Брунатний південь, сіре верховіття.
Стучать копита, гойдає в сідлі,
Минає час, він гість у цьому світі,
Як всі творіння матінки-землі.

Скінчився ліс, пішли зачахлі хати,
А далі замки, мури, вітряки.
Їх можна буде завтра занедбати.
Я їду далі… повз роки й роки.

Розграблена садиба – дім сільради,
Селянський хлів – з розібраних фортець.
Усе, що є нічийним, можна брати –
Епохи мовчки стрінуть свій кінець.

Я їду далі, бачу хмарочоси:
Дзеркальний панцир відбиває світ,
Пройдуть роки, дощі, сонця і грози –
І їх не буде через сотню літ.

Не буде «пам’яток архітектури»,
Із того, що сьогодні височить.
Та вічними здаються давні мури –
Фортеці помирають стоячи.

Холодна ніч, дерева снігом вкриті.
Стучать копита, гойдає в сідлі.
А час іде, він гість у цьому світі,
Як всі творіння матінки-землі.

Зорі на небі так низько,
Місяць блідий. Снігопад.
Й холодно буде й слизько
Знов повертатись назад.

Тут я кохана й кохаю.
Тут мого серденька дім.
Милий, не треба, благаю
Стіни ламати у нім.

Крихту прозору Едему
Прошу залишить мені,
Що золотавим тотемом
Буде жевріти в пітьмі.

Дай від самотності ліки!
Як не підставиш плече –
Холод зимовий на віки
Серце моє опече.

…Зорі на небі так низько,
Місяць блідий. Снігопад.
Й холодно буде й слизько
Знов повертатись назад.

Усередині мене ростуть дерева,
З них спадає листя,
Пересохле, як в осіннім лісі,
Мало б щось лишитись.
Сльози не можуть триматись,
Бо сили зосталось на те,
Щоб кінець відпустити і полетіти,
Розбитись об землю в пусте.

Пташкою сонце прямує на мене
І дзьобом своїм
Розтуляє ми заспані вічі,
Дивлюся, ніби у дим.

А ми летимо...

Над смереками із лелеками,
У часи, де я мала.
В казки вірила, і довірилась,
А спинитися не змогла.
Із лелеками, за далекими
І самотніми слідах днів,
В що я вірила розгубилося,
Й птахи прийняли у свій клин.

У середині мене ростуть дерева,
З них спадає листя. Осінь
У душі вселилась, і душа змирилась,
Й постаріла вдосталь.
А життя, як сон:
Хочеться проснутись інколи,
Але час минає, я все забуваю,
Крила підіймаю білі.

І ми летимо...

Навкруги так тихо, що
Гул в повітрі ледве пройшов,
Відпусти мене у ніщо,
Я чекатиму там.
Поки дощ затопить сліди,
Стану з самотою на “ти”,
Руку вже мою відпусти,
Я її нікому не віддам.

Світ забуде всі імена,
Він існує – нас вже нема,
Тільки передвісниця сна – весна
Щось згадає.
Як фіалки на полі цвіли,
Наче люди наївні були,
Дощ прийшов і змив їх усіх
Вже немає. Більш немає.

Сльози перетворяться в роси,
Прошу, пригорни їх, у серці носи,
Тільки хмари мені їх приносять
Ще раз нагадають, де ти.
У повітрі тануть всі звуки:
Музика, слова, вірші і думки.
Вічно пам’ятатимуть тільки мої руки,
Теплий і прощальний дотик самоти.

Що бачиш ти, Всебачащеє око? –
Усе, що нам в віках незрозуміло.
Усе, що так наївно і жорстоко.
Хотілось в рай, а пролітаю мимо.
Я почала звикати до тій болі,
Сьогодні, поки завтра не прийде,
А вже весна й так хочеться на волю,
У водоспад із з’єднаних сердець

Метеликом злетіти в піднебесся,
Над квітами, лісами і полями,
До сонця в синім небі стати ближче,
В прозорих хмарах плисти за зірками.
І, майже долетівши, вмить завмерти,
У теплому і лагідному світлі.
І, злившись з ним, ніколи не померти,
Зостатися назавжди в вічнім літі.

А тисяча років, неначе вчора,
Були, я пам’ятаю й досі їх.
На цій землі горіли й охололи
Два почуття, а попіл кудись зник.
І другий шанс не варто вже чекати,
Все, як тоді, залишити без змін.
Піти, бо вже не в змозі щось додати –
Усі слова згоріли у вогні.

Що бачиш ти, Всебачащеє око?
Ми тільки слід твоїх нечітких снів.
Ти дивишся давно на нас з висока,
А вгору глянуть з нас ніхто не смів.
Ми бачимо лиш те, що під ногами,
Де все життя уміститься в кільце,
На зрізі дерева, що щойно ми зрубали,
Невже майбутнє наше саме це?

Я сховаюсь в тіні від землі,
У повітря линуть наша сни,
Їх продовжать рухи у імлі,
Наче невагомі станем ми.
Скляний панцир ночі спинить час,
Його блиск не відобразять більше нас,
Моя кров тобі замість душі,
Нею серце на стіні ти напиши.

Приспів:

У тіні вампіра,
В дзеркалах красиво,
І у чому сила
Скажуть після нас.
Я тебе зустріла,
Ніч мене зміцнила,
Кров мене зцілила,
І не владен час.

Стиснуть зуби шкіру у імлі,
Я не леді – ти мене змінив,
Для мене сонце тепер вічне “ні”
А вічність – плащ тонкий у мене на спині.
Бліда троянда зрізана униз,
Спадає й засихає в шкірі зріз.
В очах читаю жах і тиху злість.
Там червоні вина ріками пились.

Приспів:

У тіні вампіра,
В дзеркалах красиво,
І у чому сила
Скажуть після нас.
Я тебе зустріла,
Ніч мене зміцнила,
Кров мене зцілила,
І не владен час.

Следы копыт на облаках,
Сквозь них струится слабый свет.
В безвольно тлеющих лучах
Один исход, один ответ.

Ты, сердце небес, летающий конь,
Увидишь меня – возьми в свою свиту.
Надёжным крылом взовьётся ладонь,
На полосы режа тучей ракиты.

В бездонности глаз храним коридор,
В нём сотни дверей, риторика, тайны.
Уйти бы с тобой – таков приговор,
Скиталец воздушный, мой странник.

Прейди же за мной, свобода моя…
Тебя я заставить не в силах.
Изящен твой стан, грациозно пленя,
Вьётся алмазная грива.

В безвольном беге облаков
Застыл изгиб подковы.
Ещё недавно там был конь –
Мы разминулись снова.

И туч кружева распустит вода,
Лишь знай, что всегда буду ждать
Свободный полёт в туманную явь,
Пока я умею мечтать.

З крислатих брил скрапає ніч,
А ми з тобою віч-на-віч.
Палкий рубін серце моє,
А ніч по краплі зорі л’є.

Скажи мені, чи ти кохав,
Щось крім любистків й кволих трав?
Когось крім себе на землі,
І чи байдужа я тобі?

Горить запалений рубін.
Бажає слів, чеканних слів.
Так хоче чути їх парад.
Та погляд твій – важкий смарагд.

Мовчиш. Чому? Чому? Чому?
В обіймах зір вогких тону.
Смарагд твій холодом опік.
Карбую правду цю на вік.

В ранковім світлі льон заграв.
П’янять нектари свіжих трав.
Ми разом в полі, віч-на-віч,
А ти закоханий у ніч.

Флейта грала все тихше,
Танув сонячний вир.
Сльози, великі, мов вишні,
Втер сивочубий сатир.

Пісні задумлена згадка
Плила крізь заспаний став.
Як він малим козенятком
Вперше на світі кохав.

Як із богами надмінно
Він сперечатися міг.
І як роками покірно
Зносив удари доріг.

Вгору піднявши знамена,
Як звіром кидався в бій.
Коней хапав за стремена,
Воїнів жалив, мов змій.

Все це було, ніби вчора,
Чи кілька років назад?
Флейта зажурена й квола
Плакала теж на свій лад.

Сонце понурене зникло.
Став засинав, гаснув вир.
Зойкнула флейта і стихла. –
Спав і останній сатир.

Дозволь мені дихати степом,
Пізнати навпомацки схід,
Губитись між травами й небом,
Зірок розгадати політ.

Дозволь мені снитися сонцю
В зимові тяжкі холоди,
Воно на твоєму віконці
Залишить від снів цих сліди.

А чуєш: співає дорога,
За руку бере і веде.
Ми птахами станем на трохи –
Злетімо – ніхто не знайде.

Від літа на згадку лишився
Сухий волошковий вінок.
Уламками скла розлетівся
Пелюсток тендітний дзвінок.

Вінок на вікні, а дозволь-но,
Вікно я умить розіб’ю.
За ним недоторкана воля,
Яку, мов тебе я люблю.

Скляної запони не шкода –
Хоч сонце й малює там сни, -
А ми вже птахи і у згоді
Полинем шукати весни.

В травневі поля, на узлісся,
Пізнати навпомацки схід,
Ми в небо так легко знялися,
В цей чистий світанковий світ.

В степу златохвилім, нестримнім,
Між стежок неходжених – доль,
Ми вічно крилаті і вільні.
Коханою бути дозволь.

Не відірвати очей –
Місяць зійшов над балконом
Круглим мідяним прокльоном
Довгих безсонних ночей

Не доторкнутись руці -
Зорі крізь пальці не видно,
Морок солодкий огидно
Терпне на вогкій щоці.

Всі треті півні мовчать –
Ночі не тане закляття.
В тихім зірковім багатті
Тліє остання свіча.

Скільки триватиме ніч? –
Вічність. Накриє безодня
Приречених на безсоння
Кличе знов місячний німб.

Спокій безсмертних речей...
Місяць устрянув обличчям
В північ безмежну, величну –
Не відірвати очей.

Недописані лейтмотиви,
Я дивлюся в вас, мов в свічадо,
Розправляю побиті крила
І вплітаюся ними в грати.

Неподілене із СУМЛІННЯМ,
Недоказане із КОХАННЯМ,
Чому кожне нове прозріння
Видається мені останнім?

Неполохані хащі БОЛЮ
Продираюсь крізь них до ПРАВДИ.
Відпустити себе на волю
Відчуваю: не маю права.

Із обіймів сліпого СУМУ
Вириваюсь, біжу по колу.
Море критики, стіни глуму
Знов чекають на мене долу.

РАДІСТЬ, ВІДЧАЙ – одна монета.
Кину, знайду – усе моє.
Розбить душу всю на куплети
Силу маю, а сенс ще є?

Недописані лейтмотиви...
Ще наївні й місцями кволі.
От байдужої корективи
Не почути би вам ніколи!

У ляльковій хатинці вимкнули світло –
Хазяйка вирішує: “Вам час лягати”.
А ляльки не хочуть, бо їм всім набридло
Чужі забаганки задовольняти.

Ну навіщо їм очі намалювали?
Їх не стулити – та як тут заснеш?
Великі коробки, забуті в підвалах –
Омріяний простір на тисячу меж.

М’який телевізор, гігантська розчіска
Ніяк не даються в пластмасові руки.
А вранці згори заглядає дівчисько,
І їй не збагнуть ці невичерпні муки.

Вона, як богиня, велика, всевладна,
Проте, в забаганках завжди однобока.
В ляльковій хатинці рожево і ладно,
Але квартирантці – суцільна коробка.

Для неї богиня вже не дивовижна.
Вона підросте і трохи втратить запал.
Мине щонайбільше, як декілька тижнів –
Лялькову хатинку опустять у підвал.

Омріяний простір! ...обмежений простір,
Нами хтось вищий забавляється завжди.
У темнім підвалі тепер часті гості
Також іграшкові, як ти, і не справжні.

Проте, не сумуй, це ж не справжнє життя,
Це все – бутафорія, іграшки, глум.
Лише посміхнись, хай живі почуття
Розвіють назавжди пластмасовий сум.

“Ліпше жити біжучи, ніж вмирати гніючи”.
І. Багряний
Крок, крок, ще раз крок, швидко, аж скипіла кров,
Біг по вістрю, біг по краю, біг, куди ніхто не знайде.
Втеча – течія слідів розтеклася знов.
А по ній йде людолов. Ти ж вже й вдома остарбайтер.
Згасніть, кола від води, замаскуй, трава, сліди,
Щоб не внюхали собаки, і не загинув щоб ніде
В таборах НКВД. Дисидент? – Чекай біди
І втікай, втікай, як хочеш жить, до таких самих людей.
Зустрічай Далекий Схід, може, захід, Новий Світ,
Та яка уже різниця, як то не твоя землиця?
Хоч Сибір, а хоч Канада, хоч Америка строката
Дім тобі на довго літ. Посади хоча б вербицю,
Чи калину краснолицю, чи маленьку осокору,
Схожу так на ту, що вдома. І засій в полях полову
Та пшеницю. Відчуй втому, ту, що вдома, як удома. Знову.
З серця пісня ллється чиста – там плекаєш рідну мову.
Крок за кроком, зміна кроку, їх багато вже нівроку
За життя своє зробив. Як на все це стало сил?
Ось перон, коліс злий брязкіт, а тебе полишив спокій –
Тяжко бачить край широкий, де колись твої сліди
Дощ в брудну калюжу змив.
І трясе брудні вагони, як тоді, та по-новому:
Все туди-туди, туди-туди, туди-туди – додому.
Ти тремтиш їм в унісон: може, то усе був сон?
Причастися рідним словом і почуй знайому мову
У відповідь, як аксіому, що ти вже вдома. Вдома.

Куди відлинає казка,
Зраджена серцем людським,
Коли прагматична маска
Твердіє, мов дуб на нім?
Хочеш, ми попливемо в небо
На білім пухкім кораблі?
Дай руку, повір у себе,
Відштовхнися від пут землі.

Високо десь, в небокраї,
Де в обрій стікаються ніч й білий день,
Тремтячи, довічно марять
Затравлені мрії цинічних людей.
А хочеш летіти крізь море,
Мов душі на спокуття?
Там дніє, занурена в морок,
Колиска Всього Життя.

Та мрії повільно гинуть,
Перевтілюють в сни дива:
Русалок усіх – на піну,
Легенди – в прості слова.
А хочеш заплющить очі
Й піти в чарівні світи,
Де кожен бере, що хоче,
А думи його – мости.

Бо тут помирають феї
Під зірок бліде мерехтіння,
В сірих шовкових алеях,
На заспаних квітосплетіннях,
І йдуть по стежках - сузір’ях
В утопічні святі країни,
Де є лише казка й мрійник,
Як хочеш, пішли за ними.

Не мар, наче вітер, крильми,
Повір – і твої вони.
Не бійся, будь інфантильним,
За щастям своїм женись,
Очі заплющуй, дай руку,
На нас зачекавсь корабель,
Життя первородне і звуки –
Веснянки малих добрих фей.

Крізь наші струни тихе відлуння
Лине і стигне навік.
Липке повітря важко вхопити –
Марно кружляв білий сніг.

Крила стирчали, але все марно,
Ми вже сьогодні не ті,
Вічність не вічна, і все скінчиться,
Наше ім’я в пустоті.

Лиш з листопадом під зорепадом
Знов по домівці журба.
В небо злетіти, міцно вхопити,
Ми вже не зможем, пробач.

Крізь наші крила, уже безсилі,
Світло проходить бліде.
Янгол мій грішний, в рай утопічний
Шляху ніяк не знайде.

Щоб нам вернутись, треба забути,
Як стукотіли серця,
Коли твій погляд мій уподобав
Й дивились ми так до кінця.

Наша спокута, якщо і бути,
Разом, то тільки життя.
Як цього мало, але між нами,
Щось більше за небуття.

Цвіт весняних квіт
Розлився полем проміж жита.
Минають миті, їх політ,
Як пори року - не змінити.

Невтомно час штурмує фланги,
Та є незмінна колія:
Як десь на світі живе ангел,
То в нього усмішка твоя.

Навшпиньки в’ється виноград
І притискається до тину.
Мов до грудей, крізь літній сад
Його обійми ніжно линуть.

Які тендітні його лози!
Які надійні і міцні!
Твої обійми в верболозі
Такими ж видались мені.

Напившись вітру з небокраю,
У вирій журавлі летять.
І дише небом вільна зграя,
Гука осіння благодать..

Ти вмієш розправляти крильця –
Для мрійників нема зими.
Дивись, у зграї вільне місце.
Можливо, для таких, як ми.

Минають миті – пори року,
Якісь спекотні, якісь – ні.
Коли ти поряд хоч на трохи,
Світ захлинається в весні.

Ввижайся, снися, будь насправді,
Під зір сплетінням сплелись руки,
Мов у молитві, бо по правді,
Хоч щось незмінне має бути.

Влучно й приємно, наповнена світлом
Стріла увійшла між передсердь.
Світ затремтів й феєрверком розквітнув,
А будні пішли шкереберть.

Хлопчик-голубчик невинно всміхнувся,
Ховаючи за спину лук.
Він від повітря собі відштовхнувся,
Крильцями тріпнув – і вщух.

Лиш білими п’ятами блимнув прощально
Й комашкою в небі розтав.
Відтоді годинами з рання до рання
Розгадую стріл його сплав.

Ніби із золота – гріє приємно,
Та надто тендітна й крихка.
Стріла його гостра, та чую непевно
Біль від уколу вщуха.

Натомість приходить легке хвилювання
Й думки в павутину плете.
Все плутає, плутає дні, турбування
І каже: “В житті щось не те”.

І кличе шукати ось цю недостачу –
Таку ж злотогостру стрілу
Й того, хто потрапив також під роздачу –
Хлопчинки крилатого гру.

Ти казав, що в понеділок підем ми на fashion-ринок,
Я прийшла – там second-hand. Підманув ти мене вщент.
Ти казав, що у вівторок обійдем бутиків сорок.
Обійшли ми всього три. Підманув, та ще й підвів.

Ти ж мене підманув, ти ж мене ще й підвів,
Ти ж мене молодую з уму-розуму ізвів.

Ти казав, що у середу підем ми на “Містер Кредо”,
Я прийшла – там група “Борщ”. Ти знущаєшся, чи що ж?
Ти казав, що у четвер в модний клюб мене ведеш,
Ми прийшли – там face-control, я зайшла, а “ты – постой!”

Щоби не підманув, щоб більш не підвів,
Щоб ми’ молодую з уму-розуму не звів.

Ти казав, щоб у п’ятницю взяла сіль та паляницю
Президента зустрічать. Ми до нього – він тікать.
Так ганялись до суботи, я істерла всі чоботи.
Ти грошей узяв у мамки і купив мені...в’єтнамки.

Що ж з тобою робить, як перевиховать,
Як в тебе молодого уму-розуму напхать?

Ти казав, що у неділю підем разом на весілля.
Ти прийшов – мене нема. Підманула, підвела.

Я ж тебе підманула, я ж тебе підвела.
Я ж з тебе молодого відігралася сповна.

Сплять озера у летаргійнім сні
І чорні скелети дерев.
Тиша набилась у вуха мені –
Щось вже не так тепер.
Місяць, тремтячи трохи,
Нервово торкнувся храму.
Душу залишив спокій.
Що ж тепер буде з нами?

Морок ва повітрі висів,
Й вітер співав про це.
Вовки стогнали в лісі,
Проковтнувши назавжди сонце.
Білі Цариця Тиші
Відкрила незриму браму.
Звідти метілі вийшли
Й важкі каламутні хмари.

Вітер, мене розіп’явши,
Спитав тихо: “Що ж тепер?
Дивись, як природа плаче,
Старий ж бо король помер!
Він – це твої ідеали й мрії –
Їх вже нема.
Що може бути далі,
Коли слідом іде зима?”

“Зима, знай, не буде вічна, -
Кажу я йому, - повір,
Якщо мрії в людини знищить,
Породить вона нові.
Й природа прийде до ладу,
Підтримавши душу мою.
Помер король? – така плата
За довгі літа королю”.

Романтика вмирала непомітно,
Метіллю засіває падолист,
Та мальви більш не зійдуть, не розквітнуть,
Їх душі моляться до неба: “Ну озвись!”

Їх душі задивилися у простір,
Сплелися і застрягли у росі.
Безпомічними стати дуже просто,
Коли кохання кличе звідусіль.

Коли любов тендітна, мов лебідка,
Причахує до себе назавжди.
Та мальви більш не зійдуть, не розквітнуть,
Помруть і вже не зможуть прорости.

Вони були натхненні почуттями
До сонця, до небес і до зірок.
Лишитися хотіли до нестями –
Та це тюрма, а не в безсмертя крок.

Коли прозріння обірвало тишу,
Остання осінь дарувала світло.
Зачахли коцубаті чорні вишні.
Романтика вмирала непомітно...

Як відчайдушно не благали мальви –
Кохання вже не кличе звідусіль.
В повітрі майоріли до світання
І плакали краплинками роси.

Романтика – це пафосність кохання,
Тендітне і прекрасне почуття.
Коли вона помре, немає Раю.
Немає й Пекла. Тільки забуття.

Хто, якщо не я,
Розплітатиме сонця промінь,
Стискатиме у долонях
Мереживо хмар буття?
Хто, якщо не ти,
Триматиме світ на плечах,
Слідкуватиме за часу втечей,
Без напрямку і мети?

Хто, якщо не ми,
Ходитиме в полонини,
Зануриться в небо синє,
Коли стане мало землі?
Хто будуть вони,
Народжені з наших марень,
Як квіти із гирл вулканів,
Власних віків пани?

Хто буде та,
Що дасть вітру себе розіп’ясти,
Піде в поле, щоб в житі упасти
Й дивитися крізь літа?
Мабуть, все ж таки я,
Перероджена в поколіннях,
З тобою в чергове вільно
Проживати нове життя.