І відкриваєш шлюзи, через які – потоп,
Краплями світла застигли нічні трамваї.
Місяць заліг на денці, місяць став на піт-стоп,
Навіть супутник навчився сили даремно гаяти.

Грамами рвуться хмари, колами по стіні,
Ліпиться сон до пальців, вивірка пообіддя.
Сонце за нас боїться і не зімкне повік,
Промені забронзовіють, промені візьмуться міддю.

Довгими чергами сосни на смерть ідуть,
Голови хилять, неначе старий собака.
Я витікаю із себе, наче срібляста ртуть,
І на дорозі розмов не розумію знаків.

Ти, подорожній, спалах твоїх гудків
Так розрізає простір, наче простромлене небо.
Світло втікає від баби, а від лиси й поготів,
Казками цими, маля, ти відтепер не гребуй.

На язичок – і гам! – зірвешся навпростець.
Вечір замінить день, склавши свої долоні.
От тобі й Голуб-Дух, от тобі й Син, Отець,
Витоками істерик і божевіллям сповнені.

І відкриваєш шлюзи, через які – потоп,
Краплями світла застигли нічні трамваї.
Місяць заліг на денці, місяць став на піт-стоп,
Навіть супутник навчився сили даремно гаяти.

Грамами рвуться хмари, колами по стіні,
Ліпиться сон до пальців, вивірка пообіддя.
Сонце за нас боїться і не зімкне повік,
Промені забронзовіють, промені візьмуться міддю.

Довгими чергами сосни на смерть ідуть,
Голови хилять, неначе старий собака.
Я витікаю із себе, наче срібляста ртуть,
І на дорозі розмов не розумію знаків.

Ти, подорожній, спалах твоїх гудків
Так розрізає простір, наче простромлене небо.
Світло втікає від баби, а від лиси й поготів,
Казками цими, маля, ти відтепер не гребуй.

На язичок – і гам! – зірвешся навпростець.
Вечір замінить день, склавши свої долоні.
От тобі й Голуб-Дух, от тобі й Син, Отець,
Витоками істерик і божевіллям сповнені.

Рано ще, рано, ридати у мене кров’ю,
Ще відчиняти крани з червоним рано,
Гояться губи від віршів, де є про Гойю,
Подих рівнішає від прочитань пранаяни.

Згарище зграями чорними відлітає,
Хтось розпалив рукописом чужу грубку,
Грубо стискаєш лікоть, не відпускаєш,
Нащось закутуєш тіло у теплу куртку.

Нащось складаєш пальці в якусь фігуру,
Тіні танцюють танго, тривожать пам’ять,
Відфестивалиш, юносте, станеш гуру,
Сходи, нагріті сонцем, диваном стануть.

Тануть надії, морозиво, ласка, погляд,
Глянець іржею з’їсть сепійовані кадри,
Рано ще дівчинці плакати, коли горда,
Рано чужі курити, тим паче, «Ватру».

Білими бігають пальці, навчені музики,
Ще про червоне думати надто рано.
Ви диваки, мої ледве затерплі руки,
Ставите крапку там, де просто піано.

Усвідомлення непричетності до зеленого місяця –
Перехняблені сосни, зворохоблені ясна.
Всі розмови у книгу буття запишуться,
Але хто сказав, що нагороди видадуть вчасно?
Відтискає вологу зсудомлене горло
Чорно-білих беріз, ліс заходиться кашлем.
На галявині цій, немов біля столу,
Тринадцять дерев. А тепер тобі страшно?
Поцілунки сьогодні зрадливі, неначе у Юди,
Безвідмовні, бентежні, неначе осикове листя.
Пальці стиснуть планету, польотів на небо не буде,
Лиш світила на линві повиснуть, неначе намисто.

І тільки тобі стане сили писати до ночі листи,
І тільки тобі до снаги дихати в ритмі латино,
Крутитися, падати, плескати в збанок пустий,
Сповнитись, вилитись і засинати повільно.
Зібгане тіло, мов ненаписаний вірш,
Тремолом тихне, у дзеркалі сонно плескоче:
Слухай, чому ти так довго до мене мовчиш?
Слухай, чому ти кричати зі мною не хочеш?
Напнуті пальці, мов крила весняних птахів,
Сині прожилки, крихкі, хворобливі зап’ястки,
Ми так давно не читали неелектронних листів,
Ми так давно через сміх не потрапляли у пастку.
Стали дорослими, нас майже здано в архів,
Штампи у паспорті, підписи й фото в анкетах,
Рух по дотичній, танці все довші без слів,
І безнадійно покреслені білі чернетки.

Місія несподівана – гоїти листя осені,
Клеєм наповнити тріщини,
Знову ходити босими,
Снами приходити віщими,
Сніжно сміятися, лагідно,
Кутати руки в шалики,
Котити губами ягоди.
Світ розпочне ремісію,
Стане нам світло й радісно,
Тільки на час обіцяний,
За додатковою вартістю:
Звільнено від податку на
Додану теплоенергію.
Тулячись до коханого,
Переплітаючись нервами,
Клімат поділиш надвоє,
Подив зітре дизажіо,
Знецінені й прокарбовані
Серця дискутують наживо.

Є тоненька межа поміж наших зволожених тіл,
Є легенькі здригання,
...........................затримане дихання.
...............................................видих.
Рахування на сірому плесі
......................раптово зникаючих кіл,
Замикання в очах гранично наповнених видив.

Є змивання косметики,
................................хованки із дощем,
І ведуть «подолянку» наскрізь промоклі дерева.
Час межує із серцем,
.................................осінь не кликана ще,
А твоя парасолька дбайливо приховує безум.

2009

Над зеленим гріхом
Сипучою змійкою стелиться
Ряса чорного пару
На лоні землі-святенниці.
Свічкою маки —
Скрапує воском сповіді
Чорне насіння,
Голками сну проколоте.
У борозенки
Вкладаєш розмови й пустощі.
Виросте пам’ять,
А ти до спочинку чутимеш:
Тріскає брунька,
Літо до липи горнеться,
Бог захлинається
Радістю на околицях.

Залежність від часу –
Це відчуття до чола прикладених чисел,
Нестача постійна хвилин
Для втрачання цноти.
Це так, наче зависнути в небі
Без літака і крісел
І прикладати пальці
До небезпечно відкритого рота.
Це так, наче креслити
Сто траєкторій – і не летіти,
Так, мов зупинка подиху
В прямому ефірі.
Час – коли вчасно збрехати,
Що є святі діти.
Хтось же повірить –
І всім воздасться по вірі.

Затемнення місяця станеться,
Коли ти спатимеш,
Коли уві сні прокладеш
траєкторію зльоту,
Долоня закриє півнеба,
Замислено гратиме
На напнутих вікнах,
які відкладали на потім.
Так засклено воду
Руками земного тяжіння,
Скидаються риби
із поверхів, де є антени,
І пальці ворожки
Спинились на лінії тіні,
Затемнення місяця –
хтось помер безіменним.

Після денних блукань,
карамельних посмішок,
шоколадного присмаку
шампанського,
якого завжди вистачає на всіх,
Приходить усвідомлення,
що з усіх твоїх місій
тобі залишилось дві.
Ввійти до воріт.
ти вороття не шукаєш,
каєшся, лижеш бруківку солону,
лоно землі відчуєш,
магмі дозволиш наблизитись і
ти синім стаєш від
відчуття в собі неба,
бажання довершених рухів,
бруківка зникає,
і на денці історій,
Перебравши усі назви вулиці,
цілим серцем прикипаєш до кола
лагідних перехожих,
крізь голови яких
Можна бачити
чіткі обриси сонця.
Ця дорога вчить робити висновки.
Кинути камінчик навскоси,
а потім іти по воді,
бо тебе цього вчили.
Блискітка сонця – раптовим здогадом:
вдома чекають твоїх повернень,
і це те єдине, що варто
зробити до того,
як небо стане жовтим.

Зелень забути зимою,
Назавжди позбутись
Віри в знамення
І одноразовість голок,
Грізні розмови про
Різнобічну трикутність
І про завершення ліній
У недовершених колах.
Цій круговерті
Не вистача заметілі,
Зримих законів про
Незнищенність матерій…
Знову зупинка.
Дзвінко луна затремтіла
У коридорах сонних
зимових артерій…

Це місто затонулих кораблів,
На яких долала пустелю самотності,
Кожного разу їх хтось топив,
А мені вдавалось оговтатись.

Віджимала волосся, лягала в пісок…
(Там, на березі, тіло моє відбите.)
А потім, відбувши гіркий урок,
Над кораблями здвигала плити.

Синьою глиною своїх тривог
Малювала назви на парусі.
Сьогодні вранці наснився Бог…
Каже, у морі щось сталося…

А якщо я ховатиму голову
У пісок твоїх пальців
Забуватиму присмак ірисок
І кави на станції
Кришитиму спогади
Для голубів годування
Тоді я не вийду
останньою
Кораблі через місяць
Ітимуть до хмар і трави
Хтось вийматиме спогади
З голеної голови
І чесатиме вітер
Розпатлані вікна домів
Бо крізь пальці пісок
Втекти від мене хотів
Я затримаю подих
І видихну ранню весну
І вона не почнеться
І я серед снігу засну
Хтось накреслить квадрат
І у коло його замкне
На піску твоїх пальців
Щоб не збудити мене.

А коли ти вийдеш із піни
Маючи крила
за плечима
Снопики іскор у руці
І шматочок
Зеленого яблука
У повнокровних губах…
Ніхто не скаже:
— О, Афродіто,
У твоїх очах
Для мене вина налито,
Твоїми рухами
Повниться все навколо
І замикається в коло.
Бо останніх глядачів
Евакуйовано,
А рятувальники
Цей ліс уже загасили
І передислокувалися…

Сходами вниз,
Колами до повороту…
В будинок навпроти
Хтось вліз.

Час, зачекай,
Спіраллю гаптую кроки,
Знов розтікається на три боки
Кавачай.

Тиші кінець
Світанок розтанув фарбами
Хтось запускає стартовий
Душ ловець

Чуєш, чувак,
Я витрачаю гроші
Мої гаманці порожні
Не просто так.

Сходами вниз
Колами колами кола…
Кличуть тебе випадково
Почувши девіз:
Сходами – вгору…

Ніч гусне.
Якби більше світла —
додавала би в каву,
як згущене молоко.
Сухариками зірок
збирала вологість сліз
на крайку чашки.
Потім лягала не голодною,
а спраглою кохання.
Знову боялася б цього.
Тому що любити —
Відповідати.
Жартома уникаю розпитувань.
І світ знову не визначився,
що мені дарувати.

По колу — печиво «Марія»
З цукром і водою криничною,
Добрі слова, зітхання і анекдоти.
Вдаримо поминки
За невиданою книжкою
І незаписаними акордами.

Питимем з пластику,
У склі віддзеркалено пальці —
Раптом відчуєм торкання?
На орбіті поставлено пастку,
Планета з ядра не виймається,
А вона, до речі, була останньою.

І, сп’янілим від сорому,
Не знайти нам дороги додому,
Захлинатись безглуздими фразами.
Ці світи почуваються хворими,
Але ліки давно вже набили оскому,
А життя було одноразовим.

Абразивність самотності –
Пил розчинився. У цій акваторії
Дихати легко, та кроки
Лунають пришвидшено.
Серце тримай,
Час твої очі прискорили,
Стрілки годинника рухають
Стелли із тишею.
Виповниш пальці
Бажанням до пошуку істини,
Мов базилік, розтирати
Доводиться вулицю.
Це – до смаку. Кострубато
У спадок відписано
Спокій, самотність, сваволю
Й бажання не скурвитись.

Кілька кроків дахами – ти ближче до неба.
І якщо пропонують рай – краще не гребуй.
Коли блискавка вдарить і вийде крізь серце
Ти у бджіл золотих попроси трохи меду.

Розгортаєш сувій, наче спійманий злодій,
Карту долі потяг із наколотої колоди.
Все одно ти залишиш кілька крапель на денці –
Розбиваються склянки, не питаючи згоди.

Страстотерпиця осінь зриває волосся,
І дощами спливає її нагота.
Вже снується зима на покривлених кроснах,
Ти її візерунки на вікнах читай.

Затверділо й затвердло, і прижилося,
І затерпло уже, першим снігом летить.
І сторуко простягнеться стоголосся,
І зупиниться осінь тільки на мить.

А по спаленні листя в останній господі
Разом з димом стражденно здійметься блакить.
І мандрівки нічні – це розмови та й годі
І чекання, що осінь скінчиться за мить…