Моя невигадана історія

Витративши 20 гривень, я підійша до автобусної зупинки і зловила себе на думці, що це було просто автоматично, помилково. Грошей на проїзд не залишилось. Це була маршрутка по селу і проїзд у ній становив 1 гривню 50 копійок. У мене й 10 копійок не залишалось...
На ці й же зупинці стояла мені знайома жіночка похилого віку, звали її Надія Федорівна. Ця пані колись мені продавала молоко і декламувала свої вірші. Тільки я приходила до неї додому купувати молока для свого сина, як вона вибігала мені на зустріч із лукавинкою в очах казала: «Слухай, мій новий вірш про нашу владу і депутатів!» Вірші її були примітивними, але я не критикувала цю поетесу, зважаючи на її поважний вік. Я підтримувала її творчість, радила, які книги їй треба прочитати, розповіла, що й сама нещодавно манюнім тиражем випустила у світ свою дитячу книжечку « Сів метелик на жирафу». Ми розговорились з нею про літературу. Я сказала, що я пишу теж вірші, тільки лірику та для діток і подарувала їй примірник своєї книги, бо знала що в неї є онучка – пухкенька кароока дівчинка десяти рочків. Я вірила в те, що та книжечка-розфарбовка буде прочитата її дитиною, а мені, як частій клієнтці – буде скидка на молоко. Та де там! Бабця брала з мене як завжди. Внучка виявилась невдячною і на книжечку подивилась з якоюсь огидою,бо у ній не було кольорових малюнків.
Пізніше, дізнавшись, що їх корова отелилась, я зітхнула на повні груди – це вагома причина відмовитись у них брати надалі молоко.
Того ж таки дня, я зустрілась з її жіночою половиною сім’ї: висока і повна її донька, така ж пухка, як пиріжок, внучка та худорлява баба Надя. Вони втрьох чекали ту ж 118 маршутку, що мала чекати і я. Думала «до дому пішки йти далеко», як раптом під'їхала моя маршутка. У мене зародилась на мить та сама остання надія – позичити у цих знайомих людей 1.50 грн. Я привіталась, чемно відповіла на її запитання « як справи, чи плануєте другу дитину?» і одразу ж, не вагаючись і сміливо запитала у них трьох: « ви б не могли мені, будь ласка, позичити 1,50 на проїзд, бо мені далеко йти ( а це 2,5 км). Я забула гроші» Як окріп, прогриміли слова доньки Надії Федорівни: « Ще чого! Нема грошей! Ми їдемо скуповуватись на ОПС базу. Треба свої гроші мати!» Я знітилась і подумала, що краще б я крізь землю провалилась, щоб я себе так принизила…» Надія Федорівна глузливо ще й додала: « Попроси водітєля, хай безплатно провезе!» «Хіба мені ще раз ганьби заробляти на всю маршрутку», - подумала я і понесла свої пакети з трьома хлібинами і глазурованим сирком пішки до хати.
За свій життєвий досвід, я ніколи не відмовила в допомозі людям, хто просив мене і не просив про поміч. Я не задумувалась і робила так. І буду робити. А після цієї своєї ганебної для мене історії, зрозуміла, що якби мені стало погано в дорозі – мене б оминула ця сім’я, а може й затоптали ногами. Як тоді нам жити, люди? Не черствійте душею, допомагайте бідним і не гордіться, що в простягнуту до вас чужу, людську руку покладете останню свою гривню.

Березень,2013