Присвячую своєму двоюрідному
дідові, Володимиру Микитовичу Рабовичу, що загинув 02.03.1969 року.

Тане білий сніг на Батьківщині.
Плаче березень? Ні. Плаче мати.
Прикордонник її син солдатом
У землі Сибіру, в домовині.
Перший «плі» – в атаку гордо й сміло
Захищати острівні кордони.
І не через славу чи погони,
В сніг навік покласти душу й тіло.
На Даманську, в шістьдесят девятів,
В перші дні весни на Україні,
ЇЇ Вовку катували кляті,
Різали зірки йому на спині.
За радянську владу, і за віру
Що не був козак наш бусурменом.
Молодий спортсмен у вісімнадцять
Залишився юним та зеленим.
Лиш затвором автомата клацнув.
В другій групі він за командира,
Його відділ – друзів одиннадцять,
Не стерпіли хлопці бузувірів,
Нападу китайських провокацій.
А Микита, батько, у шпиталі
Розшукав понівечене тіло
Свого сина, що в Іманські далі
Йшов служити за свою країну…
Що за мука батьку не діждатись,
Що за горе мамі – пережити
Свого сина, що помер так рано,
У снігах китайцями убитий.
Лиш світлина сина у конверті:
Вовка-прикордонник і вівчарка.
І суха статистика про смерті,
І горілки з хлібом повна чарка.
Врешті, острів з назвою «Даманський»
У дев’яності перейшов Китаю.
І за що три сотні безневинних
Згинуло солдат? Сам Бог не знає.
Молодий спортсмен у вісімнадцять.
В другій групі – він за командира.
Його відділ – друзів одиннадцять.
Зберігали честь свого мундира.

Острів Даманський, Червонознаменний Тихоокеанський прикордонний округ – ось координати того місця, де починається відлік трагічних днів та годин дідового брата. Він, Рабович Володимир Микитович, 1948 року народження, сержант, українець, призваний Алтайським районним військовим комісеріатом Хакаської автономної області захищати кордони своєї країни. Як розповідала моя бабуся Уля, що хлопцеві залишалось до звільнення всього кілька тижнів, як розпочались бойові дії на острові Даманськ. Із 2-го по 15-те березня 1969 року тривали сутички радянських солдат та знахабнілих китайців. 1 березня Володимир написав лист рідним, а 2-го березня солдата розтріляли....