Брунатний південь, сіре верховіття.
Стучать копита, гойдає в сідлі,
Минає час, він гість у цьому світі,
Як всі творіння матінки-землі.

Скінчився ліс, пішли зачахлі хати,
А далі замки, мури, вітряки.
Їх можна буде завтра занедбати.
Я їду далі… повз роки й роки.

Розграблена садиба – дім сільради,
Селянський хлів – з розібраних фортець.
Усе, що є нічийним, можна брати –
Епохи мовчки стрінуть свій кінець.

Я їду далі, бачу хмарочоси:
Дзеркальний панцир відбиває світ,
Пройдуть роки, дощі, сонця і грози –
І їх не буде через сотню літ.

Не буде «пам’яток архітектури»,
Із того, що сьогодні височить.
Та вічними здаються давні мури –
Фортеці помирають стоячи.

Холодна ніч, дерева снігом вкриті.
Стучать копита, гойдає в сідлі.
А час іде, він гість у цьому світі,
Як всі творіння матінки-землі.