Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.03.18
19:12
Михайло Голодний (1903-1949; народився й провів юність в Україні)
Йшов загін над берегом
в цокоті підків,
на коні під прапором
командир сидів.
Голова зав’язана,
Йшов загін над берегом
в цокоті підків,
на коні під прапором
командир сидів.
Голова зав’язана,
2026.03.18
19:05
Молочний місяць — золоте телятко,
Візьму тебе на руці й пригорну...
Одвічна на Землі для всіх загадка:
Хто це говорить зорями «Люблю»?
Чому стежина в небесах ясніє?
Хто йде по ній і одночасно мріє?
Чому сопілки музика бринить,
Коли, здається, все д
Візьму тебе на руці й пригорну...
Одвічна на Землі для всіх загадка:
Хто це говорить зорями «Люблю»?
Чому стежина в небесах ясніє?
Хто йде по ній і одночасно мріє?
Чому сопілки музика бринить,
Коли, здається, все д
2026.03.18
19:04
Я був майже в приятельських стосунках з Іваном Дзюбою, Євгеном Сверстюком – чоловими шістдесятниками, чиєю думкою дорожив кожний з причетних до красного письменства.
Не раз і не два, відвідуючи Євгена Сверстюка в Інституті ботаніки, чув від нього: «Оце н
2026.03.18
13:24
Народжується ранок, як оргазм.
Народжується у вогні страждань.
І кожен промінь, наче богомаз,
У первісному вихорі жадань.
Проміння пронесеться крізь пітьму,
Немов крізь павутиння і полон,
Крізь пустку ошелешену й німу,
Народжується у вогні страждань.
І кожен промінь, наче богомаз,
У первісному вихорі жадань.
Проміння пронесеться крізь пітьму,
Немов крізь павутиння і полон,
Крізь пустку ошелешену й німу,
2026.03.18
13:14
Маки цвітом в полях облетіли,
Скоро в вікна загляне зима.
І природа слаба і безсила
Вже не схожа на себе сама.
По самотніх і голих алеях,
Там, де шурхіт опалих пожеж.
Голови не покривши своєї,
Скоро в вікна загляне зима.
І природа слаба і безсила
Вже не схожа на себе сама.
По самотніх і голих алеях,
Там, де шурхіт опалих пожеж.
Голови не покривши своєї,
2026.03.18
09:47
Оперний співак зі світовим іменем. Володар унікального голосу - контртенору.
Соліст Паризької національної опери.
Перебуваючи за межами України, ніколи не припиняв переживати за її долю, завжди був у вирі подій.
Загинув у бою на Донбасі від кулі снайп
Соліст Паризької національної опери.
Перебуваючи за межами України, ніколи не припиняв переживати за її долю, завжди був у вирі подій.
Загинув у бою на Донбасі від кулі снайп
2026.03.18
06:36
Сірі котики вербові
І пухнасті, і м'які, -
І убрані празниково,
І завжди небоязкі
Ці сіренькі верхолази,
Ці пухнастики малі,
Що знов просяться до вази
На письмовому столі.
І пухнасті, і м'які, -
І убрані празниково,
І завжди небоязкі
Ці сіренькі верхолази,
Ці пухнастики малі,
Що знов просяться до вази
На письмовому столі.
2026.03.18
06:35
Не шукайте її в холодних реєстрах, у переліку дат чи в тесаному камені. Вона розчинилася в Рашківському тумані, там, де Дністер зупиняє свій біг, зачувши шерех княжих подолів.
Її могила – не пагорб із хрестом, а простір між козацьким степом і молдавськи
2026.03.17
22:01
За чуттями як-от бити фарфор
Або сміятися
Бий фарфор, сміючись
Бий фарфор, сміючись, сміючись
За чуттями, як-от падолист
Або усміхання
Падай листям усміхаючись
Або сміятися
Бий фарфор, сміючись
Бий фарфор, сміючись, сміючись
За чуттями, як-от падолист
Або усміхання
Падай листям усміхаючись
2026.03.17
19:35
…У скринях окованих, серед шовків і смирни, лежало в о н о – дарунок зі Сходу, важкий і сліпучий. Намисто султана, де кожен алмаз – як сльоза, і кожен рубін – наче крапля крові пекучої. Господар Васіле Лупул надів його доньці на шию в день шлюбу: «Носи, Р
2026.03.17
17:57
Ти вже шосте коло з легкістю долаєш,
А я по-старечому ледве шкутильгаю.
Не стану хвалитись, що колись і я
Не одного з бігунів, як ти, обганяв.
Спогади, щоправда, в спорті не підмога,-
Попри біль і втому треба трудить ноги.
Ти вже на десятім – я ж на
А я по-старечому ледве шкутильгаю.
Не стану хвалитись, що колись і я
Не одного з бігунів, як ти, обганяв.
Спогади, щоправда, в спорті не підмога,-
Попри біль і втому треба трудить ноги.
Ти вже на десятім – я ж на
2026.03.17
12:43
І
Що не малюй,
а йде війна,
допоки є московія
і корегує сатана
неписану історію.
ІІ
Що не малюй,
а йде війна,
допоки є московія
і корегує сатана
неписану історію.
ІІ
2026.03.17
12:22
…Я люблю людські руки. Вони мені здаються живими додатками до людського розуму. Руки мені розповідають про труд і людське горе. Я бачу творчі пальці — тремтячі й нервові. Руки жорстокі й хижацькі, руки працьовиті й ледарські, руки мужчини й жінки! Вас я л
2026.03.17
11:46
Ти дивишся у дзеркало
і не бачиш
свого відображення.
Ти розчинився у просторі,
ти злився
із безликістю кімнати.
Так дух розчиняється
у безмежних полях космосу,
і не бачиш
свого відображення.
Ти розчинився у просторі,
ти злився
із безликістю кімнати.
Так дух розчиняється
у безмежних полях космосу,
2026.03.17
09:33
«Ой, під горою, під Сучавою,
Там козак Тиміш лежить із славою.
Там не били в дзвони, там не грали сурми,
Тільки лиш Розанда мовить так над мурами...
– Ой, мій соколе, ясний муженьку,
чом не кличеш мене, мій под
2026.03.17
06:18
Весна навколо - і в душі весна
Відразу та охоче відродилась, -
Вона жива, як світу таїна,
І невблаганна, наче Божа милість.
То ледве чутна, ніби шелест крил,
То гомінка й весела, як цимбали, -
Від неї знову набираюсь сил,
Щоб старості пручатися над
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Відразу та охоче відродилась, -
Вона жива, як світу таїна,
І невблаганна, наче Божа милість.
То ледве чутна, ніби шелест крил,
То гомінка й весела, як цимбали, -
Від неї знову набираюсь сил,
Щоб старості пручатися над
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.02.11
2025.11.29
2025.09.04
2025.08.19
2025.05.15
2025.04.30
2025.04.24
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Шумахєр Ілько Біленко (1987) /
Проза
Червоногарячі тюльпани
Контекст :
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Червоногарячі тюльпани
І
Він сидів на тротуарі й тримав її за руку. Маленький переляканий хлопчик. В його голові проносилися останні миті цього вечора – як у німому чорно-білому кіні. Навколо товпилися люди, щось казали, метушилися – але він не чув їх, не бачив. Перед очима було лише кілька кадрів – світлофор, машина, асфальт і вона…
ІІ
Як завжди, в цей вечір вони вийшли зі школи разом, тримаючись за руки. Була зима, тому о п’ятій місто вже ховалося у нічну темінь, яка оповивала його холодом та смутком. Але цей холод і смуток не зачіпали цих двох юнців, цю прекрасну пару, якою милувалася вся школа, не звертаючи уваги на всю консервативність цього закладу.
Вони, як завше під ручку, гуляли засніженими вуличками, спілкувались про сьогоднішні події в школі (а сьогодні чимало сталось. Чого варта лише бійка семикласників біля їдальні під час обідньої перерви, коли Гарік штурхнув Тараса на скляні двері й вони розлетілися на друзки. Скільки лементу було! А скільки крові!).
Але їм й розмовляти було не обов’язково. Катерині з Дмитром навіть мовчалось разом по-особливому, не так, як поодинці. Коли між ними западала мовчанка – і тоді вони мовчали про одне й те саме: як не хочеться додому – це ж цілий вечір далеко одне від одного!..
Сьогодні снігу випало більше, ніж зазвичай. І це тішило Катю з Дмитром. Вони любили сніг. Заховавшись в одному з неосвітлених маленьких провулочків, вони почали бавитися в сніжки – як малі діти. Хоча ні – вони-то й були дітьми. Це тільки їм ввижалося, що вони вже дорослі, що вони відрізняються від інших дітей зі школи – все тому, що вони були разом і збирались бути разом завжди, все життя, яке відведено їм Бозєю.
ІІІ
Дмитро потрохи прийшов до тями. Точніше, його до тями привели чиїсь міцні руки, що підняли його на ноги, та стурбований, але сильний, чоловічий голос.
"Чи зі мною все гаразд? Ти питаєш, чи зі мною все гаразд? А як ти думаєш?”
Дмитро розревівся. Він не хотів вірити у те, що сталося; він бачив закривавлене тіло коханої, але не хотів вірити, що зараз він бачить її востаннє. Він хотів бути на її місці. Ох, як він хотів, аби це він – Дмитро – лежав на сковзкому зимовому асфальті з розтрощеним черепом. Але, попри своє небажання вірити, він все прекрасно розумів – його Катрусі більше нема, його Катруся пішла від нього назавжди… І як тепер йому бути?..
IV
Ані батьки Катерини, ані батьки Дмитра не сприймали стосунки їх дітей. Але кожен по-своєму. Якщо Дмитро кожен день чув від свого батька: "Ех, синку, скільки ще тих Катрусь в тебе буде!..”, то від дядька Андрія, батька Катерини, Дмитро нічого, окрім: "Ще раз побачу з Катрею – налуплю так, що аж очі повилазять!..”, не чув.
Але таке ставлення їхніх батьків не спиняли закоханих школярів, і кожен вечір Дмитро, після кількагодинних прогулянок, знову й знову проводжав свою Катрусю додому, де вже під під’їздом на лавці сидів та палив її насуплений батько. Звичайно, дядько Андрій жодного разу так й не виконав своєї обіцянки набити Дмитра, але з дня у день не втомлювався її повторювати, подекуди перекидаючи міцним слівцем…
V
На похороні Дмитро стояв поодаль. Він боявся, аби Катрусині батьки не побачили його, бо відчував на собі провину, що не вберіг її. Тому він здалеку, з-за дерева спостерігав за церемонією поховання, ковтаючи гіркі сльози розпуки.
Катрусина матір, тримаючись за руку дядька Андрія, безгучно схлипувала, легко трясучи своїми плечима. Дмитро не бачив здалека її обличчя, але напевно знав, що воно залите рясними слізьми. Дмитро навіть не сумнівався в тому.
Коли остання грудка землі наклалась на Катрусину могилу і родичі та друзі розійшлися по автівках та автобусах, Дмитро вийшов з-за дерева й попрямував до неї. Він подивився на нагробну плиту. На світлині Катруся посміхається своєю сонячною усмішкою й дивиться просто на нього. "Бог рано забирає кращих… Ми віримо, що тобі буде добре з Ним… Кохаємо навіки. Мама, тато”.
"І Дмитро…” – сказав у думках юнак…
Він впав на коліна перед Катрусиною могилою і довго беззвучно плакав, рясно орошаючи пухкі грудки землі слізьми. Він не міг зронити жодного слова, у горлі йому пересохло. Тому він мовчки стояв перед нею на колінах і плакав…
Невідомо, скільки часу минуло, поки Дмитро зміг взяти себе в руки. Сльози обсохли вже на його обличчі, очі сильно пекли й вже не могли зронити ані сльозинки…
Дмитро встав з колін, востаннє подивився на світлину Катерини і промовив: "Кохана, прощавай!.. Я завжди кохатиму тільки тебе!.. І тільки тобі я даруватиму квіти!..” Сказавши це, Дмитро пішов. Вийшовши з цвинтаря, він брів холодними, напівпустими вуличками – незрозуміло для самого себе, куди. Він ні про що не думав, він нічого не хотів – він просто ішов. Ішов, аби хоч чимось зайняти своє тіло, аби хоч чимось зайняти себе.
VI
Кожного разу, коли Катрусині батьки приходили на її могилу, вони знаходили там свіжі тюльпани червоногарячого кольору. Вони дивувались – хто ж це їх приносить. Питались у охоронця на цвинтарі, але той не знав… І вони могли тільки здогадуватись, що це міг робити хлопчик, який був з Катрусею в останню мить її життя… Тільки здогадуватись…
26.07.09
Він сидів на тротуарі й тримав її за руку. Маленький переляканий хлопчик. В його голові проносилися останні миті цього вечора – як у німому чорно-білому кіні. Навколо товпилися люди, щось казали, метушилися – але він не чув їх, не бачив. Перед очима було лише кілька кадрів – світлофор, машина, асфальт і вона…
ІІ
Як завжди, в цей вечір вони вийшли зі школи разом, тримаючись за руки. Була зима, тому о п’ятій місто вже ховалося у нічну темінь, яка оповивала його холодом та смутком. Але цей холод і смуток не зачіпали цих двох юнців, цю прекрасну пару, якою милувалася вся школа, не звертаючи уваги на всю консервативність цього закладу.
Вони, як завше під ручку, гуляли засніженими вуличками, спілкувались про сьогоднішні події в школі (а сьогодні чимало сталось. Чого варта лише бійка семикласників біля їдальні під час обідньої перерви, коли Гарік штурхнув Тараса на скляні двері й вони розлетілися на друзки. Скільки лементу було! А скільки крові!).
Але їм й розмовляти було не обов’язково. Катерині з Дмитром навіть мовчалось разом по-особливому, не так, як поодинці. Коли між ними западала мовчанка – і тоді вони мовчали про одне й те саме: як не хочеться додому – це ж цілий вечір далеко одне від одного!..
Сьогодні снігу випало більше, ніж зазвичай. І це тішило Катю з Дмитром. Вони любили сніг. Заховавшись в одному з неосвітлених маленьких провулочків, вони почали бавитися в сніжки – як малі діти. Хоча ні – вони-то й були дітьми. Це тільки їм ввижалося, що вони вже дорослі, що вони відрізняються від інших дітей зі школи – все тому, що вони були разом і збирались бути разом завжди, все життя, яке відведено їм Бозєю.
ІІІ
Дмитро потрохи прийшов до тями. Точніше, його до тями привели чиїсь міцні руки, що підняли його на ноги, та стурбований, але сильний, чоловічий голос.
"Чи зі мною все гаразд? Ти питаєш, чи зі мною все гаразд? А як ти думаєш?”
Дмитро розревівся. Він не хотів вірити у те, що сталося; він бачив закривавлене тіло коханої, але не хотів вірити, що зараз він бачить її востаннє. Він хотів бути на її місці. Ох, як він хотів, аби це він – Дмитро – лежав на сковзкому зимовому асфальті з розтрощеним черепом. Але, попри своє небажання вірити, він все прекрасно розумів – його Катрусі більше нема, його Катруся пішла від нього назавжди… І як тепер йому бути?..
IV
Ані батьки Катерини, ані батьки Дмитра не сприймали стосунки їх дітей. Але кожен по-своєму. Якщо Дмитро кожен день чув від свого батька: "Ех, синку, скільки ще тих Катрусь в тебе буде!..”, то від дядька Андрія, батька Катерини, Дмитро нічого, окрім: "Ще раз побачу з Катрею – налуплю так, що аж очі повилазять!..”, не чув.
Але таке ставлення їхніх батьків не спиняли закоханих школярів, і кожен вечір Дмитро, після кількагодинних прогулянок, знову й знову проводжав свою Катрусю додому, де вже під під’їздом на лавці сидів та палив її насуплений батько. Звичайно, дядько Андрій жодного разу так й не виконав своєї обіцянки набити Дмитра, але з дня у день не втомлювався її повторювати, подекуди перекидаючи міцним слівцем…
V
На похороні Дмитро стояв поодаль. Він боявся, аби Катрусині батьки не побачили його, бо відчував на собі провину, що не вберіг її. Тому він здалеку, з-за дерева спостерігав за церемонією поховання, ковтаючи гіркі сльози розпуки.
Катрусина матір, тримаючись за руку дядька Андрія, безгучно схлипувала, легко трясучи своїми плечима. Дмитро не бачив здалека її обличчя, але напевно знав, що воно залите рясними слізьми. Дмитро навіть не сумнівався в тому.
Коли остання грудка землі наклалась на Катрусину могилу і родичі та друзі розійшлися по автівках та автобусах, Дмитро вийшов з-за дерева й попрямував до неї. Він подивився на нагробну плиту. На світлині Катруся посміхається своєю сонячною усмішкою й дивиться просто на нього. "Бог рано забирає кращих… Ми віримо, що тобі буде добре з Ним… Кохаємо навіки. Мама, тато”.
"І Дмитро…” – сказав у думках юнак…
Він впав на коліна перед Катрусиною могилою і довго беззвучно плакав, рясно орошаючи пухкі грудки землі слізьми. Він не міг зронити жодного слова, у горлі йому пересохло. Тому він мовчки стояв перед нею на колінах і плакав…
Невідомо, скільки часу минуло, поки Дмитро зміг взяти себе в руки. Сльози обсохли вже на його обличчі, очі сильно пекли й вже не могли зронити ані сльозинки…
Дмитро встав з колін, востаннє подивився на світлину Катерини і промовив: "Кохана, прощавай!.. Я завжди кохатиму тільки тебе!.. І тільки тобі я даруватиму квіти!..” Сказавши це, Дмитро пішов. Вийшовши з цвинтаря, він брів холодними, напівпустими вуличками – незрозуміло для самого себе, куди. Він ні про що не думав, він нічого не хотів – він просто ішов. Ішов, аби хоч чимось зайняти своє тіло, аби хоч чимось зайняти себе.
VI
Кожного разу, коли Катрусині батьки приходили на її могилу, вони знаходили там свіжі тюльпани червоногарячого кольору. Вони дивувались – хто ж це їх приносить. Питались у охоронця на цвинтарі, але той не знав… І вони могли тільки здогадуватись, що це міг робити хлопчик, який був з Катрусею в останню мить її життя… Тільки здогадуватись…
26.07.09
Контекст :
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
