Гірка кава на губах
зновути в моїх думках
разом з згубним нікотином
проникаєш всередину

Чашка з фарфору в руках
знову ти в моїх очах
наче сизий, гіркий дим
ти не хочеш буть самим

Сонце світить в небесах
знову ти неначе птах
вверх і вниз назустріч світлу
ти летиш як вільний вітер

Тріщинка у почуттях
знову я лише твоя
п*ю самотня свою каву
я назавжди постраждала

Переплелись тіла у танці насолоди
Це просто секс, це дань нової моди
Не можуть вдовольнитись один одним
Стосунки справжні падають в безодню

Нічні забави – там вино й дівчата
Для задоволення їх завжди так багато
Кохаються і п’ють, щоби забути
Що їм потрібно зранку кимось бути

Налий їй повний келих – вона віддасть любов
Віддасть і пристрасть, і своє тепло
За золото продасть невинну цноту
А вам потрібна будь-яка робота

Розпущеність, гріхи, болючі ласки
Нема людей, щоб не носили маски
Краса із часом все одно зів’яне
Мені ж все рівно, я нарешті п’яна

Віддам усе тобі лиш за увагу
Я не зумію пережити зневагу
Віддам і честь, і сили, і ім’я
Бо мною вже керує оргія.
23.11.2006р.

Корисна робота – літати з пташками
Упасти у поле, й лежати з квітками
Повзти необачно, наткнутись на змія
А я помирати від отрути не вмію
Зламала кістки всі
Забула зліпити
Себе всю докупи
Цементом залити
Порвала адресу
Нанюхалась клею
Чекала на диво
На зашморг зі стелі
Знайшла чиєсь пекло
Змішалась з журбою
Мені вже не треба
Боротись з любов´ю
Давно вже вона
Спливла разом з кров´ю
Читай по очам
Я вже не з тобою

Все прощай
тепер
назавжди
поверни мою печаль
сльози
радощі
конверти
а листи залиш собі
ніч не темна
ліжко порожнє
вже без тебе
я самотня
затухаюче життя
минуле...
майбуття
неважливо
йди додому
там де кава вже холоне

Коли кохаєш, знай, що ще проклянеш
Коли тікаєш, знай – наздоженуть
Коли блукаєш – вихід не знайдеш
Коли чекаєш, то ніколи не діждеш
В безодню падають усі твої надії
Сама собі я зварю вбивче зілля
Помру с достоїнством, закльована птахами
Де ти мій, ворон хижий?
Ти мій убивця, мій спаситель
Колись від Божого вогню ти вижив
Тепер навіки звешся ти лиш цілитель
Розкрий мені свою чорну душу
І пір‘ям моє серце проштрикни
Скажи, що ще зробити мушу
Щоб вмерти без любові і туги

Випадково зустрівшись
Ризикуєш загубитись
Знайшовши щось, але напившись
Напевно, щоби знову залишитись
Й лягти у ліжко
Щоб не підійматись
І щоб забути і ніколи не згадати
Болить й нехай!
Побачиш прірву в неї і стрибай!
Живучи в темряві ти не пізнаєш світло
І не впадеш у руки вітру
Читай в моїй свідомості:
Чекатиму тебе я вічність
Та сили вистачає лиш на мить
Природжена чеснота войовничість
Набута кривда довго не болить

Квіти в саду засихають, не розквітаючи,
липень надто жаркий.
В щастя, знову для мене втраченого,
присмак надто терпкий.
Діти хочуть гратись, не змагаючись,
дорослі надто складні.
Вони не вміють кохати, не розлучаючись,
люди надто брудні.
Янголи в небі літають, не замовкаючи,
гріхи надто людські.
Кров стікає по ранам, звертаючись,
супротивники надто легкі.
Біль у серці гуде, не спиняючись,
та ви надто глухі.
Я кричала до вас, ковтаючи,
свої сльози, надто важкі.
Липень-серпень пече, та закінчується
квіти надто не ті.
Із зачиненими очима, я падаю
у твої обійми пусті.
Якби квіти могли розквітати,
або пекло замерзло навік.
Я б тебе навчилась спитати:
Чи б мене повернути ти зміг?
Разом з ними тепер засихаю,
разом з літом покрилась вогнем.
Та все щезне, я точно це знаю -
під осіннім холодним дощем.

Ми народились під знаком чужим
як не старались, та сльози - це дим
біла стіна від вогню недалека
він підіймається з самого пекла

Чорні душі у його руках
він Люцифер – його влада, лиш страх
володар всього, що маєте ви
не намагайтесь, бо ви не живі

від нього тікати сенсу нема
твоя свідомість - вже не твоя
він не дожене, ти сам повернешся
та милосердя все одно не діждешся

Біль його тиха, діюча сила
День, як завіса, бо ніч так жахлива
кров його напій, вогонь його суть
вас вірні слуги до нього несуть

Сяйвом облитий, що лине з небес
Від Нього він втік, як зраджений пес
чорний як порох, червоний від люті
і досі вважає, що ви його, люди

Гордий, красивий, та лихо в очах
він Люцифер, його влада лиш страх
усмішка - мітка вашої смерті
як не старайтесь, та ви лише жертви

Сріблом покрита його душа
ще не мертва, та вже не жива
тінь могутності на його чолі
не намагайтесь, бо ви не живі

Пильно подивиться, прямо в зіниці
посадить у темряву своєї колісниці
і повезе в саме серце пекла
він Люцифер, і я навік його жертва

Трохи більше вина
Трохи менше любові
Це не моя вина
Я забула смак крові

Цілувала всі рани
Забивала тобі памороки
Я твої бездиханні
Досі чую невпевнені кроки

Малювала тобі на спині
Ієрогліфи побачені в сні
Кров стікала по твоєму тілі
Бо ж порізи були страшні

Малювала я знаки ножем
По спині як по полотні
Твоя кров буде нашим ключем
Твої очі знову чужі

Зацілую тебе я до смерті
Твій останній подих – моя насолода
Всі слова, що я кажу не ті
І обличчя – вкрадена врода

Ніж потоне і видно лиш тінь
Стогін стихне і місяць зійде
Твоє фото повішу на стіну
Хай самотність мене не знайде

Намалюю собі пістолетом
Вбивче коло десь там на скроні
Це не буде злетом на небо
Всі дороги в пекло – мої

Люди будуть дивитись на нас
На ображених героїв Шекспіра
Та замовкнуть, все змінює час
І кінцева точка – могила

Він десь там ходить
П‘є чиєсь вино і слухає
Чиїсь чужі розмови
Він десь там ходить
Бавиться з дощем
І постійно поривається на сповідь
Він десь там ходить
П‘є чиюсь печаль
Купається навмисно в чиїсь крові
Він ходить там
А тут його нема
Як і не було тут його любові
Я ходжу тут
Марнію на очах
І посекундно падаю в провалля
Я ходжу тут
І на свій тихий жах
Знаходжу сторінки його зізнання
Я ходжу тут
І п‘ю його печаль
І повсякчас втрачаю краплі крові
Я ходжу тут
А там мене нема
Як і не буде там мої любові
Ми ходем десь
І танемо як лід
Ні там, ні тут не буде більше щастя
Ми йдемо десь
Обходим цілий світ
Але назад не можемо прокрастись
Ми ходем десь
Й п‘ємо свою печаль
Зникаємо з прокляттям крові
Ми ходем десь
І десь вже нас нема
Як і немає нашої любові

Я падаю вниз десь там на каміння
Я падаю вниз на хвилі
Чекаю миті свого падіння
Долаю численні милі

Я падаю вниз, а ти нагорі
Дивишся, як я зникаю
Та як ти посмів, та як ти посмів!
Штовхнути мене із краю

І дико чіпляюсь за виступи скелі
Що руки здирають до крові
Я наче одна посеред пустелі
Сама без надії і без любові

Я падаю вниз, а ти ще стоїш
Всміхаєшся щиро й безгрішно
Я не розумію чого ти мовчиш
Зроби щось поки ще не пізно

Ось переді мною з’явилась вода
Чорна, як твої очі
Червоною стане від крові вона
Цього як і ти вона хоче

Найгірше це нерозуміння
Не ті слова, не ті думки
Життя, неначе божевільня
В очах вже вибиті шибки

Згасаю з кожним днем, як свічка
І кров, неначе віск, стікає
На береги розбила річка
Ніхто нікого не кохає

Я думала, що все зумію
Та я не вмію бути кимось
Я вірила в любов й надію
Та все одно усе розбилось

Складаю цю мозаїку докупи
Та не знайду усіх шматків
Бо хто ж у мене серце купить?
Розсіяне навколо цих рядків

Заблукала у свідомості своїй
Ідеали заніс снігом буревій
І мовчанням я б хотіла стиль життя
Бути в ньому, але то була б не я

Якби кращими були мої слова
Якби знов відчути потяг до життя
Я хотіла б відділити почуття
Закричати вам, що то була не я

І брехня мене оповиває всю
Я не чую думку нічию
Я невдячна і глуха до співчуття
Я так хочу, щоби я була не я

Знемагаю від спраги
Хочу позбутись всіх
Послати їх робити свої справи
Самій упасти десь до твоїх ніг

До біса їх впевнені пики
Гидкі, невиразно-відкриті усмішки
Самою прагну залишитися навіки
Не бути вже прикутою до ліжка

Кохати як хочу
Вбивати як треба
Це суто жіноча
Кривава потреба

І ти як раніше
Повіриш безмірно у старість
Втомишся як завше
Зішлешся на млявість

Зайдеш неуважно
Та йди ти теж к бісу!
Якщо розібратись
Давно вже набридла звитяжна
Кохана твоя мармиза

Мені вже все рівно
До чорта безупинну шлю
Усіх хто зустрівся даремно
На моєму людському шляху

Хто мовив лиш слово
Або знайшов помилку
Коротка розмова
Без смерті і хованок

Ідіть всі у пекло
Нам скоро відкриються двері
Поки ще не смеркло
До поки не вмерли

Пекельний вогонь
Враз душі поглине в пориві
Гріхи і образи, як сон
Не будуть уже жахливі

Рахую до трьох
Три – він вже близько
Уже підбирає наші сліди
Два - він вже тут
Чиєсь напівлихо
Нам досі потрібно нести
Нарешті один – і надії всі марні
Простити не зможу
Я краще помру сама
У світі де гроші господар
Я завжди буду одна

Можливо ще не надто пізно
Сказати ми з тобою різні
Але ще занадто рано
Сказати : я кохаю до нестями
Та я ж напевно до безумства п‘яна!
Твій годинник показує на третю
Нам уже час іти на смерть
Коли він нам покаже п‘яту
То буде знак – нам помирати
З тобою хочеться померти
Віддати все у руки смерті
Годинник висвітлює дванадцяту
Прийшов час для реінкарнації
Воскресним знову
Потрапим в сутінкову зону
І мирно схилимось в покорі
Довіримось нестримній долі
Годинник зараз кине сьому
На мене раптом найшла втома
Нехай вже прийде дев‘ята
Давно нам всім потрібно спати
Але уперто перша ночі
Мені набридло, я не хочу
І над душею знов наруга
Дивлюсь – на циферблаті друга
Та знаю вже четверта ранку
І звідки мені відомий час так певно
Й чому не сплю я, як принцеса в замку
І так постійно, так щоденно
Все просто – я твоя коханка
І вірю, що це не даремно

Життя не чистий спогад
не згаяна любов
і правдивий здогад
і не чуже мов знов
зелена чи червона
це ж ружа все одно
і вкрадена корона
чи продане добро
моє цікаве лихо
рослина без тепла
співає десь там тихо
і програє життя
людське, як марнотратство
як твоє ремесло
ти лиш частина братства
під назвою любов
моє, твоє споріднення
мої, твої гріхи
колись в нас було зіткнення
ми вижити змогли
але ми вмерли у вогні
згоріли в багатті
я ж відьма й добре знала
що мене колись стратять

Свічка на столі горіла
Віск стікав, все було біле
Одночасно й тимчасово
Стало все, немов червоне
Потьмяніло, похилилось
Я на себе розізлилась
Стала битися в істериці
Це межа моєї полеміки
Як світогляд божевільний
Хтось без мене майже сильний
Подивись як свої руки
розбиваю я до крові
Я без тебе – муки
Я з тобою
Подивись як свої губи
Роздираю я до крові
Я без тебе – муки
Я з тобою
Як миттєве розуміння
Я чиєсь лихе створіння
Темрява, та очі в світлі
Лиш ковток твого повітря
Допоможе зупинитись
Допоможе не дивитись
Не вертатися назад
Все по колу: злет і спад
Колиши мою колиску
Вітре, любий, мені тісно
Я в полоні, я в тобі
Я давно вже без душі

Незворотна випадковість
Кожен рух – якась подія
Несподівана жорстокість
Тиша й спокій – це лиш мрія

І упевнена залежність
Від смерті і життя в цілому
Як ведмежа обережність
Як бажання йти додому

Блякла, непрозора річка
Вся вода зійшлась у бруді
Все життя дивлюсь у вічко
Завжди зайва в цій споруді

Чорна туга, сіра примха
Молода, але пропаща
На шляху спіткає лихо
Кожен день все важче й краще

Прокляте, маленьке диво
Секс чи сенс держе свідомість
Я забула, я розлила
По своїм щокам ворожість

Дивна зустріч чи розлука
Невблаганна чиясь доля
Кохати або вмерти – мука
Залишитись самій – сваволя

Деспотизм і беззаконня
Зараз лише ностальгія
Я сиджу на підвіконні
І дивлюся вниз в надії

Контроль щастя як у казці
Усмішка – звірині зуби
Моє серце знову в пастці
Що мене колись погубить

Холодна кава і палаюча сигарета
з тобою розмовляю як на сповіді
розкажу зараз всі свої секрети
чекатиму твоєї відповіді

І дим повільно рухається до стелі
а ти мовчиш, і я не знаю що сказати
закінчиться все ліжком у пустелі
якщо ми й далі будемо мовчати

Читаю по очам що ти ще не байдужий
Що ще кохаєш як уперше, як востаннє
Такий ти є не мужній і не дужий
І не чужий, не підіймеш повстання

Мовчання – загадка і тиша – таємниця
І легка усмішка блукає на вустах
Твоя душа навік моя темниця
Твої слова застигли на губах

Рукою обережно доторкнешся до волосся
Тобі подобається коли я дивлюся
Коли нема у мене голосу
Коли тебе я зовсім не боюся

І котиться сльоза, самотня на обличчі
Як одинокий острів в океані
Нарешті ти сказав, що це мені не личить
Що плачуть тільки укінці, востаннє

Хіба ж це не кінець, хіба це не остання зустріч
Хіба це не моє з тобою прощання?
Мені давно набридло намагання
Шукати зв‘язок, збирать шматки, іти назустріч

І я мовчу, несила говорити
Незмога щось казати в виправдання
Холодна кава і погасла сигарета
Мовчання, лиш мовчання, лиш мовчання…

Боюся піднятись, а потім упасти
Розбитися вщент, розлетітись шматками
Боюся я руки на себе накласти
Піддатися болю під цими думками

Вантажу все більше, його вже по вінця
Слова, поривання – великий тягар
Напевне, всі скажуть, що я самовбивця
Що це був, звичайно, природжений дар

І буду летіти, проте тільки вниз
Чи просто висіти, чекати на смерть
Розпалю навколо себе я хмиз
Або наковтаюсь таблеток на чверть

Годинник проб‘є останню годину
Я все вже зробила, щоб бути одна
Я вмію боятись, я ж просто людина
Людина не завжди вмирає сама

Душа болить
Серце тріпоче
Це лиш на мить
Напевно щось сказати хоче
Та й досі ще мовчить
Блукає погляд
Сміються очі
Стихає крок
І серце щось сказати хоче
Лишаймося удвох
Кричать думки
Зникає світло
Все навпаки
Нас поєднати хотіло літо
Та це всього чутки
Порви папір
Зітри чорнила
І поламай перо
Ти був коханий, а я мила
Та це не допомогло
Змий цю усмішку
Закрий очі рукою
Мені тепер чомусь так страшно
Бути із тобою

Коротка ніч і поквапливе прощання
Легенький поцілунок в щоку
Я не порушила твого мовчання
І не ступила жодного кроку

Ти посміхнувся, повернувся і пішов
А я стояла і дивилася услід
І дощ невпинно йшов і йшов
Ти залишав мій світ

Краплі котились по відкритій шкірі
Я закривала очі й бачила тебе
Ми були разом вільні, наче звірі
Та ти кохав все рівно не мене

Все було швидко і без зайвих запитань
Розтанула я, як перший сніг
Все було без цукерок, квітів і зітхань
Бо ти в ту мить від когось біг

Тікав, як загнаний хижак
Поранений у саме серце
Краватка зірвана і у крові піджак
Все у порізах і подряпинах лице

А я жила постійно в чиїхось снах
В твоїх обіймах, у твоїх руках
Літала за тобою в небо і стрибала в яму
Кохання – витвір хворої уяви

Хвилинна вічність – турбота для живих
А не для мертвих і занадто молодих
Ми дихаємо одним повітрям
Кидаючи життя на вітер

Та дощ глухий до всіх моїх благань
Він крапав й змішувався із сльозами
Солоний присмак – наслідок ридань
Та їх ти не побачиш між рядками