(Моя невигадана історія)

Допомагати людям — це незмінна частина мого буденного життя. Про це важко писати, адже не гоже, на перший погляд, говорити, яка ти добродушна. Так, напевно, укорінилось з ментальністю. Люди перестали не тільки хвалитися про свої добрі вчинки, а й не здійснювати їх. І це сумно.
Я не можу оминути жебраків, коли в кишені є зайва гривня. Нехай, я не з'їм купленого пиріжка, чи пройдуся по місту без громадського транспорту. Та краще цю копійку покладу нужденній. Коли їду до Черкас, часто на центральних вулицях бачу таких людей. Дістаю зі своїх мілких кишень гривню – і ця людина своїм “дякую” уже благословляє мене добрим словом, чуєш від неї побажання здоров'я. Вірю в цілющу силу доброго слова. Можливо, ця копійчина зігріє цій людині душу, чи шлунок.
Та наступну історію я розповім зовсім не про людей, а про братів наших молодших – домашніх тварин.
Якось довелось мені у спекотний, літній день їхати з села Руської Поляни. На перший погляд, нічого особливого я для себе не передбачувала, окрім формальної ділової зустрічі. Вдягла нову сукню та вперше, ( після народження сина), високі підбори і поцокала ними до зупинки.
Сонце майже у зеніті. Був обід. До зупинки кілометрів зо два треба було ще так процокати, бо не йшли в цей день у мій бік, де я живу, маршрутки. Мені довелось обирати: йти у сусіднє село до найближчого транспортного засобу, чи пройти таку ж саму дистанцію до автобусної у своєму селі. Я обрала останнє.
Гола платформа зупинки без лавочки і дашка, з однією дошкою оголошень була такою ж одинокою, як і незвична картонна коробка, що стояла на ній. Картонні коробки на зупинках зазвичай вказують на смітники. А ця ще й нявчала. “Нічого собі, сміття!” – здивувалась я. - Хто ж це, безсовісний, залишив у таку спеку вмирати на призволяще чотирьох кошенят?” У коробці слабо нявчали троє чорно-білих і одне руде кошенятка. “Господи, вони ж тільки очі відкрили!” Я погладила і вголос їм сказала: ” вмирати вам на сонці не дам”. У мене не було з собою щоб щось їм дати поїсти. А тут якраз під'їхав мій жовтий “Богдан”.
Кричали ці коти до самісіньких Черкас на всю маршутку. А як приїхали — вже, напевно, втомилися кричати і замовкли. Я несла їх через усе місто, по дорозі зателефонувала своїй подрузі за порадою. Моя ділова зустріч мала відбутися ось-ось. А я ще не знаю, куди діти цей безпорадний квартет котів.
Завдання № 1: нагодувати крикунів. Я купила літровий пакет молока, розгризла його своїми зубами і налила в одноразовий стаканчик. По дорозі, йдучи мені на зустріч, зустрілася колега моєї мами. Оцінюючим поглядом, вона сказала мені: “Іра, ти що з села у місто котів везеш??! ” Її слова прозвучали так, ніби у мене від спеки перегріло голову. Я, на мить, про себе подумала теж саме. Схаменулась лиш тоді, коли знову занявчала моя коробка.
Подруга повідомила, що в притулку не беруть телефонної слухавки. І вирішила без попередження приїхати туди. Ділова моя зустріч перенеслась на дві години пізніше. Я подзвонила до книжкового магазину “Буквиця”, коротко пояснила ситуацію завідуючій — і мої дії підтримали. Це додало мені сил і впевненості у своїх діях. Також були не байдужими і пересічні люди: вони заглядали до коробки, давали мені поради, мовляв,” забирай їх всіх собі”, одні радили підкинути під чийсь під'їзд. Але ще раз викинути їх з коробкою я не змогла ні наважитись, ні про таке подумати. Навіть кондукторка маршруту, що вів на Хімселище, не взяла з мене грошей за проїзд. Ця приємна жіночка з білим, мережаним (напрочуд красивим для кондукторів) фартушком сказала, що через 45 хвилин вони повертатимуться в зворотньому напрямку і вона мене безкоштовно знову підвезе.
Притулок виявився собачим. Так, це не лайка. Притулок був тільки для собак. Пані, яка визирнула на мене з-під воріт гавкучого двору, мала такі квадратні очі, що я і без її слів зрозуміла, що мої коти – корм для цих собак. Я йшла дачними двориками з коробкою, поверталась з того собачого раю і думала: “ Чому нема такого притулку й для котів? Чому я несу цю коробку? Чому не вдягла взуття на низькому підборі? Як відіпрати білі плями молока з новенького сарафану? І врешті-решт, чому я така дурепа?” Криваві мозолі заважали моїй ходьбі. (Ці рани на ногах ще довго давали мені знати про себе, майже місяць загоювались).
Хімселище. Зупинка. Я і кошенята. Чекаю маршрутку до Центру. На зупинці до мене підійшла вродлива дівчина. Вона відкрила коробочку, погладила всіх по черзі кошенят і порадила мені віддати їх людям, що продають та роздають котів біля Центрального базару. В її очах я прочитала бажання “всиновити” одне із них ( у собачому притулку тоді ще мені сказали, що це всі чотири котики-хлопчики).
Виявилось, ми з тією доброю дівчиною чекали одну і ту ж маршрутку. Коти знову голосно дали про себе знати. Вони тулились одне до одного, вишукуючи свою маму, нявчали своїми ще беззубими, рожевими ротиками так жалісно, що я розплакалась. В моїй уяві навіялись картини безпритульних діток. Мій син не був безпритульним ні на мить, та я уявила чомусь і його. Я ніколи не залишаю свого Богданчика без догляду та уваги. Навіть до двох років годувала його своїм материнським молоком. На той момент сину було вже 1 рік і 9 місяців і знала, що з ним зараз татко. Свій мобільний телефон гріла у долонях разом з коробкою кошенят. Сльози капали прямо у коробку на котів. Я зателефонувала своєму чоловікові і запитала про сина.
У маршрутці зі мною їхала пара закоханих. Вони стояли якраз наді мною. Худорлявий хлопець тулив до себе пишногруду, русяву дівчину. Вона затримала свій погляд на моїй коробці з кошенятами, перешепнулась зі своїм хлопцем і благальними очима глянула в його очі. Я зрозуміла, що вона просить взяти собі кошеня. Звичайно, це ризик віддавати безпорадне кошеня, що не вміє самостійно їсти. Та я наважилась їм про це сказати:
- Яке вам сподобалось?
- Руденьке. Воно ще й таке пухнасте! - посміхнулась русява.
Її хлопець так не вважав. Він відмовляв її брати оту “чотирилапу мороку”, став казати, що вона ще й сама собі ради не дасть. Якась хвилинна образа виникла у мене до цього парубка: насміхався у громадському транспорті над своєю коханою.
Врешті, дівчина не послухала його нарікань і взяла кошеня. А наступна зупинка була уже моєю – “ Будинок торгівлі”.
За кілька хвилин я домчалась з трійнею чорно-білих кошенят до теплих рук “кошатниць” – так називають самі себе ці милі жінки, що доглядають безпритульних котів.
- Дайте хоч 30 гривень для годування ваших кошенят — озвучила одна із них.
- Можу тільки 15... – показала я свій гаманець, - мені ще на дорогу до дому треба.
- Таким кошенятам треба не молоко, а вершки, — порадила мені похилого віку “кошатниця”.
Ця пані одразу стала годувати зі спеціально оснащеного шприца моїх котів. Потім, вона поклала їх до спільної клітки з такими, як вони, безхатьками і промовила: “Ви сьогодні третя людина, що приносить нам кошенят. Треба їм підшукати хороших господарів..”
Я тепло попрощалась з благодійницею моїх підопічних і почвалала у своїй заплямованій сукні на довгожданну ділову зустріч. Ноги мої “гуділи” від тривалої ходьби, на сукні присохло пастеризоване молоко: “хай краще сукня, ніж душа”, - оправдовувалась я перед собою, бачачи погляди у мій бік.