...йдеш поруч, надмір звично, розхитуючи кроки в унісон думок. надмір звично бачити твій профіль на фоні міських асфальтових акварелей, надмір звично вчувати в шумі вулиць і скрипі трамваїв твоє дихання. на мить затамовую подих і минуле лупить в голову випадковими, розрізненими уривками спогадів з твоєю участю. може це ти подумки схопив до рук барабанні палички і з гарячковою впертістю трощиш своїми улюбленими ламаними ритмами мій розплавлений мозок, наче невдалий вітраж невідомого автора?.. дозволяю собі кілька митей сканувати твоє обличчя. йдеш спокійно, зосереджено роззираючи асфальт поперед ніг, трохи знічено. надсилаю погляд під три чорти, на дах найближчого будинку; і там, серед краєвидів призахідного неба, вдаю, що сподівалася саме такого розвитку подій...
а ти йдеш поруч, не втікаючи на жоден крок у невмирущість трамвайної колії. вже не вдаєш, що мене не існує і я усвідомлюю забутість відчуття твоєї присутності на відстані кількох сантиметрів. неадекватність бажання вхопити тебе за руку затягується тісною петлею десь глибоко в горлі... пошепки тиражую свій неспокій грою у рівновагу спільного мовчання. чекаю слушної миті. коли наважусь здивувати замисленими тисячі раз несподіваними дотиками, вже байдуже – злякати, чи потішити...
але... раптово виявляєш бажання від’єднати подальший маршрут від мого. дивишся в очі. читаю там: «все буде...». пауза завершується, навзамін звільняючи звуки розбитого скла у відсутність інших думок; і ти звертаєш вліво, розхитуючи кроки під ламані ритми моїх поглядів. розумію, що мала тримати тебе за руку, не відпускати. але ти вже зник в міській метушні. так треба, доки не зустріну тебе знову...