Атракціони у старому паркові розгойдають спомин про нас.
Обшарпана скульптура Мауглі на центральній алеї, як епізод із фільму жахів Кінга: зі здертим носом і обгорілим обличчям бетонної дитини-переростка ще й досі просить ностальгічно сфотографуватись з нею, вірячи, що вона ще красива і потрібна комусь на світлині.
У паркові живуть душі дитинства з 70-х років. І ми, купуючи квиток на старенький атракціон – той самий, що колись боялись у дитинстві і на якому катались дорослі, зараз сідаємо в його кабінку.
- Чому ти мовчиш, не боїшся уже? – запитує позад мене хтось, – не хочеш зі мною покружляти? – і застібає на мені підіржавілий ланцюжок гойдалки.
Я озираюсь на свого контролера атракціону і впізнаю в ньому очі свого дитинства.
- Ти виросла, а я – вже ніяк не підросту – жаліється мені дитинство. – Як приходила ти сюди ще чотирирічною, так і залишився твій дитинний страх тут вперше...
...Вмикаються кольорові світлячки атракціону і машина з металевим скреготом відриває мене повільно від землі, піднімає до небес. І з кожним обертом чудернацького механізму, я забуваю свою фобію висоти.
Дивлюсь на дитинство, що всміхається мені внизу і відчуваю з легким вітерцем його обіцяну давню мрію – прокатати мене на Чортовому колесі.


2009