епіграф: Платівка Pink Floyd. Дощик з великих крапель і тонких почуттів до неї – природи. Мокре волосся, мокра свідомість, мокрий запах, мокра душевна ковдра...А все тільки, для затишку, нудьги і беззахисності сухих хрустких солом’яних людей...
[Маріан]


На завтра – дощі... А поки – лови їхній мокрий дебют у ще досі сухі долоні. Приховуй маленькі грозові краплини у своїх рукавах, вони також потребують тепла і затишку. Втримай їх в пасмах заплутаного волосся, може ще назавтра складуть тобі компанію в цьому безлюдному місті поодиноких парасоль і, наляканих калюжами, перехожих. Вони насправді не тут, – вони поспішають, подумки загортаючись у ковдру в обіймах з гребінцем і теплим повітрям фена. Бояться, що розтануть і ніхто про них не згадає потому. Ніхто не знайде в блискучих ранкових калюжах. І лише напівсонні львівські маршрутки розтинатимуть їхні тіла, розхляпуючи по вологому, побитому колесами, асфальту. Бояться бути водою, що плямкає зараз у твоїх черевиках, ретельно пережовуючи всі майже-нереальні замальовки, які ти знайшов чверть години тому в горнятку зеленого чаю. І зараз ти, ще під враженням побаченого, ловиш широко розчахнутими повіками останні травневі бризки, розкидані сірими хмарами. В твоїх віях заплутуються краплинки небесної бірюзи і від того вулиця навколо здається занадто примарною, щоб існувати насправді. І з-помеж її намоклих стін висковзує подихом вітру дитя мокрої бруківки і затяжних листопадів. Сьогодні вона прийшла в червоних капцях, ховаючись під парасолькою в їхній колір. Втримуючи в посмішці всі весняні грози. Згортаючи у фотоальбомах зачіски всі дотики травневого вітру. Назавтра – дощі, отже, вона залишиться з тобою поки триватиме цей неперервний потік води-із-неба, поки триватиме ілюзія потонулих вулиць. Поки вдвох під парасолею...

[1]
Мій Четвер наступає мені на п’яти, не даючи можливості розчинитись в міському шумі, ламає ритми думок безжальним стуком у барабани затертих здогадок, прогинаючи під ударами здоровий глузд. Іде поруч, плавлячи навколо себе фони вулиць, щоб мовчки дивитись в асфальт...

[2]
Мій Четвер тепер мовчить. І ховає руки у кишені... Мені холодно без його поглядів. Вітер зазирає за комір і розкидає волосся у химерний танок зжовтілих фото – спогадами. Тоді ще у місті гостювали розпатлані листопади, і я ховала руки в рукави мого Четверга...

[3]
Мій Четвер пішов. Лише тому, що я не тримала його за руку...

...йдеш поруч, надмір звично, розхитуючи кроки в унісон думок. надмір звично бачити твій профіль на фоні міських асфальтових акварелей, надмір звично вчувати в шумі вулиць і скрипі трамваїв твоє дихання. на мить затамовую подих і минуле лупить в голову випадковими, розрізненими уривками спогадів з твоєю участю. може це ти подумки схопив до рук барабанні палички і з гарячковою впертістю трощиш своїми улюбленими ламаними ритмами мій розплавлений мозок, наче невдалий вітраж невідомого автора?.. дозволяю собі кілька митей сканувати твоє обличчя. йдеш спокійно, зосереджено роззираючи асфальт поперед ніг, трохи знічено. надсилаю погляд під три чорти, на дах найближчого будинку; і там, серед краєвидів призахідного неба, вдаю, що сподівалася саме такого розвитку подій...
а ти йдеш поруч, не втікаючи на жоден крок у невмирущість трамвайної колії. вже не вдаєш, що мене не існує і я усвідомлюю забутість відчуття твоєї присутності на відстані кількох сантиметрів. неадекватність бажання вхопити тебе за руку затягується тісною петлею десь глибоко в горлі... пошепки тиражую свій неспокій грою у рівновагу спільного мовчання. чекаю слушної миті. коли наважусь здивувати замисленими тисячі раз несподіваними дотиками, вже байдуже – злякати, чи потішити...
але... раптово виявляєш бажання від’єднати подальший маршрут від мого. дивишся в очі. читаю там: «все буде...». пауза завершується, навзамін звільняючи звуки розбитого скла у відсутність інших думок; і ти звертаєш вліво, розхитуючи кроки під ламані ритми моїх поглядів. розумію, що мала тримати тебе за руку, не відпускати. але ти вже зник в міській метушні. так треба, доки не зустріну тебе знову...

ловиш мій погляд і впевнено заходиш у той самий вагон. гаряче повітря тисне у скроні перепаленим запахом перонів. тепло поволі вбиває дотиком руки. електричка м’яко розповзається вздовж рейок, назустріч новій дорозі. ховаєш погляд далеко за скло, в розламані часом міські краєвиди. ти ж знаєш – там я продала душу львівському асфальту за вічне божевілля, що визирає із зіниць моїх чаєоких кохань.

рекламна пауза в розмові – гра в дурня... якась дурня у голові і так намотуємо на свідомість кілометри залізничної колії. за кадром, в шибах брудних тамбурних дверцят, пропливає небо, кольору твоїх очей. вже втретє переховуєшся тут від мене, але я надто звикла дихати спільним повітрям, тому – поруч на східцях. дим твоєї цигарки прошиває наскрізь, в м’якому тумані навколо розчиняються люди за нашими спинами. пришиваєш рухами вій. до втрати глузду залишається лише пів подиху...

дорога зникає в обіймах потрібної станції. металеві сходи. різнобарвна юрба. і ти десь поміж небом і асфальтом з серйозним поглядом і зеленим рюкзаком. кілька десятків кроків і весела майже-маршрутка ковтає наші, перегріті липневим сонцем і теплим пивом, тіла. розмова заплутує знайомих і незнайомців у розмаїті мережива еластичними галереями дружб і симпатій. десь, на іншому березі черева авто, виловлюю з веселого тягучого тіста твої необережні погляди і анекдоти. коли місія металевого помічника закінчена, стежки добросовісно дотранспортовують до місця призначення.

вечір безтурботно прикочує, не чекаючи на очікування. разом зі знайомими обличчями і радістю зустрічі, заправленою портвейном і якоюсь гидотою. коли це стає несуттєво, звук переплітається із зображенням, лиця пливуть кудись геть звідси, починається істерика і розпачливе бажання знайти тебе...

тут нема нас. лише двоє не зовсім тверезих майже-божевільних. навколо замикаються часові петлі і розбивається на уламки простір – наслідок отруєння організму алкоголем. щодвадцять секунд в повіки стукає черговий напад безумства... запах пива. у волоссі. запах цигарок на пальцях...

земля. повільне падіння-злет по вертикалі вниз, зміняний за мить на холодні напівобійми земної поверхні, шорсткої і вологої, як дотик гусені. повільний злет-падіння по вертикалі вгору. видерті кадри впереміж з уривками обличь зазирають в очі. зображення кидає то вправо то вліво – простір знову пливе навколо в такт твоїх п’яних кроків, руки зрадницьки тремтять. земля...

мокра трава огортає зім’ятим килимом. волосся сплітається в безліч дрібненьких вузликів і вже важко відрізнити твоє від мого. щось говорю, але не розумію слів. сльози дусять подих і висковзують назовні стисненим азотом крику. видерті кадри. в кінці плівки усвідомлюю, що не відчуваю твого тепла і міцно притискаю до себе...

ранок м’якою лапою затискає голову і зовнішня реальність зі свистом врізається в легені. роса роздряпує босі ноги спогадом про відсутність спогадів. мляве сонце несміливо визирає з-помеж різнобарвних сусідських палаток, ніяково ховаючи руки в кишенях, ще не готове зігріти. підходиш, ніяково ховаючи руки в кишенях. мовчки скануєш фармацевтичним поглядом і йдеш; отже, ще жива...

зав’язуються вузли карнавалу подій і наступна електричка несе мене на своїх дужих металевих п’ятах до рідного міста, до мого асфальтово-запилюженого безуму, до звичної реальності, де треба стукати, перед тим як зайти в гості. знову небо пропливає за шибами, але зараз воно сірувате, бо тебе нема в цьому вагоні, і в жодному іншому з цих, п’яних від подорожі, вагонів; тебе забрав поспіх і подарував на кілька годин тій, іншій електричці, яка, втікаючи, махала на прощання неіснуючими поштовими листівками і листами до запитання...

дні втікають полуничним джемом літа. заплітаються в божевільний танок кольорових каруселей, раптово зміняючи кадри і емоції. тільки небо не зраджує твоїх таємниць і не показує в калейдоскопах навіть твоїх фото.

але я знайшла тебе, зовсім випадково, коли осінь хазяйновито витирала пил з думок і асфальтових вулиць нашого міста. дощило у віршах і прогнозах погоди. і ти чорним птахом ввірвався в кімнату, не стукаючи і не знімаючи на вході посмішки. мовчки пив мій вистиглий малиновий чай. а потім вийшов з кімнати, помахавши на прощання полами чорного шкіряного плаща, з-під якого не було видно крил...

[алкогольному сп’янінню на Підкамінь-2007 присвячую]

весна-літо 2008