Автори /
Володимир Півторак (1982)
Рубрики
/ Останнє
Опис: Вірші, написані після 2007-го.
Огляди ⁄ Переглянути все відразу
•
* * *
•
* * *
•
* * *
•
* * *
•
* * *
•
* * *
•
Віртуальна коханка
•
* * *
•
* * *
•
* * *
•
* * *
•
* * *
•
* * *
•
* * *
•
* * *
•
* * *
•
* * *
•
* * *
•
* * *
•
* * *
•
* * *
•
* * *
•
* * *
•
* * *
•
* * *
•
* * *
•
* * *
•
* * *
•
* * ** * *
•
* * *
•
* * *
•
* * *
•
* * *
•
* * *
•
* * *
•
* * *
•
* * *
•
* * *
Переглянути всі твори з цієї сторінки
вище панчішок,
де шкіра пружна і гаряча,
де шкіра пружна і гаряча,
ти зводиш мене з розуму просто,
заповнюєш увесь простір,
заповнюєш увесь простір,
Наші ночі – нестримногарячі,
наші ранки – січневохолодні.
наші ранки – січневохолодні.
Снігу навіяло повно.
Сипле з усіх шпарин.
Сипле з усіх шпарин.
Мрій, доки мріється,
жити спіши сповна.
жити спіши сповна.
Все має свій початок і кінець:
народження і смерть, знайомство і прощання,
народження і смерть, знайомство і прощання,
Ти дорослішаєш,
Зважуєш за і проти.
Зважуєш за і проти.
Ваш засмучений погляд... Від нього незатишно в грудях,
Ваші очі жагучі, та це перестигла жага.
Ваші очі жагучі, та це перестигла жага.
Хочеться барв і руху.
Іноді ж – просто тиші.
Іноді ж – просто тиші.
Вечір розхлюпує місячне сяйво,
Перечепивши небесний дзбанок.
Перечепивши небесний дзбанок.
Тихо осінь минула. Здалася зимі без бою.
Білі інею стяги покинула на землі.
Білі інею стяги покинула на землі.
Набираю слова, що хотів би сказати на вушко,
Витираю – доповнюю – змінюю… Знову не те.
Витираю – доповнюю – змінюю… Знову не те.
Чекаю "зелений", шукаю очима,
І подумки знов посилаю сигнал.
І подумки знов посилаю сигнал.
Ти до болю земна: шию маєш і руки,
На руках маєш пальці, на шиї – кольє,
На руках маєш пальці, на шиї – кольє,
Знову вечір осінній, танцюють оголені тіні.
Методично годинник протореним шляхом крокує.
Методично годинник протореним шляхом крокує.
Ти розплющуєш очі, всміхаєшся, кажеш: «Привіт!»,
У волоссі Твоєму заплутались сонячні зайчики.
У волоссі Твоєму заплутались сонячні зайчики.
Пальці, збиваючись,
гублячи певність і розмір,
гублячи певність і розмір,
Ти приходиш нечутно, тоді, коли вже вечоріє,
Коли сонце призахідне золотом вабить блакить.
Коли сонце призахідне золотом вабить блакить.
На останній сторінці літа
залишаюся ще на мить:
залишаюся ще на мить:
Ти знову приходиш у мої думки
лагідним сонячним зайчиком…
лагідним сонячним зайчиком…
Нарешті на Твоїх устах
заграла посмішка…
заграла посмішка…
Тричі грюкне вікно, тричі вітер скуйовдить волосся,
Тричі випустиш з рук телефон… Знову… Хай йому грець!
Тричі випустиш з рук телефон… Знову… Хай йому грець!
Посміхаюсь. Щасливо і легко…
Почуваю себе поза часом.
Почуваю себе поза часом.
Хто вона?
А…
А…
Це, як завжди, назавжди – гарячі перса налиті,
Коли очі говорять: «Хочу!»,
Коли очі говорять: «Хочу!»,
В кожного буде своя осінь,
кожен дістане свою кулю;
кожен дістане свою кулю;
Впіймати тишу,
прожити холод
прожити холод
Які новини? Коли випаде сніг?
Коли спиш, про що бачиш сни?
Коли спиш, про що бачиш сни?
Краплями з неба сіється сум
в вічну прогірклу землю.
в вічну прогірклу землю.
Враження, ніби самотній…
Ранку шукаю в небі.
Ранку шукаю в небі.
Останні дні весни…
Образи відійшли.
Образи відійшли.
Ти вершинами міряєш долю,
руки вгору і груди вітрам.
руки вгору і груди вітрам.
Довга дорога додому:
на вікна падає сутінь,
на вікна падає сутінь,
Колиска дощу.
По вітру пливуть мелодії.
По вітру пливуть мелодії.
Повертаємося.
Вже розвиднілось.
Вже розвиднілось.
Неспокійно, не в унісон
Б'ються наші серця сьогодні.
Б'ються наші серця сьогодні.
Ненаписаний вірш,
як навхрест забите вікно...
як навхрест забите вікно...
Вірші народжуються
у південній півкулі мозку –
у південній півкулі мозку –