І відкриваєш шлюзи, через які – потоп,
Краплями світла застигли нічні трамваї.
Місяць заліг на денці, місяць став на піт-стоп,
Навіть супутник навчився сили даремно гаяти.

Грамами рвуться хмари, колами по стіні,
Ліпиться сон до пальців, вивірка пообіддя.
Сонце за нас боїться і не зімкне повік,
Промені забронзовіють, промені візьмуться міддю.

Довгими чергами сосни на смерть ідуть,
Голови хилять, неначе старий собака.
Я витікаю із себе, наче срібляста ртуть,
І на дорозі розмов не розумію знаків.

Ти, подорожній, спалах твоїх гудків
Так розрізає простір, наче простромлене небо.
Світло втікає від баби, а від лиси й поготів,
Казками цими, маля, ти відтепер не гребуй.

На язичок – і гам! – зірвешся навпростець.
Вечір замінить день, склавши свої долоні.
От тобі й Голуб-Дух, от тобі й Син, Отець,
Витоками істерик і божевіллям сповнені.