Міський асфальт. Гамір тисячі людей і машин. Вуличні смітники й жебраки. Як хочеться чимшвидше втекти з цього жахливого земного пекла, відчути запах щойно зораного поля й сільського повітря, скупатись у приємній прохолоді річки й поніжитись на теплому літньому сонечку.
Місто. Саме від нього от уже кілька тижнів старається втекти Оксана. Вона ненавиділа його, ненавиділа, як воно міцно тримало її в своїх залізних руках. Ненавиділа його заздрісних і гордих людей, які здатні лише думати, як побільше накопичити грошей, його затхлого запаху, згустку до болю голосних звуків...
“Потяг відправляється за дві хвилини. Пасажири, прошу зайняти свої місця” - приємний жіночий голос луною відбився у Оксаниній голові, яка чимдуж мчала через вокзальні коридори. Її чорнюще, як смола, волосся вибилось із вузлика на потилиці й прилипло до спітнілого від бігу чола. Важка сумка сповільнювала рух, а високі туфлі на підборах, мабуть, більше не будуть заслуговувати дівочої уваги.
Нарешті вона опинилась на пероні. Блискучі карі очі одразу відшукали необхідний вагон. Ось уже кондуктор перевіряє її квиток...
- Мила дівчино, подайте бідній старій жінці милостиню, - чиясь рука міцно вхопила Оксану за руку. Обернувшись, вона ніс в ніс стикнулась з вуличною циганкою. Дівчина не любила жебраків. Вона ніколи не могла зрозуміти, чому ті, замість того, щоб шукати якийсь справедливий заробіток, тиняються вулицями й псують людям настрій.
- Мені дуже шкода, але я поспішаю.
Вона вже піднялась на вагонні східці, як стара жінка промовила:
- Прошу, будьте обережні й остерігайтесь рудого юнака. Він вам принесе лише нещастя й горе.
В Оксани аж мурашки пробігли по всьому тілі, такими моторошними здались їй слова циганки. Що це? Пророцтво? Постанова? Ні. Це якесь безглуздя. Рудий юнак? Так, вона знала лише одного рудого юнака, але саме його не треба остерігатись. Адже Святослав — її наречений, вони збираються одружуватись вже наступного тижня.
За вікном один за одним змінювались цікаві краєвиди. Природа, краса якої завжди захоплювала в полон Оксанину душу, зараз залишилась поза увагою.
“Та що це зі мною? Невже я повірила в якісь безглузді слова старої циганки? Вона це сказала на зло мені, адже не дочекалась від мене ані копійки. Але чому вона згадала саме про рудого? Навіть, якщо їй доводилось мене раніше бачити, то це неможливо, щоб бачила вона мене зі Святославом, адже він рідко буває в місті.”
Дівчина ніколи не була забобонною, до того ж знала, які пастки можуть створювати для людей вуличні ворожки. Але в очах цієї жінки Оксана побачила стільки правди й щирості, що її слова залишили глибокий слід у серці. У дівчини на мить появилось таке відчуття, ніби циганка все про неї знає, про всі її задуми й нещастя.
Оксана на стільки заглибилась у свої роздуми, що не помітила, як потяг уже наблизився до сільської станції.
- Вибачте, панночко. Це здається ваша зупинка, - до неї наблизився заклопотаний провідник.
- Що? Ах, так. Велике спасибі, - вона замріяно усміхнулась, чим ошелешила молодого працівника потяга.
Через п'ять хвилин дівчина вже сиділа на передньому сидінні великого автомобіля поруч із Святославом. Їхня зустріч не була сповнена ніжностями, які зазвичай зустрічаються в молодої пари. Це було більше схоже на ділову зустріч партнерів. Святослав ніколи щиро не виявляв своїх почуттів на людях, а наодинці він часто опинявся немов у не своїй тарілці. Незважаючи на свою міцну статуру й вродливу зовнішність, він був незграбним, але гордим, адже знав, як ним любили захоплюватись місцеві дівчата. І це підносило юнака в його ж власних очах.
Щодо Оксани, то вона ніколи не звертала уваги на неприховані заздрощі інших дівчат. Вона вважала їх тупоголовими кокетками, які не бачать у людині більш нічого, крім зовнішності, які не здатні відчувати всієї неповторності й щирості хорошої людської душі.
Дівчина подивилась на профіль свого майбутнього чоловіка. Він викликав у ній лише огиду. Оксана не кохала Святослава. Вона змушена з ним одружуватись лише через розрахунок. Вона була із порядної, усім забезпеченої сім'ї, а батьки Славка — дуже заможні й впливові люди на весь район. Ось чому вони вирішили оженити свого сина на Оксані.
Коли Святослав опинився перед дівчиною на одному коліні й попросив стати її своєю дружиною, вона погодилась, бо не могла заперечити своїм рідним, які всім серцем бажали цього шлюбу. Оксана тоді ще не зовсім усвідомила факт свого вчинку, але всередині у неї поселилась якась пустка.
“Він вам принесе лише нещастя й горе.” Слова циганки набрали для дівчини свого правдивого значення. Вона не буде щасливою з людиною, яка її не кохає, яка не бачить нічого дальше свого носа. Тим більше не буде щасливою з людиною, яку сама не кохає. Але вона не повинна розбивати світлих надій своєї сім'ї. Головне, не її щастя.
Головне, щоб батьки були щасливі. Вони подарували їй життя, віддали їй двадцять років власного. Дівчина усім завдячує їм, тому піде по їхній волі.
Машина заїхала на величезне перед таким ж величезним будинком подвір'я. Оксана смутно усвідомлювала, що навкруги діється. Її вітали десятки знайомих і незнайомих людей, тиснули їй руки, задавали сотні питань. Вона автоматично на все відповідала. В цей момент дівчині було необхідне лише одне — відпочинок.
- Святославе, будь ласка, проведи мене у мою кімнату, - втомлено попросила Оксана.

Весь наступний день був сповнений клопотами по підготовці до майбутнього весілля. У красивому трьохповерховому будинку з самого ранку здійнявся страшний гамір. По сходах туди-сюди снували члени Оксаниної й Святкової сім'ї, завзято про щось сперечались, складали якісь списки.
Оксана одразу вирішила, що їй тут не місце, й старалась вислизнути від надоїдливої небажаної метушні. Вона не бажала цього весілля, та старалась сховати від інших свій підупалий настрій.
- Доню, сходи, будь ласка, до нас додому й принеси мою книгу рецептів, - попросила мати. - Мені необхідно показати твоїй майбутній свекрусі, як правильно пекти яблучний пиріг, а то ми ніяк не можемо досягти згоди, скільки яблук потрібно додавати.
- Гаразд, - дівчина була тільки рада, що хоча б на деякий час зможе втекти від знавіснілого будинку, який незабаром повинен був стати її новим домом.
Вона вийшла на вузеньку сільську дорогу й попрямувала нею між рядами гарненьких, обсаджених зі всіх боків квітами хатинок. Оксана дуже любила своє рідне село, де вона народилась і провела все своє дитинство. А в місті вона змушена бувати лише через навчання в університеті.
Наука давалась дівчині дуже легко. Її завжди знали, як людину дуже обдаровану й з гострим розумом. Ще в сільській школі вона завоювала всезагальну симпатію, як із боку товаришів, так із боку вчителів. Звичайно, не обходилось без заздрощів однолітків, та Оксана старалась не зважати на них, як старалась не зважати на заздрощі з приводу її вроди.
Оксана була надзвичайно вродливою дівчиною, з неї можна було писати найкращі портрети. Її густе чорне волосся завжди було неслухняним, тому в більшості було зібране у вузлик на потилиці. Великі карі очі дивували блиском, що свідчить про велику жагу до життя й завзятість. Вона була струнка, але з гарненькими округлими жіночими формами, чим дівчина дуже пишалась. І зараз вона йшла вуличкою з високо піднятою головою, бо знала, що нею щиро захоплюються перехожі.
Раптом Оксані похололо в грудях. У животі ніби почали лоскітно кружляти метелики. Її погляд зустрівся з поглядом блакитних, як вранішнє небо, очей. Скільки ніжності можна було побачити в обидвох взаємних поглядах!
Це був Богдан, перша щира Оксанина любов. Хоча дівчина й досі собі не призналась, але це було й її останнє справжнє кохання.
- Привіт, - скільки любові він старався вкласти в це просте банальне слово.
- Привіт.
Як вона не старалась тримати себе в руках, але ноги самі по собі почали підкошуватись. Оксана дивилась на Богдана, а її думки крутились лише навколо того, як непомітно для інших поцілувати його. В голові проносились спогади їхніх спільних днів: які ж вони були тоді щасливі, безтурботні, будували плани на майбутнє, бажали завжди бути разом.
А тепер... Тепер вона заручена з іншим. З нелюбом.
- Богдане, - ледь прошепотіла Оксана. Та Богдан дуже добре розчув слова коханої. Він хотів вибачитись перед нею за всі дрібниці, через які в них виникали суперечки й сварки. Але навіщо? Вона тепер належала іншому, набагато кращому за нього. Тут навіть не треба порівнювати. Святослав — не тільки в кілька разів заможніший юнак, а й набагато вродливіший.
Оксана знала, про що зараз думав Богдан. Він завжди заздрив Святославові, називав себе огидним і некрасивим. Але дівчина ніколи так не вважала. У неї в душі була дуже хороша позитивна риса: вона мала дивовижну здатність бачити в людях те, чого не бачили інші.
Вона всім серцем кохала Богдана. Але це кохання розцвіло не через зовнішні якості. Оксана обожнювала щирість і доброту юнака, його веселу вдачу й незвичайну рішучість і силу, як фізичну, так і духовну.
Та все це не означає, що Богдан був зовсім некрасивим. Існує такий стереотип, що повні люди є огидними. А оскільки хлопець був великим песимістом, то він підтримувався цього стереотипу. Сотні раз дівчина доказувала йому, що в нього найгарніші в світі очі й усмішка, та він це сприймав лише як потішання. А як вона любила занурювати руку в його золотисті кучері.
Так, пара їхня була щасливою, але розбити їхні високі почуття все-таки вдалось Оксаниним батькам, які зробили надзвичайну підлість — наговорили доньці неправди на коханого, що той їй зраджує. Оксана, як рідна дитина своїх батьків, повірила в їхні слова, саме тоді в розпачі вона погодилась вийти заміж за Святослава, та одразу зрозуміла свою величезну помилку.
Дивно, що Богдан не тримає на неї зла. Адже вона, яка завжди довіряла юнаку, в цей найбільш трагічний момент не повірила йому.
Оксана саме збиралась розкрити вуста й промовити слова вибачення, як несподівано з'явився Святослав.
- Оксанко, я тебе всюди шукаю. Твоя мати просила передати, що книга їй більше не потрібна, так що можемо повертатись додому, - хлопець навіть не подивився в бік Богдана, а різко вхопив наречену за руку й потягнув її за собою.
Дівчина ще в останній момент встигла поглянути в милі кохані очі.

“Він хоче зустрітись зі мною. Я це одразу зрозуміла по його погляду. Але, навіть якщо я піду, що я зможу сказати йому, що зможу обіцяти? Вже через кілька днів я буду заміжньою жінкою...”
Оксана сиділа на лавочці у садку перед будинком і завзято думала. Вона ще так і не відійшла від несподіваної зустрічі, яка принесла їй стільки радості й клопоту водночас. Богдан бажав зустрітись із нею у їхньому спільному потаємному місці, про це свідчив вираз його блакитних очей, дівчина була впевнена в цьому.
“Піти чи не піти... Піти чи не піти...”
- Чому ти сидиш так тут у самоті? - Оксана підняла погляд і побачила перед собою Світлану, Святкову сестру. Вона була точною копією свого брата, тільки в дівочому образі. Навіть руде волосся було пострижене на хлопчачий манер. - Можна скласти тобі компанію? А то мене вже мама замучила: зроби те, зроби се.
- Боюсь нічого не вийде. Я вирішила піти прогулятись.
- Ти не любиш мого брата, так? Все бігаєш за своїм Богданом.
Оксана обернулась і пронизала Світлану своїм найгострішим поглядом. Як же вона ненавидить це огидне мале дівчисько! Вічно воно пхає свого носа в чужі справи.
- Знаєш що? Коли тобі буде двадцять, ми поговоримо ще на цю тему. А зараз вибач, мені треба йти.
Через хвилину дівчина вже була далеко від дому. Вся її сутність була пронизана знайомим страхом і хвилюванням. Вона вже не думала про свою ненависть до Світлани, вона вже не могла думати ні про що інше, ні про кого іншого, крім Богдана.
З сільської дороги Оксана звернула на польову стежину й попрямувала в бік річки. Там вона сподівалась зустрітись з коханим.
Ще коли вони були в парі, то знайшли собі потаємне місце, де завжди зустрічались. Про нього ніхто не знав і ніхто не міг дізнатись, адже дорога до нього проходила через такі хащі, через які умудритись пройти могли лише Богдан з Оксаною.
І тепер дівчина йшла знову туди, хоча раніше думала, що вже більше там не побуває. Знову згадались слова старої циганки. Може все-таки прислухатись до них?
- Я вже думав, ти не прийдеш, - Богдан сидів на березі на порослому мохом великому камені.
- Вибач. Я довго думала. Просто... - вона сіла поряд і подивилась збоку на його обличчя. - Твої очі: вони завжди такі блакитні.
Він скоса глянув на Оксану, від чого та аж стрепенулась.
- Я знаю, ти картаєш мене за скоєне. Але я хотіла вибачитись перед тобою. Слухай, давай втечемо від них.
- Втечемо від кого?
- Від людей, від проблем...
- Оксано, подивись нарешті на все реальним поглядом. Ти заручена. Як можна від усього втекти? Куди? З чим?
- З почуттями. З нашим коханням.
- А ти й далі така романтична, досі читаєш ці романи? Життя — це не роман, зрозумій. Лише в романі так все добре закінчується, - юнак встав і енергійно почав ходити туди-сюди по березі. - Оксанко, я кохаю тебе, кохаю, розумієш? - випалив він.
- Я теж тебе...
- Ні! Мовчи! Не відповідай! Я не хочу чути цих слів! - він знову сів коло неї і раптом поцілував її довгим пристрасним поцілунком. Оксана зразу відповіла на цей порив. Вона всім тілом почала притискатись до Богдана, все її єство заповнювалось приємним теплом.
- Не треба! Це помилка! - Богдан відштовхнув від себе дівчину, вхопився руками за голову й заридав.
- Богданчику, ніяка це не помилка...
Юнак підняв голову, й вся голубизна його очей вилилась на Оксану.
- Я не можу перестати думати про тебе. Ти мені снишся кожну ніч. Кожну ніч я так бажаю тебе. Я згадую кожну мить, коли ми були разом, кожен жест, кожне слово, кожен погляд.
- Любов моя, ми будемо разом! Я обіцяю тобі! Чекай мене! - вся її душа перебувала в неймовірному збудженні. Дівчина різко піднялась з каменя. - Я не одружусь з цим недоумком! І начхати на думку батьків. Я хочу бути щасливою. І я буду нею.
Не встиг хлопець зрозуміти, що діється, як Оксана вже щодуху мчала до знавіснілого будинку. Богдан встиг лише усвідомити, що вона сказала, що не одружиться. На губах досі пашів поцілунок, а в думках маячіли слова вуличної циганки, яку той зустрів недавно в місті: “Старе кохання повернеться до тебе. Май лише терпіння...”

Настав день весілля. Оксана завзято готувалась до нього, але ніхто не знав, що вона насправді мала на уму.
“Життя — це не роман. Але чому б не попробувати перетворити його на нього?” - грайлива усмішка сяяла на дівочому обличчі, коли та востаннє поглянула на себе у дзеркало, щоб оцінити свою весільну сукню й зачіску.
Дівчина з веселістю пережила всю церемонію її продажі нареченому. Всі навкруги думали, що Оксана щаслива цьому радісному в її житті дню. Навіть Світлана, яка завзято клала на прибраний стіл численні долари й євро, почала ставитись до нареченої з приязню.
Нарешті вони опинились у церкві. В Оксаниній голові визріла ціла стратегія: “Якщо все вийде, я напишу книгу, й вона стане справжнім бестселером.”
Дівчина уважно прислухалась до кожного слова священика, щоб не упустити потрібний момент. Її погляд ковзав по яскравих сукнях наречених і обличчях членів родини й інших гостей. В якому ж вони будуть розпачі, коли все закінчиться. Оксана уявила собі реакцію Світлани та її слова “Ну я ж казала!” й усміхнулась. Перший екземпляр майбутньої книги, мабуть, дістанеться саме їй.
“Ну ось, зараз все закінчиться. Точніше, закінчиться лише один розділ і почнеться новий.”
– - Чи погоджуєтесь ви, Оксано, взяти собі за чоловіка Святослава й бути у всьому завжди йому вірною? - голос священика пронизав дівчину з ніг до голови.
– - Ні! - по церкві аж луна пішла. Десь зомліла Оксанина мати, зойкнули всі присутні. Священик не очікував такого повороту подій і не знав, що відповісти.
– - Дурепа! - звернувся до неї Святослав. - Що ти в біса робиш?
- Я ненавиджу тебе всі своїм серцем і своєю душею. Я завжди кохала лише Богдана. Тому прощавай, - Оксана обернулась, підняла поділ своєї сукні й пішла у бік виходу. В цей момент на порозі церкви з'явився згорьований Богдан. Щоки його запали, адже кілька днів юнак нічого не їв. Він не розумів, що діється. Чому Оксана досі готувалась до весілля, якщо сказала, що не одружиться? Тому вирішив прийти й зіпсувати всю церемонію.
Богдан оглянув обстановку, тоді подивився на кохану, яка йшла в його бік. Все нарешті дійшло до нього. То ось, що вона тоді задумала. Вирішила розіграти цілу сцену, в якій вони займають головну роль.
Оксана винувато посміхалась.
- Пробач, якщо щось вийшло не так, - промовила вона. Щоки пашіли, неслухняне волосся знову вибилось із красивого, прикрашеного штучними квітами, вузлика — якою ж вона була красунею в цей момент! - Решту залежить від тебе.
Богдан швидким кроком наблизився до нареченої-утікачки й різко підняв її на руки. Оксана аж скрикнула від несподіванки й радості. Тепер більше нічого не існувало навкруги, всі присутні відійшли на другий план. Закохані замріяно дивились одне одному в очі й не могли відірвати поглядів. А вуста шепотіли лише одну фразу, три звичних слова між тисяч слів німих.
Коли вони вийшли на вулицю та їхні губи злились в довгоочікуваному поцілунку, в обох в голові промайнула одна й та ж думка: “А циганка правду казала. Але хто ж вона? Мені необхідно їй подякувати.”