ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.11.21
20:17
Минуле не багате на сонети.
У пам’яті – далекі вояжі
і нинішні осінні вітражі
задля антивоєнного сюжету.
Немає очевидної межі
між істиною й міфами адепта
поезії, іронії, вендети,
У пам’яті – далекі вояжі
і нинішні осінні вітражі
задля антивоєнного сюжету.
Немає очевидної межі
між істиною й міфами адепта
поезії, іронії, вендети,
2024.11.21
19:59
Сидять діди на колоді в Миська попід тином.
Сидять, смалять самокрутки, про щось розмовляють.
Либонь, все обговорили, на шлях поглядають.
Сонечко вже повернулось, вигріва їм спини.
Хто пройде чи то проїде, вітається чемно,
Хоч голосно, а то раптом як
Сидять, смалять самокрутки, про щось розмовляють.
Либонь, все обговорили, на шлях поглядають.
Сонечко вже повернулось, вигріва їм спини.
Хто пройде чи то проїде, вітається чемно,
Хоч голосно, а то раптом як
2024.11.21
18:25
І
До автора немає інтересу,
якщо не інтригує читача
як то, буває, заголовки преси
про деякого горе-діяча.
ІІ
На поприщі поезії немало
До автора немає інтересу,
якщо не інтригує читача
як то, буває, заголовки преси
про деякого горе-діяча.
ІІ
На поприщі поезії немало
2024.11.21
18:18
Ми розучились цінувати слово,
Що знищує нещирість і брехню,
Правдиве, чисте, вільне від полови,
Потужніше за струмені вогню.
Сьогодні зовсім все не так, як вчора!
Всі почуття приховує музей.
Знецінене освідчення прозоре,
Що знищує нещирість і брехню,
Правдиве, чисте, вільне від полови,
Потужніше за струмені вогню.
Сьогодні зовсім все не так, як вчора!
Всі почуття приховує музей.
Знецінене освідчення прозоре,
2024.11.21
17:53
Якщо не в пекло Господь мене спровадить,
а дасть (бозна за віщо) право обирати,
як маю жити в потойбічнім світі,
не спокушуся ні на рай, змальований Кораном ,
ні на таке принадне для смертних воскресіння
(на подив родині й товариству).
Ні, попрошу
а дасть (бозна за віщо) право обирати,
як маю жити в потойбічнім світі,
не спокушуся ні на рай, змальований Кораном ,
ні на таке принадне для смертних воскресіння
(на подив родині й товариству).
Ні, попрошу
2024.11.21
13:44
Цей дивний присмак гіркоти,
Розчинений у спогляданні
Того, що прагнуло цвісти.
Та чи було воно коханням?
Бо сталося одвічне НЕ.
Не там, не з тими, і не поряд.
Тому і туга огорне
Розчинений у спогляданні
Того, що прагнуло цвісти.
Та чи було воно коханням?
Бо сталося одвічне НЕ.
Не там, не з тими, і не поряд.
Тому і туга огорне
2024.11.21
09:49
Ти вся зі світла, цифрового коду, газетних літер, вицвілих ночей,
У хтивому сплетінні повноводних мінливих рік і дивних геометрій.
Земля паломників в тугих меридіанах, блакитних ліній плетиво стрімке.
Що стугонить в лілейних картах стегон
В м'яких, п
У хтивому сплетінні повноводних мінливих рік і дивних геометрій.
Земля паломників в тугих меридіанах, блакитних ліній плетиво стрімке.
Що стугонить в лілейних картах стегон
В м'яких, п
2024.11.21
06:40
Сім разів по сім підряд
Сповідався грішник…
( Є такий в житті обряд,
Коли туго з грішми )
І те ж саме повторив
Знову й знов гучніше.
( Щоби хто не говорив —
Краще бути грішним… )
Сповідався грішник…
( Є такий в житті обряд,
Коли туго з грішми )
І те ж саме повторив
Знову й знов гучніше.
( Щоби хто не говорив —
Краще бути грішним… )
2024.11.21
06:38
Димиться некошене поле.
В озерці скипає вода.
Вогнями вилизує доли.
Повсюди скажена біда.
Огидні очам краєвиди –
Плоди непомірного зла.
Навіщо нас доля в обиду
Жорстоким злочинцям дала?
В озерці скипає вода.
Вогнями вилизує доли.
Повсюди скажена біда.
Огидні очам краєвиди –
Плоди непомірного зла.
Навіщо нас доля в обиду
Жорстоким злочинцям дала?
2024.11.21
04:27
Черешнею бабуся ласувала –
червоний плід, як сонце на зорі.
У сірих стінах сховища-підвалу
чомусь таке згадалося мені.
Вона немов вдивлялась у колишнє
і якось тихо-тихо, без вини,
прошепотіла: «Господи Всевишній,
не допусти онукові війни».
червоний плід, як сонце на зорі.
У сірих стінах сховища-підвалу
чомусь таке згадалося мені.
Вона немов вдивлялась у колишнє
і якось тихо-тихо, без вини,
прошепотіла: «Господи Всевишній,
не допусти онукові війни».
2024.11.21
01:27
Я розіллю л
І
Т
Е
Р
И
Мов ніч, що розливає
Морок осінн
І
Т
Е
Р
И
Мов ніч, що розливає
Морок осінн
2024.11.20
21:31
Наснив тоді я вершників у латах
Слухав про королеву кпин
В барабани били й співали селяни
Лучник стріли слав крізь ліс
Покрик фанфари линув до сонця аж
Сонце прорізло бриз
Як Природа-Мати в рух ішла
У семидесяті ці
Слухав про королеву кпин
В барабани били й співали селяни
Лучник стріли слав крізь ліс
Покрик фанфари линув до сонця аж
Сонце прорізло бриз
Як Природа-Мати в рух ішла
У семидесяті ці
2024.11.20
13:36
Сказала в злості ти: «Іди під три чорти!»
І він пішов, не знаючи у бік який іти.
І байдуже – направо чи наліво...
А ти отямилась, як серце заболіло:
«Ой, лишенько, та що ж я наробила?!..»
Як далі склалось в них – не знати до пуття:
Зійшлись вони чи
І він пішов, не знаючи у бік який іти.
І байдуже – направо чи наліво...
А ти отямилась, як серце заболіло:
«Ой, лишенько, та що ж я наробила?!..»
Як далі склалось в них – не знати до пуття:
Зійшлись вони чи
2024.11.20
09:10
років тому відійшов у засвіти славетний іспанський танцівник Антоніо Гадес.
Мені пощастило бачити його на сцені ще 30-річним, у самому розквіті…
Болеро.
Танцює іспанець.
Ніби рок,
а не танець.
Мені пощастило бачити його на сцені ще 30-річним, у самому розквіті…
Болеро.
Танцює іспанець.
Ніби рок,
а не танець.
2024.11.20
07:07
три яблука
холодні
осінь не гріє
гілля тримає
шкірка ще блискуча гладенька
життя таке тендітне
сіро і сумно
три яблука висять
холодні
осінь не гріє
гілля тримає
шкірка ще блискуча гладенька
життя таке тендітне
сіро і сумно
три яблука висять
2024.11.20
07:04
Батько, донечка, і песик
Всілись якось на траві
Не було там тільки весел
Але поруч солов'ї…
Щебетали і манили…
Сонце липало в очах
І набравшись тої сили
Попросили знімача
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Всілись якось на траві
Не було там тільки весел
Але поруч солов'ї…
Щебетали і манили…
Сонце липало в очах
І набравшись тої сили
Попросили знімача
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.10.17
2024.08.04
2024.07.02
2024.05.20
2024.04.01
2024.02.08
2023.12.19
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Шумахєр Ілько Біленко (1987) /
Проза
Червоногарячі тюльпани
Контекст :
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Червоногарячі тюльпани
І
Він сидів на тротуарі й тримав її за руку. Маленький переляканий хлопчик. В його голові проносилися останні миті цього вечора – як у німому чорно-білому кіні. Навколо товпилися люди, щось казали, метушилися – але він не чув їх, не бачив. Перед очима було лише кілька кадрів – світлофор, машина, асфальт і вона…
ІІ
Як завжди, в цей вечір вони вийшли зі школи разом, тримаючись за руки. Була зима, тому о п’ятій місто вже ховалося у нічну темінь, яка оповивала його холодом та смутком. Але цей холод і смуток не зачіпали цих двох юнців, цю прекрасну пару, якою милувалася вся школа, не звертаючи уваги на всю консервативність цього закладу.
Вони, як завше під ручку, гуляли засніженими вуличками, спілкувались про сьогоднішні події в школі (а сьогодні чимало сталось. Чого варта лише бійка семикласників біля їдальні під час обідньої перерви, коли Гарік штурхнув Тараса на скляні двері й вони розлетілися на друзки. Скільки лементу було! А скільки крові!).
Але їм й розмовляти було не обов’язково. Катерині з Дмитром навіть мовчалось разом по-особливому, не так, як поодинці. Коли між ними западала мовчанка – і тоді вони мовчали про одне й те саме: як не хочеться додому – це ж цілий вечір далеко одне від одного!..
Сьогодні снігу випало більше, ніж зазвичай. І це тішило Катю з Дмитром. Вони любили сніг. Заховавшись в одному з неосвітлених маленьких провулочків, вони почали бавитися в сніжки – як малі діти. Хоча ні – вони-то й були дітьми. Це тільки їм ввижалося, що вони вже дорослі, що вони відрізняються від інших дітей зі школи – все тому, що вони були разом і збирались бути разом завжди, все життя, яке відведено їм Бозєю.
ІІІ
Дмитро потрохи прийшов до тями. Точніше, його до тями привели чиїсь міцні руки, що підняли його на ноги, та стурбований, але сильний, чоловічий голос.
"Чи зі мною все гаразд? Ти питаєш, чи зі мною все гаразд? А як ти думаєш?”
Дмитро розревівся. Він не хотів вірити у те, що сталося; він бачив закривавлене тіло коханої, але не хотів вірити, що зараз він бачить її востаннє. Він хотів бути на її місці. Ох, як він хотів, аби це він – Дмитро – лежав на сковзкому зимовому асфальті з розтрощеним черепом. Але, попри своє небажання вірити, він все прекрасно розумів – його Катрусі більше нема, його Катруся пішла від нього назавжди… І як тепер йому бути?..
IV
Ані батьки Катерини, ані батьки Дмитра не сприймали стосунки їх дітей. Але кожен по-своєму. Якщо Дмитро кожен день чув від свого батька: "Ех, синку, скільки ще тих Катрусь в тебе буде!..”, то від дядька Андрія, батька Катерини, Дмитро нічого, окрім: "Ще раз побачу з Катрею – налуплю так, що аж очі повилазять!..”, не чув.
Але таке ставлення їхніх батьків не спиняли закоханих школярів, і кожен вечір Дмитро, після кількагодинних прогулянок, знову й знову проводжав свою Катрусю додому, де вже під під’їздом на лавці сидів та палив її насуплений батько. Звичайно, дядько Андрій жодного разу так й не виконав своєї обіцянки набити Дмитра, але з дня у день не втомлювався її повторювати, подекуди перекидаючи міцним слівцем…
V
На похороні Дмитро стояв поодаль. Він боявся, аби Катрусині батьки не побачили його, бо відчував на собі провину, що не вберіг її. Тому він здалеку, з-за дерева спостерігав за церемонією поховання, ковтаючи гіркі сльози розпуки.
Катрусина матір, тримаючись за руку дядька Андрія, безгучно схлипувала, легко трясучи своїми плечима. Дмитро не бачив здалека її обличчя, але напевно знав, що воно залите рясними слізьми. Дмитро навіть не сумнівався в тому.
Коли остання грудка землі наклалась на Катрусину могилу і родичі та друзі розійшлися по автівках та автобусах, Дмитро вийшов з-за дерева й попрямував до неї. Він подивився на нагробну плиту. На світлині Катруся посміхається своєю сонячною усмішкою й дивиться просто на нього. "Бог рано забирає кращих… Ми віримо, що тобі буде добре з Ним… Кохаємо навіки. Мама, тато”.
"І Дмитро…” – сказав у думках юнак…
Він впав на коліна перед Катрусиною могилою і довго беззвучно плакав, рясно орошаючи пухкі грудки землі слізьми. Він не міг зронити жодного слова, у горлі йому пересохло. Тому він мовчки стояв перед нею на колінах і плакав…
Невідомо, скільки часу минуло, поки Дмитро зміг взяти себе в руки. Сльози обсохли вже на його обличчі, очі сильно пекли й вже не могли зронити ані сльозинки…
Дмитро встав з колін, востаннє подивився на світлину Катерини і промовив: "Кохана, прощавай!.. Я завжди кохатиму тільки тебе!.. І тільки тобі я даруватиму квіти!..” Сказавши це, Дмитро пішов. Вийшовши з цвинтаря, він брів холодними, напівпустими вуличками – незрозуміло для самого себе, куди. Він ні про що не думав, він нічого не хотів – він просто ішов. Ішов, аби хоч чимось зайняти своє тіло, аби хоч чимось зайняти себе.
VI
Кожного разу, коли Катрусині батьки приходили на її могилу, вони знаходили там свіжі тюльпани червоногарячого кольору. Вони дивувались – хто ж це їх приносить. Питались у охоронця на цвинтарі, але той не знав… І вони могли тільки здогадуватись, що це міг робити хлопчик, який був з Катрусею в останню мить її життя… Тільки здогадуватись…
26.07.09
Він сидів на тротуарі й тримав її за руку. Маленький переляканий хлопчик. В його голові проносилися останні миті цього вечора – як у німому чорно-білому кіні. Навколо товпилися люди, щось казали, метушилися – але він не чув їх, не бачив. Перед очима було лише кілька кадрів – світлофор, машина, асфальт і вона…
ІІ
Як завжди, в цей вечір вони вийшли зі школи разом, тримаючись за руки. Була зима, тому о п’ятій місто вже ховалося у нічну темінь, яка оповивала його холодом та смутком. Але цей холод і смуток не зачіпали цих двох юнців, цю прекрасну пару, якою милувалася вся школа, не звертаючи уваги на всю консервативність цього закладу.
Вони, як завше під ручку, гуляли засніженими вуличками, спілкувались про сьогоднішні події в школі (а сьогодні чимало сталось. Чого варта лише бійка семикласників біля їдальні під час обідньої перерви, коли Гарік штурхнув Тараса на скляні двері й вони розлетілися на друзки. Скільки лементу було! А скільки крові!).
Але їм й розмовляти було не обов’язково. Катерині з Дмитром навіть мовчалось разом по-особливому, не так, як поодинці. Коли між ними западала мовчанка – і тоді вони мовчали про одне й те саме: як не хочеться додому – це ж цілий вечір далеко одне від одного!..
Сьогодні снігу випало більше, ніж зазвичай. І це тішило Катю з Дмитром. Вони любили сніг. Заховавшись в одному з неосвітлених маленьких провулочків, вони почали бавитися в сніжки – як малі діти. Хоча ні – вони-то й були дітьми. Це тільки їм ввижалося, що вони вже дорослі, що вони відрізняються від інших дітей зі школи – все тому, що вони були разом і збирались бути разом завжди, все життя, яке відведено їм Бозєю.
ІІІ
Дмитро потрохи прийшов до тями. Точніше, його до тями привели чиїсь міцні руки, що підняли його на ноги, та стурбований, але сильний, чоловічий голос.
"Чи зі мною все гаразд? Ти питаєш, чи зі мною все гаразд? А як ти думаєш?”
Дмитро розревівся. Він не хотів вірити у те, що сталося; він бачив закривавлене тіло коханої, але не хотів вірити, що зараз він бачить її востаннє. Він хотів бути на її місці. Ох, як він хотів, аби це він – Дмитро – лежав на сковзкому зимовому асфальті з розтрощеним черепом. Але, попри своє небажання вірити, він все прекрасно розумів – його Катрусі більше нема, його Катруся пішла від нього назавжди… І як тепер йому бути?..
IV
Ані батьки Катерини, ані батьки Дмитра не сприймали стосунки їх дітей. Але кожен по-своєму. Якщо Дмитро кожен день чув від свого батька: "Ех, синку, скільки ще тих Катрусь в тебе буде!..”, то від дядька Андрія, батька Катерини, Дмитро нічого, окрім: "Ще раз побачу з Катрею – налуплю так, що аж очі повилазять!..”, не чув.
Але таке ставлення їхніх батьків не спиняли закоханих школярів, і кожен вечір Дмитро, після кількагодинних прогулянок, знову й знову проводжав свою Катрусю додому, де вже під під’їздом на лавці сидів та палив її насуплений батько. Звичайно, дядько Андрій жодного разу так й не виконав своєї обіцянки набити Дмитра, але з дня у день не втомлювався її повторювати, подекуди перекидаючи міцним слівцем…
V
На похороні Дмитро стояв поодаль. Він боявся, аби Катрусині батьки не побачили його, бо відчував на собі провину, що не вберіг її. Тому він здалеку, з-за дерева спостерігав за церемонією поховання, ковтаючи гіркі сльози розпуки.
Катрусина матір, тримаючись за руку дядька Андрія, безгучно схлипувала, легко трясучи своїми плечима. Дмитро не бачив здалека її обличчя, але напевно знав, що воно залите рясними слізьми. Дмитро навіть не сумнівався в тому.
Коли остання грудка землі наклалась на Катрусину могилу і родичі та друзі розійшлися по автівках та автобусах, Дмитро вийшов з-за дерева й попрямував до неї. Він подивився на нагробну плиту. На світлині Катруся посміхається своєю сонячною усмішкою й дивиться просто на нього. "Бог рано забирає кращих… Ми віримо, що тобі буде добре з Ним… Кохаємо навіки. Мама, тато”.
"І Дмитро…” – сказав у думках юнак…
Він впав на коліна перед Катрусиною могилою і довго беззвучно плакав, рясно орошаючи пухкі грудки землі слізьми. Він не міг зронити жодного слова, у горлі йому пересохло. Тому він мовчки стояв перед нею на колінах і плакав…
Невідомо, скільки часу минуло, поки Дмитро зміг взяти себе в руки. Сльози обсохли вже на його обличчі, очі сильно пекли й вже не могли зронити ані сльозинки…
Дмитро встав з колін, востаннє подивився на світлину Катерини і промовив: "Кохана, прощавай!.. Я завжди кохатиму тільки тебе!.. І тільки тобі я даруватиму квіти!..” Сказавши це, Дмитро пішов. Вийшовши з цвинтаря, він брів холодними, напівпустими вуличками – незрозуміло для самого себе, куди. Він ні про що не думав, він нічого не хотів – він просто ішов. Ішов, аби хоч чимось зайняти своє тіло, аби хоч чимось зайняти себе.
VI
Кожного разу, коли Катрусині батьки приходили на її могилу, вони знаходили там свіжі тюльпани червоногарячого кольору. Вони дивувались – хто ж це їх приносить. Питались у охоронця на цвинтарі, але той не знав… І вони могли тільки здогадуватись, що це міг робити хлопчик, який був з Катрусею в останню мить її життя… Тільки здогадуватись…
26.07.09
Контекст :
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію