Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.10.30
21:39
легко і прозоро
аж до відчаю
звільнений свій голос
не упізнаю
зблиски сонця морем
наче у раю
прийдеш поговорим
про любов мою
аж до відчаю
звільнений свій голос
не упізнаю
зблиски сонця морем
наче у раю
прийдеш поговорим
про любов мою
2026.10.30
18:40
Букет осінній -
Палітра болю,
Гірка соната
Моїх провин.
Собі забути
Я не дозволю,
Як про надію
Грав клавесин.
Палітра болю,
Гірка соната
Моїх провин.
Собі забути
Я не дозволю,
Як про надію
Грав клавесин.
2026.10.30
16:49
Він із тих відьмаків,
перетрушує душі
у храмах.
Скільки є диваків,
що вимірюють серце
у грамах...
Він великий знавець
перевтілення
перетрушує душі
у храмах.
Скільки є диваків,
що вимірюють серце
у грамах...
Він великий знавець
перевтілення
2026.10.30
12:40
Повзуть до берега пустого
Годинники часів Ель Греко,
В непередбачуваній змові,
Немов мурахи по смереках.
В сонетні форми невмирущі,
Хрестоматійні,гарячкові,
Як стукіт ніг цукровій гущі
Годинники часів Ель Греко,
В непередбачуваній змові,
Немов мурахи по смереках.
В сонетні форми невмирущі,
Хрестоматійні,гарячкові,
Як стукіт ніг цукровій гущі
2026.10.30
11:17
Данський актор Ніколай Костер-Вальдау, відомий за роллю Джеймі Ланністера у культовому серіалі «Гра престолів», приїхав до Києва у статусі посла доброї волі Програми розвитку ООН, щоб привернути увагу світу до наслідків війни та підтримки України у цей ва
2026.10.30
06:00
Поблякле світання з холодним дощем
У душу приносить зажуру та щем, -
Краплини малюють на мокрому склі
Лиш згадки про літо, що згасло в імлі.
Ховається в мжичці сплетіння доріг
І ти оминаєш хатинний поріг.
Сьогодні негодою змучений світ
Шукає до сві
У душу приносить зажуру та щем, -
Краплини малюють на мокрому склі
Лиш згадки про літо, що згасло в імлі.
Ховається в мжичці сплетіння доріг
І ти оминаєш хатинний поріг.
Сьогодні негодою змучений світ
Шукає до сві
2026.10.29
23:32
музика пробивається
через усякі синоніми перепон
зринає і пробирає
у місцях несподіваних
мовби світло що
переливається через тріщини
в оболонках
рухомих і нерухомих
через усякі синоніми перепон
зринає і пробирає
у місцях несподіваних
мовби світло що
переливається через тріщини
в оболонках
рухомих і нерухомих
2026.10.29
21:34
У подорожі до L’Америки
Жменя бісеру за пінту злота
У подорожі до L’Америки
Жменя бісеру за пінту злота
L’Америка, L’Америка, L’Америка
L’Америка, L’Америка, L’Америка
Агов, люде, що такі сумні?
Жменя бісеру за пінту злота
У подорожі до L’Америки
Жменя бісеру за пінту злота
L’Америка, L’Америка, L’Америка
L’Америка, L’Америка, L’Америка
Агов, люде, що такі сумні?
2026.10.29
20:46
Онук у дідуся спитав,
Що на осонні вигрівався,
Якимсь думкам своїм всміхався,
Прикривши очі, наче спав:
- Дідусю, як же так воно
У нашім краї відбулося,
Що під Литвою довелося
Нам нині бути? Чи ж давно
Що на осонні вигрівався,
Якимсь думкам своїм всміхався,
Прикривши очі, наче спав:
- Дідусю, як же так воно
У нашім краї відбулося,
Що під Литвою довелося
Нам нині бути? Чи ж давно
2026.10.29
20:09
Я не хочу писати вже вірші.
Я порину у край німоти,
У країну мовчання, що гірше,
Ніж відсутність чіткої мети.
Я полину у поле розлуки,
У степи розставань і страждань,
У ліси невимовної муки,
Я порину у край німоти,
У країну мовчання, що гірше,
Ніж відсутність чіткої мети.
Я полину у поле розлуки,
У степи розставань і страждань,
У ліси невимовної муки,
2026.10.29
17:55
Ще донедавная їх не помічав,навіть вряди-годи
Перескакував і підіймався без будь яких зусиль .
Тільки тепер, як стала ковінька продовженням руки,
Не те що помічаю, а ворогую щоденно з ними.
Заздрю тим, у кого їх нема чи ,може, тимчасово й обмаль,
А в
Перескакував і підіймався без будь яких зусиль .
Тільки тепер, як стала ковінька продовженням руки,
Не те що помічаю, а ворогую щоденно з ними.
Заздрю тим, у кого їх нема чи ,може, тимчасово й обмаль,
А в
2026.10.29
15:26
До душі припали чорнобривці,
Квіти із далекого дитинства,
Що росли в садку і попідтинню.
Майже до зими цвіли жаринки.
Пестили їх сонця ніжні бризки.
Звісно, поки гомін дня не стихне.
До душі припали чорнобривці,
Квіти із далекого дитинства,
Що росли в садку і попідтинню.
Майже до зими цвіли жаринки.
Пестили їх сонця ніжні бризки.
Звісно, поки гомін дня не стихне.
До душі припали чорнобривці,
2026.10.29
11:18
Нині кобзи, знову гучно, —
Не брешу, бо сплю вночі!
Шерех вітру, дні поштучно,
Ворон скаче на плечі.
Гуркіт ранку вартового —
Знову гамір, знову лють.
Око світу кольорове
Не брешу, бо сплю вночі!
Шерех вітру, дні поштучно,
Ворон скаче на плечі.
Гуркіт ранку вартового —
Знову гамір, знову лють.
Око світу кольорове
2026.10.29
07:30
Змалечку любов'ю оповитий
Жінки найріднішої на світі,
Маминою ніжністю зігрітий,
Почуваюсь восени, як літом.
Сонечко сіяє яскравіше,
Бо про мене думає найбільше,
Клопотами втомлена матуся, -
Я за це їй низько уклонюся,
Жінки найріднішої на світі,
Маминою ніжністю зігрітий,
Почуваюсь восени, як літом.
Сонечко сіяє яскравіше,
Бо про мене думає найбільше,
Клопотами втомлена матуся, -
Я за це їй низько уклонюся,
2026.10.28
23:27
когось тобі нагадує сей труд
усе можливо і не суть важливо
іде процесія чогось несуть
періщить у серйозні очі злива
розмова заганяється у кут
інверсія сухотна й дратівлива
а ти вчепивсь у вибраний абсурд
що із-під ніг висковзуюча линва
усе можливо і не суть важливо
іде процесія чогось несуть
періщить у серйозні очі злива
розмова заганяється у кут
інверсія сухотна й дратівлива
а ти вчепивсь у вибраний абсурд
що із-під ніг висковзуюча линва
2026.10.28
19:37
Круг*, рампа, зал,
штанкет софіта,
дзеркал портал,
туман залито.
За планом план,
своя куліса,
планшет, карман,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...штанкет софіта,
дзеркал портал,
туман залито.
За планом план,
своя куліса,
планшет, карман,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.04
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.11.29
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Шумахєр Ілько Біленко (1987) /
Проза
Червоногарячі тюльпани
Контекст :
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Червоногарячі тюльпани
І
Він сидів на тротуарі й тримав її за руку. Маленький переляканий хлопчик. В його голові проносилися останні миті цього вечора – як у німому чорно-білому кіні. Навколо товпилися люди, щось казали, метушилися – але він не чув їх, не бачив. Перед очима було лише кілька кадрів – світлофор, машина, асфальт і вона…
ІІ
Як завжди, в цей вечір вони вийшли зі школи разом, тримаючись за руки. Була зима, тому о п’ятій місто вже ховалося у нічну темінь, яка оповивала його холодом та смутком. Але цей холод і смуток не зачіпали цих двох юнців, цю прекрасну пару, якою милувалася вся школа, не звертаючи уваги на всю консервативність цього закладу.
Вони, як завше під ручку, гуляли засніженими вуличками, спілкувались про сьогоднішні події в школі (а сьогодні чимало сталось. Чого варта лише бійка семикласників біля їдальні під час обідньої перерви, коли Гарік штурхнув Тараса на скляні двері й вони розлетілися на друзки. Скільки лементу було! А скільки крові!).
Але їм й розмовляти було не обов’язково. Катерині з Дмитром навіть мовчалось разом по-особливому, не так, як поодинці. Коли між ними западала мовчанка – і тоді вони мовчали про одне й те саме: як не хочеться додому – це ж цілий вечір далеко одне від одного!..
Сьогодні снігу випало більше, ніж зазвичай. І це тішило Катю з Дмитром. Вони любили сніг. Заховавшись в одному з неосвітлених маленьких провулочків, вони почали бавитися в сніжки – як малі діти. Хоча ні – вони-то й були дітьми. Це тільки їм ввижалося, що вони вже дорослі, що вони відрізняються від інших дітей зі школи – все тому, що вони були разом і збирались бути разом завжди, все життя, яке відведено їм Бозєю.
ІІІ
Дмитро потрохи прийшов до тями. Точніше, його до тями привели чиїсь міцні руки, що підняли його на ноги, та стурбований, але сильний, чоловічий голос.
"Чи зі мною все гаразд? Ти питаєш, чи зі мною все гаразд? А як ти думаєш?”
Дмитро розревівся. Він не хотів вірити у те, що сталося; він бачив закривавлене тіло коханої, але не хотів вірити, що зараз він бачить її востаннє. Він хотів бути на її місці. Ох, як він хотів, аби це він – Дмитро – лежав на сковзкому зимовому асфальті з розтрощеним черепом. Але, попри своє небажання вірити, він все прекрасно розумів – його Катрусі більше нема, його Катруся пішла від нього назавжди… І як тепер йому бути?..
IV
Ані батьки Катерини, ані батьки Дмитра не сприймали стосунки їх дітей. Але кожен по-своєму. Якщо Дмитро кожен день чув від свого батька: "Ех, синку, скільки ще тих Катрусь в тебе буде!..”, то від дядька Андрія, батька Катерини, Дмитро нічого, окрім: "Ще раз побачу з Катрею – налуплю так, що аж очі повилазять!..”, не чув.
Але таке ставлення їхніх батьків не спиняли закоханих школярів, і кожен вечір Дмитро, після кількагодинних прогулянок, знову й знову проводжав свою Катрусю додому, де вже під під’їздом на лавці сидів та палив її насуплений батько. Звичайно, дядько Андрій жодного разу так й не виконав своєї обіцянки набити Дмитра, але з дня у день не втомлювався її повторювати, подекуди перекидаючи міцним слівцем…
V
На похороні Дмитро стояв поодаль. Він боявся, аби Катрусині батьки не побачили його, бо відчував на собі провину, що не вберіг її. Тому він здалеку, з-за дерева спостерігав за церемонією поховання, ковтаючи гіркі сльози розпуки.
Катрусина матір, тримаючись за руку дядька Андрія, безгучно схлипувала, легко трясучи своїми плечима. Дмитро не бачив здалека її обличчя, але напевно знав, що воно залите рясними слізьми. Дмитро навіть не сумнівався в тому.
Коли остання грудка землі наклалась на Катрусину могилу і родичі та друзі розійшлися по автівках та автобусах, Дмитро вийшов з-за дерева й попрямував до неї. Він подивився на нагробну плиту. На світлині Катруся посміхається своєю сонячною усмішкою й дивиться просто на нього. "Бог рано забирає кращих… Ми віримо, що тобі буде добре з Ним… Кохаємо навіки. Мама, тато”.
"І Дмитро…” – сказав у думках юнак…
Він впав на коліна перед Катрусиною могилою і довго беззвучно плакав, рясно орошаючи пухкі грудки землі слізьми. Він не міг зронити жодного слова, у горлі йому пересохло. Тому він мовчки стояв перед нею на колінах і плакав…
Невідомо, скільки часу минуло, поки Дмитро зміг взяти себе в руки. Сльози обсохли вже на його обличчі, очі сильно пекли й вже не могли зронити ані сльозинки…
Дмитро встав з колін, востаннє подивився на світлину Катерини і промовив: "Кохана, прощавай!.. Я завжди кохатиму тільки тебе!.. І тільки тобі я даруватиму квіти!..” Сказавши це, Дмитро пішов. Вийшовши з цвинтаря, він брів холодними, напівпустими вуличками – незрозуміло для самого себе, куди. Він ні про що не думав, він нічого не хотів – він просто ішов. Ішов, аби хоч чимось зайняти своє тіло, аби хоч чимось зайняти себе.
VI
Кожного разу, коли Катрусині батьки приходили на її могилу, вони знаходили там свіжі тюльпани червоногарячого кольору. Вони дивувались – хто ж це їх приносить. Питались у охоронця на цвинтарі, але той не знав… І вони могли тільки здогадуватись, що це міг робити хлопчик, який був з Катрусею в останню мить її життя… Тільки здогадуватись…
26.07.09
Він сидів на тротуарі й тримав її за руку. Маленький переляканий хлопчик. В його голові проносилися останні миті цього вечора – як у німому чорно-білому кіні. Навколо товпилися люди, щось казали, метушилися – але він не чув їх, не бачив. Перед очима було лише кілька кадрів – світлофор, машина, асфальт і вона…
ІІ
Як завжди, в цей вечір вони вийшли зі школи разом, тримаючись за руки. Була зима, тому о п’ятій місто вже ховалося у нічну темінь, яка оповивала його холодом та смутком. Але цей холод і смуток не зачіпали цих двох юнців, цю прекрасну пару, якою милувалася вся школа, не звертаючи уваги на всю консервативність цього закладу.
Вони, як завше під ручку, гуляли засніженими вуличками, спілкувались про сьогоднішні події в школі (а сьогодні чимало сталось. Чого варта лише бійка семикласників біля їдальні під час обідньої перерви, коли Гарік штурхнув Тараса на скляні двері й вони розлетілися на друзки. Скільки лементу було! А скільки крові!).
Але їм й розмовляти було не обов’язково. Катерині з Дмитром навіть мовчалось разом по-особливому, не так, як поодинці. Коли між ними западала мовчанка – і тоді вони мовчали про одне й те саме: як не хочеться додому – це ж цілий вечір далеко одне від одного!..
Сьогодні снігу випало більше, ніж зазвичай. І це тішило Катю з Дмитром. Вони любили сніг. Заховавшись в одному з неосвітлених маленьких провулочків, вони почали бавитися в сніжки – як малі діти. Хоча ні – вони-то й були дітьми. Це тільки їм ввижалося, що вони вже дорослі, що вони відрізняються від інших дітей зі школи – все тому, що вони були разом і збирались бути разом завжди, все життя, яке відведено їм Бозєю.
ІІІ
Дмитро потрохи прийшов до тями. Точніше, його до тями привели чиїсь міцні руки, що підняли його на ноги, та стурбований, але сильний, чоловічий голос.
"Чи зі мною все гаразд? Ти питаєш, чи зі мною все гаразд? А як ти думаєш?”
Дмитро розревівся. Він не хотів вірити у те, що сталося; він бачив закривавлене тіло коханої, але не хотів вірити, що зараз він бачить її востаннє. Він хотів бути на її місці. Ох, як він хотів, аби це він – Дмитро – лежав на сковзкому зимовому асфальті з розтрощеним черепом. Але, попри своє небажання вірити, він все прекрасно розумів – його Катрусі більше нема, його Катруся пішла від нього назавжди… І як тепер йому бути?..
IV
Ані батьки Катерини, ані батьки Дмитра не сприймали стосунки їх дітей. Але кожен по-своєму. Якщо Дмитро кожен день чув від свого батька: "Ех, синку, скільки ще тих Катрусь в тебе буде!..”, то від дядька Андрія, батька Катерини, Дмитро нічого, окрім: "Ще раз побачу з Катрею – налуплю так, що аж очі повилазять!..”, не чув.
Але таке ставлення їхніх батьків не спиняли закоханих школярів, і кожен вечір Дмитро, після кількагодинних прогулянок, знову й знову проводжав свою Катрусю додому, де вже під під’їздом на лавці сидів та палив її насуплений батько. Звичайно, дядько Андрій жодного разу так й не виконав своєї обіцянки набити Дмитра, але з дня у день не втомлювався її повторювати, подекуди перекидаючи міцним слівцем…
V
На похороні Дмитро стояв поодаль. Він боявся, аби Катрусині батьки не побачили його, бо відчував на собі провину, що не вберіг її. Тому він здалеку, з-за дерева спостерігав за церемонією поховання, ковтаючи гіркі сльози розпуки.
Катрусина матір, тримаючись за руку дядька Андрія, безгучно схлипувала, легко трясучи своїми плечима. Дмитро не бачив здалека її обличчя, але напевно знав, що воно залите рясними слізьми. Дмитро навіть не сумнівався в тому.
Коли остання грудка землі наклалась на Катрусину могилу і родичі та друзі розійшлися по автівках та автобусах, Дмитро вийшов з-за дерева й попрямував до неї. Він подивився на нагробну плиту. На світлині Катруся посміхається своєю сонячною усмішкою й дивиться просто на нього. "Бог рано забирає кращих… Ми віримо, що тобі буде добре з Ним… Кохаємо навіки. Мама, тато”.
"І Дмитро…” – сказав у думках юнак…
Він впав на коліна перед Катрусиною могилою і довго беззвучно плакав, рясно орошаючи пухкі грудки землі слізьми. Він не міг зронити жодного слова, у горлі йому пересохло. Тому він мовчки стояв перед нею на колінах і плакав…
Невідомо, скільки часу минуло, поки Дмитро зміг взяти себе в руки. Сльози обсохли вже на його обличчі, очі сильно пекли й вже не могли зронити ані сльозинки…
Дмитро встав з колін, востаннє подивився на світлину Катерини і промовив: "Кохана, прощавай!.. Я завжди кохатиму тільки тебе!.. І тільки тобі я даруватиму квіти!..” Сказавши це, Дмитро пішов. Вийшовши з цвинтаря, він брів холодними, напівпустими вуличками – незрозуміло для самого себе, куди. Він ні про що не думав, він нічого не хотів – він просто ішов. Ішов, аби хоч чимось зайняти своє тіло, аби хоч чимось зайняти себе.
VI
Кожного разу, коли Катрусині батьки приходили на її могилу, вони знаходили там свіжі тюльпани червоногарячого кольору. Вони дивувались – хто ж це їх приносить. Питались у охоронця на цвинтарі, але той не знав… І вони могли тільки здогадуватись, що це міг робити хлопчик, який був з Катрусею в останню мить її життя… Тільки здогадуватись…
26.07.09
Контекст :
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
