“Коли я була маленькою, то мріяла стати альпіністом...”

На цих словах дівчина з енергійністю захлопнула щоденник, маленький товстий блокнотик з твердою обкладинкою рожевого кольору.
Вона була втомлена, жахливо втомлена й прибита страшним горем. Ось уже кілька днів тіло нестерпно боліло, шлунок просив необхідної для існування їжі. Та вона не звертала уваги на свій фізичний біль, дівчину більше хвилювало те, що діялось всередині її невинної душі.
Під очима з'явились темні кола — доказ довгих безсонних ночей. Колись рожеві щоки, що із завзяттям пашіли здоров'ям, втратили свій колір і вражали мертвою блідістю. Губи потріскали й були вкриті ранами, слідами власних укусів, а блакитні, як вранішнє небо очі, потьмяніли й стали схожі на каламутну воду брудного озера.
Дівчина знову відкрила щоденник і почала читати. Лишень це заняття розважало її в останні дні. Та хіба можна назвати це розвагою? Вона просто більше нічого не була здатна робити. Коли вона не читала, то сиділа в кутку кімнати й занурювалась у глибину власних спогадів, тих, що не знайшли своє відображення на сторінках рожевого блокнотика.

“Я люблю гори. Люблю їхню висоту, що дарує нескінченне відчуття свободи...”

- Ні! Я не можу більше так! - хрипкий дівочий голос щодня вимовляв одну й ту ж фразу. Він лунав у тиші неприбраної кімнати, відбивався від білих стін і назад повертався до дівчини. Ніхто їй не відповідав, адже нікого не було поряд. Ніхто її не підтримував, бо всі, кого вона любила, - втрачені назавжди.
Затримавши деякий час погляд на чистій сторінці блокнота, дівчина вхопила олівець і старалась писати. Раніше вона писала вірші, невеличкі, в більшості по три-чотири строфи, а тепер всі зусилля виявлялись марними. Записи в щоденник — єдине, що залишилось від пісень молодої дівочої душі.

“Мені здається, що я розлітаюсь на шматки, що, як тільки зроблю різкий рух, почну падати, падати безперестанку у глибоку безодню. Мій слух сприйматиме лиш свист вітру у вухах.
Вітер. Він пеститиме моє тіло, як колись його пестили кохані руки й губи. А я падатиму, падатиму в нескінченному екстазі, щосекунди приближаючись до смерті. Бажаної смерті. Приближаючись до нього.
Я божеволію...”

Нелюдський крик вирвався з уст дівчини. Це був крик розпачу, крик божевілля, крик смерті. Все її тіло почало здригатись у жахливих риданнях, сльози безупинним потоком пророблювали свій шлях у вже виритих на щоках тоненьких рівчаках.
Вхопивши в руки щоденник, дівчина щосили жбурнула його в протилежну стіну. Той на секунду затримався на ній, а тоді швидко зісковзнув на підлогу й відкрився на сторінці, де була приклеєна коротка газетна замітка. “Відомий український альпініст загинув під час підйому в Гімалаях” - великими чорними буквами виголошував її заголовок.

“Сьогодні видався досить вдалий день. Навіть затори на дорогах не змогли зіпсувати мого хорошого настрою, адже я склала останній іспит, і тепер для мене відкриваються величезні перспективи на майбутнє. Тому я вирішила зробити собі подарунок. А де знаходяться найкращі в світі подарунки для такої дівчинки, як я? Звичайно ж, у книжковій крамниці.
Ну от. Гуляю я собі повз довгих стелажів з різнокольоровими палітурками, а ніщо так не здатне хвилювати мою душу, як книги. Ніщо, крім... Мій погляд прикувся до чудесної картини. Високі зелені гори з білими вершинами, оповитими димчастими хмаринками. На якусь хвилину я перестала дихати. Яка краса! До реальності мене повернув приємний чоловічий голос. Якби людські голоси можна було сприймати на смак, то цей би був схожий на ніжний молочний шоколад. Альпійський, наприклад.
- Чудесно, правда? Гімалаї, - я зустрілася поглядом з шоколадними очима. Дивно, ще довго в моєму лексиконі переважатиме слово “шоколад”? Але тільки воно виявилось найбільш вдалим, аби описати красу очей високого чорнявого молодого чоловіка, якому належав, знову ж таки, шоколадний голос.
- Вибачте, що? - я ще довго не могла очунятись від його погляду.
- Гімалаї, а та в центрі — Еверест, - нарешті він помітив мою неприкриту розгубленість. - Я про гори на картині, - він усміхнувся. Цікаво, а його губи також смаку шоколаду?
- А, так, гори, гори, - здається, я його забавляю. - Я люблю гори, обожнюю.
- Справді? Я теж. Їхня висота здатна...
- ...дарувати нескінченне відчуття свободи, - закінчила його фразу вже я.
- Ви екстрасенс? Ви щойно процитували мої ж власні думки, неймовірно!
- Ні. Я студент географічного факультету, - подарувала я йому свою найчарівнішу усмішку, виставивши напоказ весь рівненький ряд білосніжних зубів. Не занадто я фліртую? Господи, що за дивне відчуття розливається по моєму тілі? Чи не закохалась я?
- Тоді географів навчають чудесних телепатичних здібностей, - якусь секунду він помовчав, а тоді додав:
- Юрій. А як звати вас, чарівна феє? - я пропустила повз вуха солодкий комплімент і потиснула йому руку, чітко вимовляючи своє ім'я:
- Зоряна...”

Зоряна піднялась з холодної підлоги, на якій сидячи читала спогади. Ноги затерпли від незручної пози, в якій вона перебувала останні п'ятнадцять хвилин. В очах з'явився новий наплив сліз. Подавивши бажання заплакати, дівчина підійшла й відкрила шафу, яка була повна чоловічого одягу. Сорочки, светри, ділові костюми, джинси, футболки... Все — його, Юрка, її... чоловіка. Він так любив гарно одягатись, а вона любила спостерігати за цим. Як він завзято добирав краватку, як прасував сорочку... А ще вона любила запах його одеколону, він зводив її з розуму.
Взявши в руки чорну шовкову сорочку, Зоряна присіла на ліжко й занурилась обличчям у гладеньку тканину. “Моя улюблена. Вона...”

“Юрко поправив комірець елегантної чорної шовкової сорочки, яка красиво облягала його торс. Мені завжди подобався чорний на чоловіках, а ця пасувала йому по-особливому. Я ледве подавлювала бажання обійняти його. Ну що це зі мною?
- Значить, ви — альпініст? - із збентеженням перепитала я його.
- Так, альпініст. Це вас зацікавило?
- Коли я була маленькою, то мріяла стати альпіністом, - це було справді так. У кожної дитини завжди існує нездійсненне бажання, моє було — покорити вершину високої гори. - За бабусиним будинком знаходився величезний кар'єр зі стрімкими урвищами з піску й глини. Насправді, не такий він вже й великий був, і урвища не були стрімкими. Просто, я була маленькою. Такою маленькою безтурботною дівчинкою, яка мріяла в якийсь день залізти по цьому урвищу догори, збудувати на вершині маленьку хатинку, жити собі там одна-однісінька й запрошувати в гості бабусю, батьків і друзів. Я так і сказала мамі: “Я стану альпіністом і залізу по урвищу догори.”
Я поглянула в шоколадні Юркові очі. Вони усміхались, як і його спокусливі губи. Чому спокусливі? Таким я їх вважала, бо прагнула взяти й поцілувати їх, та це було неможливим і недосяжним бажанням, принаймні в цей момент.
- Але чому жити одна-однісінька? - невже йому сподобалась розповідь про моє дитинство? Чи він тягне час? Юрію, кожна мить з тобою — блаженство. Питай, що хочеш.
- Думаю, ви знаєте відповідь, - я надпила трохи кави з чашки, легенько потягнула ногою під столом і торкнулась його ступні. Випадково, присягаюсь, мені просто нога затекла. Я різко забрала її, та було вже пізно, він відчув. Я почервоніла й не могла вимовити ні слова.
- Свобода? - Юрко продовжив розмову. Дякую тобі, що ти нічого не сказав щодо моєї ноги.
- Так, свобода. Я прагнула свободи...”

Дивно, яким повільним інколи здається час. Одна мить — ціла вічність. Такими були миті з Юрком. А тепер ще повільнішими здаються секунди без нього.
Зоряна лежала на величезному, покритому червоним покривалом ліжку й задумливо дивилася в стелю. Її очі в цей момент були схожі на дві бездонні кринички, в яких відбивались усі почуття, все безкінечне горе. Довге темно-русяве волосся вільно лежало на подушці.
Піднявши важку руку, дівчина поглянула на маленьке золоте кільце на безіменному пальці...

“Моє неслухняне волосся розвівав теплий сильний вітер. Однією рукою я підтримувала тоненький шарфик, що обіймав мою шию, а другу ніжно тримав у своїй Юрко. Куди це він мене привів? Зараз не витримаю й відкрию очі.
Під ногами відчувалась м'яка трава, я навіть чула її приємний терпкий запах. Ну що за сюрприз?
- Ось, молодець, зіронько. Тепер встань тут, я на декілька секунд буду змушений відпустити твою руку. Тільки не вздумай відкривати очі, інакше вся несподіванка полетить шкереберть, гаразд? - його завжди шоколадний голос звучав особливо солодко в цей момент. Що задумав цей хорошенький негідник?
- Гаразд. Але повір, мої повіки вже починають свербіти, довго закритими я їх не протримаю, - насправді, це була маленька брехня. Я просто згорала від нетерпіння з цього самого моменту, як ми опинились біля підніжжя зеленого пагорба, на якому, за моїми розрахунками, зараз стоїмо.
Крізь темряву я почула довгоочікувані слова:
- Кошенятко, тепер можеш відкрити свої прекрасні оченята.
Я відкрила очі й мені перехопило подих. Я стояла на вершині пагорба, з якої відкривався чудовий краєвид на навколишні гори. Карпати, я люблю вас! Я закохана в вас до нестями! Але ви не одні вважаєтесь об'єктом мого обожнювання.
Юрко стояв переді мною на одному коліні й тримав у руках маленьку червону коробочку. Що це? Він відкрив її й переді мною заблистіло красиве золоте кільце, в центрі якого знаходився крихітний діамант. Ох, Юрчику! Я кохаю тебе!
- Зоряно, виходь за мене заміж.
Я не була здатна ні на які слова. Я лише підняла Юрка з колін, наблизила його обличчя до свого й довгим поцілунком торкнулась його солодких губ. Шоколад...”

Дівчина сиділа за вкритим білою скатертиною дубовим столом. Її руки з довгими тонкими пальцями гладили рожеву обкладинку щоденника. Вона вела його з дванадцяти років, вела не щоденно, з великими тривалими перервами, але вела й берегла його, як зіницю ока. Та яка зараз з нього користь? Це лише книжечка, наповнена давніми спогадами. Але незабутніми, приємними, солодкими спогадами. Їм немає цінності.
Зоряна підняла очі й поглянула на знайому картину на стіні. Еверест...

“- Еверест? Але ж, коханий, це небезпечно, - я з усім завзяттям намагалась відмовити його від цієї страшної ідеї.
- Ти ж знаєш, зіронько, це моя мрія. Гімалаї... - Юрко не встиг договорити, коли я його перебила й впала в його міцні обійми.
- Ти казав — Гімалаї, ти не говорив про Еверест. Чому не щось легше доступне? - я вже мало не плакала від потрясіння. Ні! Не треба! Тільки не Еверест, благаю! - Я боюсь за тебе. А що, якщо ти загинеш?
- Монблан мені легко дався...
- Монблан — не Еверест, і це не Азія! - вибач мені, сонечко, що я кричу. Я не можу тебе пустити. Не можу!
- Зорянко, чому я маю загинути? Я не загину, повернусь живий і здоровий, - його шоколадні очі випромінювали море любові й доброти. Ну навіщо?
- Тоді візьми мене з собою...
- Ти ж знаєш, я не можу цього зробити. Але повір, коли я повернусь, то ми знову туди поїдем, у відпустку, згода? - як тобі вдається мене вмовляти? Скажеш щось своїм солодким голосом, і, здається, я піднімаюсь у небо, лечу, лечу...”

Дівчина вже більше не в змозі була плакати. За два тижні з її блакитних очей витекли вже всі сльози. Здавалось, що якщо вона б підставила під обличчя глибоку тарілку чи іншу посудину, то вона б по вінця набралась солоними слізьми.
Вона відпустила його. Відпустила на вірну смерть. Але ж лоскотало серце погане відчуття, інтуїція дзвонила усіма своїми сигналами, а вона не прислухалась, не пішла за ним, а повинна ж була. Як там? У вогонь і воду за ним повинна була йти. Не вберегла, не дотримала клятви...
До реальності Зоряну повернув телефонний дзвінок. Вона аж здригнулась зі страху. Забувши звук телефону, дівчина й не очікувала, щодо неї зможе ще хтось подзвонити.
Вона піднялась з крісла й попрямувала в коридор, звідки лунав дзвінок. Хто це може бути? Мабуть, хтось по комунальних послугах, вона точно за щось не заплатила.
Зоряна підняла слухавку й почула знайомий чоловічий голос. Давно вона не розмовляла з живою душею. Зразу вона не могла второпати слів, поки не почула імені чоловіка.
- Зоряно, Зоряно, ви мене чуєте? Юрко живий, живий!
Живий? Господи, як? Це неможливо!
- Так, пане Сергію, я вас прекрасно чую. Ви, мабуть, в чомусь помилились. Юрко — мертвий, його друзі чудово бачили, як він зірвався зі скелі, - дивний спокій огорнув її душу. Сергій помилився, точно помилився, в цьому не може бути сумнівів.
- Зоряно, ви знущаєтесь? Кажу ж, знайшли його! - голос Сергія переходив на нервовий крик. - Його врятували місцеві пастухи. Два тижні він пролежав у гімалайському селищі, ковтаючи цілющі трави. Він живий!
- Боже, де він?
- Завтра зранку прилітає в Київ, в обід буде у Львові...
- Ні! Хай залишається в Києві! Ще сьогодні я буду там! - словами не можна було описати раптового Зоряниного відродження. Юрко живий! Живий! І завтра вона його побачить.
З космічною швидкістю дівчина почала збиратись в дорогу, приводити себе до ладу, не можна, щоб Юрко замість власної дружини побачив живого зомбі. Сльози щастя заливали її порожевіле вродливе обличчя. Він живий! Яке щастя! Живий!
Через годину Зоряна вже стояла коло дверей будинку в очікуванні таксі, яке повинне було відвезти її в аеропорт. На ній було новеньке пальто вишневого кольору, а волосся красиво було зібране в довгий хвіст на потилиці. Життєрадісна усмішка осявала все навкруги, очі знову вражали своєю чистою блакиттю. Юрко живий!
Коли вона сиділа у зручному сидінні літака, тримаючи на колінах свій щоденник, вона знала, що це початок нового життя, початок нової сторінки. “Тепер усе зміниться. Господь нагородив нас новим шансом, і нам просто необхідно ним скористатись.”

“Дорогий щоденнику! Юрко живий! З ним все чудово, і зі мною теж. Ми вирішили цього року знову поїхати в Карпати, відпочити й набратись сил перед новим етапом в нашому щасливому подружньому житті.
Повинна бігти, ми йдемо в ресторан. Давно ми нікуди разом не ходили. Будемо старатись наздогнати так нерозумно втрачений час. Тепер для нас не робота на першому місці, а наше щастя, кохання й взаєморозуміння.
До побачення, мій щоденнику! Вибач, якщо довго не повертатимусь до тебе. Зоряна.”