Промчати кілометри разом і в нікуди.
Докласти всіх зусиль – і знов дарма.
І обпікає подих твій шалено груди,
Доволі вже, старалися, нема...
Відмерехтіло стільки ранків і світанків,
І під лінійку геометрія проста,
Один на одного тепер із різних ґанків,
Кривою стала, що колись була пряма...
Ми у житті всього лиш кілька цифр –
Відрахувати, поділити, відсікти...
Була пряма, залишився лиш шифр,
Від А до Б так просто не пройти.

Пройдені дороги залишаються загадкою.
Ми не в змозі осмислити зміст цих речей.
Гадаєм, вчимося - та все ж помиляємося.
Віра в себе зміцнюється з кожним днем,
А бажання щось робити згасає.
Сірість будинків надихає лише на мовчання.
У далеких очах мліє ще вогник життя.
Ти спіймаєш мене напівдорозі до вічного обрію.
Тихий стогін очей спалить душу сивого попелу,
Обкраде, забере, перекине усе вгору дном.
Я не хочу шукати, чекати і кланятись,
Але хочу любити і дощ запашний пити знов.

Ти і я, і звуки джазу
Розлилися навкруги.
Помовчи, я й так все знаю,
Руку лиш мою візьми
У свої долоні теплі
Нашої з тобою гри,
Нашої з тобою тиші
І гучної самоти.

На столі дві філіжанки,
Кава,чорний шоколад.
Не кажи, що я програю,
Я не здамся просто так.
Тихий вечір, звуки джазу,
Наче вічність, я і ти.
Помовчи, я й так все знаю,
Руку лиш мою візьми.

Прекрасна вічно. У тонкій хустині,
Що ледь ховає локони. І стан
Твій ніжний, і вуста - краплини
Моєї крові, що скотились з ран.

Для кого Бог створив тебе такою?
Ці пахощі, ці руки, ці уста...
Ти стала б лиш богинею для бога,
Та їх, на жаль, прекрасна, вже нема.

Прекрасна вічно й вічно одинока.
Безмежна вічно, наче вся весна,
Що поряд йде з тобою синьоока
І сміхом заливається до дна.

Прекрасна вічно, як тобі зустрітись?
І за вогнем очей твоїх куди іти?
І де шукати? І куди подітись
Від погляду, що може обпекти?

Прекрасна вічно! Обірвалась нитка,
І обваливсь гірський крутезний схил,
І лава із вогнем тече так швидко...
Та вже не має сил, не маю більше...

Прости, дай вмерти чи піти,
Забути, чим сьогодні каюсь.
Візьми собі, усе візьми,
Я з перемоги не втішаюсь.
Як хочеш - забирай життя,
А хочеш - приречи на муки,
Приклич до рани вороння,
Сідають хай на неї мухи.
Пусти, дай вмерти і піти...
Не тни стосунки цим кинджалом,
Їх вже нема, і не знайти
Те, що з зневірою змагалось.

Ти мені часто снишся із гілочкою
червоного глоду у волоссі.
Запитуєш:
"Чи не варто розфарбувати ці
жовто-зчорнілі листки?"
Я прокидаюся й відповідаю:
"Ні! Ні - точно знаю,
бо й кольорові вони облетять...
Хай краще листя упаде,
дерева відчорніють цілу зиму,
а потім, глянь, щось нове проросте,
проріже пагони зелені крізь відлигу..."

Не прокидайся ще, я зварю каву,
Не усміхайся, знаю, вже не спиш,
Не доторкайся, ще не йди із раю,
Я зазнимкую нашу першу мить.
Я зазнимкую ранок, що на підвіконні
Вже дожидає перших голубів,
Я зазнимкую неба голубі потоки,
А ще потоки наших теплих слів.
Я зазнимкую каву у твоїх долонях,
Чи просто наші перші сни,
Гарячий подих, дивний стукіт в скронях,
Я зазнимкую вічність...
Без сльози.

Таке собі життя таких собі тривог,
Таке собі страждання без светра й сорочок,
Така собі неділя, такий собі "наш Бог",
Така собі галявина занедбаних квіток.
Таке собі кохання, такі собі і ми,
Живемо непомітно так, не змінюєм світи,
У хаті прибираємо і тихо живемо,
А більше ми не знаємо, а нащо? А на що?

Засинаєш без слів, без вагань, без емоцій,
Я холодна, мов крига, мене не зігрів.
Я люблю твої очі і кроки, і спокій.
Та чому ж ти без мене заснути посмів?

Я заплакана? Так, задивилась у осінь...
Ні, не думай, не впущу її на поріг,
Ще тремтить усередині зірвана гусінь
І тихенько благає, щоб хтось допоміг.

Допоміг. Переміг. Без вагань не буває.
Не буває без осміху, ниций подій,
Пригорни, хай же тіло мене зігріває,
Якби й гусінь в мені ти зігріти зумів...

Я самотня без тебе, чого ще чекати?
Пригортаю тебе у безмежжі снігів.
Я холодна й свята, і цього не приспати,
Я свята і холодна, мій кокон знімів...

Осінь у Києві знову дзвенить,
І спокій за нею услід дріботить.
Я не приховую стомлених сліз,
Шукаю на небі облюблений віз.
Вітер шурхоче – і листя униз –
Холодний, заляканий сів на карниз.
Холодні у ночі бездоннії очі,
Холодні у ночі бездомнії сни...

Осінь заглянула, так, на хвилинку,
Випити просить лиш кави горщинку.
Осінь у Києві знов проросла,
Просить налити хоч трохи вина,
Просить послухати тихі слова,
Про наше гаряче жіноче життя,
Просить хвилинку, а може всю ніч,
Потеревенити щоб віч-на-віч.

Ми, виявляється, дуже подібні,
Даруємо золото, ходимо в сріблі.
Плачемо голосно, тихий наш сміх,
Чиним неправильно – знаєм, що гріх.
Чуєм, що холодно – трохи вина,
І тіло зігріте, й гаряча душа.
Осінь у Києві, осінь прийшла!
Налийте ж, не бійтесь, їй краплю вина...

- Пригортаєш мене за хвилину до нашої мрії.
За вікном білобокі берези кивають чолом.
Та чому ж опускаєш орошені краплями вії?
Та чому ж засмутилась, калино, побаченим сном?

- В тому сні я розтоптана в гаю зосталась.
В тому сні не було чудодійних вкраїнських пісень,
І ворожа рука розважалась зі мною, знущалась...
Потім випили кров і забули про мене в той день.

У зелених роздолах мене пригортаєш у муках,
Вже й блакитне склепіння сміється з порубаних віт...
- Калино моя, нездоланна моя Україно,
Я для тебе труджуся, щоб змив тую кров кислий піт.

Я молюся за тебе, моя молоденька калино,
Хай молитва моя укріпляє тебе й береже.
Хай молитва лунає в просторах твоїх, Україно,
І хай кожна сім’я ту молитву в домівку несе!

Дай же, Боже, нам в єдності, в мужності стати,
Працювати до поту, щоб вогник любові воскрес.
Дай же, Боже, нам розбрат і страх у собі подолати
І зростити калину, могутню, міцну – до небес!

Я в глупу ніч зімкнути ока не могла...
Із бою виглядала тебе, милий,
Так неспокійно спало наше немовля,
Так неспокійно зойкав край наш білокрилий...

Я загасила втомлену свічу,
Поцілувала образ надобраніч,
Молилась довго так за тебе я без сну,
Молилась довго, із слізьми, обабіч.

На подушку стікали поміж сном,
Пекли безжалісно, болюче щоки,
Їх витирала поспіхом прим’ятим рукавом,
Причулось раптом, наче тихі кроки...

Розплакався маленький – зголоднів,
Іди ж до мене, заспокійся, чуєш?
Наш батько в боротьбі зламатися не смів,
А ти ж увесь у нього скоро будеш.

На ноги станеш, міцно проростеш,
Зрівняєш ворога із пилом над землею,
Бо разом з батьком в грізний бій підеш –
І вибореш, нарешті, Україну.

Я вірю щиро, що свята земля –
Та, де пролито стільки сліз і крові,
Де мужність, вірність, вічність проросла...
І де зростають діти у любові.

Немарним, недаремним буде бій,
В якому разом ми усі – за Україну.
Ось, пригорнись до мене – смачно попоїв?
Тепер тихесенько помолимось, мій сину...

Солом’яний вік, пожовтіли усі,
У всіх – кабінети, робота,
Зжовтілися усмішки, стали німі,
Замінено дерево дротом.

В очах мого друга застигла весна,
Частинка самого Ісуса,
Глибока, разюча, квітуча струна
І усмішна тиха безвуса.

В руках мого друга робота кипить,
Ладнає залізо – дай Боже!
І я попросилась, всміхнулась на мить.
Чужий – а забути не можу...

Частинка Ісуса горіла в очах
Техняри затятого того.
Закутану істину в куцих словах
Впізнала, як в Вчителя мого.

Каштани за вікном мене гукали.
Каштани за вікном... Вони не знали.
І не зачекали... Та зазеленіли,
На листя зеленеє квіти проронили.

Каштани за вікном шуміли нишком,
Каштани за вікном гойдались тишком,
Каштани бавились, каштани в цвіті,
Весняний дух блукав в пахкому вітті.

Каштани молодості, свіжості, корони,
Підняли високо і гордо пишні крони,
Співали весело, грайливо, не стихали,
Стрункі берізки позвабляти поспішали.

Каштани радісні, міцні, стрімкі, багаті,
Їм веселитися б іще – не хочуть спати.
Помив їх дощик теплий, вітерець обтер,
На вечорницях дали б гоцака тепер.

Червень, 2008

Привіт, художнику! Ти ще малюєш?
Ще заворожуєш полотнами серця?
Чи ще гориш, чи сонця схід смакуєш?
Чи віриш ще в покликання митця?

Підносиш й далі всім на таці радість?
Ще сієш роздуми і подив без кінця?
Ти це умів, цим марив, це – як святість,
Як німб твого лаврового вінця.

Привіт, художнику! Мій милий друже,
Як любо бачитись з тобою знов,
І усміхатися нарешті небайдуже,
І запалити погляд, що схолов.

Привіт, мій майстре! Знов тримаю руку
Твою натруджену і з запахом життя.
Люблю тебе, твій світ як запоруку,
Що є чутливі, ще живі серця.

Ти ніжно мою руку у своїй стискаєш,
Показуєш, як пензлик грає з полотном,
І як злітає час – уже не помічаєш.
Є лиш кривавий захід сонця перед сном…

Дорога часом вже розбита,
Широким полем простяглась.
Лунає пісня розмаїта,
Ген, понад степом пронеслась.

Я марю тихими ночами
Про сизий український степ,
Цвіркун джерґоче під ногами,
Залито світлом все ущерть.

Трава присохла сіном пахне
І сонце ген палахкотить,
Солоний вітер не загасне,
Піднявсь, мов мрія – і летить...

І десь отам, під неозорим небом,
Стрілою із птахами я лечу,
І мрії розсіваю степом,
І смуток свій, любов свою...

Чому ж, чому ж, коли я спала,
То бачила вві сні степи?!.
А може, так колись літала
Моя рідня, мої діди?

А може, і вони співали -
Спивали довгі вечори.
І степом мрії розсівали,
Що їх збираю крізь віки...

Я не засну, не зіграю для тебе на скрипці,
Я зрозуміла вчорашній непрошений день.
Я замовчала, повисла обіймом на нитці
Наших недоспаних і несинхронних ночей.
Ніч запізнилася, день наступає на неї,
Ніч розлилася, як давнє багрове вино.
Стекла, попросилась у лоно до сплячої деї,
І просочилася в надри – лиш хміль у вікно.
Суму не буде, в кімнаті, як завжди, нас двоє,
Ми розкладемо цю тишу на купи, униз.
А з нею пакунки, даровані щедро від долі.
Ніч утекла, та підкинув вже ранок свій хмиз.

– Хіба не бачиш її погляд – упевнений, зеленоокий?
Квітнева квітка розцвіла, облиш, не руш цей спокій.
В її душі сурмить вогонь – покинь його долати.
Її потрібно берегти, леліяти, плекати.

Їй так потрібен тихий сміх, голублення й опіка,
Зітри цей номер, все дарма, вона вже з чоловіком.
Хіба не бачиш? Що ж мовчиш? Хіба так мало статись?
Ти не здолав, а він впустив, чому б з ним не зостатись?

Зазеленіли очі зеленішим. І вся постава, і хода
Тепер говорять: «Я зігріта», тепер голосять: «Не одна».
Облиш її, не руш цей спокій, тепер ця жінка проросла...
– Так, ти правий, друзяко, – Жінка. Тоді ще дівчиням була.

Розбити всі окови і бігти під дощем...
І не повітрям дихати, а мокрим днем.
Блукати, реготатись разом з громом
І насолоджуватись отчим домом.

Як у дитинстві. А чому б і ні? Чи часто
Нам трапляється чвалати по дощі?
По мокрому асфальті, по калюжах,
І щастя відчувати в зачерствілих душах?

Ясені-красені сплять серед тихої осені.
Справджені мрії моїх прадідівських пісень.
Люди, мов трави: до осені стосами скошені.
Люди, мов трави...

Я не чекала на тебе з минулої осені.
Я попрощалась з колишнім в той день.
Тільки от трави лежали у полі орошені.
Тільки от трави лежали...

Спали під снігом до нашої білої осені,
Цієї, що зараз нас чаєм із неба вмива,
Стиглі смарагди на землю із хмари припрошені.
Стиглі смарагди з покошених трав...

М’яко стікали по тілу без дозволу осені,
Спрагло ковтались, мов наші врочисті слова.
Схоплені вітром і миттю усім розпорошені.
Схоплена вітром словесна війна...

Я не відпущу тебе, не спитаю у осені.
Я не відпущу, бо більше вже так не знайду.
Я не відущу, бо трави давно уже скошені.
Я не відпущу і наіть сама не піду.

Застигло літо в тебе на повіках,
Наповнене, пахуче та густе,
Скотилось долі по обвислих вітах
І соковитий спокій спрагло п’є.

Палає літо в тебе на повіках,
Неначе сонце красне у дворі,
Росою вмите, викупане в ріках,
Зеленою косою впало на столі.

Застигло літо, дні його останні
Стікають поволеньки в путь;
Животики вже випуклі й чеканні –
Так матері малечу ждуть.

Ще кілька днів й золотоока осінь
Зірветься з породіллями в танок,
І упаде до рук їй, свіжій, босій,
Із яблук, груш та збіжжечка вінок.

Ще кілька днів цвістиме на повіках
Твоїх замріяних ця ніжна руть,
І кілька днів живе ще не на стріхах
Вагітна жінка, яку всі літом звуть.

Ще кілька днів п’яній її красою,
Її сміливістю, смішливістю, чуттям.
Ще кілька днів кохай її такою,
А потім відпусти, лиш попіклуйсь дитям...

Коли багряніють вікна будинків
від заходу сонця –
Пейзаж міста усміхається.
Я не знаю, скільки
це триватиме –
годину, хвилину, пів?..
Вдивляюся у вечір
в очікуванні ночі.
Вдивляюся у захід -
в очікуванні снів.
Годину, хвилину і пів...

Не знаю, де закінчується щастя,
але чекаю, де народиться життя.

Я знаю, що одного дня
ти прийдеш.
Ти просто прийдеш і скажеш:
“Твої теплі оченята
зігрівають мою душу,
переслідують вночі.”
Так, ти прийдеш.
Такий же вічний, як небо,
самотній, як зорі,
і, чистий як вода.

І все буде лише на двох:
відкриті повіки у нічному шепоті,
невиспані ранки,
чашка кави на столі,
старий журнал
десь на килимі,
гаптована подушка
на широкому дивані,
мелодії старого
добротного джазу,
неначе потойбічне,
місто за вікном.
Лише на двох.

Ти хоч уявляєш,
як це: лежати усю ніч,
міцно-міцно обійнявшись?

Ні, бо ти мене ще
не знайшов.

Немає нічого кращого, аніж двоє людей,
що скинули маски і стали богами
у сутінках своєї кубічної кімнати,
залитої золотом сонного сонця,
а їхнє небо – біла безмежна стеля.

Зі мною ти не такий.
Вплітаючись у мій тихий вечір
після виснажливого гамору дня,
ти скидаєш не лише головний убір,
але і звичну для інших маску,
холодний погляд, лаконічність фраз,
чоловічу зверхність.
Але я обожнюю твою впевненість,
тому її ти залишаєш.

Ми п’ємо зелений чай із Шрі-Ланки,
насолоджуємось млявим пейзажем
багатотисячного міста з олімпу
Нашого дев’ятого поверху.

Зі мною ти посміхаєшся душею.
І це головне.

Немає нічого кращого,
за оголоність душі.
За оголеність дотику рук,
слів, подихів і розуміння.

Якщо цей вечір останній,
то не хотіла б, щоб він
був першим.

Відбиті поцілунки сонця
Сповзають по її спині,
По золотавому волоссі
У тиху пісню на ріці.
Відбиті поцілунки неба
Блакитніють в її очах,
У відблисках цих уст солодких,
У травах свіжих на полях.
Відбиті поцілунки вітру
Обпалюють мене до тла,
Відбиті поцілунки квітів
На голову мою сповза
Із її рук, тонких та ніжних,
І білих-білих, мов піна.
Відбиті пахощі живиці
Вплітаються в її пісні,
Букет безладний з диких квітів
В бездумні танці польові.

Як озеро в горах високих –
Холодна вся її краса,
В безодні тих очей глибоких
Метає блискавки гроза.

Не зможу я отак стояти,
Отак дивитись в тут грозу,
Або помру, щоб не злякатись,
Або розвернуся й піду.

Чи пам’ятаєш все,
що було позатамтого серпня?
Чи пам’ятаєш пахощі
принишклого дощу?
Чи пам’ятаєш ті веселощі дитячі,
як в парку метушились досхочу?
Чи бережеш в душі усі ті миті,
і аромати лісу і вогню,
і необірвану, не зіграну –
а вдало-вчасну тишу?

Як я роблю...
Як я весь час роблю...

Коли на задній план відходить музика
І дбайливо накритий стіл,
Залишаються ще дві недогорілі свічі
На темному бронзовому блюдечку.
Моя чорна сукня і твій випрасуваний
Фрак, мої звабливі парфуми
І твої лискучі лаковані туфлі,
Мої улублені срібні сережки
І твоя сигара, яка ще димить,
Мої нафарбовані малинові губи
І твої рукі із великим перстнем,
Мої блискучі темні очі з-під незграбного
Капелюшка і твої сміливі сни.

Залишається півподиху, півкроку,
Півпітьми, півзрілості,
Півсили, щоб піти.

Пустий сірий день доторкнувся до мене
Дощами дрібними у мить самоти.
Так пусто без тебе, так сіро, так тихо,
Якось не по собі, шукаю, де ж ти?..

Так тихо, беззвучно летить день осінній
Над дахом будинку, із вітром гучним.
Тебе поцілую – я холод цілую
Від скла, що назавжди тебе відпустив.

Сумний лист осінній у танці кружляє,
Із сірим дощем щось співає мені.
Його піднімаю – тебе піднімаю,
Як спогад у серці, що вже не знайти.

Тепер тиха осінь, і пісня осіння
Шепоче про спогади, тихі дощі,
Шепоче про сни і розлуку, і очі,
Які наче привид приходять у сни.

Сльозою стікаєш із мого плеча.
Так дивно бачити, як плачеш.
Так дивно чути, як шепочу я
Слова, котрі назад не взяти.

Цю вічність розітне дороги плин,
Залишиться пейзаж сумного міста,
Залишиться сльоза гарачих днів
В німім палахкотінні серця.

Сльозою стікаю із твого плеча,
Її вогнем твоє спікаю серце,
Її вогнем спікаю вічність снів,
Яка в душі тобою озоветься.

Принеси мені ромашки й зачини вікно,
Тут вже забагато вітру.
Я у легкій сукні, і по плечах пробіг холод.
Запалю свічку, щоб зігріти руки
І хоч трохи тебе.
Ти у чорному, тобі личить, а мені?
Я теж заручниця відсутності...
Малюю помадою червоні троянди
На дзеркалі, щоб хоч якось
Розфарбувати тишу.

Зорі, такі далекі, і нагадують тебе.
Бо ти невдовзі теж будеш далеко.
Тисячі кілометрів – значна відстань,
Якою вимірюється розлука
І поки що моє життя.

Я заквітчаю косу і стану русалкою.
Залоскочу тебе до плачу,
Цілуватиму жадібно-гаряче,
Холодитиму душу святу.
А потім піснями й лілеями
Затягну на самісіньке дно,
Досхочу наводився з енеями,
Наливай же хутчіше вино.

Заквітчаю я косу фіалками
І ходитиму мавкою в снах,
Навіть тінню з тобою блукатиму,
А пісні мої вчуєш в дощах.
Я попрошу із сміхом невидимим
На сопілці, ще раз щоб зіграв,
Напою тебе трунком незвіданим,
Зачарую, щоб навіть не знав.
У полон заманю тебе місячний,
У полон, що в зелених лугах.
В твої очі дивитимусь чисті я,
Щоб знайти там сп’яніння і страх.

Я покличу всіх подруг із темряви
І усіх потерчат із води.
Їх згубили ви, люди, ви – чистії,
І тепер вже не чистії ми...
Лоскотатимем кожного пристрасно,
Затягнемо в болото, на дно.
Вибачайте вже, може це жадібно,
Та любити нам більше не мо...

Ми зустрілися на зламі століть
Біля старенької ратуші,
Потріпаної війнами й роками,
Та все ж – живої, а головне –
Нашої.

Рідна ратуша у рідному місті,
Рівна бруківка й занадто слизька.
Ми тримаємося за руки,
Ковзаємо по ній, і наш сміх
Заливає темряву ген понад цим
Нічним шпилевим дахом.

Так дивно стояти на перехресті
вітрів, сторіч, ще міжвоєнних
кам’яних будинків,
війн і ярмарків,
на перехресті зустрічей –
й стривожено дивитися
один одному ув вічі,
відчуваючи всю велич миті,
відчувючи всю велич ночі
й тихих ратушевих снів.