
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.08.06
11:19
Із Бориса Заходера
Жила-була собачка –
Свій-Ніс-Усюди-Пхачка:
усюди пхала носа
(такий у неї хист).
Її попереджали:
«Дала б ти звідси драла!
Жила-була собачка –
Свій-Ніс-Усюди-Пхачка:
усюди пхала носа
(такий у неї хист).
Її попереджали:
«Дала б ти звідси драла!
2025.08.06
00:36
Життя – коротка мить свідома,
Опісля – тільки темнота,
Глибокий сон, довічна кома.
Даремно думає спроста
Людська наївна глупота,
Що порятунок за порогом,
Чи судище суворе Бога.
Опісля – тільки темнота,
Глибокий сон, довічна кома.
Даремно думає спроста
Людська наївна глупота,
Що порятунок за порогом,
Чи судище суворе Бога.
2025.08.05
23:17
Домовина - не дім, а притулок
перед переселенням у засвіти
та ще -наочний доказ для археолога
про ту чи іншу епоху,
в яку небіжчику довелося жить.
Хрещений в дитинстві на Канівщині,
гріхи відмолюю і захисту прошу
у Всевишнього уже в Єрусалимі.
перед переселенням у засвіти
та ще -наочний доказ для археолога
про ту чи іншу епоху,
в яку небіжчику довелося жить.
Хрещений в дитинстві на Канівщині,
гріхи відмолюю і захисту прошу
у Всевишнього уже в Єрусалимі.
2025.08.05
21:25
Зниклої колишньої дівчини
немає в соціальних мережах,
про неї нічого немає в Інтернеті,
вона ніби випарувалася,
пропала в безмежних водах
світобудови і невідомості,
повернулася до першосутностей,
у первісне яйце,
немає в соціальних мережах,
про неї нічого немає в Інтернеті,
вона ніби випарувалася,
пропала в безмежних водах
світобудови і невідомості,
повернулася до першосутностей,
у первісне яйце,
2025.08.05
20:32
На Ярославовім Валу
Я п’ю свою обідню каву.
Пірнає в київську імлу
Моя натомлена уява.
В уяві тій далеко я
Від Золотих Воріт столичних:
То ніби пісню солов’я
Я п’ю свою обідню каву.
Пірнає в київську імлу
Моя натомлена уява.
В уяві тій далеко я
Від Золотих Воріт столичних:
То ніби пісню солов’я
2025.08.05
16:04
по полю-овиду без краю
прошкує серпень навмання
у небі серце-птах літає
хрустить під стопами стерня
у чубі ще сюркоче літо
а в оці сонячний садок
все манить з піль перелетіти
прошкує серпень навмання
у небі серце-птах літає
хрустить під стопами стерня
у чубі ще сюркоче літо
а в оці сонячний садок
все манить з піль перелетіти
2025.08.05
14:37
Із Бориса Заходера
Жив на світі
пес собачий.
Був у нього
ніс собачий,
хвіст собачий,
зріст собачий,
Жив на світі
пес собачий.
Був у нього
ніс собачий,
хвіст собачий,
зріст собачий,
2025.08.05
11:11
Хильни за працюючий піпол
Тих які уродились ніким
Пиймо ще за добро і за лихо
Чарку ще за оцю земну сіль
Помолися за простих піхотинців
За їх подвигання важкі
Діточок а також дружин їхніх
Тих які уродились ніким
Пиймо ще за добро і за лихо
Чарку ще за оцю земну сіль
Помолися за простих піхотинців
За їх подвигання важкі
Діточок а також дружин їхніх
2025.08.04
21:42
Прощальна засмага на пляжі -
Останній осінній прибій,
Що тихо й незаймано ляже
На плечі жінок без надій.
Прощальний цілунок природи,
Що лине у безвість, як знак,
Який прокричить у пологах
Останній осінній прибій,
Що тихо й незаймано ляже
На плечі жінок без надій.
Прощальний цілунок природи,
Що лине у безвість, як знак,
Який прокричить у пологах
2025.08.04
21:13
Як моцно грає радіола.
Якогось... крутим рок-&-рола,
а злий зелений змій глаголит:
– Женись на ній, бодай жени!
Хай у Сірка вже буде буда,
у міру ситим гавкне людьом,
у міру – хвіст, мордяка й зуби,
Якогось... крутим рок-&-рола,
а злий зелений змій глаголит:
– Женись на ній, бодай жени!
Хай у Сірка вже буде буда,
у міру ситим гавкне людьом,
у міру – хвіст, мордяка й зуби,
2025.08.04
10:52
Вітру перешіптування з листям.
Що ти їм розказуєш, бродяго?
Знову нагасався десь та злишся
на свою невикорінну тягу
до буття у безперервних мандрах,
на свою неміряну бездомність,
знову їм, осілим, потай заздриш,
між гілля снуючи невгамовно?
Що ти їм розказуєш, бродяго?
Знову нагасався десь та злишся
на свою невикорінну тягу
до буття у безперервних мандрах,
на свою неміряну бездомність,
знову їм, осілим, потай заздриш,
між гілля снуючи невгамовно?
2025.08.04
09:28
серпня - день народження унікального німецького музиканта
Клаус Шульце (1947 - 2022) - композитор, клавішник, перкусист, один із піонерів ембієнту (дослівно - «навколишній») - цього напрямку електронної музики.
Батьки - письменник і балерина,
після
Клаус Шульце (1947 - 2022) - композитор, клавішник, перкусист, один із піонерів ембієнту (дослівно - «навколишній») - цього напрямку електронної музики.
Батьки - письменник і балерина,
після
2025.08.04
08:53
Із Бориса Заходера
Крругом – мурра, мурра,
все – маррність та сумбурр,
а ти муррчи: «Урра-а!»
І більш – ані мур–мур!
(2025)
Крругом – мурра, мурра,
все – маррність та сумбурр,
а ти муррчи: «Урра-а!»
І більш – ані мур–мур!
(2025)
2025.08.04
08:02
Для боїв із ворогами час настав.
Страх в Дніпро стікає по краплині...
Визріла чортополохом густо мста,
Вкрилось чорнотою небо синє.
Пелюстками осипаються роки,
Епілог дописує правиця.
У ходу сьогодні хрестики й вінки,
Страх в Дніпро стікає по краплині...
Визріла чортополохом густо мста,
Вкрилось чорнотою небо синє.
Пелюстками осипаються роки,
Епілог дописує правиця.
У ходу сьогодні хрестики й вінки,
2025.08.04
02:40
Оце ж вона - країна Доброти.
Для себе так відкрив її раптово.
Душа моя раділа веселково,
Коли зібрався я туди піти.
Це - світ чарівний, де немає зла,
Де сила - в ненав'язливому слові.
Де ти по вінця сповнений любові,
Для себе так відкрив її раптово.
Душа моя раділа веселково,
Коли зібрався я туди піти.
Це - світ чарівний, де немає зла,
Де сила - в ненав'язливому слові.
Де ти по вінця сповнений любові,
2025.08.03
23:39
Багатий і давно уже не раб,
Уславлений мудрістю повсюди,
Езоп де тільки вже не побував.
От тільки в Дельфах не довелося бути.
І ось він там. І як повсюди байкою частує.
Та якось тут не так, як всюди.
Слухати слухають дельфійці, а платити – ні.
Гада
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Уславлений мудрістю повсюди,
Езоп де тільки вже не побував.
От тільки в Дельфах не довелося бути.
І ось він там. І як повсюди байкою частує.
Та якось тут не так, як всюди.
Слухати слухають дельфійці, а платити – ні.
Гада
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.04.24
2025.03.18
2025.03.09
2025.02.12
2024.12.24
2024.10.17
2024.08.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Лана Петренко (1991) /
Проза
/
Оповідання
Надія завжди вмирає останньою
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Надія завжди вмирає останньою
1
Батько з'явився на порозі з веселим збудженням на обличчі. Його солом'яний
капелюх був збитий набік від швидкого бігу, а зелені очі випромінювали невимовну радість і щастя.
- Маріє! Уляно! Швидше! Семко повернувся! - хрипким голосом вигукнув
він.
Почувся звук розбитого посуду. Це мати від несподіванки впустила глиняну
миску зі щойно звареними варениками. Уляна, яка сиділа на лаві й займалась вишиванням рушника, встала й миттю вибігла з хати.
На вулиці, одразу коло їхніх черешень, з автомобіля виходив молодий парубок років двадцяти п'яти в одежі кольору хакі. Його голова була обмотана червоним від крові бинтом, а сам він пересувався на милицях.
- Братику! - підбігла до хлопця дівчина й притулилась до його сильних широких грудей. - Як ти? Що ти? - Уляна подивилась у такі ж зелені, як й у батька очі. Її мучило лише одне питання. Питання закоханої й замученої довгим чеканням і страхом дівчини. Та в братових очах вона прочитала лише якусь далеку тугу. Семко похитав головою й попрямував у простягнуті матір'ю обійми.
2
- Ну що, синку. Розказуй, як там на війні. Де твої медалі? - смакуючи вечерею,
запитував сина старий Савченко.
- На війні — екстремально: годують не так смачно, як наша мама,
одягають у самі бачите що, й кожен день можна отримувати отакі-ось медалі, - Семен показав на свою побиту голову й ноги.
- Що це ти за такі слова почав вживати? - обізвалась мама Марія. Вона аж
світилась гордістю за мужнього сина. Все село тільки й гуде, що про сержанта Савченка, який врятував цілу армію, донісши вирішальну звістку командиру.
- Які слова?
- Ну... ект...екр...
- Екстремальні? Мамо, ну яке це нове слово? Його тепер усі вживають, де не
підеш, - усміхнувся Семко.
- Все одно. Я його раніше ніколи не чула, - мати задумалась й почала
бурмотіти собі під ніс:
- Екстремальні... екстремальні...
Лише Уляна не долучалась до загальної розмови. Вона сиділа в повній задумі. Її біляве волосся, заплетене в косу, виблискувало у світлі лампи, карі, аж чорні очі дивились десь у даль кімнати, а рожеві, повнуваті губи раз у раз шептали тільки одне слово, одне ім'я — Тарас.
3
- Семене, що трапилось з Тарасом? Де він? Чому не приїхав разом з тобою? Ну чому ти не хочеш мені сказати? - вже з нотками плачу випитувала у хлопця сестра.
Семко взяв із рук Уляни рушник і почав витирати обличчя після бриття.
- От тепер я більше схожий на людину, - він подивився у дзеркало й уже збирався йти, коли дівчина вхопила його за руку.
- Скажи мені, благаю, що з Тарасом? Я впевнена, ти знаєш, просто не хочеш мені чомусь сказати. Братику, благаю!
Парубок зітхнув важко й вимовив:
- Загинув він, Уляно. Загинув... - і пішов.
Уляні як би хто вдарив зі всієї сили в груди, а потім приклали до них багато-багато холодного льоду. Вона зірвалась з місця й з важким риданням побігла чим далі від дому. Дівчина не хотіла, щоб хтось бачив, як вона плаче. Цього ніхто не має права бачити. Адже її знають як дуже сильну духом людину.
4
- Що з вашою донькою, пані Маріє? - запитала через кілька днів сусідка, тітка Галина. - Ходить, як якась примара. Все їй з рук валиться. Сама бачила, як розлила два відра води сьогодні вранці.
- А вам яке до того діло? Це моя донька, а не ваша, - гостро відказала на ці слова Савченкова й тицьнула дерев'яною ложкою в груди сусідці.
Уляна й справді була сама не своя. Ніяке діло не йшло їй до рук. Вона вже не плакала, адже в цю ніч вона виплакала всі свої сльози, дівчина просто не бажала далі жити. Але щось їй у серці підказувало, що ще не все втрачено, що ще є надія, що Тарас не загинув, що Семко помилився, адже він не бачив його тіла, а лише, як той зникав під купою уламків танка.
Коли мати зайшла в хату, дочка саме поралась з брудним посудом. Марія, вдосталь надивившись, як її улюблена дитина, квітка її роду, марніє на очах, вже не витримувала. Материнське серце зі всією гостротою відчувало біль своєї кровинки.
- Уляно, іди погуляй, відпочинь, а я вже сама тут домию.
- Та ні, мамо. Не треба. Мені ще трішечки. Та й я ще маю рушник довишивати, там ще кілька хрестиків залишилось, - з тремтінням у голосі вимовила ці слова дівчина. Адже рушник вона вишивала на їхнє з Тарасом весілля. А тепер вона не впевнена, чи зможе вийти заміж за когось іншого. Та роботу не можна кидати напризволяще. Не піде рушник на весілля — почеплять його над образом Богородиці.
- Ну як знаєш, - і мати взялась готувати вечерю.
5
На краю лісу стоїть самотній дуб. Під тим дубом часто зустрічалась закохана пара.
“Уляно, я, як повернусь з війни, візьму тебе за дружину. Тому порай придане, вишивай рушник. Ти ж згодна, моя зіронько?” - “Звичайно, згодна. Ми ж поклялись на цьому самому місці завжди бути разом, пам'ятаєш?” - “Пам'ятаю. Як же я міг забути?”
Уляна згадувала все, спершись на товстий стовбур могутнього столітнього дерева. Її душа боліла, й дівчина нічого не могла зробити з цим страшним болем. Вона сиділа й дивилась ген за небокрай. Може, якась пташка принесе їй щасливу звістку? Але звістку про що? Уляна вже втратила надію. Вона повірила в слова брата. У її серці
відчувалась страшенна пустка. Дівчина закрила очі й поринула в сон.
Крізь забуття вона відчула, як хтось торкається й ніжно стискає її долоню. Дівчині це нагадало теплий дотик Тараса, тому вона подумала, що вже снить. Та тишу порушив знайомий шепіт:
- Уляно, Уляно. Ти спиш?
Уляна не повірила власним вухам. Вона розімкнула повіки й побачила прямо перед собою кохані сірі очі.
- Тарасе! Я знала! Знала, що ти живий! - дівчина кинулась в обійми коханого й залилась сльозами щастя. Вона цілувала й цілувала то його уста, то очі, то щоки, то ніс і все повторювала:
- Я знала...
- Ох, Уляно, зіронько ти моя. Та я вже сам думав, що загинув. А знаєш, що мене врятувало? - він подивився на запитливе обличчя дівчини. - Твій рушник.
- Рушник?
- Так. Я було подумав: ти, мабуть, так намучилась, вишивавши його. Не можна, щоб така праця пішла намарно, еге ж? - з веселою усмішкою промовив Тарас. А він навіть не змінився. Такий же дотепний і вродливий. От тіки у чорнющому, як смола, волоссі з'явилась сивина. А йому ж лишень двадцять два! - А ти так виросла, Улянко. Невже самими дріжджами харчувалась? Залишав тебе шістнадцятирічною дівчинкою, а тепер...
- Два роки пройшло, - все не перестаючи обнімати парубка відказала дівчина. - Два роки нетерплячого чекання.
- Але ж ти дочекалась, - і їхні уста злились у довгому поцілунку.
Через два тижні все село гуляло на весіллі в Тараса Тополі й Уляни Савченко. Зажили вони в невеличкій хатинці, яку поставили недалечко від їхнього дуба. Уляна засадила весь город морем різнокольорових квітів, а Тарас зробив власну майстерню, де почав столярувати. Через рік знайшлась у молодят маленька дівчинка, яку назвали в честь бабусі Марією. А дуб досі зберігає на собі знак клятви, знак вічного й вірного кохання.
Батько з'явився на порозі з веселим збудженням на обличчі. Його солом'яний
капелюх був збитий набік від швидкого бігу, а зелені очі випромінювали невимовну радість і щастя.
- Маріє! Уляно! Швидше! Семко повернувся! - хрипким голосом вигукнув
він.
Почувся звук розбитого посуду. Це мати від несподіванки впустила глиняну
миску зі щойно звареними варениками. Уляна, яка сиділа на лаві й займалась вишиванням рушника, встала й миттю вибігла з хати.
На вулиці, одразу коло їхніх черешень, з автомобіля виходив молодий парубок років двадцяти п'яти в одежі кольору хакі. Його голова була обмотана червоним від крові бинтом, а сам він пересувався на милицях.
- Братику! - підбігла до хлопця дівчина й притулилась до його сильних широких грудей. - Як ти? Що ти? - Уляна подивилась у такі ж зелені, як й у батька очі. Її мучило лише одне питання. Питання закоханої й замученої довгим чеканням і страхом дівчини. Та в братових очах вона прочитала лише якусь далеку тугу. Семко похитав головою й попрямував у простягнуті матір'ю обійми.
2
- Ну що, синку. Розказуй, як там на війні. Де твої медалі? - смакуючи вечерею,
запитував сина старий Савченко.
- На війні — екстремально: годують не так смачно, як наша мама,
одягають у самі бачите що, й кожен день можна отримувати отакі-ось медалі, - Семен показав на свою побиту голову й ноги.
- Що це ти за такі слова почав вживати? - обізвалась мама Марія. Вона аж
світилась гордістю за мужнього сина. Все село тільки й гуде, що про сержанта Савченка, який врятував цілу армію, донісши вирішальну звістку командиру.
- Які слова?
- Ну... ект...екр...
- Екстремальні? Мамо, ну яке це нове слово? Його тепер усі вживають, де не
підеш, - усміхнувся Семко.
- Все одно. Я його раніше ніколи не чула, - мати задумалась й почала
бурмотіти собі під ніс:
- Екстремальні... екстремальні...
Лише Уляна не долучалась до загальної розмови. Вона сиділа в повній задумі. Її біляве волосся, заплетене в косу, виблискувало у світлі лампи, карі, аж чорні очі дивились десь у даль кімнати, а рожеві, повнуваті губи раз у раз шептали тільки одне слово, одне ім'я — Тарас.
3
- Семене, що трапилось з Тарасом? Де він? Чому не приїхав разом з тобою? Ну чому ти не хочеш мені сказати? - вже з нотками плачу випитувала у хлопця сестра.
Семко взяв із рук Уляни рушник і почав витирати обличчя після бриття.
- От тепер я більше схожий на людину, - він подивився у дзеркало й уже збирався йти, коли дівчина вхопила його за руку.
- Скажи мені, благаю, що з Тарасом? Я впевнена, ти знаєш, просто не хочеш мені чомусь сказати. Братику, благаю!
Парубок зітхнув важко й вимовив:
- Загинув він, Уляно. Загинув... - і пішов.
Уляні як би хто вдарив зі всієї сили в груди, а потім приклали до них багато-багато холодного льоду. Вона зірвалась з місця й з важким риданням побігла чим далі від дому. Дівчина не хотіла, щоб хтось бачив, як вона плаче. Цього ніхто не має права бачити. Адже її знають як дуже сильну духом людину.
4
- Що з вашою донькою, пані Маріє? - запитала через кілька днів сусідка, тітка Галина. - Ходить, як якась примара. Все їй з рук валиться. Сама бачила, як розлила два відра води сьогодні вранці.
- А вам яке до того діло? Це моя донька, а не ваша, - гостро відказала на ці слова Савченкова й тицьнула дерев'яною ложкою в груди сусідці.
Уляна й справді була сама не своя. Ніяке діло не йшло їй до рук. Вона вже не плакала, адже в цю ніч вона виплакала всі свої сльози, дівчина просто не бажала далі жити. Але щось їй у серці підказувало, що ще не все втрачено, що ще є надія, що Тарас не загинув, що Семко помилився, адже він не бачив його тіла, а лише, як той зникав під купою уламків танка.
Коли мати зайшла в хату, дочка саме поралась з брудним посудом. Марія, вдосталь надивившись, як її улюблена дитина, квітка її роду, марніє на очах, вже не витримувала. Материнське серце зі всією гостротою відчувало біль своєї кровинки.
- Уляно, іди погуляй, відпочинь, а я вже сама тут домию.
- Та ні, мамо. Не треба. Мені ще трішечки. Та й я ще маю рушник довишивати, там ще кілька хрестиків залишилось, - з тремтінням у голосі вимовила ці слова дівчина. Адже рушник вона вишивала на їхнє з Тарасом весілля. А тепер вона не впевнена, чи зможе вийти заміж за когось іншого. Та роботу не можна кидати напризволяще. Не піде рушник на весілля — почеплять його над образом Богородиці.
- Ну як знаєш, - і мати взялась готувати вечерю.
5
На краю лісу стоїть самотній дуб. Під тим дубом часто зустрічалась закохана пара.
“Уляно, я, як повернусь з війни, візьму тебе за дружину. Тому порай придане, вишивай рушник. Ти ж згодна, моя зіронько?” - “Звичайно, згодна. Ми ж поклялись на цьому самому місці завжди бути разом, пам'ятаєш?” - “Пам'ятаю. Як же я міг забути?”
Уляна згадувала все, спершись на товстий стовбур могутнього столітнього дерева. Її душа боліла, й дівчина нічого не могла зробити з цим страшним болем. Вона сиділа й дивилась ген за небокрай. Може, якась пташка принесе їй щасливу звістку? Але звістку про що? Уляна вже втратила надію. Вона повірила в слова брата. У її серці
відчувалась страшенна пустка. Дівчина закрила очі й поринула в сон.
Крізь забуття вона відчула, як хтось торкається й ніжно стискає її долоню. Дівчині це нагадало теплий дотик Тараса, тому вона подумала, що вже снить. Та тишу порушив знайомий шепіт:
- Уляно, Уляно. Ти спиш?
Уляна не повірила власним вухам. Вона розімкнула повіки й побачила прямо перед собою кохані сірі очі.
- Тарасе! Я знала! Знала, що ти живий! - дівчина кинулась в обійми коханого й залилась сльозами щастя. Вона цілувала й цілувала то його уста, то очі, то щоки, то ніс і все повторювала:
- Я знала...
- Ох, Уляно, зіронько ти моя. Та я вже сам думав, що загинув. А знаєш, що мене врятувало? - він подивився на запитливе обличчя дівчини. - Твій рушник.
- Рушник?
- Так. Я було подумав: ти, мабуть, так намучилась, вишивавши його. Не можна, щоб така праця пішла намарно, еге ж? - з веселою усмішкою промовив Тарас. А він навіть не змінився. Такий же дотепний і вродливий. От тіки у чорнющому, як смола, волоссі з'явилась сивина. А йому ж лишень двадцять два! - А ти так виросла, Улянко. Невже самими дріжджами харчувалась? Залишав тебе шістнадцятирічною дівчинкою, а тепер...
- Два роки пройшло, - все не перестаючи обнімати парубка відказала дівчина. - Два роки нетерплячого чекання.
- Але ж ти дочекалась, - і їхні уста злились у довгому поцілунку.
Через два тижні все село гуляло на весіллі в Тараса Тополі й Уляни Савченко. Зажили вони в невеличкій хатинці, яку поставили недалечко від їхнього дуба. Уляна засадила весь город морем різнокольорових квітів, а Тарас зробив власну майстерню, де почав столярувати. Через рік знайшлась у молодят маленька дівчинка, яку назвали в честь бабусі Марією. А дуб досі зберігає на собі знак клятви, знак вічного й вірного кохання.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію