облич.



Затьмарилась зіронька ним:

Накрив він її, наче диск,

Коханням своїм вогняним -

Вливав в неї місячний блиск.



Кохається там у горі

сріблястий в гаремі зірок...

Розплющились очі мої

Під співи ранкових пташок.

Напівпрозорий морок, -

Дві свічки на комоді.

Ажурне все довкола,

В ажурі ходиш ти.

Злетів в повітря корок -

Бульвар французький, вроді.

За три величних слова

На брудершафт пилИ.

Палких вуст поцілунок,

Смак пристрасті у роті;

Перса твої, мов грона -

Звабливості плоди.

Кураж: блаженства трунок

В повітрі у кімнаті,

Плюс запах твого тіла -

Нас з розуму звели...

Ти йшла до мене вечором у ніч

По сонця променях, що котиться на захід

І сяйво зір торкалось твоїх пліч;

Над твоїм образом кружляли в небі птахи.

Пір"їнку за пір"їнкою згори.., -

І виростали за спиною в тебе крила.

Вмивалися росою береги

З останнім променем небесного світила.

Сріблів блаженно місяць-оксамит:

По його стежці ти до мене йшла звабливо.

В менІ перевернувся цілий світ -

В обіймах крил твоїх нас пристрастю накрило.

Людська душа немов картина..,-
Іржавим цвяхом до стіни:
У рамки загнана людина
Із будь-якої сторони.

А за душею павутина
Колише пил минулих днів.
Облізлі фарби на картині
Як пережитки страшних снів.

Художня рамка в позолоті
Вся в тріщинах людських жалів.
Висить душа просто на дроті,
Хитаючись від протягів.

Її розгойдує вітрами
Людських діянь, злих язиків...
У святій сповіді у храмі
Відреставрують від гріхів.

Інтим із запахом ванілі.
Холоне кава на столі
З ванільним цукром, а на тілі
Цілунки твої у вині,
Що ще із вечора зостались,
Мене довівши до межі.
До піку пристрасті кохались
Аж до останньої зорі.

Був повний місяць над водою.
Чи на яву, чи увісні
Ти йшла невинною ходою
По срібній стежці на воді.

Твій силует вражав і вабив:
Ти вся у місячній імлі.
Мене чарує твоя зваба;
Ти янгол з неба на землі.

Ти йшла ледь чутно, наче пава,
Блаженство сиплячи в росу,
Котру я п"ю неначе каву
Від спраги на твою красу.

Цей щем і трепет... Ти спинилась
І тінню поряд прилягла.
Шкода,.. Ти все ж мені приснилась,
І пристрасть й місячна імла.

Я розповім ВАМ диво-казку для дорослих:
Малими бігали босоніж ми по росах
Та діти виросли, і, спраглі до життя
Відчули пристрасть, смак солодкого буття.

Плоди кохання скуштували на світанні.
І хоч літами ми були ще зовсім ранні, -
В полон взяла нас тої пристрасті жага.
...Як маків цвіт, скотилась першою сльоза.

Червоних перлів не зібрати вже в намисто...
На сьомім небі ми відкрили королівство
Життя інтимного. Втворивши двері, в раз,
Ми зрозуміли, що настав для цього час.

Закуте тіло в ланцюги твого блаженства,
Від ласок твоїх струмінь пристрасних судом...
Я не повірив у циганчині пророцтва,
Що через це постану я перед судом.

Я втратив розум від п"янкого аромату, -
За течіЄю феромонів твоїх плив
Аж за буйки твоєї зваби. Та в кімнату
Ввійшов твій батько - ...буревій холодних злив.

З ніг збила правда та, яку ти не відкрила.
Враз вітер шалу стих, згас пристрасті вогонь.
Грозить неволя у три роки моїм крилам: -
Принади старші за твій вік взяли в полон.

Я тіла твОго географію лелію,
Плекаю, пещу і цілую тебе всю.
На твому тілі, на плечі, цвіте лілея,
А у очах я миті сорому ловлю.
Та я дивлЮсь на квітку цю, як на прекрасу.
Жага бажання є зірвати її цвіт
Та помістити у повінця повну чашу
Своїх фантазій, розтопивши нею лід.

Скорись, Поезіє, скорись мені - ти жінка:

Одіж ошатну з себе скинь; я роздягну.

Я покохаю твОю ніжність, стан тендітний,

В себе влюблЮ твоЮ оголену красу.

Дозволь торкнутись пелюсток свОїх - ти квітка..,

Жадним вустам палким припасти до пилку;

Кров"ю налитись дай сповнА всім мОїм кліткам

І в світ ввійти твій, скуштувавши смак гріху!

Замерехтіли в пам’яті вогні
І ностальгія враз торкнулась серця,
І світлячками в темряві крізь дверці
Вернулись в мою душу наші дні.

Ти пам’ятаєш зустріч в Мережі?
Тоді ми ще напевно і не знали, -
Що між рядками слів уже кохали
І, Долі, викладали вітражі.

Нехай же світять вічно ліхтарі
Нашого щастя, даного з небес;
Життя-вогонь палає від чудес,
Горять у парі наші дві зорі.

Моє серце належить тобі,

Йому вистачить сил і терпіння,

Бо кохання пустило коріння.

Ми з тобою мов ті кораблі, -

Пливемо океаном життя,

Думки-рифи минаючи стиха:

Боїмося накликати лиха,

Щиро вірячи в ті почуття,

Що багато так значать для нас.

Вітер-щастя дме в наші вітрила;

Лебединої вірності крила

Нас несуть через труднощів час.

Моє серце б"ється для тебе

В унісон із твоїм, наче хвилі.

Шторм-кохання здійнявся в три милі,

Зціливши розколоте небо.

Хмари-долі знову в обіймах;

Поцілунок їх - блискавка в небі.

Було, є в нас і буде як треба!

Життя - спілкування на рівних...

Стрілки годинника рахують наші дні;
Секундна стрілка лічить наші миті.
Людські обличчя слізьми щастя вмиті
В хвилини радості, годинами сумні
І в сірих фарбах всі малюнки на стіні
Та спраглі співчуття в душі розбитій,
Бо наші очі, - віддзеркалення душі.

Та час неспинний, плинний, мов струмок
З каміннями життя посеред хвиль,
А хвилі – наші мрії линуть в даль,
Свій слід згубивши в повені думок.
І тільки деяким вдається, з них, на жаль,
Натрапивши на розігріту сонцем сталь, -
На крилах вітру розпочати свій танок.

Танцює мрія хмарою між мрій
Щаслива в своє втілення в життя,
Крізь неба стелю прагне свого каяття...
Усе в цім світі в колі замкнених подій.
З ясного неба громом гряне почуття, -
Мрії дощем впадуть в історію буття.
На циферблаті не вмістити всіх надій.

Тобі, кохана, про кохання розповім:
Слова із літер, я зі слів пишу картину
У фарбах ніжності на білім полотні –
Люблю й кохаю я тебе, моя єдина.

Крилаті звуки з вуст проллються у піснях
Із найпрекраснішими текстами любові.
Ти моє щастя, що жило у мріях й снах,
Сьогодні ж погляд твій ловлю я в кожнім слові.

Я власноруч зроблю й віддам тобі любов, –
Всього себе при піднесу із почуттями.
Аркуш паперу я без тебе, як немов
Ось це малесеньке сердечко орігамі.

Стріла Амура влучила вдруге
У твоє серце, що вже у вінці.
Сім’ї вінок розірвався на дуги;
Тремтить вагання-сльоза на щоці.

І ти не знаєш про завтра – що буде?
Тебе затягує в сіті гріха
І тобі байдуже, що скажуть люди.
В полон взяли егоїзм і пиха.

Та з-під свідомості рветься на волю
Здоровий глузд у обручці святій,
В дитині рідній: - „Не зрадила б долі,
Впевнено й вірно щоб йшла по прямій.”

Як в Гамлеті мучить єдине питання, -
Що крає і серце, і душу, твій світ,
Який побудований щирим коханням,
А зараз зриваєш з вінця цього цвіт!?

Виною цьому мабуть прокляті будні:
Оті повсякденні дрібниці життя, -
Затьмарили промені твого сьогодні,
Згасивши ті перші твої почуття.

У душу свою зазирни через призму;
Найперш розібратись потрібно в собі.
Сім’ю вберегти? „Ренесанс романтизму”, -
Епоха, яку лиш почати.., тобі.

Я би радий літати птахом,
Тільки б ти мені крила дала.
Жив би ластівом я під дахом
Твого дому, якби не зима.

Я б струною твоєї гітари
Зазвучав би від дотику рук
І стрілою помчав би за хмари.
Заржавіла струна; тріснув лук.

Твоїм ехом у високогір’ї
Покотився б луною навкруг;
У подушці твоїй білим пір’ям,
Та не я тобі снюсь, а мій друг.

Так буває трапляється з кожним,
Потім розпач, печаль, а той злість.
100% скажу – „так не можна”!
Час прийде й ти зійдеш на свій міст.

Защемила у серці печаль,
З-під свідомості виринув страх,
А душа заспівала про жаль
І в очах не що інше, як жах.

Ці емоції вкотре кругом
По орбіті мойого єства;
Тіло втомлене вже від судом
Все шукає свого божества.

І депресія взяла в полон,
Світ від мене замкнувши на ключ.
В двері стукає клоун – мій клон
І я чую його дикий плач.

Заскрипіла підлога в кутку,
З місця зрушилась кожна стіна.
П’ю отруту гірку та терпку,
Від якої ржавіє струна.

І немає мене вже нема;
Все змішалось в моїй голові.
Зараз літо, а в серці – зима.
Знаю, – будуть ще дні світлові...

Мов окропом в моїх жилах кров
Струменіє, пристрасті віддавшись.
По тунелю пекла я ішов
Поруч із гріхом, за руки взявшись.
Через ріки сповнені вогню,
Йшов мостами із самої сталі.
Одяг стлів, мене зробивши НЮ;
Моє тіло гріли твої грані
І здіймався попіл від палких,
Божевільних твоїх поцілунків.
Біль приємний тіло збивав з ніг
У судомах від таких стосунків.
Накалялись пристрастю до меж;
В наших тіней виростали крила.
„В пеклі ангели?!” І час не здоженеш...
ПролИлась через вінця і накрила
Нас з головою..., (вибухнув вулкан)...,
Вивержена хвиля. Покотилась
Гучна луна; із попелу туман, -
Враз пекло в райський сад перетворилось.

Густим туманом сірий смуток,
Зненацька огорнувший душу,
Від злих, підступних горе-звісток,
Сирів, порушуючи тишу:
Той, що ходив навшпиньках, спокій.
Ходив до цього.., а сьогодні
Вологий слід в очах... Самотній...
Мій настрій барвами голодний
Заплутався у павутинні
Життєвих драм. Похмурі будні...
Довкола спогади, мов тіні
Тих предків, що давно забуті.
Порушив спокій тиші страхом,
Який кричав несамовито
Над головою диким птахом,
Що не хотілося і жити.
І згасло у кінці тунелю
Світло надії у майбутнє.
Прикуте поглядом у стелю
Моє становище самотнє.
А потім наче озорило
Сліпучим світлом просто в очі;
З’явилися з нізвідки крила,
Мій стан піднесли вище ночі –
В обійми Бога за прощенням,
Що допустив себе до цього.
Свій страх, закидавши камінням,
Я.., - не боюсь тепер нічого!

Травень всміхнувся посмішкою сонця,
Уквітчаний тюльпанами й бузком
Та, зазираючи крізь жалюзі в віконце,
Пташиним співом перервав солодкий сон.

Теплим цілунком з пахощами квітів
Торкнувсь твоєї ніжної щоки,
- Ти найдорожча й найпрекрасніша у світі, -
Озвучив в голос він свої думки.

Весняним вітром – подихом духмяним,
Зронив на локони твої свій білий цвіт
І вуст торкнувся поцілунком полум’яним
На смак солодким, мов травневий мід.

А потім обійняв тебе за печі
Всією ніжністю і співом солов’я
Промовив, дивлячись тобі у вічі,
- Назавжди твоїм травнем буду я.

Звідки взялося це слово,
Хто його придумав?
Вам нікому не відомо,
Знаєм лиш ми з кумом...
То було в шинку одному, -
Ми там пили пиво.
Й не відчули, як потому
Сталося нам диво…
Так за кухлем десь четвертим..,
Не встигли й допити,
Як до нас підходить бармен,
Щоб му заплатити.
Поки ми збагнули толком,
Що, куди й до чого,
Нас немов тим «русским током»:
В гаманцях – НІЧОГО!
Ми здивовані, нервуєм
«Що маєм робити?»,
Та й барменові говорим, -
- Дайте нам допити!».
І уже не хлепчим пиво,
Цідим через зуби,
Тягнем час як можна довше…
- Куме, щось придумав?
Кум у відповідь знітився,
Затискав плечима,
Аж тут дивлюсь
Сидить муха куму між очима.
Я до нього й промовляю,
Тихо й обережно, -
- Замри, куме, не ворушся.
Постараюсь ніжно...
Й одним махом однов лівов
Збив муху до кухля...:
- Ото маєш тобі пиво!
Та тут муха здохла!!!
Кричу гучно – деверсую,
Кум мене спиняє:
- Зажди, - каже, - отакої!...
Бармен підбігає:
- Я вас прошу, не скандуйте...
- Вибачте, тут муха...
Й заплатити Вам, даруйте,
Нам не хватить духу.
Тож або ми замовкаєм
Й не робим „реклами”,
Йдемо звідси, не плативши,
Своїми ногами,
Або ж зараз, начувайтесь, -
Втратите клієнтів...?
- Ні, ні, що Ви, не хвилюйтесь,
Вибачте, бувайте...
Отак ось то нас із кумом
Муха врятувала.
Вийшли з шинку ситі пивом
Ще й пожартували!

Спільно прожитих два щасливих роки…
Неначе вчора, пам’ятаю: я і ти;
Той ніжний трепет в серці, твої руки,
Сповнені ласки і твій погляд-доброти.

Стою навпроти, - серце шаленіє!
Воно і зараз б’ється, як тоді:
В ту мить, коли всміхаємось, радієм,
Коли щасливі разом – назавжди.

Я сповнений безмежною любов’ю;
Словами важко передати почуття…
Хай Господь Бог дарує нам здоров’я,
А щастя ми візьмемо від життя!

І-к.
Серце моє тремтіло,
Вуста шепотіли «люблю»;
Пристрасті прагне все тіло, -
Я муки кохання терплю.

П-В.
Тільки ти є для мене коханням насправді,
Тільки ти є тим світлом у моє майбутнє.
Все життя я шукав тебе, скажу по правді.
Ти мій янгол, моє божевілля могутнє.

ІІ-к.
В посмішці твоїй вродливій
Гріється моя душа;
В погляді твоїм грайливім
Я спопеляюсь до тла.

П-В. (2 р.)

ПРОІГРАШ.

П-В. (2 р.)
Тільки ти…

Ніч по небу розсипала зорі,
Наче сріблом – ім’я твоє «Оля»
Мерехтить у небеснім просторі.
І як тільки б лише моя воля,
Я б ці зорі зібрав у намисто,
Припідніс би тобі як дарунок.
Цей феномен чарує все місто,
Мене ж вуст твоїх ніжний цілунок.
Мрію я соколиним польотом,
Не вночі, не в небесні світила, -
З квітів тих, що цвітуть лише літом,
Прочитати ім’я твоє, мила.
Чи в зірках я, чи йду чистим полем, -
Прошу дихати завжди у Долі
Цим квітковим і зоряним пилом,
Бо прекрасне ім’я твоє «Оля»!


24 липня 2009 р.

Крижаним поглядом вдивляється зима
У ледь зелені вже полотнища весни
І у бурульку перетвориться сльоза,
Яка, відбившись від щоки, порушить сни.

І наче крига по водоймищах крихка,
Котру шматує хаотично промінь сонця,
Так ніжний погляд твій і посмішка й рука,
Дотик якої, - зігрівають струни серця.

Ясним теплом жевріють струни ці й душа
Весняним співом солов’я заводить пісню;
Мов сік березовий б’є в жилах у руках
Віджила кров. Моя любов стрічає весну.

Була ця зустріч геть не випадкова,
Вона, як завжди, запланована була:
У після Валентинів день святковий, -
На зустріч до Зими прийшла Весна.

З візитом до Зими Весна приходить
Завжди, щороку у один й той самий день,
З єдиною метою: Вона просить –
Тепла й любові для усіх своїх людей.

Весна-красна посланка Валентина,
Святого, давшому коханню два крила.
Є вирішальною для них обох ця днина:
«А чи почнеться відлік ніжності й тепла?»

Порушивши Зимовий сон холодний,
Пора кохання Яриловим промінням
Розчулила до сліз покров морозний
І ніжно проросла першо-цвітінням.

Для мене ж, автора, події цього дня, -
Є чарівним зв’язком із днем, що вже минув:
Сам Валентин впрягав крилатого коня
Разом з Весною нам, відправивши любов.

Ти руки простягаєш до небес,
В молитві склавши їх долоня до долоні
І сивина давно вже вдарила у скроні,
Та ти все молиш в Господа чудес.
Ти просиш в Нього щастя для дітей,
Очі заплющивши: повіку до повіки
Стиснувши міцно, із яких маленькі ріки
Стікають по обличчю до грудей,
Якими ти кормила їх колись,
В думках з надією, що все тобі воздасться.
Сьогодні ж молиш ти навколішках про щастя,
Та не для себе, - все для них. Молись
Із вірою у зміни у житті,
Бо в твоїм шепоті в цю мить велика сила,
І вір, про що б ти зараз в Бога не просила,
Здійсниться! В материнськім почутті
Приховано чимало чистих сил:
Все вічні ласка й теплота, любов безмежна.
Ти до дітей своїх постійно будеш ніжна;
Вони й в далі в обіймах твоїх крил.

Я вдячний перш за все Тобі,
Єдиний Боже всемогутній,
Спасибі долі за майбутнє,
За рік минулий і сьогодні…
Пливуть два наших кораблі
У морі вічної любові.
У нас єдина група крові,
Єдина думка в кожнім слові,
Немов співають солов’ї.
І в душах наших щастя співи,
Наче безкраї зерен сіви;
Солодкі почуття, як сливи
І вірність, як у журавлів.
Легкий хід наших кораблів
Під вітром, сповненим кохання.
З новим життям – нові бажання:
Ми повні трепетним чеканням,
Щоб човник разом з нами плив.

22.09.2008 р.

Немов з тендітної пелюсточки троянди,
Торкаючись від сонця промінець,
Блискучі крапельки роси, немов гірлянди,
Він спрагло п’є. Цілунок двох сердець
Весь переповнений енергією сонця…
Він також дуже схожий і на дощ:
Такий раптовий, - тарабанить в шибки серця,
Що аж відлуння, наче щастя плач.
Ще він, як вітер: з диким вихорем та свистом,
Тільки не холодом пронизує все тіло,
А жаром, здатним обігріти ціле місто,
В ту мить здається, що в крові щось закипіло…
Весь у намисті із пелюсток та росинок,
(Нема такого в найсолодших снах),
Із сонця променів, вітрів, дощу краплинок –
Тремтячий поцілунок на вустах.

Знущання тиші розриває груди стуком.
Тривожно, наче в пошуках нещастя
Лунає голос внутрішній зі звуком
Старого метронома. І воздасться
Добро добром на небі… В підземеллі
Тунелі випечені ріками лавини;
Болить душа із німим криком аж до стелі, -
Гріха укус, немов скаженої тварини.
Втомився глузд від божевільного нашестя
Про все на світі марити у тиші.
Блукає в пошуках у серці атом-щастя;
Думки забились в нори мозку, наче миші.
Тремтячий дотик когось схожого на диво,
Немов пір’їнкою крила торкнулось слів,
Які порушили цю мертву тишу. Криво
Долі вогонь горить від змінності вітрів.

Стіною пилу постає важке питання,
Мов каменем, тяжіє на душі, -
За що такі природі-матінці страждання?
Ножами в землю падають дощі.

Сміття кругом є складником всього довкілля:
Воно нестримно множиться, мов клон.
Мікробів армії, засівших у підпілля,
Беруть нас непомітно у полон.

Давно порушена вже вся екосистема:
Рукою людства стиснута в кулак
Подачі кисню трубка. Дихати проблема.
В природі радіація, мов рак.

Не повернути тої фауни, ні флори:
Червона книга в декількох томах;
У водах викиди, лисіють стрімко гори –
Така картина носить в собі жах.

Треба спинитися: змінити пензель, фарби,
Почати все з нового полотна…
Навчитися оберігати вічні скАрби,
Повчаючи не пити їх до дна.

У голові словосполучень ціла безліч:
Вони блукають коридорами пітьми,
Йдуть, спотикаючись, торкаються пліч-опліч
До болю ранять одне одного крильми

У намаганнях ухопитися за руки,
Разом здійнятися, злетіти, мов орли
До Сонця ближче, щоб аж чутно райські звуки,
Щоб стражі-ангели злетіли із гори…

Хай розсміються навіть з їхнього польоту
Небес майстерні крилоносці-летуни,
Нехай дощем проллється з них чимало поту,
Гіперболічно з мух їх робляться слони,

Та все ж це в сотні разів краще за темноти:
За їх невидимість і їхню сліпоту.
І хай якими б не були їхні польоти, -
Словосполучення складаються в мету.

Тебе люблю я білосніжною любов’ю,
Такою ж чистою і ніжною, мов сніг,
Що в зимню пору оксамитом, як мольбою,
Вкриває землю чорну, наче тяжкий гріх.

Немов весну тебе кохаю до нестями:
Цілунок твій – дотик пелюстки, первоцвіт.
Мов сік берези, я п’ю спраглими вустами
Весняний погляд твій, в якому цілий світ.

Своїм коханням я, мов літніми дощами
Проллюся, наче в суху землю, - в твоїм сні.
Північним вітром із шовковими плащами
Для тебе стану я в спекотні ночі й дні.

Листяним килимом встелю твої дороги:
В осіннім вальсі закружляє листопад
І, як любов моя, впаде тобі під ноги.
Кохання щире, наче щедро зродив сад.

Немов косою по траві,
Слізьми, мов росами, неначе
Скрегоче пащею і плаче
Вовчиця-Доля на зорі.

Стеблом упала до землі
Косою ранена тварина,
Як та знедолена людина…
О, Боже, діти ще ж малі!

Коктейлем дивним, чарівним,
Роса змішалася із кров’ю,
Додавши сил її здоров’ю
Під першим променем ясним.

Згасла остання вже зоря
І сонце з вітром, мов водою,
Злизали з рани рештки болю.
Доля пустилася в моря…

Надій-вітрила, весла-зла,
У перемішку із косою,
В бою, що тягнеться грозою, -
На все це схожа Долі гра…

Вінком терновим виснажені скроні
Немов колючим дротом у полоні

Думки закуті у кайдани болю
Кричать і прагнуть вирватись на волю

Крізь кров пекучу та нестримні муки
Несуть хрест долі вже тремтячі руки

Рубців по тілу безліч від нагайки
У небі злі стерв’ятники мов чайки

Кружляють і голодними очима
Слідкують за кривавими плечима

Терпляче серце з вірою у Бога
У кожного своя Хресна дорога

Усе що може бути найстрашніше
Було Ісусом пройдено раніше

Заради нас і нашого спасіння
Молитва сила віри і терпіння.

Двох доль увінчане сплетіння
Одним на двох весни вінком.
В суцвітті цім життя-світіння
Горить світанком за вікном.

Весна вулканом в жили входить
Через відчинене вікно.
Мов лава, кров по венах бродить,
Як кроять ножиці сукно.

Так болісно і так жадано
Тремтять зіниці у очах
Розширені. І так бажано
Квіт пристрасті цвіте в думках.

Цвіт квітки-пристрасті жагучий
Червоним вплівся у вінок.
Гарячий подих, біль тягучий –
Повітря-пристрасті ковток.

Письмовий стіл… Папір… Перо…
Стілець… Письменник про село
Поему пише: «…Сердиться Петро,
Стривожено погладжуючи скло
Пальцем порізаним. Серце пекло
Струмом пронизливим. Скочив патрон
Пострілом стомлений. Потом стекло…
Страхом поранені скроні. Петро
Приголомшений падає скровлений.
Сліпне під потом погляд скалічений.
Порушує спокій стук серця порваний.
Склеять підкову, смертю пригнічений,
Прагне Петро помираючим стогоном.
Сам своїм поповзом плине під помстою
Повною, сильною. Сам собі паном,
Схопивши пістоля стріляє сріблястою…»
Поетом приречений стати письменник:
Стояти спиною, стріляючи перами…
Просто поранений сріблом суперник –
Символ поразки слова скласти парами.

Болить душа спресована камінням,
Думки в півкулях вуликом гудять,
Тяжіє сонце над сумним промінням,
Тремтячі роси на повіках мерехтять.

Здається, що життя прожито марно;
«Не так» усе і вже не буде «так»
І через те, що все на світі хмарно
У небо не підніметься літак.

Та вірить треба в те, що все не вічне:
Під сонцем сльози висохнуть мов роси,
Розвіє вітер все, що хаотичне,
Літак розірве депресивні троси.

Ти втомився йти вперед,
Назад дивитися втомився,
Знемігся ти також стоять на місці,
Як лебідь, щука й рак у мудрій казці
Віз з місця зрушити. Умився
Потом, впавши в очерет.

Ноша твОя не легка:
Зробити вибір дуже важко,
Ти в собі розібратися не в силі,
Хоч твОї скроні вже давно, як сиві.
Лягаєш в результаті в ліжко
Ти поранений злегка.

Ледь помітна з рани кров –
Ознака боротьби за щастя.
Життя візок зав»яз в болоті сильно.
Вже вгору видивляєшся ти пильно,
Чекаючи свого причастя,
Долі рану розпоров.

Знесилився увесь мій організм,
Неначе ланцюгами скуте тіло
На волю рветься. Впертий егоїзм
З безсиллям б»ється. Вже світило
В кінці тунелю бачиться ясне;
Мов книжки сторінки перед очима
Життя назад гортається. Сумне
Лишається позаду, за плечима.
Лише приємні спогади в цю мить
Витають в голові вже так несміло
І серце вже не чутно стукотить
Й без ланцюгів вже нерухоме тіло.

Безкрає небо сірим полотном
Край наш оповило, сивиною наче
Вкрилась голова. Холодним сном
Весна заснула й сниться їй, як небо плаче.

Холодним потом вкрилася весна
Від сну сирого, мов ранковою росою.
Заснула босоногою вона
І застудилась. Наче мутною по щоці сльозою

Та нежиттю полився дощ із неба,
Поривним вітром стала пчихати природа.
Хвора весна з питанням: Треба чи не треба
Народу хвороблива її врода?

Пташиний голос кашлем та хрипінням
З грудей весняних гострим кричав болем.
Зів’ялих в холоді квіток сплетінням
У вінок застуда ходить по веснянім тілі, наче полем.

В проміннях сонячних весни
Витає щастя і душа радіє.
У тебе я є, а у мене ти;
Кохання наше й уночі зоріє.

Весняна пристрасть наче той туман,
Вона мов чародійка і богиня, -
Перетворила нашу кров в вулкан,
Що вибухає в жилах лавою-кохання.

Вогонь кохання – справжня насолода
Підсилена магічністю весни;
Це неземне блаженство, нагорода
За те, що в тебе я є, в мене ти.