Задушливий, вечірній дизель-поїзд, що в двох своїх синіх вагонах повільно волочив додому втомлених міською суєтою пасажирів. Я часто пересувалась до своєї роботи таким транспортом у місто Черкаси, не наймала квартири, бо жила від обласного центру за 10 кілометрів, у селі. По 30 хвилин дороги приміським поїздом вранці та ввечері, п’ять днів на тиждень, шість років навчання в університеті і два роки роботи, я знала пасажирів по іменах, розклад потягів напам’ять і кожного станційного собаку по кличці.
Того ж таки вечора ( дня і року не згадати, бо всі дні були, як один) звично сіла до вікна і про щось розмовляла зі своєю знайомою. Навпроти нас сиділа сімейна пара людей у зрілому віці. Вони трохи слухали наші теревеньки, а, може, вдавали, що читають книги. Всі ми їхали тихо-мирно. Тьмяне освітлення у вагоні додавало своєрідної атмосфери: невиразні ліхтарі, що були увімкнені через один по салону, освітлювали голови і плечі пасажирів, мов мішки картоплі у моєму погребі. Інколи, ці мішки картоплі підкашлювали, вставали і виходили, на зміну їм приходили нові. Всі вони пхалися, сунулися і ставили біля себе такі ж важкі клунки, як і їх думки та втома. Я була така, як і вони. Інтенсивніше шевеління серед пасажирів розпочиналось тоді, коли відкривали двері вагону їх господарі – кондуктори. Простягнута рука людини в синьому з касовим апаратом під пахвою – данина Міністерству транспорту. А потім знову… простягнута рука. Тільки жебраків. Раптом глухий удар біля моєї лівої скроні. Звук швидкий, без луни, лиш з тріском. Я не зрозуміла, що відбувається в цю мить, тільки озирнулась на своїх сусідів. Сивочоле подружжя дивилось на мене, як на ляльку у музеї воскових фігур. Бабуся прошептала: « ти в сорочці, дитино, народилася». Моя подруга, що сиділа подалі від вікна, затулила голову своєю сумкою. Виявляється, хтось кинув з вулиці пляшку з-під пива у вікно потягу, який уже встиг набрати високу швидкість. Ця пляшка глухо гупнула якраз навпроти моєї скроні, її горличко виглядало у кількох сантиметрах від мене. Скло вікна ( а воно, ж ви знаєте, не тоненьке у потягах) потріскалось у дрібну мозаїку-павутинку. Пляшка так і лишилась у ньому. Всі наступні пасажири стали озиратись в мій бік. Я лише поправила пасмо волосся біля тієї ж скроні: « а могла б уже й не поправити ті коси ніколи», – подумалось мені.
Не злякалась, бо все трапилось раптово. Тепер, я втратила звичку тулитись до скла вечірнього потяга, коли їздила сама. Або їздитиму не сама, або не тулитимусь до вікна. Усіляке трапитись може.
2013

Витративши 20 гривень, я підійша до автобусної зупинки і зловила себе на думці, що це було просто автоматично, помилково. Грошей на проїзд не залишилось. Це була маршрутка по селу і проїзд у ній становив 1 гривню 50 копійок. У мене й 10 копійок не залишалось...
На ці й же зупинці стояла мені знайома жіночка похилого віку, звали її Надія Федорівна. Ця пані колись мені продавала молоко і декламувала свої вірші. Тільки я приходила до неї додому купувати молока для свого сина, як вона вибігала мені на зустріч із лукавинкою в очах казала: «Слухай, мій новий вірш про нашу владу і депутатів!» Вірші її були примітивними, але я не критикувала цю поетесу, зважаючи на її поважний вік. Я підтримувала її творчість, радила, які книги їй треба прочитати, розповіла, що й сама нещодавно манюнім тиражем випустила у світ свою дитячу книжечку « Сів метелик на жирафу». Ми розговорились з нею про літературу. Я сказала, що я пишу теж вірші, тільки лірику та для діток і подарувала їй примірник своєї книги, бо знала що в неї є онучка – пухкенька кароока дівчинка десяти рочків. Я вірила в те, що та книжечка-розфарбовка буде прочитата її дитиною, а мені, як частій клієнтці – буде скидка на молоко. Та де там! Бабця брала з мене як завжди. Внучка виявилась невдячною і на книжечку подивилась з якоюсь огидою,бо у ній не було кольорових малюнків.
Пізніше, дізнавшись, що їх корова отелилась, я зітхнула на повні груди – це вагома причина відмовитись у них брати надалі молоко.
Того ж таки дня, я зустрілась з її жіночою половиною сім’ї: висока і повна її донька, така ж пухка, як пиріжок, внучка та худорлява баба Надя. Вони втрьох чекали ту ж 118 маршутку, що мала чекати і я. Думала «до дому пішки йти далеко», як раптом під'їхала моя маршутка. У мене зародилась на мить та сама остання надія – позичити у цих знайомих людей 1.50 грн. Я привіталась, чемно відповіла на її запитання « як справи, чи плануєте другу дитину?» і одразу ж, не вагаючись і сміливо запитала у них трьох: « ви б не могли мені, будь ласка, позичити 1,50 на проїзд, бо мені далеко йти ( а це 2,5 км). Я забула гроші» Як окріп, прогриміли слова доньки Надії Федорівни: « Ще чого! Нема грошей! Ми їдемо скуповуватись на ОПС базу. Треба свої гроші мати!» Я знітилась і подумала, що краще б я крізь землю провалилась, щоб я себе так принизила…» Надія Федорівна глузливо ще й додала: « Попроси водітєля, хай безплатно провезе!» «Хіба мені ще раз ганьби заробляти на всю маршрутку», - подумала я і понесла свої пакети з трьома хлібинами і глазурованим сирком пішки до хати.
За свій життєвий досвід, я ніколи не відмовила в допомозі людям, хто просив мене і не просив про поміч. Я не задумувалась і робила так. І буду робити. А після цієї своєї ганебної для мене історії, зрозуміла, що якби мені стало погано в дорозі – мене б оминула ця сім’я, а може й затоптали ногами. Як тоді нам жити, люди? Не черствійте душею, допомагайте бідним і не гордіться, що в простягнуту до вас чужу, людську руку покладете останню свою гривню.

Атракціони у старому паркові розгойдають спомин про нас.
Обшарпана скульптура Мауглі на центральній алеї, як епізод із фільму жахів Кінга: зі здертим носом і обгорілим обличчям бетонної дитини-переростка ще й досі просить ностальгічно сфотографуватись з нею, вірячи, що вона ще красива і потрібна комусь на світлині.
У паркові живуть душі дитинства з 70-х років. І ми, купуючи квиток на старенький атракціон – той самий, що колись боялись у дитинстві і на якому катались дорослі, зараз сідаємо в його кабінку.
- Чому ти мовчиш, не боїшся уже? – запитує позад мене хтось, – не хочеш зі мною покружляти? – і застібає на мені підіржавілий ланцюжок гойдалки.
Я озираюсь на свого контролера атракціону і впізнаю в ньому очі свого дитинства.
- Ти виросла, а я – вже ніяк не підросту – жаліється мені дитинство. – Як приходила ти сюди ще чотирирічною, так і залишився твій дитинний страх тут вперше...
...Вмикаються кольорові світлячки атракціону і машина з металевим скреготом відриває мене повільно від землі, піднімає до небес. І з кожним обертом чудернацького механізму, я забуваю свою фобію висоти.
Дивлюсь на дитинство, що всміхається мені внизу і відчуваю з легким вітерцем його обіцяну давню мрію – прокатати мене на Чортовому колесі.


2009

Булькотіли калюжі, ніби Бог варив чай. Літній дощ.
Пальці ніг швидко щупали мокрий спориш – вони бігли додому з копанки.
Чи то з несподіванки, коли прогримів грім і лезо стало краяти небо, Йован штовхнув за плечі Марту, чи то вона сама повалилась у сою, що росла при дорозі колгоспного поля.
– Поцілуй, – крізь дощ прошепотів він, – скоріше! Ти будеш мене цілувати?
– Ти божевільний, нас побачать разом!
– За такою стіною дощу – ні.
Він нагнувся до неї і став на праве коліно. Мартині стегна злилися з мокрою соєю і кола пішли по воді копанки...
Сонце сідало. Вже у пізнє надвечір’я буцала кольоровими ріжками воду веселка.
Першою шляхом до села йшла забрьохана Марта. Спина й досі була мокрою чи то від дощу на траві, чи від гарячих цілунків зливи і Йована. Плаття притислось до грудей і вона, соромлячись, тулила до себе білу ситцеву хустку. Позаду неї плівся Іван, – так по-світському називала Йована його дружина Маринка, що лежала прикута до ліжка в їх з Іваном хаті і сушила своїми сухими руками сою.

2008

Він худнув із кожним днем і його жовте тіло відривалось шматками. Ці благенькі шматочки ми без жалю м’яли і клали собі в кишеню, як опале листя. Мов колода в триста шістдесят пророчих карт, він передбачав і нагадував події, щоб у кінці грудня помирати під бій курантів… КАЛЕНДАР МИНУЛОГО РОКУ.