ловиш мій погляд і впевнено заходиш у той самий вагон. гаряче повітря тисне у скроні перепаленим запахом перонів. тепло поволі вбиває дотиком руки. електричка м’яко розповзається вздовж рейок, назустріч новій дорозі. ховаєш погляд далеко за скло, в розламані часом міські краєвиди. ти ж знаєш – там я продала душу львівському асфальту за вічне божевілля, що визирає із зіниць моїх чаєоких кохань.

рекламна пауза в розмові – гра в дурня... якась дурня у голові і так намотуємо на свідомість кілометри залізничної колії. за кадром, в шибах брудних тамбурних дверцят, пропливає небо, кольору твоїх очей. вже втретє переховуєшся тут від мене, але я надто звикла дихати спільним повітрям, тому – поруч на східцях. дим твоєї цигарки прошиває наскрізь, в м’якому тумані навколо розчиняються люди за нашими спинами. пришиваєш рухами вій. до втрати глузду залишається лише пів подиху...

дорога зникає в обіймах потрібної станції. металеві сходи. різнобарвна юрба. і ти десь поміж небом і асфальтом з серйозним поглядом і зеленим рюкзаком. кілька десятків кроків і весела майже-маршрутка ковтає наші, перегріті липневим сонцем і теплим пивом, тіла. розмова заплутує знайомих і незнайомців у розмаїті мережива еластичними галереями дружб і симпатій. десь, на іншому березі черева авто, виловлюю з веселого тягучого тіста твої необережні погляди і анекдоти. коли місія металевого помічника закінчена, стежки добросовісно дотранспортовують до місця призначення.

вечір безтурботно прикочує, не чекаючи на очікування. разом зі знайомими обличчями і радістю зустрічі, заправленою портвейном і якоюсь гидотою. коли це стає несуттєво, звук переплітається із зображенням, лиця пливуть кудись геть звідси, починається істерика і розпачливе бажання знайти тебе...

тут нема нас. лише двоє не зовсім тверезих майже-божевільних. навколо замикаються часові петлі і розбивається на уламки простір – наслідок отруєння організму алкоголем. щодвадцять секунд в повіки стукає черговий напад безумства... запах пива. у волоссі. запах цигарок на пальцях...

земля. повільне падіння-злет по вертикалі вниз, зміняний за мить на холодні напівобійми земної поверхні, шорсткої і вологої, як дотик гусені. повільний злет-падіння по вертикалі вгору. видерті кадри впереміж з уривками обличь зазирають в очі. зображення кидає то вправо то вліво – простір знову пливе навколо в такт твоїх п’яних кроків, руки зрадницьки тремтять. земля...

мокра трава огортає зім’ятим килимом. волосся сплітається в безліч дрібненьких вузликів і вже важко відрізнити твоє від мого. щось говорю, але не розумію слів. сльози дусять подих і висковзують назовні стисненим азотом крику. видерті кадри. в кінці плівки усвідомлюю, що не відчуваю твого тепла і міцно притискаю до себе...

ранок м’якою лапою затискає голову і зовнішня реальність зі свистом врізається в легені. роса роздряпує босі ноги спогадом про відсутність спогадів. мляве сонце несміливо визирає з-помеж різнобарвних сусідських палаток, ніяково ховаючи руки в кишенях, ще не готове зігріти. підходиш, ніяково ховаючи руки в кишенях. мовчки скануєш фармацевтичним поглядом і йдеш; отже, ще жива...

зав’язуються вузли карнавалу подій і наступна електричка несе мене на своїх дужих металевих п’ятах до рідного міста, до мого асфальтово-запилюженого безуму, до звичної реальності, де треба стукати, перед тим як зайти в гості. знову небо пропливає за шибами, але зараз воно сірувате, бо тебе нема в цьому вагоні, і в жодному іншому з цих, п’яних від подорожі, вагонів; тебе забрав поспіх і подарував на кілька годин тій, іншій електричці, яка, втікаючи, махала на прощання неіснуючими поштовими листівками і листами до запитання...

дні втікають полуничним джемом літа. заплітаються в божевільний танок кольорових каруселей, раптово зміняючи кадри і емоції. тільки небо не зраджує твоїх таємниць і не показує в калейдоскопах навіть твоїх фото.

але я знайшла тебе, зовсім випадково, коли осінь хазяйновито витирала пил з думок і асфальтових вулиць нашого міста. дощило у віршах і прогнозах погоди. і ти чорним птахом ввірвався в кімнату, не стукаючи і не знімаючи на вході посмішки. мовчки пив мій вистиглий малиновий чай. а потім вийшов з кімнати, помахавши на прощання полами чорного шкіряного плаща, з-під якого не було видно крил...

[алкогольному сп’янінню на Підкамінь-2007 присвячую]

весна-літо 2008