Задушливий, вечірній дизель-поїзд, що в двох своїх синіх вагонах повільно волочив додому втомлених міською суєтою пасажирів. Я часто пересувалась до своєї роботи таким транспортом у місто Черкаси, не наймала квартири, бо жила від обласного центру за 10 кілометрів, у селі. По 30 хвилин дороги приміським поїздом вранці та ввечері, п’ять днів на тиждень, шість років навчання в університеті і два роки роботи, я знала пасажирів по іменах, розклад потягів напам’ять і кожного станційного собаку по кличці.
Того ж таки вечора ( дня і року не згадати, бо всі дні були, як один) звично сіла до вікна і про щось розмовляла зі своєю знайомою. Навпроти нас сиділа сімейна пара людей у зрілому віці. Вони трохи слухали наші теревеньки, а, може, вдавали, що читають книги. Всі ми їхали тихо-мирно. Тьмяне освітлення у вагоні додавало своєрідної атмосфери: невиразні ліхтарі, що були увімкнені через один по салону, освітлювали голови і плечі пасажирів, мов мішки картоплі у моєму погребі. Інколи, ці мішки картоплі підкашлювали, вставали і виходили, на зміну їм приходили нові. Всі вони пхалися, сунулися і ставили біля себе такі ж важкі клунки, як і їх думки та втома. Я була така, як і вони. Інтенсивніше шевеління серед пасажирів розпочиналось тоді, коли відкривали двері вагону їх господарі – кондуктори. Простягнута рука людини в синьому з касовим апаратом під пахвою – данина Міністерству транспорту. А потім знову… простягнута рука. Тільки жебраків. Раптом глухий удар біля моєї лівої скроні. Звук швидкий, без луни, лиш з тріском. Я не зрозуміла, що відбувається в цю мить, тільки озирнулась на своїх сусідів. Сивочоле подружжя дивилось на мене, як на ляльку у музеї воскових фігур. Бабуся прошептала: « ти в сорочці, дитино, народилася». Моя подруга, що сиділа подалі від вікна, затулила голову своєю сумкою. Виявляється, хтось кинув з вулиці пляшку з-під пива у вікно потягу, який уже встиг набрати високу швидкість. Ця пляшка глухо гупнула якраз навпроти моєї скроні, її горличко виглядало у кількох сантиметрах від мене. Скло вікна ( а воно, ж ви знаєте, не тоненьке у потягах) потріскалось у дрібну мозаїку-павутинку. Пляшка так і лишилась у ньому. Всі наступні пасажири стали озиратись в мій бік. Я лише поправила пасмо волосся біля тієї ж скроні: « а могла б уже й не поправити ті коси ніколи», – подумалось мені.
Не злякалась, бо все трапилось раптово. Тепер, я втратила звичку тулитись до скла вечірнього потяга, коли їздила сама. Або їздитиму не сама, або не тулитимусь до вікна. Усіляке трапитись може.
2013

2013