von Gottfried Benn

Бо ти - наповнюєш. Ти кров із свіжих ран
якою струменіє темно глід
і тягнеться із ночі в ніч, а зранку
ти розсипаєшся охрою у повітрі
бо ти – цвітіння неможливе, рана
ти час без жалю. він уб'є тебе
І ти втрачаєш, та й сама ти - втрата
про що ти думаєш? ти - горе, ти –
тепер.

Відчуження ілюзій, ти – дитинство
ти втома ти обмани – все одно ..
твоє шукання того, що єдиним..
його завжди з тобою - не було
у глибині розпаду і надламу
нема нічого, навіть слова без оман
Тому - мовчання, ти - пісок, ти падаєш
ти – сум, троянди синя ніч, ти – пізній сад.

це забуття, прощання. Що з тобою?
це ти, все ти?, це помилка, бо ж і
ти сам вже не впізнаєш голосу оцього
бо голос цей і слово – не твої.
Це слово, голос, логос - тільки звуки
мій голос слово логос пил і прах
це все було з тобою, це - забуто
Години ці – зупинено – у нас.

в останній вечір, в тліючу цю мить
несе цю барку байдуже куди
старі дерева, в них кора тремтить
проміння світло розсипається. це дим.
Що ж він тепер? його плоди – лиш вітру
а що від нього, він у чому зник? –
все, що залишилось у нього тільки світло
без спогадів. Все сказано. Без них.

* * *

Du füllst mich an wie Blut die frische Wunde
und rinnst hernieder seine dunkle Spur,
du dehnst dich aus wie Nacht in jener Stunde,
da sich die Matte färbt zur Schattenflur,
du blühst wie Rosen schwer in Gärten allen,
du Einsamkeit aus Alter und Verlust,
du Überleben, wenn die Träume fallen,
zuviel gelitten und zuviel gewusst.

Entfremdet früh dem Wahn der Wirklichkeiten,
versagend sich der schnell gegebenen Welt,
ermüdet von dem Trug der Einzelheiten,
da keine sich dem tiefen Ich gesellt;
nun aus der Tiefe selbst, durch nichts rühren,
und die kein Wort und Zeichen je verrät,
musst du dein Schweigen nehmen, Abwärtsführen
zu Nacht und Trauer und den Rosen spät.

Manchmal noch denkst du dich —: die eigene Sage —:
das warst du doch —? ach, wie du dich vergasst!
war das dein Bild? war das nicht deine Frage,
dein Wort, dein Himmelslicht, das du besasst?
Mein Wort, mein Himmelslicht, dereinst besessen,
mein Wort, mein Himmelslicht, zerstört, vertan —
wem das geschah, der muss sich wohl vergessen
und rührt nicht mehr die alten Stunden an.

Ein letzter Tag —: spätglühend, weite Räume,
ein Wasser führt dich zu entrücktem Ziel,
ein hohes Licht umströmt die alten Bäume
und schafft im Schatten sich ein Widerspiel,
von Früchten nichts, aus Ähren keine Krone
und auch nach Ernten hat er nicht gefragt –
er spielt sein Spiel, und fühlt sein Licht und ohne
Erinnern nieder — alles ist gesagt.