I

«Залиш мені, у блідності лекіфа,
Що вміщує дорогу, сон і прах,
Тіней зникання в мирті і у міфі,
Тополь підземних срібляних руках.

Там розростеться стрункість кипариса
Твоїх дверей пелюстками троянд,
З блідим чолом у тирличі, ірисах
Остання ця увінчаність твоя.

П'янлива тризна, фіміам і ладан,
І цих дерев тебе оплів вінок.
Ось флейта, що оплакує Цикладу: -
Та звуки не перейдуть Ахеронт».


II

Одна долина в сріблі Академу,
Магнолій, що скидають білий сніг,
вони мовчать, не знають навіть «де ми?» -
Бліде цвітіння у холоднім сні.

Деметра - де?, не знайдеш Кору нині.
Пуста земля, біліючий пирій
Жде часу, як зустрінуться богині
у Екстерштайні нових містерій.

Ось ранку жар, виходячий із моря.
Твій, місте, карнавальний хід.
Це стукає у браму серця доля,
З речей буття стираючи наліт.


III

Левкея! Білий острів, сім вітрів.
Нечастий спів Ахілла у горах.
Цю тишу лиш тривожать по ночах
Вологі крила втомлених птахів.

Вони приходять з моря, і без слів,
Із сумом дивляться на давнього героя -
Між кипарисів він забув Елладу, Трою,
Бо кипариса срібло - смерті сніг.

Та повертатись в ніч пора прийшла.
Лиш голуби, Єлена, знову море...
Чи тінь почує, там вона говорить
так тихо: «яблуко, Паріс, стріла»

--

GOTTFRIED BENN

V JAHRHUNDERT

I

«Und Einer stellt die attische Lekythe,
auf der die Überfahrt von Schlaf und Staub
in weißen Grund gemalt die Hadesmythe,
zwischen die Myrte und das Pappellaub.

Und Einer steckt Zypresse an die Pfosten
der lieben Tür, mit Rosen oft behängt,
nun weißer Thymian, Tarant und Dosten
den letztesmals Gekränzten unterfängt.

Das Mahl. Der Weiheguß. Die Räucherschwaden.
Dann wird ein Hain gepflanzt das Grab umziehn
und eine Flöte singt von den Cykladen,
doch keiner folgt mir in die Plutonien».

II

Das Tal stand silbern in Olivenzweigen,
dazwischen war es von Magnolien weiß.,
doch alles trug sich schwer, in Schicksalsschweigen,
sie blühten marmorn, doch es fror sie leis.

Die Felder rauh, die Herden ungesegnet,
Kore geraubt und Demeter verirrt,
bis sich die beiden Göttinnen begegnet
am Schwarzen Felsen und Eleusis wird.

Nun glüht sich in das Land die ferne Küste,
du gehst im Zuge, jedes Schicksal ruht,
glühst und zerreißest dich, du bist der Myste
und alte Dinge öffnen dir dein Blut.

III

Leukée - die weiße Insel des Achill!
Bisweilen hört man ihn den Päan singen,
Vögel mit den vom Meer benetzten Schwingen
streifen die Tempelwand, sonst ist es still.

Anlandende versinken oft im Traum.
Dann sehn sie ihn, er hat wohl viel vergessen,
er gibt ein Zeichen, zwischen den Zypressen,
weiße Zypresse ist der Hadesbaum.

Wer landet, muß vor Nacht zurück aufs Meer.
Nur Helena bleibt manchmal mit den Tauben,
dann spielen sie, an Schatten nicht zu glauben:
« - Paris gab dem den Pfeil, den Apfel der -»

1944-45

ÜBERBLICKT MAN DIE JAHRE
von Gottfried Benn

ОГЛЯДАЮЧИСЬ


Оглянувшись крізь роки
Від Уру і до Канн
які візьмеш уроки
Кабала, темний камінь.
Племен імена з мороку
стріла знамена меч
Вони прийшли із моря
загибли в ньому - теж.

Пісок вода і сонце
чиї години в них?
твої планети - сонні
вони до тебе йшли?
цих бризок – міріади,
ростуть із снів і мрій? -
здається, що дріади
очами час відмірюють.

Увінчаність озброєних
несла звитяги в дім
Лавр увінчав їх скроні
і втомлену їх мідь.
Лавр, мармур капітелі,
Ґордон і Ойґен принц,
Сіон, міста наскельні -
Куди прийшли? -

Оливи, віття пальми
творіння перших днів
мирт і лоза і псалми
для торжества Кущів.
Ці пальми, берег Сирту
маєстатичність крон
Вони – своє віджили
Пальміру їсть пісок.
Оглянувшись на роки
пінявий їх наплив
на барки, баркароли
вони були? Пройшли.
На сонячну і водну
на всероз'їдну тінь:
Твої фігури ходять
кабала, темний камінь.


* * *

Überblickt man die Jahre
von Ur bis El Alamein.
wo lag denn nun das Wahre,
Kabbala, der Schwarze Stein -
Perser, Hunnen, Laskaren,
Pfeile, Fahnen und Schwert -
über die Meere gefahren,
von den Meeren versehrt?

Wasser- und Sonnenuhren -
welche Stunde gemeint?
Welche Gestirne fuhren
häuptlings - alles vereint?
Welche Wasserkaskade
bis in die Träume erscheint -:
jene Uhr als Dryade,
aus der es tränt und weint.

Waffen mit Lorbeer gereinigt
brachten den Sieg ins Haus,
Stirn und Lorbeer vereinigt
ruhten die Helden dann aus,
Lorbeer, Marmor, Pylone,
Gordon und Prinz Eugen,
goldene Städte, Zione -:
thanatogen -

Palmen bei Christen und Heiden,
frühester Schöpfungsrest,
Palmen mit Myrten und Weiden
beim Laubhüttenfest,
Palmen an Syrten, an Küsten
königlich hoch und rein -
doch dann wandern die Wüsten
in Palmyra ein.

Überblickt man die Jahre,
ewig wühlende Flut
und die dunkle Barke, die Bahre
mit Helden, Heeren und Blut,
und die Sonnen- und Wasseruhren
schatten und rinnen es ein:
alles deine Figuren,
Kabbala, Schwarzer Stein.

з яких частин - із сну, содому, солі?
коли ти блиск, коли - ти тьмяний пил?
коли - спокійна гавань серця, ну а шторми
у інший час. а чим вони були?

ти - без нікого. сам - завжди єдиний
там - збурені у темній глибині
ростуть всі речі із твоєї середини
вертаючись до тебе - до землі.

а дивляться - по-різному. Одним
твої руїни, іншим - слід творінь.
вони тебе так бачать - половинно,
бо цілісність належна лиш тобі.

І ти побачив - близько джерело
і ще за мить - торкнись його руками
воно тепер таким, яким було,
ти погляд цілого побачиш - камінь.

не блиск дзеркал, і не вогняне тління
щоб поглядом у ньому - ти запутався:
це голова - потворна і безтіла
в Її очах - твоя сльоза і усмішка.


* * *

DAS GANZE

Im Taumel war ein Teil, ein Teil in Tränen,
in manchen Stunden war ein Schein und mehr,
in diesen Jahren war das Herz, in jenen
waren die Stürme - wessen Stürme - wer?

Niemals im Glücke, selten mit Begleiter,
meistens verschleiert, da es tief geschah,
und alle Ströme liefen wachsend weiter
und alles Aussen ward nur innen nah.

Der sah dich hart, der andre sah dich milder,
der wie es ordnet, der wie es zerstört,
doch was sie sahn, das waren halbe Bilder,
da dir das Ganze nur allein gehört.

Im Anfang war es heller, was du wolltest
und zielte vor und war dem Glauben nah,
doch als du dann erblicktest, was du wolltest,
was auf das Ganze steinern niedersah,

da war es kaum ein Glanz und kaum ein Feuer,
in dem dein Blick, der letzte, sich verfing:
ein nacktes Haupt, in Blut, ein Ungeheuer,
an dessen Wimper eine Träne hing.

BLAUE STUNDE.

I
я входжу в час цей синій, темно-синій
і сутінь цих кімнат, а там, а там
твої багряні губи - майже сни
ти, - їм покровом, темнота троянд.

ми ж знаєм двоє: це розмови
для других, тих що інші, ну а ми -
...тепер це непотрібне вже нікому:
бо перша це й остання мить.

і це мовчання - майже данність.
вже все - підвладне - німоти.
час, що проходить - він тобі не дасть
нічого. а твій покров - троянда пізня - ти.
II
о, срібним льоном - твоє волосся.
але зліта на рот в розпаді твій
порфірний цвіт, бажання й осінь
з твоїх, уже давно минулих вій.

ти срібло - вся, ти вся - в розпаді
там твій розквітлий снігопад
блідих троянд згасаючі корали
це рани, на твоїх губах горять.

бо - ти пропаща, ти - падіння слив
від щастя, що безстрашність втрат
крізь синяву, останню, темно-синю
ніхто не знає, чи була ти там?
III
та все ж чому, коли ти інших, інша.
троянд цих пізність принесла мені?
мені у відповідь ти скажеш «просто іній
у межичассі - не його, не твій, не мій».

«бо що початком - обірветься - знов і знову
а всім запевненням - тепер яка ціна
зімкнулась сутінь, нависає і просмолює.
і недосяжною для нас ця синява».

* * *

I
Ich trete in die dunkelblaue Stunde -
da ist der Flur, die Kette schließt sich zu
und nun im Raum ein Rot auf einem Munde
und eine Schale später Rosen -- Du!

Wir wissen beide, jene Worte,
die jeder oft zu anderen sprach und trug,
sind zwischen uns wie nichts und fehl am Orte:
dies ist das Ganze und der letzte Zug.

Das Schweigende ist so weit fortgeschritten
und füllt den Raum und denkt sich selber zu
die Stunde -- nichts gehofft und nichts gelitten --
mit ihrer Schale später Rosen -- Du.

II
Dein Haupt verfließt, ist weiß und will sich hüten,
indessen sammelt sich auf deinem Mund
die ganze Lust, der Purpur und die Blüten
aus deinem angestammten Ahnengrund.

Du bist so weiß, man denkt, du wirst zerfallen
vor lauter Schnee, vor lauter Blütenlos,
totweiße Rosen, Glied für Glied -- Korallen
nur auf den Lippen, schwer und wundengroß.

Du bist so weich, du gibst von etwas Kunde,
von einem Glück aus Sinken und Gefahr
in einer blauen, dunkelblauen Stunde
und wenn sie ging, weiß keiner, ob sie war.

III
Ich frage dich, du bist doch eines andern,
was trägst du mir die späten Rosen zu?
Du sagst, die Träume gehn, die Stunden wandern,
was ist das alles: er und ich und du?

«Was sich erhebt, das will auch wieder enden,
was sich erlebt -- wer weiß denn das genau,
die Kette schließt, man schweigt in diesen Wänden
und dort die Weite, hoch und dunkelblau.»

ЕПІЛОГ 1949
IV

Один є сад – на схід від Одера
він був, я згадую, серед рівнин
тепер - розрита дамба, міст, де я
стою в квітуче синьому, стою один.

о я по цьому хлопчику – тужу у траурі
себе він залишив у формах хвиль
ще не текла ріка тоді ця, навіть трави
у щасті нашому ми забуттям не назвали.

бо він короткий безнадійний вірш
і все вмістив, а ще чого чекаєш
я вас усіх в єдину книгу звів
цей намогильний напис: «Tu sais»* – знаєш.

* - Ти знаєш (що потрібно робити).

EPILOG 1949
IV

Es ist ein Garten, den ich manchmal sehe
östlich der Oder, wo die Ebenen weit,
ein Graben, eine Brücke, und ich stehe
an Fliederbüschen, blau und rauschbereit.

Es ist ein Knabe, dem ich manchmal trauere,
der sich am See in Schilf und Wogen ließ,
noch strömte nicht der Fluß, vor dem ich schauere,
der erst wie Glück und dann Vergessen hieß.

Es ist ein Spruch, dem oftmals ich gesonnen,
der alles sagt, da er dir nichts verheißt -
ich habe ihn auch in dies Buch versponnen,
er stand auf einem Grab: "tu sais" - du weißt.

von Gottfried Benn

Бо ти - наповнюєш. Ти кров із свіжих ран
якою струменіє темно глід
і тягнеться із ночі в ніч, а зранку
ти розсипаєшся охрою у повітрі
бо ти – цвітіння неможливе, рана
ти час без жалю. він уб'є тебе
І ти втрачаєш, та й сама ти - втрата
про що ти думаєш? ти - горе, ти –
тепер.

Відчуження ілюзій, ти – дитинство
ти втома ти обмани – все одно ..
твоє шукання того, що єдиним..
його завжди з тобою - не було
у глибині розпаду і надламу
нема нічого, навіть слова без оман
Тому - мовчання, ти - пісок, ти падаєш
ти – сум, троянди синя ніч, ти – пізній сад.

це забуття, прощання. Що з тобою?
це ти, все ти?, це помилка, бо ж і
ти сам вже не впізнаєш голосу оцього
бо голос цей і слово – не твої.
Це слово, голос, логос - тільки звуки
мій голос слово логос пил і прах
це все було з тобою, це - забуто
Години ці – зупинено – у нас.

в останній вечір, в тліючу цю мить
несе цю барку байдуже куди
старі дерева, в них кора тремтить
проміння світло розсипається. це дим.
Що ж він тепер? його плоди – лиш вітру
а що від нього, він у чому зник? –
все, що залишилось у нього тільки світло
без спогадів. Все сказано. Без них.

* * *

Du füllst mich an wie Blut die frische Wunde
und rinnst hernieder seine dunkle Spur,
du dehnst dich aus wie Nacht in jener Stunde,
da sich die Matte färbt zur Schattenflur,
du blühst wie Rosen schwer in Gärten allen,
du Einsamkeit aus Alter und Verlust,
du Überleben, wenn die Träume fallen,
zuviel gelitten und zuviel gewusst.

Entfremdet früh dem Wahn der Wirklichkeiten,
versagend sich der schnell gegebenen Welt,
ermüdet von dem Trug der Einzelheiten,
da keine sich dem tiefen Ich gesellt;
nun aus der Tiefe selbst, durch nichts rühren,
und die kein Wort und Zeichen je verrät,
musst du dein Schweigen nehmen, Abwärtsführen
zu Nacht und Trauer und den Rosen spät.

Manchmal noch denkst du dich —: die eigene Sage —:
das warst du doch —? ach, wie du dich vergasst!
war das dein Bild? war das nicht deine Frage,
dein Wort, dein Himmelslicht, das du besasst?
Mein Wort, mein Himmelslicht, dereinst besessen,
mein Wort, mein Himmelslicht, zerstört, vertan —
wem das geschah, der muss sich wohl vergessen
und rührt nicht mehr die alten Stunden an.

Ein letzter Tag —: spätglühend, weite Räume,
ein Wasser führt dich zu entrücktem Ziel,
ein hohes Licht umströmt die alten Bäume
und schafft im Schatten sich ein Widerspiel,
von Früchten nichts, aus Ähren keine Krone
und auch nach Ernten hat er nicht gefragt –
er spielt sein Spiel, und fühlt sein Licht und ohne
Erinnern nieder — alles ist gesagt.

* * *
von Felice Schragenheim

Що не було тебе, це - неможливо,
завжди, здається, була - ти - усім
це наші кроки разом - в ясність й тливо
через життя і мрію наших снів

Мені належних, з часу, коли у руки
своє ти світло віддаєш - мені
де твого серця цей повільний стукіт
де зможу я воздвигти - новий світ

і в час оцей не втратити спокою
хай згубне лихо, і зруйнують дім
та знаменом несу перед собою
твого волосся - мерехтливу мідь






Dass Du nicht immer warst - ich fass es kaum!
Mir ist, als seien wir stets so gegangen,
so ganz zu zwei durch Leben und durch Traum,
von Dunkel und von Licht zugleich umfangen.

So sehr gehoerst Du mir! seit ich Dich hab,
seit erst wohl zoegernd und doch voll Vertrauen
Dein Herz sich ganz in meine Haende gab,
fuehle ich Kraft, ein Leben aufzubauen.

So geh ich hoffnungsfroh in neue Tage
beim Neigen und Versinken dieses Jahrs,
weil ich wie eine Fahne vor mir trage
den Kupferschimmer Deines Haars.

СПІВИ
von Gottfried Benn

I

О стати нам як наші предки знову
у паліті болота слизом теплим.
Життя і смерть, зародження і роди
щоб струменіли в нас, нечутні й темні

листком пливучи, осипаючись піском
од вітру і ваги у форми дюни.
Пташині пера, і ґраційність ос
стражданням обпекли щоб наші руки.


II

Бо все одно - цинізм, сентиментали
Це все пройде, чи цього хто не знав
о, всім богам скорбота і печалі
напівбогам, напів в проказі нам -

Омана бухт і темний лісу шум,
Зоря твоя важким калиногроном,
Пантер стрибки між кронами не чуть
Все - тільки берег і назавжди - море.






GESÄNGE

I

O dass wir unsere Ururahnen wären.
Ein Klümpchen Schleim in einem warmen Moor.
Leben und Tod, Befruchten und Gebären
glitte aus unseren stummen Säften vor.

Ein Algenblatt oder ein Dünenhügel,
vom Wind Geformtes und nach unten schwer.
Schon ein Libellenkopf, ein Möwenflügel
wäre zu weit und litte schon zu sehr.

II

Verächtlich sind die Liebenden, die Spötter,
alles Verzweifeln, Sehnsucht, und wer hofft.
Wir sind so schmerzliche durchseuchte Götter
und dennoch denken wir des Gottes oft.

Die weiche Bucht. Die dunklen Wälderträume.
Die Sterne, schneeballblütengross und schwer.
Die Panther springen lautlos durch die Bäume.
Alles ist Ufer. Ewig ruft das Meer -