Роман БОЙЧУК
ЖИТТЯ – ПОНЯТТЯ НЕ ПРОСТЕ...
оповідання


Вступ
Цi реалiстичнi подiї вiдбуваються на нашiй рiднiй неньцi Українi. Молодий герой, iм’я якого Дебрiан, повернувшись iз армiї, знайомиться з прекрасною сiльською дiвчиною. Мiж ними обома зав’язується доволi таки мiцний та справжнiй роман. Дебрiан проводить з нею бiльшу частину свого часу. Проте, коли настала мить знайомства їх батькiв, тут то все i почалося... Саме з цього моменту для сучасних укранських «Ромео» та «Джульєтти»
почалося все те, що так рiдко, та все ж трапляється в життi. Почалося все з того, що... Та зрештою ви й самi про все довiдаєтесь...

ПОЧАТОК КIНЦЯ...

Нiч. Холодна i мокра вiд зливи весняна нiч. Грiм та блискавки так i шквалять iз темного неба, час вiд часу освiчуючи невеличкi сiльськi вулички, квiтучi сади та маленькi селянськi хатинки. Картина зворушлива i приємна. Проте сiра злива розмазала увесь пейзаж i зробила його однотонним, темним i сiрим.
Ось мила бiленька хата з’являється i знову десь зчезає у темрявi. Короткочаснi спалахи блискавиць не дають добре розгледiти хатинку. Добре видно лиш одне: як у вiкнах цiєї милої хати вiдбивається сама блискавка i одночасно, наче у дзеркалi, у вiкнах вiдбивається густий, квiтучий сад. Чудовi, нiби казковi, дерева так i красуються на шибках вiкон, вичiкуючи нступної блискавки аби знову i знову вiдбитися, i покрасуватися. Проте, що це?! Щойно на склi вiдбилося щось жахливе: мокра, мертва людина... Картина моторошна, чи не так? Але ж чому? Що могло трапитись i як цей жах можна пояснити? Молодий хлопець, рокiв двадцяти, висить пiдвiшений шнурком за, уже холодну i мокру вiд дощу, шию до товстої гiлляки цього квiтучого «дерева смертi».
А гроза так i шквалить, розмазуючи цю жахливу картину на шибках вiкна. Вiдбиток мерця навiвав страх та неспокiй. Труп хлопця висить, злегка хитаючись вiд вiтру.
А в цей момент за вiкном, яке перiодично спалахувало тим страхiттям, у спальнi, паралельно iз пiдвiшеним, на пiдлозi лежить молода, вродлива дiвчина - теж мертва. Вся в кровi, що так само як i усе навкруги виблискує вiд миттєвих блискавичних спалахiв, лежить вона...
Чому? Яка причина цих двох смертей? Чим можна пояснити таке ставлення до своїх власних життiв? Цi та багато iнших питань ставили, стосовно цього випадку, люди, якi на ранок жахнулися вiд побаченого, як у саду, так i в будинку.
Основного та остаточного висновку цьому не мiг дати нiхто. Тому Вашiй увазi пропонується уся, вiд самого початку, iсторiя, iсторiя трагiчного кохання, кохання, яке завершилося смертю...

Життя - поняття не просте.
Воно як вiтер в чистiм полi:
В яку вiн сторону подме -
Це в напрямок людсько долi.
Життя - це завжди плинний час,
Який спинити неможливо.
І хто ж спрямує вiрно нас,
Щоб все життя пливло щасливо.
На жаль, таких людей нема,
Нiхто невзмозi щось змiнити.
У кожного своє життя,
Нiхто не може нас судити.
Життя наповнене усiм:
Нещастям, ненавистю, болем.
Прекрасного нема зовсiм
І зрiдка хто бува щасливим.
В життi є чорна «полоса,
В життi є також смуга бiла.
Народження - це перший крок в життя,
Останнiм кроком є, мабуть, могила.
Кожен, мабуть, вже себе питав:
“Для чого жити, щоб вкiнцi померти?”.
І добре нам, колись, Шекспiр писав:
“Бути чи не бути”, що краще (жити чи одразу вмерти).

ВIН ЯК ДЕБРIАН

Його очi, його спортивного тiла статура, його мужнi навички та сильнi, пiсля армiї, руки полонили душу i серце. Мабуть, жодна дiвчина не змогла б встояти перед його чоловiчою вродою. Не змогла встояти i Наталi. А особливо не могла встояти перед його чарiвними та нiжними вiршами, присвяченими саме для неї:

О, як я хочу розказати
Про щирi почуття свої.
Нiхто про це не може знати -
Це дано знати лиш менi.
Здавалося б нiчого i немає,
Мiж нами тiльки дружнi почуття.
Та все ж моя душа чомусь страждає
Коли я сам, тебе поруч нема.
Менi з тобою добре розмовляти,
Твiй голос менi сниться увiснi.
Не знаю, навiть, як тобi й сказати,
Та в вiдповiдь боюсь почути «ні».
Ти глибоко сидиш в моєму серцi,
Про тебе тiльки всi мої думки.
Твоє iм’я я пишу на вiконцi,
Не можу в собi спокiй я знайти...

Ну, яка дiвчина зможе встояти перед такими словами? Яка не дасть своєї згоди такому хлопцевi, як Дебрiан, який так вмiло пiдбирае слова аби увiйти дiвчинi в душу i нiжно змусити її серце калатати вiд щастя.
Коли Наталi читала ці, присвяченi їй, вiршованi рядки то в її грудях i справдi наче щось тьохнуло, щось затрiпотiло. Руки затремтiли вiд незримого щастя, а сльози захоплення так i покотилися тонкими струмками по її рум’яних щоках.
І звiсно ж, що нона сказала йому “так”.
Яке щастя пiсля цього виникло у дебрiана... Можна тiльки мрiяти про таке щастя i заздрити йому. Його безмежну радiсть навiть важко й описати. Вiн молив Бога аби це сталося, аби Наталi сказала “так”. І, очевидно, Бог почув його молитви i подарував йому стiльки радостi, що вiн готовий був кричати на весь свiт. Та спершу треба було повiдомити своїх батькiв.
Дебрiан мешкав зi своїми батьками у рiдному мiстечку Долина, де вiн народився i де пройшло його щасливе дитинство. Закiнчивши служити у армiї Дебрiан повернувся до себе додому, де його з нетерпiнням чекали батьки.

- От я нарештi вдома. - Сказав полегшено син, обiймаючи свох батькiв.

- Боже, синку, ми так за тобою скучили i якби не твої листи та фотографiї, то хто зна чи впiзнала б я тебе зараз тут. - Промовила зi сльозами радостi на очах старенька сива мати.

- А й справдi, синку, - пiдтвердив материнi слова батько, - армiя зробила тебе iншим. Ти змiнився, - змужнiв... Так, ти вже не той маленький хлопчик, що був до армiї.

- Хай як там є, та слава Богу, ти вже вдома i для мене ти завжди будеш маленьким синочком. - Нiжно жартувала мати, аби хоч трошки виразити свою безмежну любов до сина.
Так, батьки безмежно любили свого сина, оскiльки Дебрiан був у них один. Та попри все вони ще й дуже добре ставилися до найкращого його друга Сергiя, який неодноразово виручав його iз багатьох складних ситуацiй.
“Добре мати такого друга як Сергiй, - думав собi Дебрiан, - який вмiє вислухати, порадити, який вмiє бути справжнiм другом”. Такої ж думки був про Дебрiана i сам Сергiй. Скiльки раз Сергiй закохувався, стiльки раз Дебрiан складав вiршi вiд його iменi для всiх його подружок. Дружба Дебрiана iз Сергiєм тiшила його батькiв, оскiльки Сергiй для Дебрiана став як брат, якого у нього насправдi не було.
Дебрiан був здiбним юнаком. Ще до армi, перебуваючи у стiнах своєї Долинської школи, вiн i спiвав, i танцював, i читав вiршi. А пiзнiше виявив у собi талант, та й сам почав писати рiзного роду поезiю, творити прозу... Проте армiя змiнила його остаточно. Хоч його зовнiшнiсть вiдповiдала усiм критерiям “iдеального хлопця”, його характер став значно жорсткiшим. Дебрiан уже не так любляче ставився до своїх батькiв як це було до армiї. І лиш Сергiй розумiв його, бо служив разом з ним.
Так, вiн змiнився, i змiнився не в кращу, а в гiршу сторону. Дебрiан не мiг нi з ким встановити контакт. Вiд нього вiдвернулися майже всi його друзi. Проте найкращий друг дитинства, друг, який разом з ним перебув тi нелегкi та довгi, наче вiчнiсть, мiсяцi в армi - Сергiй i надалi продовжував залишатися для Дебрiана вiрним та добрим товаришем.
Дебрiан часто усвiдомлював свою неправильну поведiнку по вiдношенню до iнших. Вiн навiть неодноразово говорив про себе iз Сергiем: «Що зi мною, чому я такий, чому не такий як усi?»- запитував вiн в голос сам у себе. Вiдповiдi з глибини холодної душi не було. У Сергiя була одна найiмовiрнiша версiя вiдносно Дебрiанового зiпсованого характеру:

- Судячи з того, скiльки ми з тобою знайомi, скiльки ми дружимо я можу тобi сказати лиш одне: ти розчарований...

- Роэчарований кажеш? Можливо, але ж в чому? - Здивовано нiби погоджувався з ним Дебрiан.

- Не в чому, а в кому? - Справляв Сергiй i чекав його наступного запитання.

- I в кому ж це я мiг би бути такий роэчарований, мiй любий друже? - Трiшки iз насмiшкою перепитував у Сергiя дсбрiан.

- Як це в кому? А хiба ж ти не знаєш? З ким у тебе постiйнi проблеми?

- Не розумiю до чого ти ведеш? Кажи прямо, я не терплю загадок!? - Нетерпеливо пiдвищував тон Дебрiан.

- Гаразд... ДIВЧАТА - ось основна проблема твого розчарування.

- Ха-ха!!! - Раптом розсмiявся Дебрiан, - Ти що, глузуеш з мене, - ображено продовжив Сергiйовий спiврозмовник, - Сєрий, та що ти таке кажеш, як же це в мене можуть бути проблеми з дiвчатами, коли вони самi до мене липнуть, - переконував у протилежному свого друга Дебрiан.

- Липнуть, нехай... Проте скажи, у тебе хоч з однiею з них було хоч трiшки щось серйозне? Нi... Проте, тi, до яких ти i справдi щось вiдчував вiдвертались вiд тебе, не бажаючи мати з тобою нiяких серйозних стосункiв.

- Гаразд!.. - самовпевнено i гордо почав Дебрiан, - Ти хочеш стосункiв, будуть тобi стосунки. От побачиш Сєрий, що незабаром зi мною буде прекрасна та чарiвна дiвчина... Побачиш, побачиш...

- Ти вже маєш когось на увазi, чи просто зробиш це аби доказати менi, що я помиляюся.

- І те, i iнше... Коли я сходив з поїзда менi до душi припала одна молода i дуже вродлива дiвчина. От побачиш, що я почну з нею зустрiчатися i, бiльше того, я заведу з нею роман, а згодом може i оженюся на нiй.

- Дебрiане, менi не потрiбно, щоб ти щось менi доводив i доказував. Я просто хочу аби ти зрозумiв, що твоя ганебна поведiнка, твоя неприродна знервованiсть, твiй невимушений темперамент - це результат твого роэчарування, розчарування у неодноразовому захопленнi тими дiвчатами, якi дали тобi вiдкоша.
Та як не намагався переконати Сергiй свого друга, Дебрiан продовжував стояти на своєму. I чим бiльше Сергiй пояснював його неправоту, тим бiльше Дебрiан вiрив у своє кохання з тою милою дiвчиною з вокзалу. Десь у глибинi душi Дебрiан усвiдомлював, що друг його має рацiю стосовно нього. Проте i надалi продовжував себе обманювати, мовляв, що i бути цього не може. Вiн доведе своєму товаришу хибнiсть його твердження i розпочне серйознi стосунки з тiєю красунею, що так вразила його душу та серце лиш за мить тiєї однiсiнької блискавки її погляду на нього. Дебрiан закохався, мабуть, з першого погляду. Дiвчина з вокзалу - його теперiшня мета.

РЕАЛЬНIСТЬ МРIЙ

Весна продовжувала дивувати своєю чарiвнiстю. Такою ж самою неповторнiстю звела з розуму нашого героя i Наталi. Те миле створiння, яке вiн помiтив тодi на вокзалi. I якби не його вiршi, у яких так чiтко вiн виражає свої почуття, то хто зна чи змiг би вiн привернути її увагу до себе.
Пiсля прочитаних нею нiжних рядкiв кохання, Наталi готова була пiти з ним хоч на край свiту.
Дебрiан також, в свою чергу, був певен у своїй перемозi. Вiн, пiсля довгого i приємного знайомства з дiвчиною, повiв її у поле, де уже давно височiли та буяли густi зеленi трави. Вiн подiлився з нею соїми нестримними та заповiтними мрiями:

Мрiя в мене є одна-єдина,
Про яку лиш знаю тiльки я:
Щоби ти, моя весна весела,
Завжди поруч зi мною була.
Мрiю я про зустрiч з тобою,
Мрiю, люба, про твої вуста.
Мрiю я, щоб цiєю весною
Ти на вiки стала моя.
Ти не знаєш того, що я знаю:
Я кохаю тебе не зпроста.
В своїх мрiях я пiсню складаю
І в цiй пiснi ти в мене одна.
Я торкнутися рук твоїх хочу
І сплести їх мов гiлля в саду.
В своїх мрiях тебе я лоскочу
І у райське кохання бреду.
Нашi руки сплетуться мов гiлля
I зiллються солодкi вуста.
Запанує мiж нами кохання,
Ти прекрасна й водночас проста.
В своїх мрiях я мрiю про тебе,
Мрiю я про солодкий наш грiх.
В моїх снах ти приходиш до мене
І я чую приємний твiй смiх.
Мрiя в мене є одна-єдина,
В ній я бачу веселу весну.
Бо я мрiю про тебе, кохана,
Бо я мрiю про тебе одну.

Важко в це повiрити та, схоже, що Наталi i справдi повiрила Дебрiановим словам. Дiвчина 19- 20 рокiв щиро, лагiдно та так нiжно посмiхалася йому, що здавалося нона готова до всього... Була готова настiльки, що одразу ж пiсля вираження Дебрiаном соїх мрiй, нона кинулася у його обiйми i палко поцiлувала його. Мрiйливий молодик спершу трохи здивувався, проте не розгубившись нiжно i радiсно промовив до неї:

- Я кохаю тебе, Наталi! - І повалив її на м’яку, зелену траву. Їх постатi миттєво потонули у зеленому морi густих трав. Потонули i їх гарячi вiд взаємного кохання серця, потонули у власних взаєминах, у власних бажаннях та у власних пристрастях...
Дебрiан i гадки не мав, що його нестримнi та заповiтнi мрi будугь реалiзовуватись так швидко i так приємно.

ВОНА ЯК НАТАЛI

Її географiя тiла; її великi та прекраснi очi; її тендiтнi бiлi руки; красиве, густе, свiтле волосся - полонили його душу та серце. Мабуть жоден хлопець не змiг би встояти перед її прекрасною дiвочою вродою. Не змiг встояти i Дебрiан. І хоч тепер вже здавалося б, що вiн заволодiв нею, полонив її розум, та все ж вiн боявся її втратити. Тому що така як вона заслуговує на дещо бiльше... Так, Дебрiан не вважав себе достойним цiєї вроди, цiєї прекрасної Наталi. Це миле створiння i справдi зачаровувало, брало у полон i не вiдпускало нiзащо. З нею Дебрiан почував себе вiльно, розкуто i впевнено. У нiй було все..., все його життя...
Наталi жила разом з своєю мамою та братом на рiк молодшим вiд неї. Батько уже рiк перебував на заробiтках у Португалiї. Туди їхали на роботу в той час (та й зараз їдуть) чимало громадян нашої держави... Там вiн, разом з своєю бригадою, важко працював на будiвництвi тамтешнiх “ГiГАНТIВ”, заробляючи та пересилаючи додому “БАКСИ”... Основним його поштовхом до цього вiдчайдушного кроку було навчання його дорогого сина Андрея, який саме поступив у юридичну академiю. Андрей i справдi прагнув вчитися хоч був трохи ледачим. Андрей i Наталi були не тiльки братом
та сестрою, а ще й досить добрими друзями. Наталi часто з ним дiлилася своїми таємницями, якi Андрей звiсно що тримав у повнiй секретності. А за останнiй перiод часу її основною таємницею був - Дебрiан.

- Ти справдi так сильно кохаєш цього Дебрiана? - Запитав пiд час однiєї з розмов з сестрою Андрей.

- Так, Андрею, я кохаю його... Кохаю, бо вiн..., вiн..., ну вiн чудовий. Просто вiн любить мене i я справдi дуже щаслива коли поруч з ним.

- А ти не боїшся, що вiн обмане тебе, просто пограється з тобою i твоїми почуттями, а потiм кине напризволяще i змусить страждати? - Застережливо говорив Андрей.

- Нi. Не знаю чому, та я вiрю Дебрiановi. Я вiрю його солодким словам правди, якi аж нiяк не можуть бути неправдою. Я повнiстю довiряю йому. Я кохаю його, Андрею. Як ти цього не розумiєш? Я кохаю його так сильно, як вiн кохає мене і йому так само добре зi мною, як менi з ним. Ти ще не кохав, тому ти не можеш знати наскiльки сильне це почугггя (КОХАННЯ), любий братику...

- Кохав... - Промовив раптом сумно i обривчасто Андрей. - Кохав i знаю, що залишається пiсля розриву - бiль серця i крик душi, страждання, що здається не покинуть нiколи. - Замовкаюч Андрей повiльно вiдходив i повернувся до сестри спиною. Згодом зник з-перед її сумних очей.
А Наталi знала, що Дебрiан любить її i цього їй було достатньо. Тому, що на її думку любов - це сила, яку нiколи не здолає нiяка бiда. І доки iснуватиме взаємне кохання, доти їх серця перебуватимуть у гармонiї з природою почуттiв.

ДИВНА ЗАБАВКА

Ідучи до Дебрiана додому Сергiй раптово зупинився. Його пильну увагу привернув якийсь дивний блиск у травi, яка росла по обидвi сторони дороги. Коли вiн нагнувся, щоб поглянути, що то за диво так виграє блиском з-помiж трави, то перед його очима постав доволi таки непоганий i ще зовсiм новий ножик iз оригiнальною ручкою з зображеним на нiй драконом. Ножик вигравав яскравими вiдблисками свого, схоже не займаного, леза.
“Мабуть хтось щойно купив цього привабливого ножа i не помiтив як загубив його”, - подумав собi Сергiй i склавши поклав його у задній карман своїх джинсiв.
Сергiй наближався до будинку Дебрiана. Дверi вiдчинила його мати.

- Доброго дня Вам! - Привiтався ввiчливо Сергiй.

- Добридень Сергiйку. Ти до Дебрiана?

- Так. Вiн вдома?

- На жаль, нi. Вiн з батьком зараз у полi. Сам розумiеш зараз сiнокоси, а трава упала вже дай Боже...

- Так. - Погодився з нею Сергiй. - Ну тодi добре, вибачте будь ласка, що я Вас потурбував. А коли вони повернуться Ви не скажете?

- Ну вони там вже вiд самого ранку. Я гадаю, що невдовзi будуть. Якщо хочеш зайди i почекай. - Запропонувала стара жiнка.

- Нi, дякую.., - почав ввiчливо та приємно говорити Сергiй, - якщо я його не зустрiну зараз по дорозi, то я зайду ввечерi. Це нiчого?

- Нi, будь ласка, заходи коли душа забажає. А що, хiба щось трапилось? - Занепокоєно спитала нона у Дебрiанового друга.

- Та нi, нiчого. Я просто хотiв з ним про дещо поговорити. Ну то добре я йду... Ще раз вибачте за згаяний зi мною час.

- О, за це не хвилюйся. Ти ж для мене як рiдний. - Вони мило посмiхнулися один одному i Сергiй повiльно вiддалився вiд Дебрiанового будинку. А в цей час батько з сином повертались додому, несучи на плечах коси, якими воин так старанно i нелегко попрацювали. І як не дивно, та схоже, що Дебрiанова поведiнка почала набувати позитивних розмахiв i мiж ними обома зав’язалася приемна, чисто чоловiча розмова:

- Тату, я вже давно повинен тобi це розказати...

- Що трапилось, синку? - Занепокосно запитав його батько.

- У мене є гарна новина.. Я... Ну я познайомився з однiєю вродливою дiвчиною. Ми кохаємо одне одного i маємо намiр побратися. Проте ми дуже хочемо, щоб нашi рiднi познайомившись, звiсно, за старими традицiями дали нашому щастю свое благословення. - Трохи помовчавши, старий батько почав:

- Скажу по правдi, ти мене приємно здивував, Дебрiане... Уявляю як зрадiє мама, коли ти повiдомиш їй про прихiд у нашу сiм’ю невiстки, яку нона вже так довго чекає.

- Так тату. Мабуть зрадiє. Проте ми не знаємо як би ви познайомилися? Проблема в тому, що її тато зараз у Португалiї, тому вiн навiть нiчого не знає, а коли приїде – не вiдомо. Наталi, до речi, так звуть мою наречену, живе з мамою i з братом, яких я й сам ще не знаю. Тому я вважаю для початку було б добре, щоб ви зробили перший крок до знайомства з її родиною. - Трохи хвилюючись пояснив Дебрiан.

- Ну, що ж… З усього, що ти менi сказан я зрозумiв одне - ти кохаєш цю Наталi i хочеш нашого спiльного батькiвського благословення. Гаразд, ми порадимось з мамою i гадаю, що якось та й органiзуємо знайомство з її матiр’ю. Проте iз весiллям раджу не поспiшати доки не повернеться її
батько. - Розумно пiдказав Дебрiановi його тато.

- О, так. Не хвилюйтеся, ми з цим не поспiшаемо. Взагалi я навiть не знайомий з її рiдними. Тому за це не хвилюйся. Ми одружимось тiльки пiсля вашого та батькiв благословення.

- Усе буде добре, синку. - Заспокоював його батько. - Головне те, що ти, нарештi, знайшов рiдну своєму серцю половинку...

СЕРЦЕ

Воно палає, наче той вогонь,
Палає, спопиляючи усе в менi.
Серце - гаряче полум’я в мой душi.
Лиш серце мій порадник i мiй друг;
Тiльки у нього правди я шукаю.
Серце - воно трiпоче: значить я кохаю.
Та сила, що так гаряче вирує в нiм,
Дарує менi радiсть i натхнення.
Серце - наповнює моє життя коханням.
Воно неначе той могутнiй дух,
Що втiлює бажання у реальнiсть.
Серце - мене захоплює у власну вiртуальнiсть.
Безмежна сила серця в кожнiм з нас.
Безмежними є також нашi мрi.
Серце - воно кохає... i дає надiї...

“Молодiсть - дивна штука... Молодими закохуються й молодими помирають”. Але не будемо пiдганяти подiї. Продовжимо нашу розповiдь i зосередимося тепер уже на Сергiєвi...

Сергiй - молодий, привабливий хлопець рокiв двадцяти. Добрий друг Дебрiана, хороший i єдиний син у своїх батькiв, якi живуть у сусiдньому селi i пишаються своїм сином. Сергiй хлопець добрий, розумний, хоча трiшки ледачий. Вiн досить байдуже ставиться до свого майбутнього, зрештою, як i Дебрiан. Закiнчивши службу в армiї, повернувшись додому вiн забув про таке поняття, як “Вища освiта”... Коли батьки нагадали про його майбутнє, яке вони вбачають у одному з iнститутiв, то Сергiй просто- напросто проiгнорував їх слова. А взагалi Сергiй людина Серйозна, добра, i що само головне, надійна. Тому що вiн з дитинства жодного разу не зрадив Дебрiановi у дружбi, який, у свою чергу, часто глузував з нього.
І так, продовжимо...
Повертаючись вiд будинку Дебрiана, у якому його не застав, Сергiй зустрiв його з батьком по дорозi.

- Сергiю, що ти тут робиш? - Здивовано запитав Дебрiан.

- доброго дня пане Миколо! - Привiтався ввiчливо Сергiй до Дебрiанового батька. - Як поживасте?

- Та от, як бачиш, синку, коса i трава покликали в поле. А ти, Сергiйку, звiдкиля чи куди мандруєш?

- А я саме вiд вас. Хотiв з тобою, Дебрiане, про дещо поговорити, та не застав вдома. От i йду з надiсю, що вас зустрiну по дорозi...

- От i зустрiв… - Продовжив його реплiку Дебрiан. - То що ж трапилося, друже?

- Гаразд, - перебив їх старий Микола, - я пiду. Вам, мабуть, незручно бiля мене говорити?

- Передавай привiт своїм рiдним, Сергiйку! - Уже вiдходячи гукнув пан Микола.

- Добре, обов’язково передам, дякую! – Відгукнув Сергій.

- То, що трапилось, кажи вже? - Нетерпляче пiдганяв свого друга Дебрiан.

- Та взагалiто нiчого особливого. Я просто хотiв тебе спитати як твої справи з прекрасною Наталi?

- О, у нас все чудово. Я саме говорив про нас з батьком.

- Справдi? Як вiн на це зреагував?

- Вiн був приємно вражений моїм вчинком.

- Яким вчинком? - Трохи спантеличено спитав Сергiй.

- Ми з Наталi хочемо одружитися. Я подiлився з ним цiєю новиною. Вибач, що ти дiзнався про це не перший. Але ж ми навiть не узгодили дати весiлля. Немає сенсу комусь про це говорити.
Пiсля цих слiв у Сергiйових очах наче згас якийсь вогник надiї. Зрозумiло було одне, що ця, як вiн гарно сказав, прекрасна Наталi, задiла i його серце. І тепер, коли Дебрiан повiдомив про свiй намiр одружитися, в Сергiя нiби щось обiрвалося в душi. Проте вiн не мiг приховати своєї радостi.

- Я дуже радий за тебе, Дебрiане i схвалюю твiй вибiр та рiшення. Проте, чи не зашвидко ти думаєш про одруження, чи справдi ти цього хочеш?

- Що!? Ти сумнiваєшся, що я справдi можу кохати? - Раптово процiдив дебрiан. - Невже ти думаєш, що я до вiку не зможу по справжньому закохатися? Я кохаю Наталi i вона любить мене. Ми щасливi разом. Чого менi ще потрiбно?

- Але ж згадай, що ти познайомився з нею зi злостi, яку ти почував до мене. Ти хотiв менi довести i...

-І я тобi довiв… - Перебив Сергiя Дебрiан. - Так, спочатку це i справдi було щось схоже на помсту, проте згодом я вiдчув щось дивне пiд час зустрiчей з нею i закохався по-справжньому.

- Так, вибач. Я просто бажаю тобi добра, бажаю як друговi. Якщо ти вже вирiшив будувати сноє майбутнє, то добре було б вiдкрити ширше очi i гарненько все обдумати. Я маю на увазi те, що завжди було твоєю проблемою, я просто боюся, щоб ти не розбив бiдолашнiй серце. Аби ти не помилився у власному виборi.

- Нi, друже, я точно знаю, що люблю Наталi i я на сто відсотків впевнений у нашому щастi.

- Ну тодi що ж, вiтаю і бажаю щастя. До речi, ледь не забув… Ідучи до твого будинку я знайшов... Ось, зараз... Поглянь. Я знайшов цього привабливого ножа. Вiзьми. Я тобi його дарую. Це в знак моєї відданої дружби i якраз з нагоди твого майбутнього з Наталi.

- Гарненький ніж. Що ж, дякую за милий подарунок. Я обiцяю завжди носити його з собоiо.

КРУТИЙ ПОВОРОТ ПОДІЙ

Минуло кiлька днiв... Мати Дебрiана справдi була дуже рада, дiзнавшись про майбутню невiстку. А батько, як i обiцяв, намiрився навiдатись зi своєю дружиною до матерi Наталi аби все узгодити i зрештою познайомитись.
Дебрiан пiшов наперед. Познайомився з її мамою i попередив про прихiд своїх батькiв.
Пролунав легкий стукiт. дверi вiдчинила iще доволi, на вигляд, молода мама Наталi. Дебрiан сидiв з коханою на широкому, м’якому диванi i нiжно пригортав її до себе. Андрея в цей час не було вдома. Тому Дебрiановi не судилося познайомитись з братом своєї нареченої. Мама Наталi вiдчинила дверi радо та гостинно, з надiєю познайомитись з батьками свого майбутнього зятя. Проте, вiдчинивши дверi повнiстю, вона наче остовпiла. Спершу трохи постояла, пильно вдивляючись в обличчя пана Миколи, який, в свою чергу, теж не мiг приховати свого здивування. Потiм її ноги пiдкосилися i вона, втративши свідомість, упала на пiдлогу... Отямившись, нона побачила бiля себе всiх: дочку в сльозах з Дебрiаном, дружину пана Миколи i його самого. Побачивши його вдруге, вона знову ледь не зомлiла. Проте, трохи оговтавшись, рiзко i знервовано промовила:

- Цього весiлля не буде!!!
Своїми словами вона шокувала усiх i навiть самого пана Миколу, який схоже, що був уже ранiше знайомий з Наталiною мамою.
Наступнi подiї цього роману обернулися доволi рiзко для всiх його героїв. Мама Наталi, нiчого не пояснивши, вигнала Дебрiанових батькiв, а згодом за ними послiдував i сам Дебрiан. Наталi, як не випитувала причини материної поведiнки, вiдповiдi не отримала. Мати Дебрiана почала тиснути на свого чоловiка.

- Коля, що це все означає?! - Грiзно та впевнено запитувала вона.

- Не знаю, я й сам нiчого не розумiю…

- Але ж ти щось приховуєш вiд мене, я це бачу. По твоїх очах було видно, що ти звiдкись вже знаєш цю жiнку? Вiдповiдай! - Вимагала Дебрiанова мати.

- Так, було колись... - Почав сумно старий Микола. - Дуже давно менi судилося бути знайомим з цiєю жiнкою... Але це була коротка iнтрига. Запевняю тебе. Так, мiж нами були стосунки, та це тривало не довго. Згодом ми зрозумiли, що не пара один одному. До того ж у неї, в той час, з’явився iнший i ми розбiглися кожен по своїх кутках. Бiльше того, одразу ж пiсля нашого розриву, вона кудись виїжджала. Не пам’ятаю вже куди, як не як минуло вже 20 рокiв. Всi цi роки я не мав про неї нiякої звiстки. Зрештою у моеїєму життi з’явилася ти, Марiє, а потiм у нас народився Дебрiан i згодом я забув про її iснування. - Боязко так оправдовувався старий Микола перед свосю дружиною.

- Тодi усе зрозумiло... Тепер ясно, чому мама Наталi так зреагувала, коли побачила тебе.

- Так, але ж, Марiє, хiба нашi дiти чимось завинили перед нею? Якщо ж вони кохають одне одного i хочуть бути разом, то я вважаю, що не слiд руйнувати їхнього щастя. Руйнувати щастя дiтей через якусь любовну iнтригу двадцятирiчної давностi?

- Так, тут я з тобою погоджуся. Та все ж я пiдозрюю, що тут повинно бути iще дещо, дещо таке чого я не можу збагнути... Знаєш, я вважаю, що слiд з нею ще раз зустрiтися i поговорити. І поговорити з нею повинен ти сам. Моя присутнiсть тiльки тормозитиме вашу розмову. Зустрiньтеся десь i усе як слiд обсудiть. Поясни їй, що своїми необдуманими дiями вона руйнує щастя своеї дочки.

Нарештi додому повернувся Дебрiан. Блiдий, наляканий, стривожений i дуже нервовий вiн одразу ж звернувся до батькiв:

- Вона прогнала мене, нiчого не пояснивши. Вона стала мiж мною i Наталi, i закрила передi мною дверi. Що це все означає?! Може хоч хтось iз вас менi щось пояснить?! - Знервовано, зриваючи голос почав плакати, як дитина, вже зовсiм дорослий хлопець.

- Синку… - Лагiдно промовила мати. – Батько тобi все пояснить. - Вона нiжно витерла з його обличчя сльози i закiнчила свою думку. - Я залишу вас, добре? - Вона покинула примiщення тiєї кiмнати, в якiй запитливi очi Дебрiана пильно вдивлялися у винуватi очi батька.
І пан Микола розповiв своєму синовi ту саму iсторiю, яку нещодавно розповiдав дружинi. Проте, як i вона, Дебрiан все ж ніяк не мiг збагнути неминучостi розриву з Наталi. Йому важко було уявити своє життя без неї. Особливо тепер, коли вже почали говорити про їхнє весiлля.
Наталi продовжувала вимагати у матерi пояснень. Проте та затято проклинала їх знайомство i заборонила Наталi бачитись з Дебрiаном. Наталi звернулася за допомогою до свого брата Андрея. Вiн теж не мiг нiчого пояснити чи порадити. У нього було тiльки щире спiвчуття i спроба заспокоїти її. Але Наталi не переставала плакати i мучити себе безвiдповiдними запитаннями.

ВБИВСТВО

Дебрiан у розпачi звернувся за порадою до свого друга Сергiя. Проте вiн, як i Андрей для Наталi, нiчого не мiг зробити для Дебрiана, окрiм як поспiвчувати йому та прослiдкувати, щоб той не наробив якихось дурниць. Та все ж не прослiдкував, а навпаки - став їх спiвучасником…
Сергiй весь час пiдтримував Дебрiана. І в той вечiр став його тiнню або ж ангелом-хоронителем. Вiн був з ним всюди. Проте останньою їх зупинкою став бар, в якому Дебрiан вирiшив утопити своє горе у пляшцi. Сергiй i в цьому пiдтримав свого давнього друга. Вони пробули там аж до глибокої ночi. Покинувши стiни бару, Дебрiан та Сергiй подалися блукати по нiчних, вузьких та безлюдних вулицях цього тихого та спокiйного мiстечка. Блукали досить довго, аж поки не почали один одного звинувачувати у тому, що трапилось. Дебрiан почав першим:

- Це ти, Сергiю, в усьому винен! Так, ти..! Якби не твої повчання стосовно мого характеру, то я може б i не згадував тiєї дiвчини з вокзалу.

- Що? Ти робиш мене винним у всьому, винним у тому, що сам заварив?! - Сп’янiлий i розлючений Сергiй починав нервуватися. - То ти хочеш сказати, що усе, що трапилось, то трапилось через мене, так?! Я правильно тебе зрозумiв?! Ти, зарозумiлий дурню?!

- Кого ти називаеш дурнем?! - Розлючував у собi звiра Дебрiан.

- Тебе, Дебрiане! А, що хочеш сказати, що ти поступив розумно?! Ти задурив бідолашній дiвчинi голову своїми вiршиками про любов... І... І тепер вона мабуть страждає i заливається слiзьми пiсля всього, що сталося...

- Та, як ти смiсш, та я тебе зараз..! - Вiн замахнувся його ударити.

- Ну вдар, вдар, ну ж бо вдар мене, чого чекаєш?! Якби я зустрiв Наталi ранiше за тебе, то повiр, що зi мною вона б не страждала. Так, я не говорив, та я також почуваю до неї кохання. Якби я був на твоєму мiсцi, то я нiзащо не дозволив би їй так побиватися. Зi мною вона б не знала гiркоти свох слiз!
Сергiй ще хотiв щось сказати, та його слова раптом застигли у горлi. Його запальну промову раптово перервав рiзкий бiль у животi. Сергiй опустив здивованi очi вниз i побачив як з нього фонтаном ринула кров. Дебрiан сп’янiлий вiд пляшки горiлки, яку випив сам у барi, розлютившись вийняв того ножа, що Сергiй йому подарував у знак дружби i одним ударом пропоров йому живiт. Сергiй упав на асфальт, захлинаючись власною кров’ю.
Дебрiан кiлька хвилин по тому аж усвiдомив, що вiн накоїв. Вiн рiзко кинувся до помираючого друга, почав панiкувати i благати його не помирати. А потiм, трохи отямившись, кинувся шукати телефон. Викликавши швидку, Дебрiан повернувся до Сергiя, проте його там уже не було... На мiсцi, де лежав Сергiй, залишилась тiльки велика калюжа кровi та його мертве тiло... Сергiя вже немає, немає вже того вiрного друга, який iз самого дитинства незрадливо служив Дебрiановi. Дебрiан пробув бiля нього аж до ранку, згадуючи тi приємнi митi їхньої дружби. Вiн би так i на далi сидiв, оплакуючи його та картаючи за це себе, якби не сирени швидкої, яка нарештi, надумала приїхати на Дебрiановий виклик. Почувши сирени, Дебрiан нiби прокинувся вiд страшного сну. Повернувшись у реальний свiт, Дебрiан пiдвiвся i швидко покинув те мiсце, до якого поспiшала швидка допомога.

СТРАШНА ПРАВДА

Дебрiан увесь день сновигав по вулицях Долини, грiючи пiд серцем закривавлений нiж. Побачивши, що надворi сутинiє, вiн подався до будинку, тiльки не до свого, а до будинку, де мешкає Наталi. Дебрiан був схожий на справжнiсiнького зомбi. Його обличчя було блiдим i серйозним, а у головi мутився вiд усього цього розум. Постукавши сильно у дверi, Дебрiан грiзно прокричав:

- Наталi, вiдчиняй!!!
Уся в сльозах на вулицю вибiгла Наталi. Вона кинулась обiймати та цiлувати Дебрiана. Проте той вiдповiдав їй тiльки одним холодом. Вiн брутально вiдштовхнув її вiд себе, вiдштовхнув так сильно, що вона упала. I вийнявши з внутрiшньої кишенi свого пiджака закривавленого кров’ю рiдного друга ножа, почав цiдити крiзь зуби свою нестримну лють:

- Ти, це ти у всьому винна! Поглянь, бачиш, бачиш цей нiж?! Поглянь! - Вiн простягав до неї лезо, на якому яскраво-червоно хололи краплi смертi. - Бачиш його?! Цим ножем я убив свого найкращого друга! Чуєш?! Я вбив свого друга!!!

- Сер-гi-я? –Н алякано i здивовано простогнала Наталi.

- Так, Сергiя! Будь ти проклята, Нагалi! Чуєш? Будь ти проклята!

Дебрiан кинув iз силою ножа до пiдлоги i кинувся iти геть. Наталi, гукаючи, намагалася його спинити. Вона благала його повернутись:
- Дебрiане, стiй, стiй, коханий! Все буде добре. Моя мама зараз розмовляє з твоїм батьком. Усе вирiшиться, чєсш?! Зажди, я ж кохаю тебе, Дебрiане. Я, я чекаю вiд тебе дитину!

Коли Дебрiан почув про дитину, вiн раптом спинився. Вiн хотiв повернутися, але гордiсть затьмарила його розум i вiн спокiйно пiшов далi. Наталi сидiла i заливалася гiркими сльозами. Вона просидiла отак досить довго, аж поки не повернулася її мати.

- Господи, дочко, що трапилось?!

- Мамо… - Ридала Наталi - Тут був Дебрiан. Вiн проклинав мене i...

- А я тобi, що казала? Ви не можете бути разом!

- Але ж я його кохаю, кохаю, мамо. Я чекаю вiд нього дитину...

- Що?! - Шокована новиною мама Наталi ледь не зомлiла. - Дочко, послухай… Буде краще, якщо ти зробиш аборт… Розумiсш, так буде краще... Краще для тебе. Ти повинна це зробит i навiки поховати у своїй пам’ятi Дебрiана.

- Що, аборт?! Ну це вже нi. Якщо менi не судилось бути з моїм, то хай хоч його дитинка заповнить в менi ту порожнечу, яку я вiдчуваю i вiдчуватиму без нього.
- Зрозумiй, ти не можеш народити цю дитину!

- Чому, яка причина? Я хочу цю дитину i ти мене не змусиш губити її, позбавити її життя!

- Дочко... Гаразд, я... Гаразд, слухай… Колись, ще дуже давно, у мене був один роман. Ще до знайомства з твоїм батьком я зустрiчалася з Миколою. Так, iз батьком твого Дебрiана. Та коли ми iз ним порвали i розiйшлися я дiзналася, що я вагiтна. В менi зародилося його життя. І це життя - ти, Наталi.
Фатальний удар для Наталi супроводився ударом грому за вiкном. Надворi давно вже стемнiло, квiтучий сад спалахував вiд блискавиць, за якими згодом послiдувала страшна злива.
- Тепер ти розумiсш про що йдеться? - Запитала, тривожно дивлячись на дочку, мати.

- Так, мамо, я все зрозумiла. - Промовила, очманiла вiд несподiванки, Наталi. - Я вже завтра з усiм покiнчу... - Завершила свiй сумбурний тон, свою промову, у якiй чувся страх та тривога, але й водночас впевненiсть.
“І це ж треба такому статися, щоб закохатися у власного брата...” - Подумала сумно Наталi, а потiм спокiйно пiдвелась все стискаючи у руцi холодний нiж, нiж смертi, і повiльно пiшла до своєї кiмнати. Її силует ще кiлька раз з’являвся вiд спалахiв блискавки у темнiй кiмнатi, а потiм упав на пiдлогу.
НIЖ зробив свою справу вдруге.
Дебрiан, довiдавшись страшну правду вiд свого батька, вибiг на вулицю i бiг до тих пiр, доки не знесилився. А знесилився вiн уже бiля будинку Наталi, яка в цей момент уже була мертва i продовжувала стiкати кров’ю на підлозі своєї кімнати.
Остання новина остаточно добила його. Розум Дебрiана помутнiв i вiн тепер не розумiв, що робить. А робив вiн собi…Робив могилу на квiтучому деревi, що квiтло у саду Наталi. Затягнувши на товстiй гiлцi один кiнець смертельної мотузки, Дебрiан зробив петлю, яка навiки поклала край його стражданням.

Життя - поняття не просте.
Воно як вiтер в чистiм полi:
В яку вiн сторону подме -
Це в напрямок людсько долi.
Життя - це завжди плинний час,
Який спинити неможливо.
І хто ж спрямує вiрно нас,
Щоб все життя пливло щасливо.
На жаль, таких людей нема,
Нiхто невзмозi щось змiнити.
У кожного своє життя,
Нiхто не може нас судити.
Життя наповнене усiм:
Нещастям, ненавистю, болем.
Прекрасного нема зовсiм
І зрiдка хто бува щасливим.
В життi є чорна «полоса,
В життi є також смуга бiла.
Народження - це перший крок в життя,
Останнiм кроком є, мабуть, могила.
Кожен, мабуть, вже себе питав:
“Для чого жити, щоб вкiнцi померти?”.
І добре нам, колись, Шекспiр писав:
“Бути чи не бути”, що краще (жити чи одразу вмерти).

Кiнець.


БОЙЧУК Р. І.

Думка, наче жива частинка мозку: живе собі сама своїм життям у голові моїй, а потім десь дівається, ніби заблукавши під його корою, немов заплутавшись за щось з-поміж мільйони інших різних й однорідних подібних собі. Та тим не менш вона така одна, єдина й неповторна. І, навіть, коли ми говоримо - "я теж так думаю...", ми все одно думаємо не ідентично до думки, з якою погоджуємось. ЇЇ можна нав"язати, але ні в якому разі не прив"язати. Чому? Та тому, що вона вільна. Але вільна лише там - у нашій голові. Бо лише нам самим вирішувати: жити їй чи ні в реальнім нашім світі...

Колись, дуже давно: коли у свiтi панували мир i гармонiя, а замiсть людей Землю заселяли Боги, зароджувалося чимало цiкавих легенд... Як ось, наприклад, ця: загадкова, барвиста, як i сама її героїня, легенда про Осiнь. І так, почнiмо...
В одному чудовому мальовничому куточку Землi, який в тi часи вважався центром всього всесвiту, зустрiлися Богиня достатку Абунденція i Бог дощу ДащБог. Молодi, ще зовсiм юнi Боги закохалися один в одного, i, отримавши дозвiл вiд Головного Бога Зевса, з’єднали своє кохання i поселилися на Золотiй Горi. i народилася у них чарiвна, золотоволоса дiвчинка, яку вони назвали — Осiнь.
З кожним роком дiвчинка робилася все гарнiшою i гарнiшою. Її добротi дивувалися всi. Добре серце Осенi та її неймовiрна врода зачаровувала усiх Богiв-юнакiв. Проте, настав одного разу у всесвiтi переворот, який змусив Головного Бога Зевса переселити всiх Богiв з Землi на єдину Гору Олiмп, у зв’язку з тим, що Землю почали заселяти простi смертнi люди.
Поселивши своїх Богiв на Горi Олiмп, Зевс змушений був також створити зручнi умови для життя смертних, i назначив кожному зi своїх пiдопiчних Богiв вiдповiдне призначення. Так Боговi сонця — дарувати людям тепло, зiгрiвати Землю; Посейдону — панувати над усiма океанами й морями... Кожен Бог мав своє чiтке завдання. Батьки красунi Осенi також мали своє визначене призначення: ДащБог — мав завдання поливати дощем Землю i цим самим допомагати своїй коханiй дружинi: Богинi достатку Абунденції
збiльшувати врожайнiсть усього рослинного свiту, який необхiдний для нормального iснування смертних людей.
Все було добре : люди жили своїм життям, як i Боги, народжували i ростили своїх дiтей, а самi Боги допомагали їм у цьому. Ще зовсiм молодим та юним Богам, Зевс також доручив невеличкi завдання. Так, молодiй красунi Осенi було доручено у вiдведений в роцi перiод, а ми його сьогоднi називаємо “Осiнньою порою”, зафарбовувати у жовто-гарячий колiр листочки на деревах та кущах. В свою чергу одному з молодих Богiв-юнакiв — Вiтерцю, доручив зривати цi, наче золотi, листочки i кружляти їх у ритмi “осiннього вальсу”.
Бог Зевс строго-настрого заборонив своїм Богам эближуватися iз звичайними смертними людьми, обмеживши їхнi взаємовiдносини лише допомогою людям зi сторони Богiв в покращеннi умов їхнього повсякденного життя. Проте, неймовiрною вродою юної Богинi Осенi зачаровувалися як Боги-юнаки, так i юнаки серед людей.
Осiнь i гадки не мала, що юний Бог Вiтерець, син Бога Посейдона та Богинi Вiхоли, був таємно закоханий в неї. Можливо, якби вона знала про це, то мабуть i не сталося б того найстрашнiшого, що чекало попереду ще зовсiм юну красуню Богиню. А сталося те, що в неї закохався смертний!
Простий хлопчина iз звичайної селянсько сiм’ї був донестями закоханий в Осiнь. І своїм гарячим серцем, молодий хлопець все ж зумiв завоювати взаемнiсть почуттiв у своєї єдино красунi Осенi. Осiнь переступила закон Зевса i покохала смертного всiм своїм добрим золотим серцем.
Юнак зробив те, чого не встиг зробити молодий Бог Вiтерець: вiн зiзнався у своїх щирих та гарячих почуттях до Богинi, i цим самим отримав у винагороду рiвносильну любов Осенi до себе. Вiтерець же дуже ревнував та виношував у свой вiтрянiй головi страшний намiр — згубити життя смертного юнака. Проте, Вiтерець ще був надто юний та слабкий, щоб це зробити.
Богиня Осiнь настiльки сильно любила свого смертного, що готова була зректися звання Богинi... І з цим проханням попрямувала на саму вершину Олiмпу до Головного Бога Зевса. Зевс уважно вислухав Осiнь, i на Радi Всiх Старiйшин-Богiв, вирiшив задовiльнити прохання закоханої Осенi. Вiдiбравши у неї титул Богинi, вiн зiслав її з Гори Олiмп на Землю, прирiвняши її до звичайних смертних. Осiнь стала такою ж людиною, як її коханий.
Вiтерець же не переставав думати про свiй смертельний замах на життя молодого хлопця...
Закоханi Осiнь та юнак зажили щасливим земним життям пiд покровительством Олiмпiйських Богiв. Лише ревнiсть i чорнi намiри одного Бога Вiтерця, створювали, на перших порах, незначнi та все ж таки перешкоди у нормальному життi молодого хлопця. Невгамовний Вiтерець жбурляв у чоловiка своєї коханої Осенi рiзного роду речi, якi тiльки були йому пiд силу. А поскiльки сили його ще були надто малi, то i шкоди як такої вiн йому завдати не мiг.
Йшли роки. Осiнь народила своєму чоловiковi трьох гарненьких та здоровеньких синочкiв, яких воин назвали Вереснем, Жовтнем та Листопадом. Усi вони були дуже схожими на свою люблячу маму : такi ж красивi; та смiливi, як їх батько.
Проте за цi роки i Вiтерець набрався бiльшої сили i вже давно не був тим Вiтерцем, що лише зривав з дерев листочки, вiн став зовсiм могутнiм Буревiєм, пiд силу якому було викорiнення з землi дерев. Разом iз силою вiтерця виросла i його ненависть та ревнiсть до чоловiка красунi Осенi. І ось одного разу, коли молодий батько трьох синiв та люблячий чоловiк своєї дружини Осенi пiшов в лiс за дровами, сердитий на нього за своє втрачене кохання Вiтерець своєю потужною силою Буревiя, яку вiн набув за всi цi роки, - вирвав iз корiнням з землi велетня-дуба i, пiднявши його високо у повiтрi, з неймовiрною силою своєї ненавистi кинув його на чоловiка “своєї” Осенi, забивши його до смертi.
Вiтерець своїм жахливим вчинком зрадив довiру Зевса i за це був жорстоко покараний: роззлючений Бог Зевс ув’язнив його у пiдземеллi на вiки. Саме тому ми сьогоднi чуємо чимало про такi страхiтливi стихiйнi лиха, як землетруси: розгнiваний на весь свiт i на весь Олiмп Вiтерець, замiсть листочкiв та дерев змушений тепер штовхати пiдземнi плити, завдаючи цим самим руйнiвних збиткiв на Землi.
Красуня Осiнъ, дiзнавшись про страшну смерть свого коханого, день i нiч лила гiркi сльози, якi для її батька — ДащБога здавалися нескiнченним проливним дощем. І лише її рiднi синочки: Вересень, Жовтень та Листопад допомагали їй жити на цьому свiтi.
Зевс не мiг спокiйно дивитися , як страждає молода мати без свого чоловiка i вiн вирiшив повернути їй титул Богинi i разом з синами забрати назад на Гору всiх Богiв — Олiмп.
З того часу Осiнь знову почала фарбувати у жовто-гарячий колiр листочки дерев та кущiв, а її сини: Вересень, Жовтень i Листопад, - перетворилися у окремi мiсяцi, якi стали невiд’ємними часточками своєї матерi — красунi Осенi.
Осiнь та її сини перейняли вiд своїх рiдних Богів: Богинi достатку Абунденції - дарувати врожайнiсть та щедрiсть землi, i цим самим дарувати людям життя вiд вирощених пiд золотим сонцем та регулярно пiдлитих ДащБогом харчiв рослинного свiту. Фрукти та овочi дарованi Осiнню та її синами стали невiд’ємною часткою життя всього земного людства.

КІНЕЦЬ.

Кожен з Вас напевно знає, що таке «МАРШРУТКА»
Й як за часто вона з «відтам» з’являється «тутка»?
Особливо в ті моменти, коли треба махом…
Кому куди: на роботу, на базар, до свахи…
От і в мене, якось зранку, виникла потреба,
Та як потім виявилось, то страшна проблема!
Певно з добрих півгодини стою на зупинці!
А то зима, псячий холод, - відмерзли всі кінці!
Аж тут лізе «черепаха» - маршрутка кохана,
Та так помалу, гій би везла з яйцями Івана!
Під’їжджає трохи ближче, аж глип, - чисте чудо,
Як там мають ся вмістити із зупинки люди?!
Аж по швам тріщить маршрутка, стільки в ній народу.
Є надія, що як стане, трохи вийде люду.
Ай-я, де там?! Лізе далі, навіть ся не спинить!
А водій у бік зупинки навіть ся не дивить!
Тут вже чую ззаду мене хтось ся матюкає,
А з переду якась жінка кляне, проклинає!
Так вже всім нам ці маршрутки в печінки ся в’їли,
Але всі стоять, чекають – може щось над’їде?
Не минуло й хвилин двадцять, як їде наступна,
А у мене окрім пальців вже відмерзла й.., дупа!
То ще півбіди маршрутку оту дочекатись,
Гірша друга половина – у неї запхатись.
Особливо, коли ззаду чоловік десь з тридцять,
А з переду, трохи менше, десь напевно з двадцять.
І як тільки перед нами та маршрутка стала,
Та тридцятка, що позаду – вперед ся попхала!
Із маршрутки хоче вийти лиш одна людина.
Бідолаха так ся просить, аж пирскає слина.
Якась баба, що спереду зачала кричати:
- «Ти один, а нас багато й нас не подолати!»
Й ціла наша п’ятдесятка в маршрутку ся пхає,
Ну, а той, що на порозі, кричить-викрикає:
- «Люди добрі, майте совість, дайте най я злізу!»
П’ятдесятка преться в двері і ніхто не влізе.
А мене вже так стиснули, ноги так стоптали,
Мою сумку, що на плечах, геть чисто порвали!
Довго думали-гадали, як в маршрутку влізти,
Й кожен думав: «Як залізу, би було як злізти?»
Ну, а тото сиротятко, що в дверях стояло –
Перед водієм маршрутки на коліна впало.
Та й зачало скиглити: -«Панночку таксисте,
Випустіть в свої двері, бо ззаду вже тисне!»
А водій що мав робити, мусів ся змирити,
Бо з мороженим народом трудно говорити.
І як тільки таксист добрий відкрив свою браму,
О тоді все й почалося, не на жарт, на правду…
Першов пхнулась у маршрутку баба із торбами;
Якийсь шустрий прошмигнув між її ногами.
А одного так пихнули, що той впав на руки;
По руках йому пройшлися тої баби внуки.
Але довго не простояв у цікавій позі, -
Його пхнули зі словами: - «Не стій на дорозі!»
Через нього перескочила одна молодиця
Й ненароком наступила йому на мізинця.
Той з словами-матюками на ноги підвівся,
І, зціпивши зуби з болі – в штани обмочився (задивився).
До проходу підштовхнули бабу із баньками.
Баба баньки перед себе, робить крок ногами…
Ну, а так, як було слизько, то і баба впала
І всім своїм габаритом прохід блокувала.
Ясне діло баньки трісли й полились компоти,
А хтось крикнув із натовпу: - «Порвете колготи!»
А у відповідь почулось: «Колготи – дурниця!
Люди добрі, майте совість, - поверніть спідницю!»
Й дивлюсь, дійсно, лізе жінка через тоту бабу:
Без спідниці, в одних майтках ще й з ярличком ззаду!
А за нею, зовсім слідом, пре якийсь хлопака,
Пре й не видить, що стоїть, там де в баби…банка!
Ну нарешті спільним тиском й ту бабу запхали.
Ледве двері ся закрили. Але ж ми, зостались?!
І стояли, як сироти, померзлі аж сині.
Й задумались: «Чи приїде ще маршрутка нині?»
І тепер ми зводим очі до ясного неба
Би Господь нам дав маршрутку таку, як нам треба.


Р. І. Бойчук