Я в глупу ніч зімкнути ока не могла...
Із бою виглядала тебе, милий,
Так неспокійно спало наше немовля,
Так неспокійно зойкав край наш білокрилий...

Я загасила втомлену свічу,
Поцілувала образ надобраніч,
Молилась довго так за тебе я без сну,
Молилась довго, із слізьми, обабіч.

На подушку стікали поміж сном,
Пекли безжалісно, болюче щоки,
Їх витирала поспіхом прим’ятим рукавом,
Причулось раптом, наче тихі кроки...

Розплакався маленький – зголоднів,
Іди ж до мене, заспокійся, чуєш?
Наш батько в боротьбі зламатися не смів,
А ти ж увесь у нього скоро будеш.

На ноги станеш, міцно проростеш,
Зрівняєш ворога із пилом над землею,
Бо разом з батьком в грізний бій підеш –
І вибореш, нарешті, Україну.

Я вірю щиро, що свята земля –
Та, де пролито стільки сліз і крові,
Де мужність, вірність, вічність проросла...
І де зростають діти у любові.

Немарним, недаремним буде бій,
В якому разом ми усі – за Україну.
Ось, пригорнись до мене – смачно попоїв?
Тепер тихесенько помолимось, мій сину...