ЕПІЛОГ 1949
IV

Один є сад – на схід від Одера
він був, я згадую, серед рівнин
тепер - розрита дамба, міст, де я
стою в квітуче синьому, стою один.

о я по цьому хлопчику – тужу у траурі
себе він залишив у формах хвиль
ще не текла ріка тоді ця, навіть трави
у щасті нашому ми забуттям не назвали.

бо він короткий безнадійний вірш
і все вмістив, а ще чого чекаєш
я вас усіх в єдину книгу звів
цей намогильний напис: «Tu sais»* – знаєш.

* - Ти знаєш (що потрібно робити).

EPILOG 1949
IV

Es ist ein Garten, den ich manchmal sehe
östlich der Oder, wo die Ebenen weit,
ein Graben, eine Brücke, und ich stehe
an Fliederbüschen, blau und rauschbereit.

Es ist ein Knabe, dem ich manchmal trauere,
der sich am See in Schilf und Wogen ließ,
noch strömte nicht der Fluß, vor dem ich schauere,
der erst wie Glück und dann Vergessen hieß.

Es ist ein Spruch, dem oftmals ich gesonnen,
der alles sagt, da er dir nichts verheißt -
ich habe ihn auch in dies Buch versponnen,
er stand auf einem Grab: "tu sais" - du weißt.