І
Він сидів на тротуарі й тримав її за руку. Маленький переляканий хлопчик. В його голові проносилися останні миті цього вечора – як у німому чорно-білому кіні. Навколо товпилися люди, щось казали, метушилися – але він не чув їх, не бачив. Перед очима було лише кілька кадрів – світлофор, машина, асфальт і вона…
ІІ
Як завжди, в цей вечір вони вийшли зі школи разом, тримаючись за руки. Була зима, тому о п’ятій місто вже ховалося у нічну темінь, яка оповивала його холодом та смутком. Але цей холод і смуток не зачіпали цих двох юнців, цю прекрасну пару, якою милувалася вся школа, не звертаючи уваги на всю консервативність цього закладу.
Вони, як завше під ручку, гуляли засніженими вуличками, спілкувались про сьогоднішні події в школі (а сьогодні чимало сталось. Чого варта лише бійка семикласників біля їдальні під час обідньої перерви, коли Гарік штурхнув Тараса на скляні двері й вони розлетілися на друзки. Скільки лементу було! А скільки крові!).
Але їм й розмовляти було не обов’язково. Катерині з Дмитром навіть мовчалось разом по-особливому, не так, як поодинці. Коли між ними западала мовчанка – і тоді вони мовчали про одне й те саме: як не хочеться додому – це ж цілий вечір далеко одне від одного!..
Сьогодні снігу випало більше, ніж зазвичай. І це тішило Катю з Дмитром. Вони любили сніг. Заховавшись в одному з неосвітлених маленьких провулочків, вони почали бавитися в сніжки – як малі діти. Хоча ні – вони-то й були дітьми. Це тільки їм ввижалося, що вони вже дорослі, що вони відрізняються від інших дітей зі школи – все тому, що вони були разом і збирались бути разом завжди, все життя, яке відведено їм Бозєю.
ІІІ
Дмитро потрохи прийшов до тями. Точніше, його до тями привели чиїсь міцні руки, що підняли його на ноги, та стурбований, але сильний, чоловічий голос.
"Чи зі мною все гаразд? Ти питаєш, чи зі мною все гаразд? А як ти думаєш?”
Дмитро розревівся. Він не хотів вірити у те, що сталося; він бачив закривавлене тіло коханої, але не хотів вірити, що зараз він бачить її востаннє. Він хотів бути на її місці. Ох, як він хотів, аби це він – Дмитро – лежав на сковзкому зимовому асфальті з розтрощеним черепом. Але, попри своє небажання вірити, він все прекрасно розумів – його Катрусі більше нема, його Катруся пішла від нього назавжди… І як тепер йому бути?..
IV
Ані батьки Катерини, ані батьки Дмитра не сприймали стосунки їх дітей. Але кожен по-своєму. Якщо Дмитро кожен день чув від свого батька: "Ех, синку, скільки ще тих Катрусь в тебе буде!..”, то від дядька Андрія, батька Катерини, Дмитро нічого, окрім: "Ще раз побачу з Катрею – налуплю так, що аж очі повилазять!..”, не чув.
Але таке ставлення їхніх батьків не спиняли закоханих школярів, і кожен вечір Дмитро, після кількагодинних прогулянок, знову й знову проводжав свою Катрусю додому, де вже під під’їздом на лавці сидів та палив її насуплений батько. Звичайно, дядько Андрій жодного разу так й не виконав своєї обіцянки набити Дмитра, але з дня у день не втомлювався її повторювати, подекуди перекидаючи міцним слівцем…
V
На похороні Дмитро стояв поодаль. Він боявся, аби Катрусині батьки не побачили його, бо відчував на собі провину, що не вберіг її. Тому він здалеку, з-за дерева спостерігав за церемонією поховання, ковтаючи гіркі сльози розпуки.
Катрусина матір, тримаючись за руку дядька Андрія, безгучно схлипувала, легко трясучи своїми плечима. Дмитро не бачив здалека її обличчя, але напевно знав, що воно залите рясними слізьми. Дмитро навіть не сумнівався в тому.
Коли остання грудка землі наклалась на Катрусину могилу і родичі та друзі розійшлися по автівках та автобусах, Дмитро вийшов з-за дерева й попрямував до неї. Він подивився на нагробну плиту. На світлині Катруся посміхається своєю сонячною усмішкою й дивиться просто на нього. "Бог рано забирає кращих… Ми віримо, що тобі буде добре з Ним… Кохаємо навіки. Мама, тато”.
"І Дмитро…” – сказав у думках юнак…
Він впав на коліна перед Катрусиною могилою і довго беззвучно плакав, рясно орошаючи пухкі грудки землі слізьми. Він не міг зронити жодного слова, у горлі йому пересохло. Тому він мовчки стояв перед нею на колінах і плакав…
Невідомо, скільки часу минуло, поки Дмитро зміг взяти себе в руки. Сльози обсохли вже на його обличчі, очі сильно пекли й вже не могли зронити ані сльозинки…
Дмитро встав з колін, востаннє подивився на світлину Катерини і промовив: "Кохана, прощавай!.. Я завжди кохатиму тільки тебе!.. І тільки тобі я даруватиму квіти!..” Сказавши це, Дмитро пішов. Вийшовши з цвинтаря, він брів холодними, напівпустими вуличками – незрозуміло для самого себе, куди. Він ні про що не думав, він нічого не хотів – він просто ішов. Ішов, аби хоч чимось зайняти своє тіло, аби хоч чимось зайняти себе.
VI
Кожного разу, коли Катрусині батьки приходили на її могилу, вони знаходили там свіжі тюльпани червоногарячого кольору. Вони дивувались – хто ж це їх приносить. Питались у охоронця на цвинтарі, але той не знав… І вони могли тільки здогадуватись, що це міг робити хлопчик, який був з Катрусею в останню мить її життя… Тільки здогадуватись…

26.07.09

Він стояв у тамбурі - як завжди п'яний, брудний, пом'ятий, неголений та невиспаний - і курив. Цигарку за цигаркою, трохи примружуючи очи при затяжці. Він завжди так робив, щоб їдкий нікотиновий дим не потрапляв до очей. Хай Він і курив звичайні цигарки (типу "Monte Carlo" сині), але курив так, ніби косяк. Чомусь Він про це подумав саме зараз. Помітив це саме зараз.
Але Він думав не тільки про це. Також Він думав про Неї - про Відьму з вулиці Портобелло. Її образ завжди був поруч із Ним. Як у тому Його вірші: "уривок мого янгола". І зараз Він думав про свого Янгола. Як давно Він Її не бачив. Він над тим до зараз й не задумувався. Спробував згадати - і не зміг. Затягнувся. У навушниках билися звуки "Бєларусь будзє вольнай!.." "Таваріща Маузера". І знову Білорусь чомусь нагадала Йому Її. Він бачив Її святі руки (знову ж, не міг згадати - чи колись їх торкався), Її святі очи, Її святе золотисте волосся (хоча Вона казала Йому, що в Неї волосся темне - Він завжди бачив Її сонячною, яскравою, рудою). Він
намагається згадати - чи взагалі Він колись торкався Її святого тіла й не міг. "За лоґікою того, що фізично ми знаємо одне одного два роки, то я обов'язково мав хоч раз Її торкнутись" - подумав Він собі. Але Він сам знав, що у Його житті закони лоґіки ніколи не працювали. (Згадалося, як Він колись на сесії отримав найвищу відмітку з лоґіки, не будучи відсотків на 75 пар з неї й знаючи з предмету тільки його назву, прізвище та національність викладача.)
Він також згадав, що колись вважав Її за звичайну хвору на голову малолєтку. Але потім, аналізуючи своє життя, а з ним і життя своїх ближніх, Він побачив, що сам був таким у очах багатьох, навіть найблищих, людей. І вирішив переглянути своє ставлення до Неї. Та й загалом до оточуючих людських істот. Останні відверті розмови Його з Нею уночах телефоном, в Її Храмі, в Його Храмі допомогли Йому усвідомити частину Її місії. Подекуди Він навіть вважав, що більше за Неї знає про Її місію в цьому світі. А, може, так і є? Може, Їхня пара так само утворилася, як у Дереша в "Культі", де посередництвом напівзвичайного хлопця обрана дівчина
відкрила себе й здійснила своє призначення?
Він вже не вперше про це думає. Чому тоді Він бачить Її сни? Чому тоді Вони, справді, зустрілись? Чому тоді, маючи багато сварок, Вони завжди миряться? Чому тоді, здається, Вона розуміє Його більше, ніж Він сам, не кажучи вже про инших? Чому тоді Його любов до Неї, за Його власним аналізом, більша за Його любов до инших дівчат ,коли Він, за Його словами і ділами, любить всих дівчат? І ще багато, нескінченно багато "Чому?"...
Вони були створені одне для одного, але наврядчи як чоловік і жінка, не плотсько, а духовно. Або частково так, у більшости - так. Синтезовано, мається на увазі. Вони були створені одне для одного для світу (людей, добра, зла etc - необхідне підкреслити). Вони були створені для світу (людей, добра, зла etc - необхідне, повторююсь і перепрошую, підкреслити).
Вони є світ (не буду повторюватись - сподіваюсь, всьо зрозуміло).
Вони не вірять у випадковости, але випадковости вірять у Них.
Вони не вірять у життя, але життя вірить у Них.
Вони не вірять у Бога, але Бог вірить у Них.
І так до нескінченности, в яку Вони теж не вірять, але яка вірить у Них.
А найголовніше - Вони не вірять у себе. Знову лоґіку порушено, бо Вони, у відповідь, вірять у себе.
І так надовго (не назавжди, бо вічности не існує. Всьо, що існує, не є вічністю, а вічність не є тим, що існує).
Він присвячував Їй свої алкоґольні сп'яніння...
Досить часто Він не розумів сам себе...
Досить часто Вона не розуміла сама себе...
В цьому Вони сходились, а сходились мало у чому...
Він уже другий день не розчісував своє мокре від дводенних львівських дощів волосся. Пасма стирчать вріжнобіч, кожне маючи свою дорогу, свою долю, своє покликання...
Вона жила в кожному Його русі... А Він задавався ввесь час думкою - чи живе Він хоч в одному Її дні на тиждень, хоч в одній Її годині, хоч в одній Її хвилині чи секунді. Він хотів жити у Ній, як Вона живе у Ньому.
Його стимулятор - це кава. І Її стимулятор - це кава. Ще одна спільність між ними. Саме у каві Вони й зустрічались. Саме у ній Вони жили одним подружжям.
Коли Він сідав пити каву, Він уявляв, як зараз десь далеко від Нього Його Янгол також тримає у руках або між колін філіжаночку кави. Він робив ковток й відчував, як Вона входить в Нього. Це незабутнє відчуття, коли Вона входить в Нього...
Він зупиняє своє серце кавою й цигарками...
Він вже забув смак трави... Тільки інколи Ним згадується її запах. І Її запах...
Єдине, що є з Ним завжди від Неї, це маленький уривочок Його Янгола, Його голос...
Він був ніким, тоді як Вона була Всим... Коли Він був чимось, Її ніколи не було...
Такими Вони були разом...

Він сидів, заглиблений у якісь свої думки, не звертаючи уваги на оточуючий його світ. Вітерець перекладав його волосся, граючись ним, то з плеча, то на плече, бавився його локонами, гладив їх, шарпав... Весна огортала його собою, своїми пахощами - теплим запахом трави, польових квітів, дерев, вечірнім щебетанням птахів... Але юнак, здавалося, не відчував того всього, не бачив - він, перебуваючи тут, на парковій лавці, тілесно, ніби забрав уси свої орґани чуття - все, до останнього нервового закінчення, разом із собою у свої думки, в якийсь инший, нематеріяльний світ...
Очи цього юнака були заплющені, але не міцно - ніби так, щоб він міг підглядати за всим, що коїться навколо нього, але непомічено; він сидів вільно, відкинувшись спиною на спинку лавки, та зі сторони можна було подумати, що він й не сидить, а якось підвис, парить над лавкою. Єдиною чіткою точкою опори цього хлопчини були розкинуті й простягнуті від лавки стрункі ноги, так само вільні з вигляду, як й усе тіло юнця; руки були схрещені на грудях, на тонких устах проступала легка посмішка... можливо навіть - блаженна посмішка... Загалом, зовнішній вигляд нашого знайомого викликав замилування - гарний молодий юнак, який насолоджується весняною природою (наскільки то можливо у галасливому, задимленому, переповненому людьми Львові).
І таке враження не було хибним. Насправді, хлопчина кожного вечора приходив сюди, вмощувався зручно на лавку, закривав очи й насолоджувався весною - вдихав її запахи, слухав її музику, купався у її тепло-прохолодному вечірньому повітрі. Він любив весну - пору, коли вся природа оживає, всьо зеленіє, буяє в своїй зелености; коли починають виспівувати свої пісні кохання птахи; коли розкриваються перші бутончики перших цьогорічних квіток... Він отримував від споглядання цих природних явищ справжнє задоволення, знаходив у цьому душевну рівновагу, відпочивав від буденности життя у великому місті, розслаблявся...
І так тривало з дня у день протягом всиєї весни. Кожного вечора о тій самій годині він приходив у цей парк, сідав на ту саму лавку й просиджував на ній, бувало, до глибокої ночи, ні з ким не обмовляючись жадним словом... Та й люди не дуже радо підходили до нього - хтось бачив у цьому замріяному юнакові наркомана, хтось - алкоґоліка, хтось - ще якусь неґативну особу; ніхто не помічав (чи то не мав бажання помітити) чистоту і світлість цього хлопця, що сяяли, пробивались назовні з його грудей і посмішки...
Та от цього разу біля хлопчини присіла дівчинка й спиталася ніжним тоненьким і тихим голосом:
- Чи не буде у Вас цигарки?
Цей янгольський, як здалося юнакові, голос пробудив його і він вперше за вси свої медитації у цьому паркові відірвався від своїх внутрішніх переживань, відкрив очи й відповів дівчині:
- Ні, на жаль, - не палю...
Він й сам не зрозумів, чому він вирішив відповісти дівчині, бо це вже не перший раз з ним намагаються завести розмову, нав'язати якийсь діялоґ, але він завжди залишався незворушним, ніби не чуючи небажаних співрозмовників.
- Я також... - відповіла дівчина.
- Так чому ж Ви тоді запитуєте?.. - Не зрозумів юнак.
- Знаєте, це можливо якось дивно прозвучить, але я просто хотіла з Вами познайомитись. Я вже не перший день бачу Вас у цьому паркові й мені стало просто цікаво поспілкуватися з Вами, зрозуміти Вас, зрозуміти, чим Ви тут займаєтесь...
Дівчина говорила трохи затинаючись, сором'язливо, ніби переживаючи, як ці слова буде сприйнято співрозмовником, боячись чимось його образити чи нагнівити. Але хлопець навпаки з кожним її словом якось осявав, якось світлішав, на його обличчі проявлялись риси певного екстатичного стану, він упивався цим голосом. Коли дівчина запнулася надовше, він вперше поглянув на неї й здригнувся. Якесь дивне почуття охопило його, всим тілом пробігли якісь такі незрозумілі але приємні дрижаки - перед ним був янгол! Справжній янгол! Таких гарних дівчат наш юнак ніколи в житті не бачив. І це не була лише краса зовнішня - дівчина світилася красою, добротою, ніжністю зсередини. Це не означає, що вона ззовні була не гарна - навпаки, розкішне біле волосся елеґантно, вільно спадало на тендітні плечи, обличчя, по-дитячому блаженне, просто ніби було зіткане із ніжних пелюсток квітів та сонячного проміння; великі сині очи, як маленькі шматочки неба, були настільки глибокі, що в них, здавалося, можна було побачити зірки; груди дівчини, як схили в передгір’ї, при кожному її вдихові випирали з-під блюзи, ніби рвалися назовні, не вміщаючись в її затісних обіймах; тендітні ручки, складені в зап'ястях у замок, лежали на ніжних колінах, що виринали з-під спідниці своєю березовою стрункістю. В уявленні хлопця це міг бути або янгол, або мітична Єлена, що спричинилася до Троянської війни. Але за чистотою душевною, за тим сяйвом, що пробивалося з неї зсередини ця дівчина не могла спричинитись до чогось поганого, тому автоматично була сприйнята за янгола.
- Останні дні я весь час сідаю на лавці навпроти Вас і спостерігаю за Вами... - Знову несподівано озвалася дівчина. - Я вперше бачу таку людину, як Ви...
- А я вперше бачу янгола...
Дівчина знітилася, почервоніла й заховала свої гарні очи, пустивший свій погляд в протилежну хлопцеві сторону... Більше вони так й не спромоглися на жадне слово. Вони так й сиділи - дівчина дивилась кудись в далечінь, у небо, а хлопець дивився на дівчину. Тільки зараз він зрозумів, чого йому не вистачало весь цей час для довершености природної ґармонії - саме цієї дівчини, саме цього янгола. Тепер же, коли цей янгол, склавши свої крила, присів поряд нього на лавку серед усього цього весняного буяння, хлопець справді відчув себе найщасливішою на світі людиною, він неначе потрапив у Едем.
Юнак несміливо присунувся до дівчини, обійняв її однією рукою за плечі й легенько притиснув до себе. Вона повернула свою янгольську голівку до нього, поглянула у його очи й тихенько поцілувала в уста, після чого поклала свою голову йому на плече й закрила очи...
Ніч видалася дуже теплою й ясною, наші герої навіть не відчули її. Тільки коли почало сходити сонце, вони зрозуміли, що надходить новий день. День, у який вони увійдуть разом; день, у якому вони будуть разом; день, з якого вони завжди будуть разом...

Це була вже не перша їхня зустріч, коли вона намагалась його повернути. Ніла навіть не думала про то, що колись зробила Елю боляче своїми словами про нового свого хлопця. Вона навіть не задумувалась над тим, чому Ель почав так поводитись з нею. У Ніли в голові й на устах ввесь час була одна лише фраза: "Ти ж мене любиш..." І посмішка-спокусниця, яка колись звела Еля з розуму.
Але він тепер не купувався на Ніліни зачіпки, він твердо вирішив покінчити з нею раз й назавжди (хоча на душі скреблися коти, Ель справді продовжував любити Нілу, але до тої любови додалась ще й образа на зраду, що породжувала ненависть до об'єкта нещодавнього обожнення). Тому сьогодні Ель й прийшов на цю зустріч. Останню їхню зустріч. 4ever and ever and ever...
Сяяло сонце, літо було в самому розпалі й Ніла, знаючи якою вона найбільше подобається Елю, не без своєї жіночої звабницької кмітливости одягнула вишиту сорочку жовто-сонячного кольору, підперезану вишитим паском (який Ель колись подарував їй на Різдво), і червону спідницю, що сягала ледь нижче колін. З її вуст не сходила сяюча посмішка. Колись саме в таку Нілу Ель й закохався.
Але вси підступні пляни Ніли так й не здійснились - на її намагання чмокнути Еля хоча б у щічку він просто відступив назад, простягнувши їй руку для рукостискання; на вси слова про колишню й теперішню її любов до нього Ель взагалі, насвистуючи, роззирався по сторонам, розглядаючи перехожих... Булдя-яка Ніліна спроба розбурхати в Елеві колишні почуття натикались на гранітну стіну байдужости. Ель навіть на звичайні слова дружньої розмови був скупим як ніколи...
Зі сторони ця пара виглядала як хлопець і дівчина, що вже давно разом, які після чергового загулу дівчини вперше (випадково) зустрілись у місті й тепер застата нагарячому блудниця змушена задобрювати свою другу половинку, якій то всьо вже поперек горла стоїть...
Насправді,всьо майже так й було, якщо не звертати уваги на то, що Ніла й Ель не були разом вже майже три місяці.
Дув легкий вітерець, перехожі снували туди-сюди, поспішаючи у власних справах, дзвеніли трамваї й гули автівки. А Ніла продовжувала "виливати душу" Елеві, якого вже почали бісити її слова.
Завтра йому треба їхати у справах до Херсону, квитка на руках він не має, а в літню пору ві Львові їх досить важко дістати - вси їдуть на море. Й вони мали б поїхати за тиждень-другий на море, де Ніла ще ніколи не була, якби ще билу разом...
Раптом Ель не витримав, повернувся обличчям до Ніли, навіть якісь півкроку зробив у її сторону, й, перебивши її любовну тираду, ледь не кричачи від люті та образи, почав сповідати їй свою душу. Ель, душачи сльози десь глибоко в собі, зізнався Нілі в тому, що досі її ніжно кохає, що досі бачить її уві снах й більшу частину його думок наповнює саме вона - Ніла; але разом із тим він не може їй більше повірити у "якусь там твою любов", він не може більше бути з нею разом, очикуючи на удар в спину будь-якої миті, він не може дати їй чергового шансу на виправлення, бо "скільки їх може вже бути?" Він просто не може, хай навіть і хоче...
Довівши свою палку промову до кінця Ель, відчуваючи, що зараз із його очей пирснуть сльози відчаю, сказав Нілі: "Па-па... Ан, ні - точніше, прощавай...", розвернувся і пішов у напрямку залізничних кас, жодного разу так й не озирнувшись... Великі гіркі сльози скочувалися Еліними щоками, але їх ніхто, крім нього, не помічав, бо небо раптово затягнули великі хмари, з яких посипав рясний дощ. Це сталося саме тої миті, коли Ель сказав коханій своє останнє "Прощавай". Відразу гримнув грім, ніби сповіщаючи кінець ще одного нещасливого етапу в житті Еля, з яким він щойно розпрощався, ставлючи у ньому крапку...
Від сьогодні Ель заживе новим життям: спокійним, розміреним і сповненим позитиву... Так він собі думав, ідучи під дощем сліз і сльозами дощу...
Хоча, всьо наше життя - це лишень наші власні ілюзії...