
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.10.03
11:53
Цей поетичний ужинок присвячено нашим героям.
Тим, хто, на превеликий жаль, вже на небі…
І тим, хто, на щастя, на землі виборює нашу з вами свободу.
ВІЙНА ВБИВАЄ.
ЗЕМЛЯ ЗМУЧЕНА СТОГНЕ.
БАГРЯНА ТРАВА.
Тим, хто, на превеликий жаль, вже на небі…
І тим, хто, на щастя, на землі виборює нашу з вами свободу.
ВІЙНА ВБИВАЄ.
ЗЕМЛЯ ЗМУЧЕНА СТОГНЕ.
БАГРЯНА ТРАВА.
2025.10.03
06:52
Прискорилась бійня скажена,
Щоб швидше мети досягти, -
І тишу гвалтують сирени,
І вибухи множать хрести.
І ходять од хати до хати
Нещастя, печалі, жалі,
Немов одніє утрати
Замало стражденній землі...
Щоб швидше мети досягти, -
І тишу гвалтують сирени,
І вибухи множать хрести.
І ходять од хати до хати
Нещастя, печалі, жалі,
Немов одніє утрати
Замало стражденній землі...
2025.10.02
22:32
Повернутися в ніщо,
до першооснов,
перетворитися на порох,
відійти від справ,
зрозумівши суєтність
амбіцій і статусу,
повернутися
до того природного стану,
до першооснов,
перетворитися на порох,
відійти від справ,
зрозумівши суєтність
амбіцій і статусу,
повернутися
до того природного стану,
2025.10.02
20:26
Розчинились дерева й кущі
Після, сонця за обрієм втечі.
“Почитай мені, милий, вірші” –
Раптом, просиш ти тихо надвечір.
Після досить спекотного дня,
Прохолода приходить на поміч.
Ці хвилини – приємна платня
За незмінне “ми разом”, “ми поруч”.
Після, сонця за обрієм втечі.
“Почитай мені, милий, вірші” –
Раптом, просиш ти тихо надвечір.
Після досить спекотного дня,
Прохолода приходить на поміч.
Ці хвилини – приємна платня
За незмінне “ми разом”, “ми поруч”.
2025.10.02
19:43
Невблаганно під дощем
Гірко плачеш без підстави.
Не навчилася іще
перед іншими лукавить.
Правда гірше від ножа
ріже слух зарозумілим.
Де ж та праведна межа,
Гірко плачеш без підстави.
Не навчилася іще
перед іншими лукавить.
Правда гірше від ножа
ріже слух зарозумілим.
Де ж та праведна межа,
2025.10.02
17:28
Осіннє соте" - співана поезія. Запрошую слухати.
Слова - оригінальна поезія Світлани-Майї Залізняк, без втручання ШІ, музика та вокал згенеровані за допомогою штучного інтелекту в Suno. У відеоряді використано 14 ілюстрацій - згенерованих ШІ за описом а
Слова - оригінальна поезія Світлани-Майї Залізняк, без втручання ШІ, музика та вокал згенеровані за допомогою штучного інтелекту в Suno. У відеоряді використано 14 ілюстрацій - згенерованих ШІ за описом а
2025.10.02
16:56
Сидять діди на Подолі. Сидять, спочивають.
Бо ж неділя, після церкви вже занять не мають.
Ото хіба посидіти та поговорити
У тіньочку, бо ж надворі середина літа.
Поміж ними сидить сивий, ще міцний Микита.
Йому, мабуть, нетерплячка на місці сидіти.
П
Бо ж неділя, після церкви вже занять не мають.
Ото хіба посидіти та поговорити
У тіньочку, бо ж надворі середина літа.
Поміж ними сидить сивий, ще міцний Микита.
Йому, мабуть, нетерплячка на місці сидіти.
П
2025.10.02
13:17
Судний день перетвориться на свято...
Отож, натщесерце, зодягнені в усе біле,
з накинутими на плечі талітами
простують в синагоги навіть ті,
хто не молиться й порушує приписи шабату.
Кожному хочеться, щоб сталось так,
як пророкував протягом всього ж
Отож, натщесерце, зодягнені в усе біле,
з накинутими на плечі талітами
простують в синагоги навіть ті,
хто не молиться й порушує приписи шабату.
Кожному хочеться, щоб сталось так,
як пророкував протягом всього ж
2025.10.02
12:06
День осінній коротшає, тане,
Дощ усі розмиває сліди.
Лунко падають долі каштани
Під шумок монотонний води.
І під звуки розкотисті туби --
Сум зненацька пошерх, порідів --
Ми кохались так пристрасно, люба,
Дощ усі розмиває сліди.
Лунко падають долі каштани
Під шумок монотонний води.
І під звуки розкотисті туби --
Сум зненацька пошерх, порідів --
Ми кохались так пристрасно, люба,
2025.10.02
11:47
Дощем навіяна печаль
Покірну душу охопила, -
Штрикнула в серце, мов кинджал,
Та з тіла вимотала сили.
Чудовий настрій відняла
І стала прикрість завдавати,
Бо мрії знищила дотла,
Бо знову сам нудьгую в хаті...
Покірну душу охопила, -
Штрикнула в серце, мов кинджал,
Та з тіла вимотала сили.
Чудовий настрій відняла
І стала прикрість завдавати,
Бо мрії знищила дотла,
Бо знову сам нудьгую в хаті...
2025.10.02
11:04
жовтня зустрічає свій день народження легендарний англійський рок-музикант. Мало хто знає його справжнє ім‘я Гордон Самнер, але сценічне - Стінг, що у перекладі означає «жалити», відомо кожному, хто цікавиться сучасною музикою.
Він від першого дня повном
Він від першого дня повном
2025.10.02
09:27
Сутеніло рано, як завжди наприкінці листопада.
Поет Н. зробив ковток майже зовсім холодної кави і перечитав щойно написаний вірш. Його увагу зупинив один рядок:
«І серце б‘ється, ніби птах…»
Скільки вже цих птахів билося біля серця?!
Н. закреслив «ніб
2025.10.01
22:21
Ящірка - це сенс,
який вислизає з рук.
Чи не є Всесвіт
такою самою ящіркою?
Ми шукаємо необхідних слів,
які падають у траву
і губляться там.
Ящірка є необхідним словом,
який вислизає з рук.
Чи не є Всесвіт
такою самою ящіркою?
Ми шукаємо необхідних слів,
які падають у траву
і губляться там.
Ящірка є необхідним словом,
2025.10.01
18:51
Ось ми й підібралися до однієї з найскладніших тем. Ні, мова не про щасливі шлюби, а про те, що їх вбиває. Особисто для мене, серед усіх "паразитів" нашої свідомості — провини, сорому, образи, заздрості — ревнощі займають почесне перше місце. Це такий с
2025.10.01
10:09
Російські окупанти офіційно стверджують, що б‘ють лише по військових об‘єктах…
28 вересня 2025 року внаслідок чергової нічної масованої атаки на Київ загинула
12-річна Олександра Поліщук, учениця 7-Б класу.
Знов військові об‘єкти - діти!
Витягують
28 вересня 2025 року внаслідок чергової нічної масованої атаки на Київ загинула
12-річна Олександра Поліщук, учениця 7-Б класу.
Знов військові об‘єкти - діти!
Витягують
2025.10.01
08:46
Знову листя опале
І пожовкла трава, -
І захмарена далеч,
І ріка нежива.
Німота безутішно
І самотність така,
Що незатишно віршам
У тужливих рядках.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...І пожовкла трава, -
І захмарена далеч,
І ріка нежива.
Німота безутішно
І самотність така,
Що незатишно віршам
У тужливих рядках.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.09.04
2025.08.19
2025.04.30
2025.04.24
2025.03.18
2025.03.09
2025.02.12
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Шумахєр Ілько Біленко (1987) /
Проза
Червоногарячі тюльпани
Контекст :
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Червоногарячі тюльпани
І
Він сидів на тротуарі й тримав її за руку. Маленький переляканий хлопчик. В його голові проносилися останні миті цього вечора – як у німому чорно-білому кіні. Навколо товпилися люди, щось казали, метушилися – але він не чув їх, не бачив. Перед очима було лише кілька кадрів – світлофор, машина, асфальт і вона…
ІІ
Як завжди, в цей вечір вони вийшли зі школи разом, тримаючись за руки. Була зима, тому о п’ятій місто вже ховалося у нічну темінь, яка оповивала його холодом та смутком. Але цей холод і смуток не зачіпали цих двох юнців, цю прекрасну пару, якою милувалася вся школа, не звертаючи уваги на всю консервативність цього закладу.
Вони, як завше під ручку, гуляли засніженими вуличками, спілкувались про сьогоднішні події в школі (а сьогодні чимало сталось. Чого варта лише бійка семикласників біля їдальні під час обідньої перерви, коли Гарік штурхнув Тараса на скляні двері й вони розлетілися на друзки. Скільки лементу було! А скільки крові!).
Але їм й розмовляти було не обов’язково. Катерині з Дмитром навіть мовчалось разом по-особливому, не так, як поодинці. Коли між ними западала мовчанка – і тоді вони мовчали про одне й те саме: як не хочеться додому – це ж цілий вечір далеко одне від одного!..
Сьогодні снігу випало більше, ніж зазвичай. І це тішило Катю з Дмитром. Вони любили сніг. Заховавшись в одному з неосвітлених маленьких провулочків, вони почали бавитися в сніжки – як малі діти. Хоча ні – вони-то й були дітьми. Це тільки їм ввижалося, що вони вже дорослі, що вони відрізняються від інших дітей зі школи – все тому, що вони були разом і збирались бути разом завжди, все життя, яке відведено їм Бозєю.
ІІІ
Дмитро потрохи прийшов до тями. Точніше, його до тями привели чиїсь міцні руки, що підняли його на ноги, та стурбований, але сильний, чоловічий голос.
"Чи зі мною все гаразд? Ти питаєш, чи зі мною все гаразд? А як ти думаєш?”
Дмитро розревівся. Він не хотів вірити у те, що сталося; він бачив закривавлене тіло коханої, але не хотів вірити, що зараз він бачить її востаннє. Він хотів бути на її місці. Ох, як він хотів, аби це він – Дмитро – лежав на сковзкому зимовому асфальті з розтрощеним черепом. Але, попри своє небажання вірити, він все прекрасно розумів – його Катрусі більше нема, його Катруся пішла від нього назавжди… І як тепер йому бути?..
IV
Ані батьки Катерини, ані батьки Дмитра не сприймали стосунки їх дітей. Але кожен по-своєму. Якщо Дмитро кожен день чув від свого батька: "Ех, синку, скільки ще тих Катрусь в тебе буде!..”, то від дядька Андрія, батька Катерини, Дмитро нічого, окрім: "Ще раз побачу з Катрею – налуплю так, що аж очі повилазять!..”, не чув.
Але таке ставлення їхніх батьків не спиняли закоханих школярів, і кожен вечір Дмитро, після кількагодинних прогулянок, знову й знову проводжав свою Катрусю додому, де вже під під’їздом на лавці сидів та палив її насуплений батько. Звичайно, дядько Андрій жодного разу так й не виконав своєї обіцянки набити Дмитра, але з дня у день не втомлювався її повторювати, подекуди перекидаючи міцним слівцем…
V
На похороні Дмитро стояв поодаль. Він боявся, аби Катрусині батьки не побачили його, бо відчував на собі провину, що не вберіг її. Тому він здалеку, з-за дерева спостерігав за церемонією поховання, ковтаючи гіркі сльози розпуки.
Катрусина матір, тримаючись за руку дядька Андрія, безгучно схлипувала, легко трясучи своїми плечима. Дмитро не бачив здалека її обличчя, але напевно знав, що воно залите рясними слізьми. Дмитро навіть не сумнівався в тому.
Коли остання грудка землі наклалась на Катрусину могилу і родичі та друзі розійшлися по автівках та автобусах, Дмитро вийшов з-за дерева й попрямував до неї. Він подивився на нагробну плиту. На світлині Катруся посміхається своєю сонячною усмішкою й дивиться просто на нього. "Бог рано забирає кращих… Ми віримо, що тобі буде добре з Ним… Кохаємо навіки. Мама, тато”.
"І Дмитро…” – сказав у думках юнак…
Він впав на коліна перед Катрусиною могилою і довго беззвучно плакав, рясно орошаючи пухкі грудки землі слізьми. Він не міг зронити жодного слова, у горлі йому пересохло. Тому він мовчки стояв перед нею на колінах і плакав…
Невідомо, скільки часу минуло, поки Дмитро зміг взяти себе в руки. Сльози обсохли вже на його обличчі, очі сильно пекли й вже не могли зронити ані сльозинки…
Дмитро встав з колін, востаннє подивився на світлину Катерини і промовив: "Кохана, прощавай!.. Я завжди кохатиму тільки тебе!.. І тільки тобі я даруватиму квіти!..” Сказавши це, Дмитро пішов. Вийшовши з цвинтаря, він брів холодними, напівпустими вуличками – незрозуміло для самого себе, куди. Він ні про що не думав, він нічого не хотів – він просто ішов. Ішов, аби хоч чимось зайняти своє тіло, аби хоч чимось зайняти себе.
VI
Кожного разу, коли Катрусині батьки приходили на її могилу, вони знаходили там свіжі тюльпани червоногарячого кольору. Вони дивувались – хто ж це їх приносить. Питались у охоронця на цвинтарі, але той не знав… І вони могли тільки здогадуватись, що це міг робити хлопчик, який був з Катрусею в останню мить її життя… Тільки здогадуватись…
26.07.09
Він сидів на тротуарі й тримав її за руку. Маленький переляканий хлопчик. В його голові проносилися останні миті цього вечора – як у німому чорно-білому кіні. Навколо товпилися люди, щось казали, метушилися – але він не чув їх, не бачив. Перед очима було лише кілька кадрів – світлофор, машина, асфальт і вона…
ІІ
Як завжди, в цей вечір вони вийшли зі школи разом, тримаючись за руки. Була зима, тому о п’ятій місто вже ховалося у нічну темінь, яка оповивала його холодом та смутком. Але цей холод і смуток не зачіпали цих двох юнців, цю прекрасну пару, якою милувалася вся школа, не звертаючи уваги на всю консервативність цього закладу.
Вони, як завше під ручку, гуляли засніженими вуличками, спілкувались про сьогоднішні події в школі (а сьогодні чимало сталось. Чого варта лише бійка семикласників біля їдальні під час обідньої перерви, коли Гарік штурхнув Тараса на скляні двері й вони розлетілися на друзки. Скільки лементу було! А скільки крові!).
Але їм й розмовляти було не обов’язково. Катерині з Дмитром навіть мовчалось разом по-особливому, не так, як поодинці. Коли між ними западала мовчанка – і тоді вони мовчали про одне й те саме: як не хочеться додому – це ж цілий вечір далеко одне від одного!..
Сьогодні снігу випало більше, ніж зазвичай. І це тішило Катю з Дмитром. Вони любили сніг. Заховавшись в одному з неосвітлених маленьких провулочків, вони почали бавитися в сніжки – як малі діти. Хоча ні – вони-то й були дітьми. Це тільки їм ввижалося, що вони вже дорослі, що вони відрізняються від інших дітей зі школи – все тому, що вони були разом і збирались бути разом завжди, все життя, яке відведено їм Бозєю.
ІІІ
Дмитро потрохи прийшов до тями. Точніше, його до тями привели чиїсь міцні руки, що підняли його на ноги, та стурбований, але сильний, чоловічий голос.
"Чи зі мною все гаразд? Ти питаєш, чи зі мною все гаразд? А як ти думаєш?”
Дмитро розревівся. Він не хотів вірити у те, що сталося; він бачив закривавлене тіло коханої, але не хотів вірити, що зараз він бачить її востаннє. Він хотів бути на її місці. Ох, як він хотів, аби це він – Дмитро – лежав на сковзкому зимовому асфальті з розтрощеним черепом. Але, попри своє небажання вірити, він все прекрасно розумів – його Катрусі більше нема, його Катруся пішла від нього назавжди… І як тепер йому бути?..
IV
Ані батьки Катерини, ані батьки Дмитра не сприймали стосунки їх дітей. Але кожен по-своєму. Якщо Дмитро кожен день чув від свого батька: "Ех, синку, скільки ще тих Катрусь в тебе буде!..”, то від дядька Андрія, батька Катерини, Дмитро нічого, окрім: "Ще раз побачу з Катрею – налуплю так, що аж очі повилазять!..”, не чув.
Але таке ставлення їхніх батьків не спиняли закоханих школярів, і кожен вечір Дмитро, після кількагодинних прогулянок, знову й знову проводжав свою Катрусю додому, де вже під під’їздом на лавці сидів та палив її насуплений батько. Звичайно, дядько Андрій жодного разу так й не виконав своєї обіцянки набити Дмитра, але з дня у день не втомлювався її повторювати, подекуди перекидаючи міцним слівцем…
V
На похороні Дмитро стояв поодаль. Він боявся, аби Катрусині батьки не побачили його, бо відчував на собі провину, що не вберіг її. Тому він здалеку, з-за дерева спостерігав за церемонією поховання, ковтаючи гіркі сльози розпуки.
Катрусина матір, тримаючись за руку дядька Андрія, безгучно схлипувала, легко трясучи своїми плечима. Дмитро не бачив здалека її обличчя, але напевно знав, що воно залите рясними слізьми. Дмитро навіть не сумнівався в тому.
Коли остання грудка землі наклалась на Катрусину могилу і родичі та друзі розійшлися по автівках та автобусах, Дмитро вийшов з-за дерева й попрямував до неї. Він подивився на нагробну плиту. На світлині Катруся посміхається своєю сонячною усмішкою й дивиться просто на нього. "Бог рано забирає кращих… Ми віримо, що тобі буде добре з Ним… Кохаємо навіки. Мама, тато”.
"І Дмитро…” – сказав у думках юнак…
Він впав на коліна перед Катрусиною могилою і довго беззвучно плакав, рясно орошаючи пухкі грудки землі слізьми. Він не міг зронити жодного слова, у горлі йому пересохло. Тому він мовчки стояв перед нею на колінах і плакав…
Невідомо, скільки часу минуло, поки Дмитро зміг взяти себе в руки. Сльози обсохли вже на його обличчі, очі сильно пекли й вже не могли зронити ані сльозинки…
Дмитро встав з колін, востаннє подивився на світлину Катерини і промовив: "Кохана, прощавай!.. Я завжди кохатиму тільки тебе!.. І тільки тобі я даруватиму квіти!..” Сказавши це, Дмитро пішов. Вийшовши з цвинтаря, він брів холодними, напівпустими вуличками – незрозуміло для самого себе, куди. Він ні про що не думав, він нічого не хотів – він просто ішов. Ішов, аби хоч чимось зайняти своє тіло, аби хоч чимось зайняти себе.
VI
Кожного разу, коли Катрусині батьки приходили на її могилу, вони знаходили там свіжі тюльпани червоногарячого кольору. Вони дивувались – хто ж це їх приносить. Питались у охоронця на цвинтарі, але той не знав… І вони могли тільки здогадуватись, що це міг робити хлопчик, який був з Катрусею в останню мить її життя… Тільки здогадуватись…
26.07.09
Контекст :
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію