I

«Залиш мені, у блідності лекіфа,
Що вміщує дорогу, сон і прах,
Тіней зникання в мирті і у міфі,
Тополь підземних срібляних руках.

Там розростеться стрункість кипариса
Твоїх дверей пелюстками троянд,
З блідим чолом у тирличі, ірисах
Остання ця увінчаність твоя.

П'янлива тризна, фіміам і ладан,
І цих дерев тебе оплів вінок.
Ось флейта, що оплакує Цикладу: -
Та звуки не перейдуть Ахеронт».


II

Одна долина в сріблі Академу,
Магнолій, що скидають білий сніг,
вони мовчать, не знають навіть «де ми?» -
Бліде цвітіння у холоднім сні.

Деметра - де?, не знайдеш Кору нині.
Пуста земля, біліючий пирій
Жде часу, як зустрінуться богині
у Екстерштайні нових містерій.

Ось ранку жар, виходячий із моря.
Твій, місте, карнавальний хід.
Це стукає у браму серця доля,
З речей буття стираючи наліт.


III

Левкея! Білий острів, сім вітрів.
Нечастий спів Ахілла у горах.
Цю тишу лиш тривожать по ночах
Вологі крила втомлених птахів.

Вони приходять з моря, і без слів,
Із сумом дивляться на давнього героя -
Між кипарисів він забув Елладу, Трою,
Бо кипариса срібло - смерті сніг.

Та повертатись в ніч пора прийшла.
Лиш голуби, Єлена, знову море...
Чи тінь почує, там вона говорить
так тихо: «яблуко, Паріс, стріла»

--

GOTTFRIED BENN

V JAHRHUNDERT

I

«Und Einer stellt die attische Lekythe,
auf der die Überfahrt von Schlaf und Staub
in weißen Grund gemalt die Hadesmythe,
zwischen die Myrte und das Pappellaub.

Und Einer steckt Zypresse an die Pfosten
der lieben Tür, mit Rosen oft behängt,
nun weißer Thymian, Tarant und Dosten
den letztesmals Gekränzten unterfängt.

Das Mahl. Der Weiheguß. Die Räucherschwaden.
Dann wird ein Hain gepflanzt das Grab umziehn
und eine Flöte singt von den Cykladen,
doch keiner folgt mir in die Plutonien».

II

Das Tal stand silbern in Olivenzweigen,
dazwischen war es von Magnolien weiß.,
doch alles trug sich schwer, in Schicksalsschweigen,
sie blühten marmorn, doch es fror sie leis.

Die Felder rauh, die Herden ungesegnet,
Kore geraubt und Demeter verirrt,
bis sich die beiden Göttinnen begegnet
am Schwarzen Felsen und Eleusis wird.

Nun glüht sich in das Land die ferne Küste,
du gehst im Zuge, jedes Schicksal ruht,
glühst und zerreißest dich, du bist der Myste
und alte Dinge öffnen dir dein Blut.

III

Leukée - die weiße Insel des Achill!
Bisweilen hört man ihn den Päan singen,
Vögel mit den vom Meer benetzten Schwingen
streifen die Tempelwand, sonst ist es still.

Anlandende versinken oft im Traum.
Dann sehn sie ihn, er hat wohl viel vergessen,
er gibt ein Zeichen, zwischen den Zypressen,
weiße Zypresse ist der Hadesbaum.

Wer landet, muß vor Nacht zurück aufs Meer.
Nur Helena bleibt manchmal mit den Tauben,
dann spielen sie, an Schatten nicht zu glauben:
« - Paris gab dem den Pfeil, den Apfel der -»

1944-45