Густим туманом сірий смуток,
Зненацька огорнувший душу,
Від злих, підступних горе-звісток,
Сирів, порушуючи тишу:
Той, що ходив навшпиньках, спокій.
Ходив до цього.., а сьогодні
Вологий слід в очах... Самотній...
Мій настрій барвами голодний
Заплутався у павутинні
Життєвих драм. Похмурі будні...
Довкола спогади, мов тіні
Тих предків, що давно забуті.
Порушив спокій тиші страхом,
Який кричав несамовито
Над головою диким птахом,
Що не хотілося і жити.
І згасло у кінці тунелю
Світло надії у майбутнє.
Прикуте поглядом у стелю
Моє становище самотнє.
А потім наче озорило
Сліпучим світлом просто в очі;
З’явилися з нізвідки крила,
Мій стан піднесли вище ночі –
В обійми Бога за прощенням,
Що допустив себе до цього.
Свій страх, закидавши камінням,
Я.., - не боюсь тепер нічого!