“Пишу тобі, мабуть, свій останній лист в житті. Чому останній, спитаєш ти? Тому, що мої руки більше ніколи не будуть здатні тримати в руках ручку чи олівець, як ніколи більше не будуть здатні промовляти губи, як ніколи більше не буде здатне битись моє серце. Та знай, що останні його поштовхи ― лише для тебе. Я кохаю тебе, як би банально не звучали ці слова. Знаю, я б повинна була вважати тебе братом, та, повір, це було аж ніяк не можливо. Я полюбила тебе ще тоді, коли ми були зовсім маленькими, коли ти часто дражнив мене за мої руді кіски й картате обличчя. Я ніколи не тримала зла на тебе, бо не вміла ображатись. Пам'ятаю одну твою дуже цікаву фразу. Про сонечко. Ти сказав, що я його донечка, щоб поверталась до нього і не заважала тобі весело й безтурботно жити з батьками. Ти ніяк не міг зрозуміти, звідки я взялась і назвалась твоєю сестричкою. Вже потім, коли ти подорослішав, тобі все розказали. Що мій батько ― твій вітчим, що ми з тобою зовсім не рідні. А я завжди про це знала...”

Руки Сергія тремтіли від невимовного хвилювання. Букви на папері розпливались перед очима від потоку сліз. Голова розколювалась від болю й реагувала ниттям на кожне биття годинника на стіні. “Господи, чому ти робиш це саме зі мною? Допоможи їй, благаю...”
З важким зусиллям юнак відірвався від читання. Треба трішки заспокоїтись, взяти себе в руки, чоловік ти чи ні?
У протилежному кутку лікарняного коридору сиділи мама з татом. Гірко було дивитись на них. Мати - із запухлими очима, а на батькові взагалі лиця не видно. Мабуть, не краще виглядав і він, Сергій. Якщо врахувати те, що він не спав уже три ночі, то про решту можна цілком промовчати.
Очі знову опустились на білий аркуш паперу. Останній лист. Останні слова Анечки. Значить, вона його кохала, а він дурний цього не помічав. Думав, вона лише насміхається з нього цими вибриками й неприємними історіями. Думав, що дражниться. А тепер він навіть не встиг сказати їй “пробач”. Та ось вона зовсім близько, за цими палатними дверима, лежить на операційному столі. На операційному столі... Господи, чому все так складно, чому?..
Кілька тижнів тому Сергій навіть не міг уявити собі, що події отак складуться. Коли він зустрів Анечку на вокзалі, то зовсім не впізнав її. Маленька дівчинка з рудими кісками перетворилась на прекрасного лебедя, дівчину, в яку не можливо не закохатись. Та все почалось із насмішок, то цим воно, юнак думав, мало й закінчитись. Своє ставлення до себе хлопець сприймав, як помсту за минуле. Тоді він дражнив Анечку, а тепер її черга. Вона не випускала жодної можливості, аби в чомусь зачепити Сергія. То він зовсім не вміє заварити каву, то з нього нічого путтєвого не вийде в музиці. Чіплялась за найменші дрібниці. Терпіння хлопця зовсім лопнуло, коли дівчина скинула на нього вину в розбитті маминої антикварної японської вази. Тоді він зі злості скрикнув:
- Забирайся з нашого дому до своєї матері наркоманки!!! - всю значимість сказаного Сергій усвідомив лишень тоді, коли на горішньому поверсі стукнули двері Аниної кімнати й мама побігла її заспокоювати.
Анечка не виходила з кімнати чотири дні. Не враховуючи походеньок у ванну. Тато з мамою самі приносили їй поїсти на підносі. Сергієві було страшно соромно, він не міг заговорити до батьків, адже не знав, що сказати. Ті також зберігали мовчанку. Ходили вони по будинку, мов чужі.
А потім настав цей страшний день. З самого ранку в атмосфері відчувалось тяжке напруження. Тоді батько повернувся додому з кам'яним обличчям, ніби спокійно, сів за кухонний стіл і вимовив одну єдину фразу:
- Я був у лікарні, - й залився риданням. Хлопець ніколи не бачив заплаканого батька. Той завжди був врівноваженим і спокійним. Значить цього разу трапилось щось дуже серйозне. Потім Сергій взнав, що те щось було не просто серйозним, воно перевертало догори ногами все їхнє життя. Анечка помирала. Виявлялось, вона вже зовсім давно хворіла важкою хворобою. Й тепер вона вбивала її з середини.
Не можливо було описати Сергієвий розпач. У цей вечір він наважився прийти до Анечки й вибачитись, розказати про все наболіле і... про свої почуття.
Та він встиг сказати лише одне:
- Анечко, ти ангел...
У дівчини почався приступ і прийшлось викликати швидку допомогу...
Тепер він сидить тут, у лікарняному коридорі, перед палатними дверима, за якими, мабуть, помирає його кохана. Цей лист... Сергій віднайшов його на письмовому столі в дівочій кімнаті. Дивно, але вона писала його саме перед тим, коли він зайшов до неї. Й не встигла цього доробити.
Раптом відхилились двері операційної й звідти вийшов стомлений лікар. Він подивився на Сергія червоними очима й безнадійливо похитав головою. Повільно до нього підійшли батьки.
- Пробачте, ми зробили все, що могли, але...
Мати присіла поруч із Сергієм і заплакала. Батько зразу попрямував в операційну. А Сергій... він не міг вимовити ні слова. Невже це кінець? Отак просто? Ні! Не може бути!
- Вибачте, пане лікарю! - хриплим голосом звернувся юнак.
- Так, хлопче?
- Анечка... вона нічого не говорила? Ще перед операцією?
- Та ні, здається. Точно, нічого...
- Вона сказала, зовсім тихенько прошепотіла: “Ангели також помирають...” - це була якась медсестра, що випадково почула їхню розмову. - Дивні слова, чи неправда?
- Так, дивні... - Сергій заглянув через плече в операційну. Там, прикривши своїм тілом Анине, здригався в риданнях тато. Юнак не плакав, ні. Йому було просто невимовно жаль.
- Ангели також помирають... Тепер ти повернешся до сонечка, Анечко... Повернешся...

“Коли я була маленькою, то мріяла стати альпіністом...”

На цих словах дівчина з енергійністю захлопнула щоденник, маленький товстий блокнотик з твердою обкладинкою рожевого кольору.
Вона була втомлена, жахливо втомлена й прибита страшним горем. Ось уже кілька днів тіло нестерпно боліло, шлунок просив необхідної для існування їжі. Та вона не звертала уваги на свій фізичний біль, дівчину більше хвилювало те, що діялось всередині її невинної душі.
Під очима з'явились темні кола — доказ довгих безсонних ночей. Колись рожеві щоки, що із завзяттям пашіли здоров'ям, втратили свій колір і вражали мертвою блідістю. Губи потріскали й були вкриті ранами, слідами власних укусів, а блакитні, як вранішнє небо очі, потьмяніли й стали схожі на каламутну воду брудного озера.
Дівчина знову відкрила щоденник і почала читати. Лишень це заняття розважало її в останні дні. Та хіба можна назвати це розвагою? Вона просто більше нічого не була здатна робити. Коли вона не читала, то сиділа в кутку кімнати й занурювалась у глибину власних спогадів, тих, що не знайшли своє відображення на сторінках рожевого блокнотика.

“Я люблю гори. Люблю їхню висоту, що дарує нескінченне відчуття свободи...”

- Ні! Я не можу більше так! - хрипкий дівочий голос щодня вимовляв одну й ту ж фразу. Він лунав у тиші неприбраної кімнати, відбивався від білих стін і назад повертався до дівчини. Ніхто їй не відповідав, адже нікого не було поряд. Ніхто її не підтримував, бо всі, кого вона любила, - втрачені назавжди.
Затримавши деякий час погляд на чистій сторінці блокнота, дівчина вхопила олівець і старалась писати. Раніше вона писала вірші, невеличкі, в більшості по три-чотири строфи, а тепер всі зусилля виявлялись марними. Записи в щоденник — єдине, що залишилось від пісень молодої дівочої душі.

“Мені здається, що я розлітаюсь на шматки, що, як тільки зроблю різкий рух, почну падати, падати безперестанку у глибоку безодню. Мій слух сприйматиме лиш свист вітру у вухах.
Вітер. Він пеститиме моє тіло, як колись його пестили кохані руки й губи. А я падатиму, падатиму в нескінченному екстазі, щосекунди приближаючись до смерті. Бажаної смерті. Приближаючись до нього.
Я божеволію...”

Нелюдський крик вирвався з уст дівчини. Це був крик розпачу, крик божевілля, крик смерті. Все її тіло почало здригатись у жахливих риданнях, сльози безупинним потоком пророблювали свій шлях у вже виритих на щоках тоненьких рівчаках.
Вхопивши в руки щоденник, дівчина щосили жбурнула його в протилежну стіну. Той на секунду затримався на ній, а тоді швидко зісковзнув на підлогу й відкрився на сторінці, де була приклеєна коротка газетна замітка. “Відомий український альпініст загинув під час підйому в Гімалаях” - великими чорними буквами виголошував її заголовок.

“Сьогодні видався досить вдалий день. Навіть затори на дорогах не змогли зіпсувати мого хорошого настрою, адже я склала останній іспит, і тепер для мене відкриваються величезні перспективи на майбутнє. Тому я вирішила зробити собі подарунок. А де знаходяться найкращі в світі подарунки для такої дівчинки, як я? Звичайно ж, у книжковій крамниці.
Ну от. Гуляю я собі повз довгих стелажів з різнокольоровими палітурками, а ніщо так не здатне хвилювати мою душу, як книги. Ніщо, крім... Мій погляд прикувся до чудесної картини. Високі зелені гори з білими вершинами, оповитими димчастими хмаринками. На якусь хвилину я перестала дихати. Яка краса! До реальності мене повернув приємний чоловічий голос. Якби людські голоси можна було сприймати на смак, то цей би був схожий на ніжний молочний шоколад. Альпійський, наприклад.
- Чудесно, правда? Гімалаї, - я зустрілася поглядом з шоколадними очима. Дивно, ще довго в моєму лексиконі переважатиме слово “шоколад”? Але тільки воно виявилось найбільш вдалим, аби описати красу очей високого чорнявого молодого чоловіка, якому належав, знову ж таки, шоколадний голос.
- Вибачте, що? - я ще довго не могла очунятись від його погляду.
- Гімалаї, а та в центрі — Еверест, - нарешті він помітив мою неприкриту розгубленість. - Я про гори на картині, - він усміхнувся. Цікаво, а його губи також смаку шоколаду?
- А, так, гори, гори, - здається, я його забавляю. - Я люблю гори, обожнюю.
- Справді? Я теж. Їхня висота здатна...
- ...дарувати нескінченне відчуття свободи, - закінчила його фразу вже я.
- Ви екстрасенс? Ви щойно процитували мої ж власні думки, неймовірно!
- Ні. Я студент географічного факультету, - подарувала я йому свою найчарівнішу усмішку, виставивши напоказ весь рівненький ряд білосніжних зубів. Не занадто я фліртую? Господи, що за дивне відчуття розливається по моєму тілі? Чи не закохалась я?
- Тоді географів навчають чудесних телепатичних здібностей, - якусь секунду він помовчав, а тоді додав:
- Юрій. А як звати вас, чарівна феє? - я пропустила повз вуха солодкий комплімент і потиснула йому руку, чітко вимовляючи своє ім'я:
- Зоряна...”

Зоряна піднялась з холодної підлоги, на якій сидячи читала спогади. Ноги затерпли від незручної пози, в якій вона перебувала останні п'ятнадцять хвилин. В очах з'явився новий наплив сліз. Подавивши бажання заплакати, дівчина підійшла й відкрила шафу, яка була повна чоловічого одягу. Сорочки, светри, ділові костюми, джинси, футболки... Все — його, Юрка, її... чоловіка. Він так любив гарно одягатись, а вона любила спостерігати за цим. Як він завзято добирав краватку, як прасував сорочку... А ще вона любила запах його одеколону, він зводив її з розуму.
Взявши в руки чорну шовкову сорочку, Зоряна присіла на ліжко й занурилась обличчям у гладеньку тканину. “Моя улюблена. Вона...”

“Юрко поправив комірець елегантної чорної шовкової сорочки, яка красиво облягала його торс. Мені завжди подобався чорний на чоловіках, а ця пасувала йому по-особливому. Я ледве подавлювала бажання обійняти його. Ну що це зі мною?
- Значить, ви — альпініст? - із збентеженням перепитала я його.
- Так, альпініст. Це вас зацікавило?
- Коли я була маленькою, то мріяла стати альпіністом, - це було справді так. У кожної дитини завжди існує нездійсненне бажання, моє було — покорити вершину високої гори. - За бабусиним будинком знаходився величезний кар'єр зі стрімкими урвищами з піску й глини. Насправді, не такий він вже й великий був, і урвища не були стрімкими. Просто, я була маленькою. Такою маленькою безтурботною дівчинкою, яка мріяла в якийсь день залізти по цьому урвищу догори, збудувати на вершині маленьку хатинку, жити собі там одна-однісінька й запрошувати в гості бабусю, батьків і друзів. Я так і сказала мамі: “Я стану альпіністом і залізу по урвищу догори.”
Я поглянула в шоколадні Юркові очі. Вони усміхались, як і його спокусливі губи. Чому спокусливі? Таким я їх вважала, бо прагнула взяти й поцілувати їх, та це було неможливим і недосяжним бажанням, принаймні в цей момент.
- Але чому жити одна-однісінька? - невже йому сподобалась розповідь про моє дитинство? Чи він тягне час? Юрію, кожна мить з тобою — блаженство. Питай, що хочеш.
- Думаю, ви знаєте відповідь, - я надпила трохи кави з чашки, легенько потягнула ногою під столом і торкнулась його ступні. Випадково, присягаюсь, мені просто нога затекла. Я різко забрала її, та було вже пізно, він відчув. Я почервоніла й не могла вимовити ні слова.
- Свобода? - Юрко продовжив розмову. Дякую тобі, що ти нічого не сказав щодо моєї ноги.
- Так, свобода. Я прагнула свободи...”

Дивно, яким повільним інколи здається час. Одна мить — ціла вічність. Такими були миті з Юрком. А тепер ще повільнішими здаються секунди без нього.
Зоряна лежала на величезному, покритому червоним покривалом ліжку й задумливо дивилася в стелю. Її очі в цей момент були схожі на дві бездонні кринички, в яких відбивались усі почуття, все безкінечне горе. Довге темно-русяве волосся вільно лежало на подушці.
Піднявши важку руку, дівчина поглянула на маленьке золоте кільце на безіменному пальці...

“Моє неслухняне волосся розвівав теплий сильний вітер. Однією рукою я підтримувала тоненький шарфик, що обіймав мою шию, а другу ніжно тримав у своїй Юрко. Куди це він мене привів? Зараз не витримаю й відкрию очі.
Під ногами відчувалась м'яка трава, я навіть чула її приємний терпкий запах. Ну що за сюрприз?
- Ось, молодець, зіронько. Тепер встань тут, я на декілька секунд буду змушений відпустити твою руку. Тільки не вздумай відкривати очі, інакше вся несподіванка полетить шкереберть, гаразд? - його завжди шоколадний голос звучав особливо солодко в цей момент. Що задумав цей хорошенький негідник?
- Гаразд. Але повір, мої повіки вже починають свербіти, довго закритими я їх не протримаю, - насправді, це була маленька брехня. Я просто згорала від нетерпіння з цього самого моменту, як ми опинились біля підніжжя зеленого пагорба, на якому, за моїми розрахунками, зараз стоїмо.
Крізь темряву я почула довгоочікувані слова:
- Кошенятко, тепер можеш відкрити свої прекрасні оченята.
Я відкрила очі й мені перехопило подих. Я стояла на вершині пагорба, з якої відкривався чудовий краєвид на навколишні гори. Карпати, я люблю вас! Я закохана в вас до нестями! Але ви не одні вважаєтесь об'єктом мого обожнювання.
Юрко стояв переді мною на одному коліні й тримав у руках маленьку червону коробочку. Що це? Він відкрив її й переді мною заблистіло красиве золоте кільце, в центрі якого знаходився крихітний діамант. Ох, Юрчику! Я кохаю тебе!
- Зоряно, виходь за мене заміж.
Я не була здатна ні на які слова. Я лише підняла Юрка з колін, наблизила його обличчя до свого й довгим поцілунком торкнулась його солодких губ. Шоколад...”

Дівчина сиділа за вкритим білою скатертиною дубовим столом. Її руки з довгими тонкими пальцями гладили рожеву обкладинку щоденника. Вона вела його з дванадцяти років, вела не щоденно, з великими тривалими перервами, але вела й берегла його, як зіницю ока. Та яка зараз з нього користь? Це лише книжечка, наповнена давніми спогадами. Але незабутніми, приємними, солодкими спогадами. Їм немає цінності.
Зоряна підняла очі й поглянула на знайому картину на стіні. Еверест...

“- Еверест? Але ж, коханий, це небезпечно, - я з усім завзяттям намагалась відмовити його від цієї страшної ідеї.
- Ти ж знаєш, зіронько, це моя мрія. Гімалаї... - Юрко не встиг договорити, коли я його перебила й впала в його міцні обійми.
- Ти казав — Гімалаї, ти не говорив про Еверест. Чому не щось легше доступне? - я вже мало не плакала від потрясіння. Ні! Не треба! Тільки не Еверест, благаю! - Я боюсь за тебе. А що, якщо ти загинеш?
- Монблан мені легко дався...
- Монблан — не Еверест, і це не Азія! - вибач мені, сонечко, що я кричу. Я не можу тебе пустити. Не можу!
- Зорянко, чому я маю загинути? Я не загину, повернусь живий і здоровий, - його шоколадні очі випромінювали море любові й доброти. Ну навіщо?
- Тоді візьми мене з собою...
- Ти ж знаєш, я не можу цього зробити. Але повір, коли я повернусь, то ми знову туди поїдем, у відпустку, згода? - як тобі вдається мене вмовляти? Скажеш щось своїм солодким голосом, і, здається, я піднімаюсь у небо, лечу, лечу...”

Дівчина вже більше не в змозі була плакати. За два тижні з її блакитних очей витекли вже всі сльози. Здавалось, що якщо вона б підставила під обличчя глибоку тарілку чи іншу посудину, то вона б по вінця набралась солоними слізьми.
Вона відпустила його. Відпустила на вірну смерть. Але ж лоскотало серце погане відчуття, інтуїція дзвонила усіма своїми сигналами, а вона не прислухалась, не пішла за ним, а повинна ж була. Як там? У вогонь і воду за ним повинна була йти. Не вберегла, не дотримала клятви...
До реальності Зоряну повернув телефонний дзвінок. Вона аж здригнулась зі страху. Забувши звук телефону, дівчина й не очікувала, щодо неї зможе ще хтось подзвонити.
Вона піднялась з крісла й попрямувала в коридор, звідки лунав дзвінок. Хто це може бути? Мабуть, хтось по комунальних послугах, вона точно за щось не заплатила.
Зоряна підняла слухавку й почула знайомий чоловічий голос. Давно вона не розмовляла з живою душею. Зразу вона не могла второпати слів, поки не почула імені чоловіка.
- Зоряно, Зоряно, ви мене чуєте? Юрко живий, живий!
Живий? Господи, як? Це неможливо!
- Так, пане Сергію, я вас прекрасно чую. Ви, мабуть, в чомусь помилились. Юрко — мертвий, його друзі чудово бачили, як він зірвався зі скелі, - дивний спокій огорнув її душу. Сергій помилився, точно помилився, в цьому не може бути сумнівів.
- Зоряно, ви знущаєтесь? Кажу ж, знайшли його! - голос Сергія переходив на нервовий крик. - Його врятували місцеві пастухи. Два тижні він пролежав у гімалайському селищі, ковтаючи цілющі трави. Він живий!
- Боже, де він?
- Завтра зранку прилітає в Київ, в обід буде у Львові...
- Ні! Хай залишається в Києві! Ще сьогодні я буду там! - словами не можна було описати раптового Зоряниного відродження. Юрко живий! Живий! І завтра вона його побачить.
З космічною швидкістю дівчина почала збиратись в дорогу, приводити себе до ладу, не можна, щоб Юрко замість власної дружини побачив живого зомбі. Сльози щастя заливали її порожевіле вродливе обличчя. Він живий! Яке щастя! Живий!
Через годину Зоряна вже стояла коло дверей будинку в очікуванні таксі, яке повинне було відвезти її в аеропорт. На ній було новеньке пальто вишневого кольору, а волосся красиво було зібране в довгий хвіст на потилиці. Життєрадісна усмішка осявала все навкруги, очі знову вражали своєю чистою блакиттю. Юрко живий!
Коли вона сиділа у зручному сидінні літака, тримаючи на колінах свій щоденник, вона знала, що це початок нового життя, початок нової сторінки. “Тепер усе зміниться. Господь нагородив нас новим шансом, і нам просто необхідно ним скористатись.”

“Дорогий щоденнику! Юрко живий! З ним все чудово, і зі мною теж. Ми вирішили цього року знову поїхати в Карпати, відпочити й набратись сил перед новим етапом в нашому щасливому подружньому житті.
Повинна бігти, ми йдемо в ресторан. Давно ми нікуди разом не ходили. Будемо старатись наздогнати так нерозумно втрачений час. Тепер для нас не робота на першому місці, а наше щастя, кохання й взаєморозуміння.
До побачення, мій щоденнику! Вибач, якщо довго не повертатимусь до тебе. Зоряна.”

Стікає крапелька дощу по віконній шибці, як колись стікала по твоєму, осяяному усмішкою обличчі. Це найдорожчий образ у моєму житті, я весь час стараюсь зберегти його у пам'яті. Я стараюсь не загубити його у метушні, у стрімкому потоці власних швидкоплинних думок...

Стікає крапелька дощу по віконній шибці. Можливо, сестричка цієї ж крапельки, якій ти колись не хотів дозволити упасти на мою не прикриту шию. Але цій маленькій хуліганці це все-таки вдалось тоді...

Стікала крапелька дощу по віконній шибці. І, як завжди, нагадала мені про твої ніжні й водночас такі жагучі поцілунки. Вони схожі на подих теплого літнього вітерцю, який часто приносить у моє життя численні зміни. Вони схожі на лагідні пелюстки троянд, які я люблю перебирати в задумі в руці. Але навіть дотик дощу під час вальсу тисячі краплинок не здатен замінити дотику твоїх уст...

Стікають крапельки дощу по віконній шибці. Перш, ніж зупинитись і зникнути, вони проходять довгий шлях, залишаючи по собі таку собі імпровізовану річечку. Таку ж річечку, такий же довгий слід залишив ти в моєму, здавалось, зовсім не потрібному житті. Але ти змусив мене повірити й переконатись, що я все-таки комусь не байдужа, що все-таки хтось готовий прийняти мене в своє серце зі всіма недоліками, які приготувала для мене матінка-доля...

Стікає крапелька дощу по моїй розпашілій від твого поцілунку щоці. Я збережу цей образ у своїй пам'яті назавжди, щоб ніколи не забувати сповненого коханням й пристрастю танцю наших сердець під час чарівної музики дощу...

Міський асфальт. Гамір тисячі людей і машин. Вуличні смітники й жебраки. Як хочеться чимшвидше втекти з цього жахливого земного пекла, відчути запах щойно зораного поля й сільського повітря, скупатись у приємній прохолоді річки й поніжитись на теплому літньому сонечку.
Місто. Саме від нього от уже кілька тижнів старається втекти Оксана. Вона ненавиділа його, ненавиділа, як воно міцно тримало її в своїх залізних руках. Ненавиділа його заздрісних і гордих людей, які здатні лише думати, як побільше накопичити грошей, його затхлого запаху, згустку до болю голосних звуків...
“Потяг відправляється за дві хвилини. Пасажири, прошу зайняти свої місця” - приємний жіночий голос луною відбився у Оксаниній голові, яка чимдуж мчала через вокзальні коридори. Її чорнюще, як смола, волосся вибилось із вузлика на потилиці й прилипло до спітнілого від бігу чола. Важка сумка сповільнювала рух, а високі туфлі на підборах, мабуть, більше не будуть заслуговувати дівочої уваги.
Нарешті вона опинилась на пероні. Блискучі карі очі одразу відшукали необхідний вагон. Ось уже кондуктор перевіряє її квиток...
- Мила дівчино, подайте бідній старій жінці милостиню, - чиясь рука міцно вхопила Оксану за руку. Обернувшись, вона ніс в ніс стикнулась з вуличною циганкою. Дівчина не любила жебраків. Вона ніколи не могла зрозуміти, чому ті, замість того, щоб шукати якийсь справедливий заробіток, тиняються вулицями й псують людям настрій.
- Мені дуже шкода, але я поспішаю.
Вона вже піднялась на вагонні східці, як стара жінка промовила:
- Прошу, будьте обережні й остерігайтесь рудого юнака. Він вам принесе лише нещастя й горе.
В Оксани аж мурашки пробігли по всьому тілі, такими моторошними здались їй слова циганки. Що це? Пророцтво? Постанова? Ні. Це якесь безглуздя. Рудий юнак? Так, вона знала лише одного рудого юнака, але саме його не треба остерігатись. Адже Святослав — її наречений, вони збираються одружуватись вже наступного тижня.
За вікном один за одним змінювались цікаві краєвиди. Природа, краса якої завжди захоплювала в полон Оксанину душу, зараз залишилась поза увагою.
“Та що це зі мною? Невже я повірила в якісь безглузді слова старої циганки? Вона це сказала на зло мені, адже не дочекалась від мене ані копійки. Але чому вона згадала саме про рудого? Навіть, якщо їй доводилось мене раніше бачити, то це неможливо, щоб бачила вона мене зі Святославом, адже він рідко буває в місті.”
Дівчина ніколи не була забобонною, до того ж знала, які пастки можуть створювати для людей вуличні ворожки. Але в очах цієї жінки Оксана побачила стільки правди й щирості, що її слова залишили глибокий слід у серці. У дівчини на мить появилось таке відчуття, ніби циганка все про неї знає, про всі її задуми й нещастя.
Оксана на стільки заглибилась у свої роздуми, що не помітила, як потяг уже наблизився до сільської станції.
- Вибачте, панночко. Це здається ваша зупинка, - до неї наблизився заклопотаний провідник.
- Що? Ах, так. Велике спасибі, - вона замріяно усміхнулась, чим ошелешила молодого працівника потяга.
Через п'ять хвилин дівчина вже сиділа на передньому сидінні великого автомобіля поруч із Святославом. Їхня зустріч не була сповнена ніжностями, які зазвичай зустрічаються в молодої пари. Це було більше схоже на ділову зустріч партнерів. Святослав ніколи щиро не виявляв своїх почуттів на людях, а наодинці він часто опинявся немов у не своїй тарілці. Незважаючи на свою міцну статуру й вродливу зовнішність, він був незграбним, але гордим, адже знав, як ним любили захоплюватись місцеві дівчата. І це підносило юнака в його ж власних очах.
Щодо Оксани, то вона ніколи не звертала уваги на неприховані заздрощі інших дівчат. Вона вважала їх тупоголовими кокетками, які не бачать у людині більш нічого, крім зовнішності, які не здатні відчувати всієї неповторності й щирості хорошої людської душі.
Дівчина подивилась на профіль свого майбутнього чоловіка. Він викликав у ній лише огиду. Оксана не кохала Святослава. Вона змушена з ним одружуватись лише через розрахунок. Вона була із порядної, усім забезпеченої сім'ї, а батьки Славка — дуже заможні й впливові люди на весь район. Ось чому вони вирішили оженити свого сина на Оксані.
Коли Святослав опинився перед дівчиною на одному коліні й попросив стати її своєю дружиною, вона погодилась, бо не могла заперечити своїм рідним, які всім серцем бажали цього шлюбу. Оксана тоді ще не зовсім усвідомила факт свого вчинку, але всередині у неї поселилась якась пустка.
“Він вам принесе лише нещастя й горе.” Слова циганки набрали для дівчини свого правдивого значення. Вона не буде щасливою з людиною, яка її не кохає, яка не бачить нічого дальше свого носа. Тим більше не буде щасливою з людиною, яку сама не кохає. Але вона не повинна розбивати світлих надій своєї сім'ї. Головне, не її щастя.
Головне, щоб батьки були щасливі. Вони подарували їй життя, віддали їй двадцять років власного. Дівчина усім завдячує їм, тому піде по їхній волі.
Машина заїхала на величезне перед таким ж величезним будинком подвір'я. Оксана смутно усвідомлювала, що навкруги діється. Її вітали десятки знайомих і незнайомих людей, тиснули їй руки, задавали сотні питань. Вона автоматично на все відповідала. В цей момент дівчині було необхідне лише одне — відпочинок.
- Святославе, будь ласка, проведи мене у мою кімнату, - втомлено попросила Оксана.

Весь наступний день був сповнений клопотами по підготовці до майбутнього весілля. У красивому трьохповерховому будинку з самого ранку здійнявся страшний гамір. По сходах туди-сюди снували члени Оксаниної й Святкової сім'ї, завзято про щось сперечались, складали якісь списки.
Оксана одразу вирішила, що їй тут не місце, й старалась вислизнути від надоїдливої небажаної метушні. Вона не бажала цього весілля, та старалась сховати від інших свій підупалий настрій.
- Доню, сходи, будь ласка, до нас додому й принеси мою книгу рецептів, - попросила мати. - Мені необхідно показати твоїй майбутній свекрусі, як правильно пекти яблучний пиріг, а то ми ніяк не можемо досягти згоди, скільки яблук потрібно додавати.
- Гаразд, - дівчина була тільки рада, що хоча б на деякий час зможе втекти від знавіснілого будинку, який незабаром повинен був стати її новим домом.
Вона вийшла на вузеньку сільську дорогу й попрямувала нею між рядами гарненьких, обсаджених зі всіх боків квітами хатинок. Оксана дуже любила своє рідне село, де вона народилась і провела все своє дитинство. А в місті вона змушена бувати лише через навчання в університеті.
Наука давалась дівчині дуже легко. Її завжди знали, як людину дуже обдаровану й з гострим розумом. Ще в сільській школі вона завоювала всезагальну симпатію, як із боку товаришів, так із боку вчителів. Звичайно, не обходилось без заздрощів однолітків, та Оксана старалась не зважати на них, як старалась не зважати на заздрощі з приводу її вроди.
Оксана була надзвичайно вродливою дівчиною, з неї можна було писати найкращі портрети. Її густе чорне волосся завжди було неслухняним, тому в більшості було зібране у вузлик на потилиці. Великі карі очі дивували блиском, що свідчить про велику жагу до життя й завзятість. Вона була струнка, але з гарненькими округлими жіночими формами, чим дівчина дуже пишалась. І зараз вона йшла вуличкою з високо піднятою головою, бо знала, що нею щиро захоплюються перехожі.
Раптом Оксані похололо в грудях. У животі ніби почали лоскітно кружляти метелики. Її погляд зустрівся з поглядом блакитних, як вранішнє небо, очей. Скільки ніжності можна було побачити в обидвох взаємних поглядах!
Це був Богдан, перша щира Оксанина любов. Хоча дівчина й досі собі не призналась, але це було й її останнє справжнє кохання.
- Привіт, - скільки любові він старався вкласти в це просте банальне слово.
- Привіт.
Як вона не старалась тримати себе в руках, але ноги самі по собі почали підкошуватись. Оксана дивилась на Богдана, а її думки крутились лише навколо того, як непомітно для інших поцілувати його. В голові проносились спогади їхніх спільних днів: які ж вони були тоді щасливі, безтурботні, будували плани на майбутнє, бажали завжди бути разом.
А тепер... Тепер вона заручена з іншим. З нелюбом.
- Богдане, - ледь прошепотіла Оксана. Та Богдан дуже добре розчув слова коханої. Він хотів вибачитись перед нею за всі дрібниці, через які в них виникали суперечки й сварки. Але навіщо? Вона тепер належала іншому, набагато кращому за нього. Тут навіть не треба порівнювати. Святослав — не тільки в кілька разів заможніший юнак, а й набагато вродливіший.
Оксана знала, про що зараз думав Богдан. Він завжди заздрив Святославові, називав себе огидним і некрасивим. Але дівчина ніколи так не вважала. У неї в душі була дуже хороша позитивна риса: вона мала дивовижну здатність бачити в людях те, чого не бачили інші.
Вона всім серцем кохала Богдана. Але це кохання розцвіло не через зовнішні якості. Оксана обожнювала щирість і доброту юнака, його веселу вдачу й незвичайну рішучість і силу, як фізичну, так і духовну.
Та все це не означає, що Богдан був зовсім некрасивим. Існує такий стереотип, що повні люди є огидними. А оскільки хлопець був великим песимістом, то він підтримувався цього стереотипу. Сотні раз дівчина доказувала йому, що в нього найгарніші в світі очі й усмішка, та він це сприймав лише як потішання. А як вона любила занурювати руку в його золотисті кучері.
Так, пара їхня була щасливою, але розбити їхні високі почуття все-таки вдалось Оксаниним батькам, які зробили надзвичайну підлість — наговорили доньці неправди на коханого, що той їй зраджує. Оксана, як рідна дитина своїх батьків, повірила в їхні слова, саме тоді в розпачі вона погодилась вийти заміж за Святослава, та одразу зрозуміла свою величезну помилку.
Дивно, що Богдан не тримає на неї зла. Адже вона, яка завжди довіряла юнаку, в цей найбільш трагічний момент не повірила йому.
Оксана саме збиралась розкрити вуста й промовити слова вибачення, як несподівано з'явився Святослав.
- Оксанко, я тебе всюди шукаю. Твоя мати просила передати, що книга їй більше не потрібна, так що можемо повертатись додому, - хлопець навіть не подивився в бік Богдана, а різко вхопив наречену за руку й потягнув її за собою.
Дівчина ще в останній момент встигла поглянути в милі кохані очі.

“Він хоче зустрітись зі мною. Я це одразу зрозуміла по його погляду. Але, навіть якщо я піду, що я зможу сказати йому, що зможу обіцяти? Вже через кілька днів я буду заміжньою жінкою...”
Оксана сиділа на лавочці у садку перед будинком і завзято думала. Вона ще так і не відійшла від несподіваної зустрічі, яка принесла їй стільки радості й клопоту водночас. Богдан бажав зустрітись із нею у їхньому спільному потаємному місці, про це свідчив вираз його блакитних очей, дівчина була впевнена в цьому.
“Піти чи не піти... Піти чи не піти...”
- Чому ти сидиш так тут у самоті? - Оксана підняла погляд і побачила перед собою Світлану, Святкову сестру. Вона була точною копією свого брата, тільки в дівочому образі. Навіть руде волосся було пострижене на хлопчачий манер. - Можна скласти тобі компанію? А то мене вже мама замучила: зроби те, зроби се.
- Боюсь нічого не вийде. Я вирішила піти прогулятись.
- Ти не любиш мого брата, так? Все бігаєш за своїм Богданом.
Оксана обернулась і пронизала Світлану своїм найгострішим поглядом. Як же вона ненавидить це огидне мале дівчисько! Вічно воно пхає свого носа в чужі справи.
- Знаєш що? Коли тобі буде двадцять, ми поговоримо ще на цю тему. А зараз вибач, мені треба йти.
Через хвилину дівчина вже була далеко від дому. Вся її сутність була пронизана знайомим страхом і хвилюванням. Вона вже не думала про свою ненависть до Світлани, вона вже не могла думати ні про що інше, ні про кого іншого, крім Богдана.
З сільської дороги Оксана звернула на польову стежину й попрямувала в бік річки. Там вона сподівалась зустрітись з коханим.
Ще коли вони були в парі, то знайшли собі потаємне місце, де завжди зустрічались. Про нього ніхто не знав і ніхто не міг дізнатись, адже дорога до нього проходила через такі хащі, через які умудритись пройти могли лише Богдан з Оксаною.
І тепер дівчина йшла знову туди, хоча раніше думала, що вже більше там не побуває. Знову згадались слова старої циганки. Може все-таки прислухатись до них?
- Я вже думав, ти не прийдеш, - Богдан сидів на березі на порослому мохом великому камені.
- Вибач. Я довго думала. Просто... - вона сіла поряд і подивилась збоку на його обличчя. - Твої очі: вони завжди такі блакитні.
Він скоса глянув на Оксану, від чого та аж стрепенулась.
- Я знаю, ти картаєш мене за скоєне. Але я хотіла вибачитись перед тобою. Слухай, давай втечемо від них.
- Втечемо від кого?
- Від людей, від проблем...
- Оксано, подивись нарешті на все реальним поглядом. Ти заручена. Як можна від усього втекти? Куди? З чим?
- З почуттями. З нашим коханням.
- А ти й далі така романтична, досі читаєш ці романи? Життя — це не роман, зрозумій. Лише в романі так все добре закінчується, - юнак встав і енергійно почав ходити туди-сюди по березі. - Оксанко, я кохаю тебе, кохаю, розумієш? - випалив він.
- Я теж тебе...
- Ні! Мовчи! Не відповідай! Я не хочу чути цих слів! - він знову сів коло неї і раптом поцілував її довгим пристрасним поцілунком. Оксана зразу відповіла на цей порив. Вона всім тілом почала притискатись до Богдана, все її єство заповнювалось приємним теплом.
- Не треба! Це помилка! - Богдан відштовхнув від себе дівчину, вхопився руками за голову й заридав.
- Богданчику, ніяка це не помилка...
Юнак підняв голову, й вся голубизна його очей вилилась на Оксану.
- Я не можу перестати думати про тебе. Ти мені снишся кожну ніч. Кожну ніч я так бажаю тебе. Я згадую кожну мить, коли ми були разом, кожен жест, кожне слово, кожен погляд.
- Любов моя, ми будемо разом! Я обіцяю тобі! Чекай мене! - вся її душа перебувала в неймовірному збудженні. Дівчина різко піднялась з каменя. - Я не одружусь з цим недоумком! І начхати на думку батьків. Я хочу бути щасливою. І я буду нею.
Не встиг хлопець зрозуміти, що діється, як Оксана вже щодуху мчала до знавіснілого будинку. Богдан встиг лише усвідомити, що вона сказала, що не одружиться. На губах досі пашів поцілунок, а в думках маячіли слова вуличної циганки, яку той зустрів недавно в місті: “Старе кохання повернеться до тебе. Май лише терпіння...”

Настав день весілля. Оксана завзято готувалась до нього, але ніхто не знав, що вона насправді мала на уму.
“Життя — це не роман. Але чому б не попробувати перетворити його на нього?” - грайлива усмішка сяяла на дівочому обличчі, коли та востаннє поглянула на себе у дзеркало, щоб оцінити свою весільну сукню й зачіску.
Дівчина з веселістю пережила всю церемонію її продажі нареченому. Всі навкруги думали, що Оксана щаслива цьому радісному в її житті дню. Навіть Світлана, яка завзято клала на прибраний стіл численні долари й євро, почала ставитись до нареченої з приязню.
Нарешті вони опинились у церкві. В Оксаниній голові визріла ціла стратегія: “Якщо все вийде, я напишу книгу, й вона стане справжнім бестселером.”
Дівчина уважно прислухалась до кожного слова священика, щоб не упустити потрібний момент. Її погляд ковзав по яскравих сукнях наречених і обличчях членів родини й інших гостей. В якому ж вони будуть розпачі, коли все закінчиться. Оксана уявила собі реакцію Світлани та її слова “Ну я ж казала!” й усміхнулась. Перший екземпляр майбутньої книги, мабуть, дістанеться саме їй.
“Ну ось, зараз все закінчиться. Точніше, закінчиться лише один розділ і почнеться новий.”
– - Чи погоджуєтесь ви, Оксано, взяти собі за чоловіка Святослава й бути у всьому завжди йому вірною? - голос священика пронизав дівчину з ніг до голови.
– - Ні! - по церкві аж луна пішла. Десь зомліла Оксанина мати, зойкнули всі присутні. Священик не очікував такого повороту подій і не знав, що відповісти.
– - Дурепа! - звернувся до неї Святослав. - Що ти в біса робиш?
- Я ненавиджу тебе всі своїм серцем і своєю душею. Я завжди кохала лише Богдана. Тому прощавай, - Оксана обернулась, підняла поділ своєї сукні й пішла у бік виходу. В цей момент на порозі церкви з'явився згорьований Богдан. Щоки його запали, адже кілька днів юнак нічого не їв. Він не розумів, що діється. Чому Оксана досі готувалась до весілля, якщо сказала, що не одружиться? Тому вирішив прийти й зіпсувати всю церемонію.
Богдан оглянув обстановку, тоді подивився на кохану, яка йшла в його бік. Все нарешті дійшло до нього. То ось, що вона тоді задумала. Вирішила розіграти цілу сцену, в якій вони займають головну роль.
Оксана винувато посміхалась.
- Пробач, якщо щось вийшло не так, - промовила вона. Щоки пашіли, неслухняне волосся знову вибилось із красивого, прикрашеного штучними квітами, вузлика — якою ж вона була красунею в цей момент! - Решту залежить від тебе.
Богдан швидким кроком наблизився до нареченої-утікачки й різко підняв її на руки. Оксана аж скрикнула від несподіванки й радості. Тепер більше нічого не існувало навкруги, всі присутні відійшли на другий план. Закохані замріяно дивились одне одному в очі й не могли відірвати поглядів. А вуста шепотіли лише одну фразу, три звичних слова між тисяч слів німих.
Коли вони вийшли на вулицю та їхні губи злились в довгоочікуваному поцілунку, в обох в голові промайнула одна й та ж думка: “А циганка правду казала. Але хто ж вона? Мені необхідно їй подякувати.”

1
Батько з'явився на порозі з веселим збудженням на обличчі. Його солом'яний
капелюх був збитий набік від швидкого бігу, а зелені очі випромінювали невимовну радість і щастя.
- Маріє! Уляно! Швидше! Семко повернувся! - хрипким голосом вигукнув
він.
Почувся звук розбитого посуду. Це мати від несподіванки впустила глиняну
миску зі щойно звареними варениками. Уляна, яка сиділа на лаві й займалась вишиванням рушника, встала й миттю вибігла з хати.
На вулиці, одразу коло їхніх черешень, з автомобіля виходив молодий парубок років двадцяти п'яти в одежі кольору хакі. Його голова була обмотана червоним від крові бинтом, а сам він пересувався на милицях.
- Братику! - підбігла до хлопця дівчина й притулилась до його сильних широких грудей. - Як ти? Що ти? - Уляна подивилась у такі ж зелені, як й у батька очі. Її мучило лише одне питання. Питання закоханої й замученої довгим чеканням і страхом дівчини. Та в братових очах вона прочитала лише якусь далеку тугу. Семко похитав головою й попрямував у простягнуті матір'ю обійми.

2
- Ну що, синку. Розказуй, як там на війні. Де твої медалі? - смакуючи вечерею,
запитував сина старий Савченко.
- На війні — екстремально: годують не так смачно, як наша мама,
одягають у самі бачите що, й кожен день можна отримувати отакі-ось медалі, - Семен показав на свою побиту голову й ноги.
- Що це ти за такі слова почав вживати? - обізвалась мама Марія. Вона аж
світилась гордістю за мужнього сина. Все село тільки й гуде, що про сержанта Савченка, який врятував цілу армію, донісши вирішальну звістку командиру.
- Які слова?
- Ну... ект...екр...
- Екстремальні? Мамо, ну яке це нове слово? Його тепер усі вживають, де не
підеш, - усміхнувся Семко.
- Все одно. Я його раніше ніколи не чула, - мати задумалась й почала
бурмотіти собі під ніс:
- Екстремальні... екстремальні...
Лише Уляна не долучалась до загальної розмови. Вона сиділа в повній задумі. Її біляве волосся, заплетене в косу, виблискувало у світлі лампи, карі, аж чорні очі дивились десь у даль кімнати, а рожеві, повнуваті губи раз у раз шептали тільки одне слово, одне ім'я — Тарас.

3
- Семене, що трапилось з Тарасом? Де він? Чому не приїхав разом з тобою? Ну чому ти не хочеш мені сказати? - вже з нотками плачу випитувала у хлопця сестра.
Семко взяв із рук Уляни рушник і почав витирати обличчя після бриття.
- От тепер я більше схожий на людину, - він подивився у дзеркало й уже збирався йти, коли дівчина вхопила його за руку.
- Скажи мені, благаю, що з Тарасом? Я впевнена, ти знаєш, просто не хочеш мені чомусь сказати. Братику, благаю!
Парубок зітхнув важко й вимовив:
- Загинув він, Уляно. Загинув... - і пішов.
Уляні як би хто вдарив зі всієї сили в груди, а потім приклали до них багато-багато холодного льоду. Вона зірвалась з місця й з важким риданням побігла чим далі від дому. Дівчина не хотіла, щоб хтось бачив, як вона плаче. Цього ніхто не має права бачити. Адже її знають як дуже сильну духом людину.

4
- Що з вашою донькою, пані Маріє? - запитала через кілька днів сусідка, тітка Галина. - Ходить, як якась примара. Все їй з рук валиться. Сама бачила, як розлила два відра води сьогодні вранці.
- А вам яке до того діло? Це моя донька, а не ваша, - гостро відказала на ці слова Савченкова й тицьнула дерев'яною ложкою в груди сусідці.
Уляна й справді була сама не своя. Ніяке діло не йшло їй до рук. Вона вже не плакала, адже в цю ніч вона виплакала всі свої сльози, дівчина просто не бажала далі жити. Але щось їй у серці підказувало, що ще не все втрачено, що ще є надія, що Тарас не загинув, що Семко помилився, адже він не бачив його тіла, а лише, як той зникав під купою уламків танка.
Коли мати зайшла в хату, дочка саме поралась з брудним посудом. Марія, вдосталь надивившись, як її улюблена дитина, квітка її роду, марніє на очах, вже не витримувала. Материнське серце зі всією гостротою відчувало біль своєї кровинки.
- Уляно, іди погуляй, відпочинь, а я вже сама тут домию.
- Та ні, мамо. Не треба. Мені ще трішечки. Та й я ще маю рушник довишивати, там ще кілька хрестиків залишилось, - з тремтінням у голосі вимовила ці слова дівчина. Адже рушник вона вишивала на їхнє з Тарасом весілля. А тепер вона не впевнена, чи зможе вийти заміж за когось іншого. Та роботу не можна кидати напризволяще. Не піде рушник на весілля — почеплять його над образом Богородиці.
- Ну як знаєш, - і мати взялась готувати вечерю.

5
На краю лісу стоїть самотній дуб. Під тим дубом часто зустрічалась закохана пара.
“Уляно, я, як повернусь з війни, візьму тебе за дружину. Тому порай придане, вишивай рушник. Ти ж згодна, моя зіронько?” - “Звичайно, згодна. Ми ж поклялись на цьому самому місці завжди бути разом, пам'ятаєш?” - “Пам'ятаю. Як же я міг забути?”
Уляна згадувала все, спершись на товстий стовбур могутнього столітнього дерева. Її душа боліла, й дівчина нічого не могла зробити з цим страшним болем. Вона сиділа й дивилась ген за небокрай. Може, якась пташка принесе їй щасливу звістку? Але звістку про що? Уляна вже втратила надію. Вона повірила в слова брата. У її серці
відчувалась страшенна пустка. Дівчина закрила очі й поринула в сон.
Крізь забуття вона відчула, як хтось торкається й ніжно стискає її долоню. Дівчині це нагадало теплий дотик Тараса, тому вона подумала, що вже снить. Та тишу порушив знайомий шепіт:
- Уляно, Уляно. Ти спиш?
Уляна не повірила власним вухам. Вона розімкнула повіки й побачила прямо перед собою кохані сірі очі.
- Тарасе! Я знала! Знала, що ти живий! - дівчина кинулась в обійми коханого й залилась сльозами щастя. Вона цілувала й цілувала то його уста, то очі, то щоки, то ніс і все повторювала:
- Я знала...
- Ох, Уляно, зіронько ти моя. Та я вже сам думав, що загинув. А знаєш, що мене врятувало? - він подивився на запитливе обличчя дівчини. - Твій рушник.
- Рушник?
- Так. Я було подумав: ти, мабуть, так намучилась, вишивавши його. Не можна, щоб така праця пішла намарно, еге ж? - з веселою усмішкою промовив Тарас. А він навіть не змінився. Такий же дотепний і вродливий. От тіки у чорнющому, як смола, волоссі з'явилась сивина. А йому ж лишень двадцять два! - А ти так виросла, Улянко. Невже самими дріжджами харчувалась? Залишав тебе шістнадцятирічною дівчинкою, а тепер...
- Два роки пройшло, - все не перестаючи обнімати парубка відказала дівчина. - Два роки нетерплячого чекання.
- Але ж ти дочекалась, - і їхні уста злились у довгому поцілунку.
Через два тижні все село гуляло на весіллі в Тараса Тополі й Уляни Савченко. Зажили вони в невеличкій хатинці, яку поставили недалечко від їхнього дуба. Уляна засадила весь город морем різнокольорових квітів, а Тарас зробив власну майстерню, де почав столярувати. Через рік знайшлась у молодят маленька дівчинка, яку назвали в честь бабусі Марією. А дуб досі зберігає на собі знак клятви, знак вічного й вірного кохання.