епіграф: Платівка Pink Floyd. Дощик з великих крапель і тонких почуттів до неї – природи. Мокре волосся, мокра свідомість, мокрий запах, мокра душевна ковдра...А все тільки, для затишку, нудьги і беззахисності сухих хрустких солом’яних людей...
[Маріан]


На завтра – дощі... А поки – лови їхній мокрий дебют у ще досі сухі долоні. Приховуй маленькі грозові краплини у своїх рукавах, вони також потребують тепла і затишку. Втримай їх в пасмах заплутаного волосся, може ще назавтра складуть тобі компанію в цьому безлюдному місті поодиноких парасоль і, наляканих калюжами, перехожих. Вони насправді не тут, – вони поспішають, подумки загортаючись у ковдру в обіймах з гребінцем і теплим повітрям фена. Бояться, що розтануть і ніхто про них не згадає потому. Ніхто не знайде в блискучих ранкових калюжах. І лише напівсонні львівські маршрутки розтинатимуть їхні тіла, розхляпуючи по вологому, побитому колесами, асфальту. Бояться бути водою, що плямкає зараз у твоїх черевиках, ретельно пережовуючи всі майже-нереальні замальовки, які ти знайшов чверть години тому в горнятку зеленого чаю. І зараз ти, ще під враженням побаченого, ловиш широко розчахнутими повіками останні травневі бризки, розкидані сірими хмарами. В твоїх віях заплутуються краплинки небесної бірюзи і від того вулиця навколо здається занадто примарною, щоб існувати насправді. І з-помеж її намоклих стін висковзує подихом вітру дитя мокрої бруківки і затяжних листопадів. Сьогодні вона прийшла в червоних капцях, ховаючись під парасолькою в їхній колір. Втримуючи в посмішці всі весняні грози. Згортаючи у фотоальбомах зачіски всі дотики травневого вітру. Назавтра – дощі, отже, вона залишиться з тобою поки триватиме цей неперервний потік води-із-неба, поки триватиме ілюзія потонулих вулиць. Поки вдвох під парасолею...