Що бачиш ти, Всебачащеє око? –
Усе, що нам в віках незрозуміло.
Усе, що так наївно і жорстоко.
Хотілось в рай, а пролітаю мимо.
Я почала звикати до тій болі,
Сьогодні, поки завтра не прийде,
А вже весна й так хочеться на волю,
У водоспад із з’єднаних сердець

Метеликом злетіти в піднебесся,
Над квітами, лісами і полями,
До сонця в синім небі стати ближче,
В прозорих хмарах плисти за зірками.
І, майже долетівши, вмить завмерти,
У теплому і лагідному світлі.
І, злившись з ним, ніколи не померти,
Зостатися назавжди в вічнім літі.

А тисяча років, неначе вчора,
Були, я пам’ятаю й досі їх.
На цій землі горіли й охололи
Два почуття, а попіл кудись зник.
І другий шанс не варто вже чекати,
Все, як тоді, залишити без змін.
Піти, бо вже не в змозі щось додати –
Усі слова згоріли у вогні.

Що бачиш ти, Всебачащеє око?
Ми тільки слід твоїх нечітких снів.
Ти дивишся давно на нас з висока,
А вгору глянуть з нас ніхто не смів.
Ми бачимо лиш те, що під ногами,
Де все життя уміститься в кільце,
На зрізі дерева, що щойно ми зрубали,
Невже майбутнє наше саме це?