Коли удвох, дрімає поряд вітер…
Лиш тишу степову краде цвіркун.
Тут пише літо нам листи із літер,
Устелених стежками давніх рун.

Коли іду самотньо, наодинці –
Готує вітер шабельки трави.
В старезних стежках бур’яни-ординці
Здіймають луки з пилу-тятиви.

У цій місцині ще жили секвої
Мільйони років, як колись і ми.
Невдовзі все розіслеться габою,
Посохлих трав із присмаком зими.

Коли удвох, дрімає поряд вітер…
Лиш тишу степову краде цвіркун.
Тут пише літо нам листи із літер,
Устелених стежками давніх рун.

Коли іду самотньо, наодинці –
Готує вітер шабельки трави.
В старезних стежках бур’яни-ординці
Здіймають луки з пилу-тятиви.

У цій місцині ще жили секвої
Мільйони років, як колись і ми.
Невдовзі все розіслеться габою,
Посохлих трав із присмаком зими.

Я так мрію торкнутись твоєї руки ненароком.

І впізнати твій погляд серед тисячі інших облич.

Ти немов і далеко. Непомітно зі мною, тут поряд.

Лиш до себе поклич...



Часто сняться мені ті бурштинові заходи сонця -

намистини нанизані наших останніх прощань.

Їх проміння тепло лисеням заховаю в долонці.

А воно у клубочку дрімає, поглянь.

Я так мрію торкнутись твоєї руки ненароком.

І впізнати твій погляд серед тисячі інших облич.

Ти немов і далеко. Непомітно зі мною, тут поряд.

Лиш до себе поклич...



Часто сняться мені ті бурштинові заходи сонця -

намистини нанизані наших останніх прощань.

Їх проміння тепло лисеням заховаю в долонці.

А воно у клубочку дрімає, поглянь.

Сни
Відійдуть, відмоляться, відтопчуть
Білих днів медові вечори.
А мені приходять сни щоночі,
З терпкістю вчорашньої сльози.

Я тобі ,немов своїй дитині
Свого серця скибку віддаю.
Ніч стелю на зоряній перині,
Бачиш небо? Я його люблю!

Сад як дім, а вишні - наче стелі.
Вже трава нам стелить килими.
Сни розфарбувала в акварелі,
Наші спільні... недоспілі сни.

Плеса спогадів

Як чуб трави, парканні чорнобривці.

І треба ж так, посіялись самі.

Краса - убивча сила. Де ж мисливці?

...Полює літо в травах по землі.



І я з дітьми, неначе та блаженна,

Побігаю босоніж по росі...

Цей день липневий сонячно-шалений,

Як врешті-решт усі липневі дні.



А плеса спогадів мої не оміліли:

Над Тясмином з тарзанок як було

Все круговерть, бо з остраху летіли:

Свистіло в вухах, і в руках гуло.



Тоді земля гойдалася і небо,

Хати і небо, поле й верболіз.

А мама все нас кликала до себе:

"Ти ж, доцю, змерзла! До води не лізь!"



Хотіла б я дитинство розгойдати,

Як човника на березі того.

Час-течія не хоче нас чекати,

Тримай, вітрильнику, ти берега свого.



Я йду стежками теплими з амброзій,

(Колись цвіли тут маки й полини).

Ніхто мене тепер уже не спросить:

"Ти доцю змерзла? В воду більш не йди!"



Бо вже моя матуся бавить внуків.

Бабуся кличе рідних онучат:

"Вода холодна, не вмочайте руки.."

...Купає Тясмин качечку й качат...

5.07.18

Плечей твоїх торкнусь дощем

Краплинами терпкого літа.

Вода між нас розмиє вщент

Усе несказане-прожите.

Нехай забракне слів обом

На все, що ми не розібрались.

Поглянь, як у садку кругом

доспілі зорі назбирались.

Я так мрію торкнутись твоєї руки ненароком.

І впізнати твій погляд серед тисячі інших облич.

Ти немов і далеко, непомітно зі мною, тут поряд.

Лиш до себе поклич...



Часто сняться мені ті бурштинові заходи сонця -

намистини нанизані наших останніх прощань.

Їх проміння тепло лисеням заховаю в долонці.

А воно у клубочку дрімає, поглянь.

Озернися
Я листок календарний
зі спогадів вирву.
І три кроки назад
повільних зроблю.
Не копатиму ями.
Розженуся і ... в прірву
у молочну і теплу,
як у ковдру твою.

Не ламатиму дрів.
Насаджаю фруктових:
Пізніх яблук прозрінь,
груш зелених надій.
Озернися : усе
проростає з любови.
Я — листочок в саду,
ти — пагінчичок мій.

Листопадова криця – жовтолиста печаль,
Хай лиш в снах і у спогадах сниться,
Як колись на землі гартувалася сталь
Й кров лилася, неначе водиця.

Наче вперше живу – припаду до землі,
Ніби вперше ступаю ногами.
А ключем, а ключем пролетять журавлі,
Сім десятків років поміж нами.

Воювати тобі не прийдеться тепер,
Мирне небо… і ти вже на ньому.
Вічний слави вогонь ще не згас і не вмер
І не згасне… Допоки є спомин…

Листопад, 2013 

Сподіваєшся
Перші звуки півоній,
розпущених травнем
У пелюстках-хмарках
забринять їхні ноти.
Дощ обійме тебе,
ніби Він у востаннє.
Озирнешся довкола
і скажеш: « це хто тут?»
20.08.14

Не надихáю я тебе
і не надúхаю.
У серці знову заметіль,
і знову віхола.
В обіймах я твоїх вогнем,
немов обпечена
Невже це сон і знову мить,
а ми – приречені?

Жінка-кава
Ніч... Випиває мене, ніби каву.
Розчиняюсь у ній і вмикаю улюблений джаз.
Ти забувся мене і згубив всі слова про ласкавість.
І сумління твоє -чорна кішка,
Що ходить між нас...

Я погладжу її. І вона замуркоче до мене.
Дай ще шанс. Дай ще мить. Тільки дай.
Ти прогониш мене. А залишиш її коло себе.
Скажеш вслід:" є у мене заварений чай!"

Наймужнішому в світі –
українському солдатові
Притулися до мене ніжно
І дозволь помовчати часові.
Ти поглянь, як довкола сніжно
Й вирушати в дорогу час тобі.
Там на Сході, безжальному Сході
В українській відкритій рані.
Ти згадай ті обійми рідні,
Ти згадай обіцянку коханій,
Що живим повернешся…сину,
Що живим повернешся…брате.
Вся родина в молитві за тебе,
Україна буде чекати!
Притулися до мене ніжно…
Помовчімо, як вміють мовчати.
Ти поглянь, як довкола сніжно,
Наймужніший у світі солдате.
7.12.14

Притулися до мене ніжно
І дозволь помовчати часові.
Ти поглянь, як довкола сніжно
Й вирушати в дорогу час тобі.
Там на Сході, безжальному Сході
В українській відкритій рані.
Ти згадай ті обійми рідні,
Ти згадай обіцянку коханій,
Що живим повернешся…сину,
Що живим повернешся…брате.
Вся родина в молитві за тебе,
Україна буде чекати!
Притулися до мене ніжно…
Помовчімо, як вміють мовчати.
Ти поглянь, як довкола сніжно,
Наймужніший у світі солдате.

Я – твоя перша жінка
Беззахисна захисниця.
Та, що тримала спинку,
І знає, що тобі сниться.

Я – твоя перша жінка,
Без користі та облуди.
Як мур, як фортеця, стінка,
З тобою завше повсюди.

Я – твоя перша жінка,
Без підлості та омани.
Обійми твої – нагорода,
Бо я твоя, сину, мама.

Пісня маленького Руськополянця
Моя Руська Поляна, Дубини район.
Тут луги і поля, – наче коло зелене.
Є красивих лісів гір і річок мільйон.
А Дубина – найкраща для мене!

Приспів:
Я - паросточок у краю дібров.
І слово українське добре знаю,
Бо у мені тече козацька кров.
Батьки Богданом гордо називають.

Народився й зростаю в краю чебреців.
Саме тут пахне лісом й грибами.
Якби міг, я б всю землю свою облетів
Й повернувся до тата й до мами.

Надвечірні хати – мов плеяда зірок,
Не знайти краще в світі окраси.
В усій Руській Поляні веселий куток.
Тут на схід світить місто Черкаси.

Це Дубина моя, у теплицях двори,
і зітертих асфальтів веселі дороги
Запах сосен улітку і гул мошкари,
Саме тут мої рідні пороги.
Саме тут мої рідні пороги….

Кіт Василь злизав кисіль.
Він давно котові сниться.
Тож доклав він всіх зусиль,
Щоб дістатись до полиці.
Спершу кігтики точив
Об диван, підлогу, стіни.
Переліз вікно і віник
Й до полиць дійшов у сінник*
Перекинув до біди
Черпаки та сковорідки.
І не знав халепи звідки він тікати і куди.
Сів із ложкою -ось так,
І злизав кисіль ,мастак.

Сину, сину, спи, маленка квітко,
Сину, сину, сходить десь війна.
Сину, сину, підростаєш швидко.
Як боюсь сказати, що вона
Налетіла в нашу, сину, хату,
Заселилась у думках й ві сні.
Найстрашніше – втратити нам тата
В рідній, незалежній стороні.
Тож за спокій твій стоять солдати –
Сходить сонце, сходить кров’ю Схід.
Йдуть чужі синочки воювати,
І за них помолимось як слід…
На твоїх розумних, сину скронях,
Боязко цілунки залишу.
Ти іще маленький, мамин сонях
Я за тебе Господа прошу.
Діти сплять. І рвуться в ніч гармати.
Соняхи лягають у росу.
То зітхнула важко наніч мати,
Стерла сльози і думок грозу.
Й знову грози. Дощ вогнів і … гради.
Гради! Гради! Градом небозвід.
Сучі визволитель-колоради
Сіють сім’я пуль свинцевих лід.
І під гул тривожних гвинтокрилів
В соняхів дрібненьких німота.
І кричать у небо що є сили
У Луганську визрілі жита.
Сину-сину спи, маленка квітко,
Сину сину, соняхи цвітуть…

Сину, сину, спи, маленка квітко,
Сину, сину, сходить десь війна.
Сину, сину, підростаєш швидко.
Як боюсь сказати, що вона
Налетіла в нашу, сину, хату,
Заселилась у думках й ві сні.
Найстрашніше – втратити нам тата
В рідній, незалежній стороні.
Тож за спокій твій стоять солдати –
Сходить сонце, сходить кров’ю Схід.
Йдуть чужі синочки воювати,
І за них помолимось як слід…
На твоїх розумних, сину скронях,
Боязко цілунки залишу.
Ти іще маленький, мамин сонях
Я за тебе Господа прошу.
Діти сплять. І рвуться в ніч гармати.
Соняхи лягають у росу.
То зітхнула важко наніч мати,
Стерла сльози і думок грозу.
Й знову грози. Дощ вогнів і … гради.
Гради! Гради! Градом небозвід.
Сучі визволитель-колоради
Сіють сім’я пуль свинцевих лід.
І під гул тривожних гвинтокрилів
В соняхів дрібненьких німота.
І кричать у небо що є сили
У Луганську визрілі жита.
Сину-сину спи, маленка квітко,
Сину сину, соняхи цвітуть…

Золотава сонця цятка
Зникла в хмарці осяйній.
І біжать кудись курчатка
По травичці-мураві.

Полунично пахне літо.
Квочка зве своїх діток,
А вони жовтавим цвітом
враз засяяли садок.

Дощ гряде, вирують хмарки.
І летять, як жовтий пух,
всі до квочки-господарки
її дітки під лопух.

їх вітрець сполохав сонний -
Джміль волошку розгойдав.
Тільки півник на осонні
Радо пісню заспівав.

Тополинки стан зелений
Вкутавсь в білу заметіль.
І летить у двір до мене
Сніг травневий звідусіль.

У квітучих ходять льолях
Всі дерева у садах.
Тільки з вулиці тополя
В двір до мене загляда.

Я за мить передчую,
коли з'явишся ти.
Як нестимеш для мене
натомлений вечір.
В листопадовій ситець
Загорнеш пожовклі листи,
На прощання обіймеш
Мої обезкрилені плечі.
Зляжуть квіти останні
У перші сніги,
Як полеглі солдати
неминучого бою.
Так і наше кохання,
Мій милий, прости...
Так і наше кохання
з тобою..

Перше сонце холодне
без променів-спиць.
І тюльпанна вуаль
на алеях така пломениста.
Перше соло весни.
перші ноти коротких спідниць.
Тепкість кави й вершків
На вулицях міста...

А зола від димів над столицею - чорний птах,
Дзвонять дзвони церковні і стукають в баки.
Ми ще віримо в те, серед нас є сучасні козаки
Це герої-сини, на Майдані й на небесах.

А зола від димів над столицею - чорний птах.
Вороння, що чекає напасті і смерті.
Нас не знищити, навіт не стерти.
Попіл чорний лишиться чи може чийсь прах.

А зола від димів над столиценю - чорний птах.
Україно моя, у молитві звертаюсь до тебе:
"Встань з колін закривавлених у снігах!
Озирнись до людей і до синього неба!"

Зайчик-вуханчик в садочку стрибав.
Пісню веселу деревам співав.
Він поспішав до своєї хатинки,
Ніс у мішку для зайчаток морквинки.
Жовті-прежовті, смачні, соковиті,
Щоб зайченятка були його ситі.

Допомагати людям — це незмінна частина мого буденного життя. Про це важко писати, адже не гоже, на перший погляд, говорити, яка ти добродушна. Так, напевно, укорінилось з ментальністю. Люди перестали не тільки хвалитися про свої добрі вчинки, а й не здійснювати їх. І це сумно.
Я не можу оминути жебраків, коли в кишені є зайва гривня. Нехай, я не з'їм купленого пиріжка, чи пройдуся по місту без громадського транспорту. Та краще цю копійку покладу нужденній. Коли їду до Черкас, часто на центральних вулицях бачу таких людей. Дістаю зі своїх мілких кишень гривню – і ця людина своїм “дякую” уже благословляє мене добрим словом, чуєш від неї побажання здоров'я. Вірю в цілющу силу доброго слова. Можливо, ця копійчина зігріє цій людині душу, чи шлунок.
Та наступну історію я розповім зовсім не про людей, а про братів наших молодших – домашніх тварин.
Якось довелось мені у спекотний, літній день їхати з села Руської Поляни. На перший погляд, нічого особливого я для себе не передбачувала, окрім формальної ділової зустрічі. Вдягла нову сукню та вперше, ( після народження сина), високі підбори і поцокала ними до зупинки.
Сонце майже у зеніті. Був обід. До зупинки кілометрів зо два треба було ще так процокати, бо не йшли в цей день у мій бік, де я живу, маршрутки. Мені довелось обирати: йти у сусіднє село до найближчого транспортного засобу, чи пройти таку ж саму дистанцію до автобусної у своєму селі. Я обрала останнє.
Гола платформа зупинки без лавочки і дашка, з однією дошкою оголошень була такою ж одинокою, як і незвична картонна коробка, що стояла на ній. Картонні коробки на зупинках зазвичай вказують на смітники. А ця ще й нявчала. “Нічого собі, сміття!” – здивувалась я. - Хто ж це, безсовісний, залишив у таку спеку вмирати на призволяще чотирьох кошенят?” У коробці слабо нявчали троє чорно-білих і одне руде кошенятка. “Господи, вони ж тільки очі відкрили!” Я погладила і вголос їм сказала: ” вмирати вам на сонці не дам”. У мене не було з собою щоб щось їм дати поїсти. А тут якраз під'їхав мій жовтий “Богдан”.
Кричали ці коти до самісіньких Черкас на всю маршутку. А як приїхали — вже, напевно, втомилися кричати і замовкли. Я несла їх через усе місто, по дорозі зателефонувала своїй подрузі за порадою. Моя ділова зустріч мала відбутися ось-ось. А я ще не знаю, куди діти цей безпорадний квартет котів.
Завдання № 1: нагодувати крикунів. Я купила літровий пакет молока, розгризла його своїми зубами і налила в одноразовий стаканчик. По дорозі, йдучи мені на зустріч, зустрілася колега моєї мами. Оцінюючим поглядом, вона сказала мені: “Іра, ти що з села у місто котів везеш??! ” Її слова прозвучали так, ніби у мене від спеки перегріло голову. Я, на мить, про себе подумала теж саме. Схаменулась лиш тоді, коли знову занявчала моя коробка.
Подруга повідомила, що в притулку не беруть телефонної слухавки. І вирішила без попередження приїхати туди. Ділова моя зустріч перенеслась на дві години пізніше. Я подзвонила до книжкового магазину “Буквиця”, коротко пояснила ситуацію завідуючій — і мої дії підтримали. Це додало мені сил і впевненості у своїх діях. Також були не байдужими і пересічні люди: вони заглядали до коробки, давали мені поради, мовляв,” забирай їх всіх собі”, одні радили підкинути під чийсь під'їзд. Але ще раз викинути їх з коробкою я не змогла ні наважитись, ні про таке подумати. Навіть кондукторка маршруту, що вів на Хімселище, не взяла з мене грошей за проїзд. Ця приємна жіночка з білим, мережаним (напрочуд красивим для кондукторів) фартушком сказала, що через 45 хвилин вони повертатимуться в зворотньому напрямку і вона мене безкоштовно знову підвезе.
Притулок виявився собачим. Так, це не лайка. Притулок був тільки для собак. Пані, яка визирнула на мене з-під воріт гавкучого двору, мала такі квадратні очі, що я і без її слів зрозуміла, що мої коти – корм для цих собак. Я йшла дачними двориками з коробкою, поверталась з того собачого раю і думала: “ Чому нема такого притулку й для котів? Чому я несу цю коробку? Чому не вдягла взуття на низькому підборі? Як відіпрати білі плями молока з новенького сарафану? І врешті-решт, чому я така дурепа?” Криваві мозолі заважали моїй ходьбі. (Ці рани на ногах ще довго давали мені знати про себе, майже місяць загоювались).
Хімселище. Зупинка. Я і кошенята. Чекаю маршрутку до Центру. На зупинці до мене підійшла вродлива дівчина. Вона відкрила коробочку, погладила всіх по черзі кошенят і порадила мені віддати їх людям, що продають та роздають котів біля Центрального базару. В її очах я прочитала бажання “всиновити” одне із них ( у собачому притулку тоді ще мені сказали, що це всі чотири котики-хлопчики).
Виявилось, ми з тією доброю дівчиною чекали одну і ту ж маршрутку. Коти знову голосно дали про себе знати. Вони тулились одне до одного, вишукуючи свою маму, нявчали своїми ще беззубими, рожевими ротиками так жалісно, що я розплакалась. В моїй уяві навіялись картини безпритульних діток. Мій син не був безпритульним ні на мить, та я уявила чомусь і його. Я ніколи не залишаю свого Богданчика без догляду та уваги. Навіть до двох років годувала його своїм материнським молоком. На той момент сину було вже 1 рік і 9 місяців і знала, що з ним зараз татко. Свій мобільний телефон гріла у долонях разом з коробкою кошенят. Сльози капали прямо у коробку на котів. Я зателефонувала своєму чоловікові і запитала про сина.
У маршрутці зі мною їхала пара закоханих. Вони стояли якраз наді мною. Худорлявий хлопець тулив до себе пишногруду, русяву дівчину. Вона затримала свій погляд на моїй коробці з кошенятами, перешепнулась зі своїм хлопцем і благальними очима глянула в його очі. Я зрозуміла, що вона просить взяти собі кошеня. Звичайно, це ризик віддавати безпорадне кошеня, що не вміє самостійно їсти. Та я наважилась їм про це сказати:
- Яке вам сподобалось?
- Руденьке. Воно ще й таке пухнасте! - посміхнулась русява.
Її хлопець так не вважав. Він відмовляв її брати оту “чотирилапу мороку”, став казати, що вона ще й сама собі ради не дасть. Якась хвилинна образа виникла у мене до цього парубка: насміхався у громадському транспорті над своєю коханою.
Врешті, дівчина не послухала його нарікань і взяла кошеня. А наступна зупинка була уже моєю – “ Будинок торгівлі”.
За кілька хвилин я домчалась з трійнею чорно-білих кошенят до теплих рук “кошатниць” – так називають самі себе ці милі жінки, що доглядають безпритульних котів.
- Дайте хоч 30 гривень для годування ваших кошенят — озвучила одна із них.
- Можу тільки 15... – показала я свій гаманець, - мені ще на дорогу до дому треба.
- Таким кошенятам треба не молоко, а вершки, — порадила мені похилого віку “кошатниця”.
Ця пані одразу стала годувати зі спеціально оснащеного шприца моїх котів. Потім, вона поклала їх до спільної клітки з такими, як вони, безхатьками і промовила: “Ви сьогодні третя людина, що приносить нам кошенят. Треба їм підшукати хороших господарів..”
Я тепло попрощалась з благодійницею моїх підопічних і почвалала у своїй заплямованій сукні на довгожданну ділову зустріч. Ноги мої “гуділи” від тривалої ходьби, на сукні присохло пастеризоване молоко: “хай краще сукня, ніж душа”, - оправдовувалась я перед собою, бачачи погляди у мій бік.

Тане білий сніг на Батьківщині.
Плаче березень? Ні. Плаче мати.
Прикордонник її син солдатом
У землі Сибіру, в домовині.
Перший «плі» – в атаку гордо й сміло
Захищати острівні кордони.
І не через славу чи погони,
В сніг навік покласти душу й тіло.
На Даманську, в шістьдесят девятів,
В перші дні весни на Україні,
ЇЇ Вовку катували кляті,
Різали зірки йому на спині.
За радянську владу, і за віру
Що не був козак наш бусурменом.
Молодий спортсмен у вісімнадцять
Залишився юним та зеленим.
Лиш затвором автомата клацнув.
В другій групі він за командира,
Його відділ – друзів одиннадцять,
Не стерпіли хлопці бузувірів,
Нападу китайських провокацій.
А Микита, батько, у шпиталі
Розшукав понівечене тіло
Свого сина, що в Іманські далі
Йшов служити за свою країну…
Що за мука батьку не діждатись,
Що за горе мамі – пережити
Свого сина, що помер так рано,
У снігах китайцями убитий.
Лиш світлина сина у конверті:
Вовка-прикордонник і вівчарка.
І суха статистика про смерті,
І горілки з хлібом повна чарка.
Врешті, острів з назвою «Даманський»
У дев’яності перейшов Китаю.
І за що три сотні безневинних
Згинуло солдат? Сам Бог не знає.
Молодий спортсмен у вісімнадцять.
В другій групі – він за командира.
Його відділ – друзів одиннадцять.
Зберігали честь свого мундира.

Мама – професія універсальна,
Скрізь вона треба: на кухні, і в спальні.
Їсти готує, співає і шиє.
Ось – уже посуд складає і миє.
Хто захворіє, не дай Боже в домі –
В мами аптечка із ліками тонна.

Мама спортсменка. Біжить з перешкодами:
Іграшки, книги, вазони з комодами.
Мама військова – завжди дисципліна,
(винятком стане маленька дитина).
А на городі, де все зеленіє,
Наш агроном садить все, що уміє:
Перець, капусту і баклажани,
У квітнику пахнуть айстри й тюльпани.


Мама психолог, кондитер і гід,
Наш рятівник там, де полум’я й лід.
Двадцять чотири години й сім днів -
Жоден татусь як вона не зумів.

Праця матусі така колосальна,
Мама – професія універсальна.

Шелестять на стінах тіні вечора,
Сад крадеться листям до вікна.
У моїй кімнаті, стилю печворка,
Наді мною схилена вона.

-Знову жар? Її температурить? –
Чую мамин голос в напівсні.
Батько лиш суворо брови хмурить:
-Як це так - хворіти навесні?

- Мамо, я не хвора - а закохана, -
Вирвалось зітхання із грудей.
Враз над ліжком мати, мов сполохана:
-Що ти, доню, не ганьби людей!

Рано дітям ще когось кохати.
Лиш любити брата і батьків.
Що ти про кохання можеш знати?
Хто тобі дурниць таких наплів?

- Він, - сказала тихо й громом вразила,-
Мій найкращий…- й зблідла, мов свіча.
- Ти, ледащо, нас батьків образила,
Дурнувате і смішне дівча!

Батько розізлився не на жарти:
І кричав, й погрожував усім.
Що оця дівуля кари варта,
Не дає спокійно жити їм.

А дівча оте за мить схопилося –
Простирадла-крила до землі.
Мати тільки вслід перехрестилася,
Її донька пташка у вікні.

Пір’я быле спиле по кімнаті,
Б’є крильми, бажає до небес.
Плаче мати, ой,як плаче мати.
Бо в дворі завив погано пес.



-Прилечу, - щебече біла пташка,-
-Травень цей навіки полонив.
В яблунях, черешнях і ромашках,
У роздоллі лук зелених й нив.

Він найкращий, він усім найкращий.
Простір білим крилам, щоб без меж.
Не була ніколи я ледащо,
Не згубила чистоти я теж.

Простір, крила, волю подаруйте.
Не губіть таланти у дітей.
Бо такі пташини ще бувають
І літають серед нас, людей.

Коли люди всміхнуться першому снігові
І дерева обіймуть їх сніжними лапами,
Ми зупинимо час, ми не станимо квапити -
Заховаємо сум у зимовому лігві.
Мандариновим соком і свіжою хвоєю
Ми печалі розрадимо, усі смутки загоїмо!

2012

На дротик серце -
На дотик пульсу,
Весни чекання -
Дерев конвульсій -
Метаморфози...
Метеорити...
І теплі ночі,
І ми - як діти.

Хто казав, що флоксія не плаче?
Її цвіт нам губи солодить.
Квітка – не людина, все пробаче:
Як зламаєш гілку – не кричить,
Тільки соком зелені заплаче,
Тільки листя струсить молоде.
Мов сльоза її жовтогаряча -
Літня злива небом загуде.

Котки сплять, натомились їх лапки,
Сплять ведмеді, зайчата і жабки,
Пірамідки стоять веселкові,
Спи, розумничку, в щасті здоровий.
Сходить сонце рожеве щоранку,
Підростай же пошвидше, Богданку,
Дужим, добрим, як дуб у гайочку,
Кучерявий, єдиний синочку.

***
Тікають дні в тумани теплих снів,
Біжать роки, галопом,наче коні.
А ми, подібні до богів, траву пасемо
В юності осонні.

Це літо наше в осінь перейшло.
А чи вже нашу? То не нам це знати…
Кульбабки жовті стали мандрувати.
Закочували в полі за селом.

Гарбуз одягне сонячний мундир.
А ми вдягнемось дивно не по моді.
Застелемо картоплі повен двір –
Це літо проводжаєм на городі.

Кораблик по морю пливе в далечінь,
Він бачив морів й океанів глибінь.
Проплив і в холодній, і в теплій воді,
І чайкам у небі з труби він гудів -
Він сотні красивих побачив земель.
Та нам розповів мандрівний корабель:
“ Ріднішого берега нам не знайти,
Де вчився уперше по хвилях пливти!”

І нехай ці рядки не зроманчені.
Вся романтика -- у суєті.
Гріє щоку мою Богданчина,
Гріють душу мені --
святі!

****
В цього зайчика вушка сині,
Й не такий як у інших хвіст,
Він у людних зупинках машини,
Виміряв пасажирів зріст.
Та і виріс – на автостанції.
Вмів читати думки водіїв!
Ні білетів не треба й квитанції,
Він літав над кермом і не їв.
Запилюжений, носик в кіптяві,
Лапки сірі від суєти.
Де ти зайчику зараз? Приречений.
Щоб не бавитись, а втекти
В пекло міста великого пащу,
Наче вовка, що із казок…
На полиці в дитячій не краще
Серед плюшевих і ляльок?
Хто тебе покарав на пропащу
Теліпатись в автобуса склі?..
За маршрутом – у нову пащу…
Синя цятка на жовтому тлі.
Посміхається на дорогу,
На асфальтову кривизну:
«Я мандрую брудним. Що із того?
Може душі чистіші везу…»

Ведмежаті паротяг подарує тато.
Із мотузкою синок, як водій завзятий:
То протягне по траві, у садку – по квітах,
По обідньому столі, де не можна дітям.

Ну а нині, ну а нині… їде паротяг по спині
У старезного ведмедя, що приліг поспати!
«Паротягу скрізь дорога!» - каже ведмежа те.

Попричіплені вагони різнокольорові,
Навіть фари в паротяга жовті і здорові!
Світять-світять мамі й татку цілі дні і ночі.
Ведмежа із паротягом бігає, де схоче.

Може, бігало ще б довго наше ведмежатко,
Та відпало в паротяга праве коліщатко.
І вагончик відчепився, у травичці загубився.
Певно тільки ведмежатко бавитися не втомилось.

На подвір’ї плакала квочка:
« Загубила свого я синочка!
З чорним чубчиком півник мій був,
Я квоктала йому – він не чув.
Загубився в травичці малий,
Хоч би котик не стрівся рудий!

А тим часом чорненьке курчатко,
Дременуло до ставу, на кладку.
«Про купання від качечок чув»,
Бульк у воду – і ледь не втонув.
Врятувала його спритна жабка,
Що сушила на березі лапки.

Жабка Мотя та й стала казати:
– Треба плавати вміти навчатись.
А до річечки сам – не ходи,
Бо накличеш на себе біди!
У ставочку ж холодна водиця,
Тато й мама стануть журиться.

Йшла назустріч курчатку Піпінка –
Мишка спритна, сіресенька спинка:
– Я тікала сьогодні з горища,
Від страшного, рудого котища.
Будь уважний в дорозі, мій друже,
Кіт Василь дуже спритний і дужий.
Пі-пі-пізно, час в ліжечку спати,
Й стали мишка собі позіхати.
І додому верталось курчатко,
По дорозі забігло на грядку.
« Щось довгенько нічого не їв,
Ох, сьогодні я так зголоднів!
Кріп зелений – смачненька травиця,
Треба ним мені підживиться.

Грядку ту песик Лапчик стеріг:
Гав-гав-гав! – Він швиденько прибіг.
–До городу тебе не пущу,
Кр-ріп росте для смачного борщу!
Р-р-р, нам бабуся зготує його.
А курчаткам – клювати зер-рно!

Маму стріло курчатко маленьке:
– Не хвилюйся, моя рідна ненько!
Чорний чубчик котів – не боїться,
Добре знає з ким треба водиться.
Я ходив у садок, по комашок,
І нарвав тобі, мамо, ромашок!

Пригорнула крильми мама-квочка
І сказала своєму синочку:
–Як ідеш кудись, любий мій синку,
На хвилинку, на мить, чи годинку –
Треба дозволу в старших спитати,
Небезпечно самому гуляти.
Чорний чубчик всміхнувся завзято:
"Буду слухатись мами і тата!"

Йшло зайчатко по стежинці,
Пиріжки несло в торбинці.
І Богданчику, й Дарусі,
І Наталці, і Настусі.
Олексійку і Оленці,
Ще й цукерочок по жменьці.
Роздало зайча гостинці:
І Назарчику, й Маринці,
І Богданчику й Дарусі,
Ярославчику й Марусі,
І Сергійку та Оленці,
Ще й цукерочок по жменьці.

Киця спить - помила лапки,
Сплять в ставку зелені жабки,
Спить ведмедик у берлозі...
Місяць спати лиш не в змозі.
Світить він в твою хатинку -
Засинай скоріше, синку.

Мама зварить борщ духмяний
Для маленького Богдана.
Покладе туди буряк,
Щоб зростав синок-козак.
Картоплинку і капусту,
Ще й приправить густо-густо
Запашненької сметани,
Щоб зростав Богдан слухняним.

Ходить світом Засинайчик,
Спить в капустоньці наш зайчик,
У дупло сховалась білка,
В житнім полі — перепілка,
Ховрашки дрімають в нірці.
Місяць шепче своїй зірці:
“Спи, ясніша, у хмаринці,
Засвіти вікно дитинці -
Ходить світом Засинайчик,
На подушечки окрайчик
Діткам сни кладе казкові,
Щоб зростали у любові”.

Гостинці — кожній дитинці
Йшло зайчатко по стежинці,
Пиріжки несло в торбинці.
І Богданчику, й Дарусі,
І Наталці, і Настусі.
Олексійку і Оленці,
Ще й цукерочок по жменьці.
Роздало зайча гостинці:
І Назарчику, й Маринці,
І Богданчику й Дарусі,
Ярославчику й Марусі,
І Сергійку та Оленці,
Ще й цукерочок по жменьці.

Капа дощик за вікном -
Їжачок сумує.
В хатці він своїй сидить,
Сонечко малює.
Ось промінчик золотить,
Сяє на папері.
Щоб кімнату освітить,
Свій малюнок їжак
Приліпив на двері.

Кораблик по морю пливе в далечінь,
Він бачив морів й океанів глибінь.
Проплив і в холодній, і в теплій воді,
І чайкам у небі з труби він гудів -
Він сотні красивих побачив земель.
Та нам розповів мандрівний корабель:
“ Ріднішого берега нам не знайти,
Де вчився уперше по хвилях пливти!”

Наш крилатий літачок
Не сидить на місці:
Політає над селом,
Побуває в місті.
Покружляє над полями,
Над будинками й садами.
І до нас він прилетить,
У нашім домі буде жить.
Ми збудуємо ангар,
Щоб літак летів до хмар,
Щоб його великі крила
Сонце в небі підкорили!

Наш крилатий літачок
Не сидить на місці:
Політає над селом,
Побуває в місті.
Покружляє над полями,
Над будинками й садами.
І до нас він прилетить,
У нашім домі буде жить.
Ми збудуємо ангар,
Щоб літак летів до хмар,
Щоб його великі крила
Сонце в небі підкорили!

Ліда в ластовинні є майстриня нині,
В глині її пальчики, навіть сукня синя.
Ліда ліпить ластівку, що живе в долині,
Ведмежат і зайчика, бджілку на ожині.
Ось рудіє квіточка — виросла ж у глині!
Всіх потішить дівчинка — носик в ластовині.

Не збагнути твого тепла
І волосся густу пшеницю.
Сосни туляться до чола,
Пахнуть руки твої живицею.

“Де ви є? Де ми є? Де наш світ?”
Запитають ліси нас у березні.
Я ж надламана гілка вересу,
У долонях твоїх мій цвіт.

Небо сосен у пеленах
Носить тиша у нас закохана.
Я твого життя гостя непрохана,
Гілка вересу у руках.

2012

Зацвів учора білий гладіолус -
Гречаний вечір медоносить літо!
А джміль-музика знов несамовито,
У пишній квітці муштрував свій голос.

Який незвичний видався на славу
цей гладіолус-шабелька яскравий
А наш музика знову за роботу
Квіткам своїм виводить нову ноту.

2012

Йшло зайчатко по стежинці
В клумачку несло гостинці.
І Богданчику, й Дарусі,
Олексійку і Настусі.
Ярославчику й Оленці
Ще й цукерочок по жменьці.
Роздало зайча гостинці
І Назарчику й Маринці,
І Богданчику й Дарусі,
І Максимку , і Катрусі,
Ярославчику й Оленці,
Ще й цукерочок по жменьці.

Свій новий кептарик -
Одягнув комарик,
а веселі мухи —
Білі капелюхи.
А пузатий дядько Джміль -
Одягнув зелений бриль.
Мурашина — у хустину,
Ще й вдягла чоботи сині.
Всі зібрались на парад,
Бо зацвів учора сад.

На лавах старих, на каштановій вулиці
Йдуть у вирій газети прожитих життів.
Тут старенький дідусь до кота свого тулиться,
Сірохвостий його ж - зрозуміти зумів!

Обнялись, щоб зігрітись. А в листі опалому,
Наче з риби луски, ніби з печі коржів,
Із життя дідуся - кінофільму посталому,
Як любилось-жилось, як зігріти умів.

І здавалося б все. І здавалося б все повернути.
І спалити із листям всі печалі його і жалі.
Тільки час невблаганний -
платівку життя його крутить.
Та ніхто не прослухає більше ніколи її.
По алеї Шевченка, по каштановій вулиці.
Йшов старенький двірник, ніс мітлу і кота.
У очах його сивих вечір осінній щулився,
Й листопадом услід опадали за ними літа.

В яблуневій колисці розколишемо спомин дитинства,
Щоб у мамин садок прилітали з пісень голуби.
Воркували б вони і просили, щоб у снах залишився
Казки ніжної дзвін і світанок весни голубий.

Срібні тясминські хвилі віллються в Дніпрові,
Як слова в моїй пісні про мамину ласку й любов,
Бо хто знає й шанує батьківські закони любові,
Той до рідної хати вертатиме знову і знов.

Я проситиму в Бога, за всіх, стаючи на коліна,
Щоб дав миру й добра на многая літа всім нам.
Щоб моя Україна, козацької слави колиска,
Зберегла у віках наших предків духовності храм.

Крізь сито неба пролилось зерно,
Розвіялось, розсипалось, розбилось
Дзвеніло по дахах, в садах гуло, -
І все від того в серці зеленіло.

І в опіках весняного дощу,
Вода підступно стала до порога
Реанімуй мій дім, тебе прошу,
Благаю небо, мов жреці Сварога.

Я сам на сам у повені, а ти -
Будуєш іншій греблі та мости...

27.03.2012

На колінах гранджових штанів
День для нас весняно зеленів.
Ти у нім кохав мене,як вмів,
На колінах гранджових штанів.

На колінах гранджових штанів
Ти в кохання вірив і палив
і стогнав від щастя, і ревів
На колінах грандових штанів.

Ти від мене не ішов, а брів,
Прислухався шелесту дубів.
Так і зник від мене, як зумів
На колінах гранджових штанів.

До нас усе написано давно
І ця любов проста і непророча.
Як чорно-біле на стіні кіно,
Як світлотіней тиха потороча.
Прощальний погляд
І пустий вагон...
Яка знайома нам оця картина!
Твої слова – трояндовий полон,
І посмішка, і посмішка дитинна...
А час принишклий ляже на плечі –
Він нашу ніч сьогодні не засвата,
Тож ненароком викину ключі,
Від дому, де закінчилося свято.

2009

Ховалось небо в хризантем цвітінні
І першим інеєм пеклися трави.
А у саду моїм зникали тіні
І ніччю ранок вересневий правив.

Ходило попід вікнами безсоння,
Чіплялося сорочкою за вишні.
Спинило сонце золоті віконня
На день новий, написаний Всевишнім.

2004

Тихо плачуть асфальти,
Оповиті дощами...
Поглинають поля збайдужілі шосе.
Он, до неба свічки, що коріннями з нами,
Листям молять за степ
І за всохлі річки.


2007

Ми
Час пісків
І пірамід кути
Ми –кварцеве дитя,
Закутане у простір,
Що не тримає на прийдешніх злості,
Непроханих та наших днів,
Даруючи нове життя
З конвеєра
віків.
Ми
час пісків…

Уся зима у нас
на підвіконні:
Зірки маленькі
в молоці –
Розхристані
сніжинки
на щоці,
Я –
клаптик неба у твоїй долоні

2006

Наповнюємо свій вакуум,
Пересипаним часом,
Щоб знову стікати
Мікропустелею
думок
у
скляний
циліндрик
колишньої фортеці з піску –
нашої пустелі неминучості…

2007

Чуєш, літо тікає за спиною? Ні?
- То дитинство, – ти скажеш,
Спогадів листя опале.
Наші тіні закохані на стіні
Гріють дім, краще опалення...
2011

Ожинове літо наших зірок
впало мені до ніг.
І, навіть, мій кіт,
що у зливу змок,
На грудях твоїх приліг.
Він на сьогодні -
мов кардіолог,
Наші серця відчува:
Треться об тебе, ходить по колу,
Щоб ти не пішов бува...
Не залишав його господиню,
Ожиновим літом прирік.
Тож залише вусань
нас на годину,
Щоб ти був зі мною
навік.
11.03.2012

Бурштинове сонце веснянок твоїх,
Примхливі метелики-вуса.
Мій ніжний хижак лежить на мені
Й до нього я тихо тулюся.

Я — клеопатра, а він мій гепард,
Коли ми готуємо їсти.
Одне лиш чого він у домі не варт -
Зі мною за стіл разом сісти.

Ти, любий, затьмарив собою мій світ,
Проте в мене син та коханий.
Тож спить на канапці засмучений кіт,
А не на моєму дивані.

Сів метелик на жирафу,
А жирафа – боягуз.
Заховався він у шафу,
Бо подумав – «землетрус».

Рано вранці равлик встав,
Свій будиночок прибрав.
Рівно ралив нивку равлик -
У ріллю посіяв щавлик.

Женихався жук до бабки:
«- Пропоную вуса й лапки.
Одружитися охота –
З вами житиму в болоті».

Закружляла спритна бабка:
« - У болоті з’їсть нас жабка.
Бережімо вуса й лапки,
Краще жити на кульбабках!»

Порося вдягло чоботи
Й подалося до роботи.
І тепер його турботи –
Не бруднитися в болоті.
Тож про взуте порося
Знає ферма вже уся.

2012

Миша миші розказала:
- я в коморі вкрала сало.
Ну а котика зустріла –
З ним я салом поділилась.

Платівка місяця прокрутить ночі джаз-
Старі мотиви музики Сінатри.
Вуста вустами призупинять час,
Де решта все – для нас уже не варте.
Краплини неба – зорі на гіллі.
І ти, і я ….і янголів розмови.
І білий світ ще більше побілів –
Нема сильніше нашої любові.

Сів янгол маленький на ніжне плече,
і тулиться-тулиться до твого серця,
А очі у нього – маленькі озерця,
волосячко світле стрічками тече.

Пухкенький, крилитий, у синіх колготах,
На котрих ведмеді казкові не сплять.
Він пісеньку чув про гуль на воротях,
Отих, що в червоних чоботях сидять.

Той янгол кучері не в'є у хмаринки,
Він спить біля ліжечка, там, де мій син.
І слухає серце моєї дитинки,
І плаче, й радіє водночас із ним.

Янголик співає, навчився ходити,
Він кличе матусю і татка свого.
Одне, що не вміє – це всіх нас любити,
лиш любить й боронить він сина мого.

Медовились вітри...
А осінь падолистно
Закохана у тебе до нестями.
Ти прийдеш в дім без стуку,
Банально й ненавмисно
Розкажеш про погоду цими днями.
Ти скажеш, що синоптик
Вгадав прогноз погоди
І завтра всі ми в ірій вирушаєм
Таможні бабця-осінь
Дає на це нам згоду –
І в зиму нас, триклята, проваждає…
Дрібненький чорнобривчик
Пасеться на морозі,
Вишукує, нещасний, порятунку.
Зігрітись я ж не взмозі,
Зігрітись я ж - не взмозі,
За винятком твого лише цілунку.

Коли боги лягають спати опівночі,
кладуть в утомі поряд тамагавки.
І бачать сни відверті та пророчі,
в них люди добрі,пси не вміють гавкать.
Росте бамбук,копають бараболю.
І ДІТИ... діти бавляться щасливо!
Бо молока без "Oreo"уволю,
і сонце сходить їм щораз як диво.
Та з першим півнем сни минуть тиранів,
боги за пояс приховають зброю.
Так знову день новий мені настане,
добро і зло зійдуться у двобою.
А десь далеко,неба край заграви,
п'ють молоко,ламаюсь тамагавки.

Доживає дитинство
у мені дитинне.
Крона снів розмістилась
в мені одній.
Я ковтаю повітря
напівникотинне,
Розмальоване вулицею
на стіні....
Розтерзали крила
твого Ікара.
Розтрусили пір’я
раби земні.
Стій!
Зажди!
Не тікай!
Незабаром
Смерть настане
І цій війні.

Маленькі ніжки, розмір двадцять два,
Пухкенькі пальці обнімають цицю.
Якби я знала, що синочку сниться,
Його сльозинки випила б до дна.

Біленькі вії грають у танку,
Як два метелики вагаються злітати.
Над синіми озерцями,як в тата,
Щоб вирости у чисту синь-ріку.


12.08.11

У загравах, осінніх загравах,
Де шипшина у бубони б'є,
На високих мажорних октавах
Народила я щастя своє.

У димах листя жовтого глянцю,
Сад стояв у предтиші твоїй.
Я повірю тобі, як посланцю,
Що приніс добру звістку в житті.

Все змінилось: вчорашні турботи,
Всі печалі,і смутки, й жалі.
Стали вмить, як старі анекдоти -
Недоречні і в серці малі.

Перші справи: "Не турбує животик?",
"знову зубчик ниє - росте!"
"хто тут плаче?" - спати наш котик
колисанками тишу пряде...

Лине час...Лине час...Швидко лине!
Ще не раз вечір зоряний снивсь,
Як у мене на грудях, мій сину,
Вперше в світі на мене дививсь.

Твоє тихе, солодке сопіння...
І молитва із маминих уст.
Знаю, діти - це Божі творіння,
Я за них всіх на світі молюсь!

– …відмивають сутінки чортові в глеї чорному скорчені шиї…
– Вже намилені?
– Другому сортові Чорне море, як чорні помиї…
– Йдуть у вирій пташки?
– Ні, їх душі.
– Крила їх позлипались грудками?
– Ну а мо’?…
– Ну а море задушить їх,
Недотравлене нафтою й нами…

Ця розгойдана ніч
гой – да, гой – да
Гой, пішла під горою
гой – да, гой – да
Білий попіл із пліч
Гой – да, гой – да
Розтрусила зима
Гой – да, гой – да
Гой, з тобою удвох
Гой – да, гой – да
Ми гойдалися до-бою
Гой – да, гой – да
Бою наших сердець
Гой – да, гой – да
У розгойдану ніч...

Я – неба ситець, рваний голос чайки,
Що збиту вись підхоплює дощу.
Я – цукор твій. Мене лиш в чай кинь,
В окріп гарячого “прощу”.

Я – нотний стан і стан душі твоєї,
Обірвані шпалери на стіні,
В обкраденій художній галереї,
В портретах, ненаписаних мені.

Я – неба ситець, латаний вітрами,
Під парасоллю вічного “люблю”…

2006

Надзьобані сутінки
Кришилися зорями
І васильком синім
Дихав ладан:
Вмирають тіні,
Та не вмирають душі –
Вірять сосни, що
Стануть небом…

2008

Горять міських будинків ватри...
Старі платівки Ф. Сінатри...
І тиша ділиться прожитим.
Ти можеш на ніч залишити
Свій аромат жасмину й віскі.
Балкони – вулиці-колиски
Старіють, бачачи це місто.
Ти можеш сісти. Хочеш їсти?
Помріємо про місто Лева
Й посадимо разом дерева
В моїм дворі у передмісті.
Я прошепчу разів ще двісті,
Як я люблю тебе, дуреля....
А пам’ятаєш акварелі?
Мої тобі смішні малюнки,
Дніпро і перші поцілунки,
Твоя у ритм красива проза:
У ній щось з Ніцше і Спінози;
І блюз кімнати, кухні сутінь,
А повінь ванни надвечірня?
В тобі щось непохитно-вірне
Живе в ефемних мегагерцах,
В таксі маршрутних і у серці
Твойого міста, і в мені...

У відчинені двері ніч постукає жовта,
На порозі твоїм скине плащик блудниці.
Кине так, як кидають газету пожовклу
На базарі, в якій продають полуниці.
І прозріння на здачу, як побачення пізнє,
В борг до ранку відпустить псів своїх погуляти.
Ви із Нею водночас, ніби й рідні і різні –
Як Петрарка й Лаура, що не вміли кохатись.
І на виворіт плащик – і на виворіт літо,
Пси повернуться ранком і на стомлених лапах
Принесуть тобі день, принесуть тобі світло,
І по плащику гості вчують пристрасть на запах.
Знов у двері твої ніч постукає жовта…

Ностальгія зачинилася у шафі,
Визирає інколи з полиць,
Одягом з дешевих магазинів,
Ароматом вялених суниць.
Дивиться в дверей стару щілину,
Одяга китайський «От кутюр»
Мріє про любов свою єдину,
Ту, якій не роблять манікюр.
Де ще ви знайдете скільки лахів
як в її запиленій душі?
Бідна пані у старенькій шафі,
Ви її від молі просушіть.

Немов пройшли віки
Старенькому паркану,
І сто життів пройшло
У мертвому дворі.
А я в осінній сад,
Мов злодійка, загляну
І віднайду слова
В горіховій корі.
“Я тут була“ –
І будуть в серці жити
Простих три слова,
Пам’яті слова.
“Я тут була“ –
Не хочу хоронити.
Все ще живе,
Допоки я жива.
Облізла фарба –
То було червоне.
Дощем обмита
призьба зі смоли.
А в мене лезом,
Гострим і солоним,
Думки, як рани,
з болем до сльози.
Знайомий двір,
Який же він знайомий!
І плач, і радість розділяє він.
І як колись,
Дверей цей скрип невтомний.
І як колись, –
Криниці тихий дзвін.
Ти пережив війну
Прокляту світом,
У порівняні з тобою –
Все ніщо,
Тобі не знати лиш,
Що цього літа,
Господар твій
З життя цього пішов…
Й немов пройшли віки
Й старенькому паркану,
І сто життів пройшло
У дідовім дворі...

Забруднені рядками папірці
Лежать укупі, мов солдати вбиті.
Той почерк, ті великі горобці,
Слізьми твоїми тихими розмиті.

Не збіг обставин, і не як в кіно:
Дитячі зшитки й лампа серед ночі,
Твої красиві вже в утомі очі
Й червона ручка, списана давно.

І між рядків, читаючи буття,
Ти бачиш долі поколінь прийдешніх.
У їх садах доспіють теж черешні,
Твій урожай – учительське життя.

Серпневий вечір грівся на ослоні,
Мов чолов’яга втомлений присів.
Останній промінь сонця у долоні
Багаттям ночі тихо золотів.

Десь тліли трави, і палали роси,
Я, мріючи, стояла у саду,
Дивилася, як хлопчик голобосий
Квапливо гнав додому череду.

Ховав у Рудці вечір власну втому
І гнав її, як воду під веслом.
А вулиці скликали нас додому –
На мамин борщ і яблуневий сон.

Відійдуть, відмоляться, відтопчуть
Білих днів медові вечори,
А мені приходять сни щоночі,
З терпкістю соснової кори.

Я б тебе, розплетена і гола,
Нахилила б до свого човна,
Колисала б в місяця подолі,
Щоб твій спокій залила вода...

І кохала б, як свою дитину.
Скибку серця вирвала б з душі.
В голови, під пухову перину,
Клала б на ніч навхрестом ножі.

Щоб ти спав народженим в купелі,
В яблуні травневій у саду,
Щоб летіли снами білі лелі,
Щоб не знав ти на віку біду.

Колихають в рукавах зелених
Журавлі відбілені млини –
Ти щоночі прилітай до мене,
У мої зелені,милий, сни...

Жовтим солодом, біло-пінним,
Розважніли вуста в хмелю,
А над Рудкою, жовтими тінями,
Спокій ночі я постелю.

Ходять небом Святий і Нечистий,
Зорі точать об місяця ріг.
Притулися до мене, плечистий,
Обхопи мою косу-батіг.

Відлюби мене в трав косовиці,
Звіробій заплети у косу.
Не заснути тобі, як не спиться
Бджолам диким, що п’ють росу.

Очі, плечі твої… і губи.
Вечір втомлений від вогнів.
Розстібни мені ґудзик на грудях,
Зацілуй, щоб і світ заважнів....

Тиха вечора пізня молитва.
Прибережні дніпрові вогні.
На піску тіл потомлених битва …

У придорожника жили тужаві,
Мамочко рідна, так хочу до тебе….
Сонце стрічати в зеленій заграві,
Руки тягнути, подібні до стебел.
Бо знову я квітка, зірвана квітка,
Я – придорожник біля отчого дому.
Мамо, лебідко, мамо, лебіко –
Так хочеться бачити постать знайому.
Горнеться травень сліпими стежками,
Пахнуть садки повні вишень чужих,
Зірвані трави несуть пеленами –
Коси обрізані смутків моїх.
Жовті лілеї в садку твоїм, мамо -
Жилка сльози на засмаглій щоці.
Чом же мій поїзд відправився рано,
Чом же мій поїзд відправився рано?
Лиш придорожник зігрітий в руці.

Зігріті сонцем кличуть нас двори,
Ой ладо-ладо, на русальські плеса.
І йдуть водою зоряні колеса,
І моляться медунками степи.

З тобою ми перепливли б ріку,
Ти тільки попроси, татарки вижну,
Вогнів Марени білу дивовижу
Розбурхаю в купальському танку.

На босий місяць розітчу траву,
Натопчу ніччю ворожбитні роси,
Нехай світанок півнями голосить
На нові сили і снагу нову.

У молоці навариться зоря,
Ой ладо-ладо, на твоїх долонях,
Бо ж ти - Ярило, мій липневий сонях,
Купала наші разом догорять.

Осіннім дням поклони б’ють дощі,
В міжвіття лізе вітер очманілий.
Прикрийте браму. Тихше… Уночі
Біля порогу холоди засіли…

З фонтану сліз клен п’є гірке вино,
А з купідонами на варті сонні оди,
У безнадії, на прогнилі сходи,
На вхід центральний дивляться давно.

Вся цнота літа – в айстрах і віршах –
Вже відійшла у календар небесний.
Для нас ця осінь більше не воскресне –
В опалім листі спить її душа.

В нічних алеях гріються стежки,
І міст старий, свою зігнувши спину,
Тримає місяць, мов малу дитину,
За зоряного неба пелюшки.

Хто ще в спромозі запалить вогні
Високих ліхтарів в кашкетах?
Маленький принц і вся його планета
Дитинно ними світять у мені.

Живиці тлінної та яблунь пізніх дим –
Озонне небо, розіп’яте в соснах.
В його цілунках нам стає так млосно,
Осінній парк – і ми осінні з ним.

Весняну вісь вигострює земля
І сонце зодяга вуаль весняну.
О, жінко-мати, на твоє ім’я
Птахи небесні хай піють осанну.

П’ємо життя із кров’ю й молоком
І вимовляєм перше слово – “мама”.
Нехай у долі, сплетеній вінком,
Звучать слова “єдина” і “кохана“.

Нехай в цілунку тонуть небеса
І щастя буде в ніжному тумані.
Бо сила чар і вся твоя краса –
У доброті, у щирості, коханні.

І ця весна – дарована тобі –
Ти вмієш вчити, вірити, кохати.
Ти – берегиня і мадонна-мати,
Ти – сотворіння вічне на землі.

2001

Жебракувало літо у міському сквері,

Стареньким дідом спало на траві,

Куди не кидалось, скрізь зачиняли двері:

Ба, не годяться люди їм старі!

Воно чекало, ставши на порозі,

Розплющило очиська голубі…

І лиш двірник, що замітав на розі,

Ганяв від нього сірих голубів.

І діти! Діти тішились з старого:

Кидали у фонтани камінці.

«Що з літ, то й з розуму», - казали,

А у нього – останній промін

сонця у руці…

І вмерло літо тихо й непомітно.

І панахид не правили за ним.

Невже воскресло, і ось так розквітло…

У білий килим попелястих зим?

Сфорсували травень на гамми.
Ті, що з нами не стали дніти.
Ми не схожі на тих, що з нами
Ми - дорослі – нерозгадані діти.

Хтось чекає вечірніх дзвонів,
Тьмяних сутінків памаранчів
І вгинаються спини балконів
На Шевченка бульварне ранчо.

Травень йде до нас на поклони,
Наче гість,нам у двері дзвонить.
Лиш каштани мовчать й балкони,
Бо двірник голубів не гонить.

Гарячий шоколад на тлі твойого тіла,

Звичаї і навгад розгаданий кросвод.

Я чую аромат твого, як тінь, прозріння,

Що ходить між людей, шукаючи мене.



Ти чуєш ночі джаз, а я – дворів шансони,

І ліпить Бог життя, бо доля – пластилін.

І врешті-решт знайду розвіяні перони,

Розгублені ніким на станції «Без змін».

Час, як пес наздогнав, нас у маях.
Вірний пес, що не дав нам померти.
Ми ішли по нескорених плаях,
Щоб дорогу свою не зітерти.
Гір високих зеленно-дзвонно
Ти відчуєш луну пречисто.
І на пальцях ніг зійде сонно,
Та,що долі плете намисто.
Ми пастимемось, як кентаври,
В полі дикім й на водопою.
Ми з тобою і анти, і таври,
І арійці, й полісці з тобою.
Й запульсує жилка полині,
Сік гіркий нам окропить скроні,
Щоб в очах наших, неба сині,
Щастя сльози зійшли солоні.

В полі соняхи спілі –
Солдати на звільнення:
Ми удвох на дощу –
Ще зовсім такі не зрілі,
Хай волосся хоч вилиня
У зими кольору цвілі,
Я для тебе зрощу
Білий сонях нової надії.

Ми зітремо кордони, між якими живуть наші зими,
Намалюємо світ, де дитинство втікає до рік.
Там, на постілі з трав день зачумлений, нескоримо
Траво-синню нас просить лишитися з ним на вік.

Ти обіймеш мене, обпечеш мої губи цілунком,
Заплетеш у волосся дикі квіти, що назбирав,
Забринить ковила під ногами твоїми, як струнка –
Ми народимо музику в жилах зелених трав.

Кіт Мирон заснув у скрині,
Та у тій, що в діда Мині.
Скриню синю - на замок -
Буде котику урок:
щоб мишей ловив у Мині,
А не спав у теплій скрині.


* * *

Плакав наш Муркович кіт:
"смажив рибку на обід,
а вона із сковорідки -
поскакала до сусідки".

*

Сія-сія Клим буряк:
і упоперек, і так
Все господар наш трудився
І до столу не барився.
Борщ зварив із буряка -
Страва Клима козака!

* * *
мила посуд доня Ніла,
ручки витерти схотіла.
Рушничок взяла в долонці,
Той, що висів на віконці.

В кленослові надпитих думок
Ніч іде, як четверта Пречиста.
Нашу віру прибрали в намиста
Й одягли неба білий вінок.
А волхви нам у відрах несуть
Срібні сутінки в жовті світанки,
Щоб в руках у Святої Оранти
Танцювали ми синій танок.




2009

Я без тебе, без тебе
Осипаюся росами,
Обійми і пробач
Річку цю на щоці.
Хтось колише весну
Розгойдану в стосах цих,
У відбілених снах на руці.
На окрайці думки
Сотні раз перерізані:
„це тобі, це тобі, це тобі”, –
Роздаю на пайки
Всі пісні недоспівані,
Недописані вірші свої...
В перевеслах несуть
Ніч оцю недогойдану
Голоси диких півнів
На несточену кров...
Чи відкриють ворота
В білім служники вірні ці,
Чи почують мій голос
Вони, агов...
Із мелісовим чаєм
Завариться спокій мій
І сповільниться час
Наших дивних забав…
Ми зародимось знов
У планетах зарошених,
Ембріонових
Білих дзеркал.

Під ресорами колес
Благословляємо траву і пил
У храм степів в’їдемо неквапно...
І твій рогатий бог Харлей.
Пастиметься на узбіччі
Ромашками і ковилом,
Як пасуться неосідлані коні степів.
Ми сидітимемо на землі
І мовчатимемо,
І наша тиша буде чутна ластівкам,
Що низько літають перед дощем.
Ми і дощ... Дощ і ластівки.
І мастильна крапля на суху траву
З під-твого бога-нецьки,
Як багряна сльоза міста,
Від якого ми так намагались втекти…

Зелена маршрутка – до лісу,
А жовта – до мого дому.
Ми тікаємо від пневмонії асфальтів,
І залишаємо в інсцесі місто насамоті
З сивиною кавових вершків
Та совдепівських привидів-ліхтрів,
Замінюючи їх худими соснами,
Наче замінюємо у стараму холодильнику
Перегорілу лампочку...
Люблю зелену маршрутку...
Хоч вона й не йде у мій бік,
Я сідаю в неї та їду туди до лісу,
Де скелети дерев нагадають мені,
Що живемо ми як паралелі та мериріани,
Вічно претинаючись в часі та просторі
Де живеш ти, де живу – я...
І між якими не їзде зелена маршрутка.

****
Голуби ночують у моєму домі –
Предтеча любові та гріха...
Ти живеш паралельно і перепендикулярно мені.
І я цієї ночі накреслю мапу-план,
Щоб вирити під землею хід
До Твого пунктку Б.
Зі свого пункту А...
Я копатиму глибоко в твій бік,
Аж до самого ранку,
Щоб Твої сусіди
Вчули скрегіт моєї лопати
І застукали по трубах опалення.
«Це щурі», - подумали б вони, -«скоро зима»...
Наостанок, я прогризу електропровідники твого дому
І одного із таких ранків
Ти не зможеш увімкнути свого комп’ютера
І написати мені оте кляте «прощай».
Мій постскриптум так і залишиться
На твоєму робочому столі
Із п’яти літер: “Кохаю”…

* * *
Клавіші білі,
Клавіші чорні –
Цей перехід вулиці
Колись оживе
І забринить
Хітовою музикою –
Бітлз…

2007

Умилось небо зорями осінніми,
І чути десь, як падають горіхи.
Мальовані, мов фарбами олійними,
Сади злотаві вітру для утіхи.

І вже цвіркун своє останнє соло
Виводить тихо між посохлим зіллям.
А в полі соняхи, мов обнялися в коло,
Справляють сонцю золоте весілля.

2004

Перемріяно, переспівано,
Між степів світанкових скошено –
Нам кохатись з тобою прощено…
Зацілуй мене.

Одурманено, збезголовлено,
Зоресвітом твоїм залюблено,
В ластовинні усмішок радості
Віднайди мене.

2006