…Я люблю людські руки. Вони мені здаються живими додатками до людського розуму. Руки мені розповідають про труд і людське горе. Я бачу творчі пальці — тремтячі й нервові. Руки жорстокі й хижацькі, руки працьовиті й ледарські, руки мужчини й жінки! Вас я люблю спостерігати, коли ви берете й віддаєте, коли ви ховаєте в одежі ножа, коли ви пестите ніжну шкіру жінки, коли ви боляче любите її й не хочете нікому віддати. Найбільше мені до вподоби руки творців. Перо і пензель, ніж і сокира, талановитий молоток! Чи знаєте ви, що рука, яка вас тримає, передає через вас вогонь життя? Вона вмре, ця невгамовна рука, а витвори її житимуть…


Перечитую роман «Майстер корабля» Юрія Яновського.
Цей модерністський, але надзвичайно романтичний твір написаний 26-річним автором у 1928 році - майже сто років тому. Але таке відчуття, що це - літературна новинка. Просто вражає композиційна амплітуда: стилізація під мемуари літнього митця, роздуми про місію художника у суспільстві, подорожі від Одеси до Яви, з минулого - у майбутнє. Море. Сонце. Вільні, мов чайки, жінки… І мова - розкута, метафорічна, з пульсуючим ритмом, наче джазові композиції Телоніуса Мунка…
Майстер на носі корабля - це та фігурка із профілем жінки, що веде його - нас, українську націю,- оберігаючи від рифів, у сьогодення.
Юрій Яновський ніби запитує у своєму романі: а якими ми будемо завтра?


…Море підкидало хвилі. Біля моря ми почували себе сильнішими. Далеке Місто тонуло в тумані наступаючого вечора. Тільки мол закруглявся з одного й іншого боку, перед нами море, а позаду — спокійна смуга води гавані. Ніби сиділи ми на вигнутому місяці, відбивалися в безмежному морі й пливли не знати куди по такій шумливій воді. Ніби за туманом, десь унизу, на колосальнім віддаленні виблискувала кругла планета Земля, і всі моря її ось-ось мали затопити сушу…

2025 рік