Філософія моря

Дорога

…Викрешує міцний сталевий потяг
Мелодію дороги з-під коліс…
Рейс 302-й наш: «Хмельницький-Сімферополь»
Тук-тук, тук-тук, то степ, то ліс, то степ, то ліс…

Гудуть, хитаються, порипують вагони,
Петляє потяг поміж станцій, ніби вуж…
І провідниця, в синій формі, при погонах,
З купе в купе: «Кому ще чай? Кому ж? Кому ж?»

Назустріч нам гарячий червень мчить, як вершник,
Стовпи і ліхтарі, як вартові…
А на зупинках – пиво, соки і черешні,
І назви сіл: старі й нові, старі й нові…

У горизонт, ген-ген, впирається дорога:
Одеський степ або херсонський очерет…
Все ближче – південь, і все далі від порогу –
Вперед-вперед, вперед-вперед, вперед-вперед…

І – цілі простирадла спраглих маків,
І – виноградники, і – рисові поля…
В нас – ще весна, а тут – в колоссях злаки –
Безвідь земля, безвідь земля, безвідь земля…

…А інколи – могили та кургани,
В них – душі предків – чумаків і козаків…
Рубці і шрами, кров і біль, хвороби й рани,
І солі ківш, і солі ківш, і солі ківш…

Нарешті – вечір: свіжість, насолода,
На небі – місяць, за вікном – гірлянди міст…
В дорожній сон нас обгортає прохолода –
Молитва й піст, молитва й піст, молитва й піст…

Молочний шлях вгорі на небі стелить зорі,
А з-під коліс: «Ми тільки вдвох, ми тільки вдвох!»
Керує потягом не чоловік, а Бог…
- Радій, любов моя, ми їдемо до моря!..

Знайомство

...Очі закрити, і – слухати море…
Скільки тут можна почути думок та історій!..
Ти тільки вслухайся в цих коливань безкінечність:
Сила і міць, витонченість і статечність…
Котить стихія до берега вимиті хвилі:
Милі – як долі, і долі – довгі, як милі…
Розчісують гребені хвиль сірі втомлені буни,
А хвилі – туди і сюди, як татари чи гуни –
Плодяться, плодяться, плодяться, плодяться, плодяться…
Котяться, котяться, котяться, котяться, котяться…
Виносять на берег морський, мов казкове насіння,
Гладеньке і тепле, як кров, різнобарвне каміння…
Люди шматочки породи на пам’ять збирають,
Везуть сувеніри із півдня до рідного краю…

…Очі відкрити, і – бачити море…
Лінія неба і лінія моря – обрій…
Яхта танцює на хвилях, здійнявши вітрила…
Чайка над нею кружляє, розправивши крила…
А з самого ранку Сонце купається в морі:
Море спокійне, чисте, грайливе, прозоре…
Хвилі гладесеньку гальку легенько лоскочуть –
Мажорно-лазурний відтінок у них після ночі…
На протязі дня море часто міняє свій колір:
То світла воно добавляє, то – тіні, то – солі…
Коли – темно-синє, коли – ясно-світло-зелене,
Складає в сонет гуркотливо-шумливі рефрени…
А іноді море фарбується в сіро-свинцеве:
Здіймається вітер, рве хвилі, як напад серцевий!..
Летить буревісник, провісник чи шквалу, чи шторму –
Можливо, тому нарекли море пращури Чорним?..
Скажи, Чорне море, про що ти шепочеш, шепочеш?..
Куди ти нас кличеш? Про що розповісти нам хочеш?..

…Ми з тобою – удвох… Медитація… Час зупинився…
Ти купатися йдеш, я сиджу і услід тобі дивлюсь:
Очі карі у тебе в цей раз, я від Сонця це знаю…
Цікаво, а море кольору бронзи буває?...

Вершник

…Диск рудий з-за гори, ніби тісто у діжі, зростає,
Одягає заплетену в біле проміння корону…
І повільно тягне свого воза нагору з-за краю,
І у гриву коня свого в’є помаранчеві грона…

А на дзеркалі моря – з сусального злата доріжка,
Гладить срібну поверхню і вільно біжить посолонь…
Я на буні сиджу і вдихаю ці промені-віжки,
І дивлюсь, як Сварожич тим возом керує комонь…

Берег

…Гойдається лагідне море,
Над Ялтою шепчуться гори…
Свіжість повітря морського,
Квітучість похилих відрогів…

Ми з тобою – то вниз, то вгору:
Петляємо стежками, східцями,
А парк грає в оперу з птицями,
Багатоголоссями хору…

Навколо – Лівадії зелень,
На сході, в тумані, Авінда…
А поруч – морський теплий шелест,
І дно, ніби в казці, нам видно…

…За обрієм три кипариси
На варті Нікітського мису…

Історія

…Руське море гуркоче і стогне
І немов валуни, котить хвилі…
Величезні, живі, многожильні,
Витривалі, рябі, семимильні,
Що, в своїй неприборканій силі,
Причаровують дію і погляд…

Де гостинність твоя, Понт Евксінський?
Ти ще вчора гойдався неквапно:
Шепотів, посміхався, нас кликав,
Рідний, добрий, безмежний, великий,
Ми до тебе такого вже звикли…
То чому ж обернувся ти раптом,
На суворий, чужий, Понт Аксінський?...

В тебе сцена сьогодні – драма,
Б’єшся з берегом, спориш з вітрами…
Висікаєш рефрени і такти,
Демонструєш свій дух, свій характер…

Видно, хоче нутро твоє шторму,
Видно, прагне душа твоя бурі…
Гуркотять довгі хвилі в зажурі,
Чайка квилить, гуде море Чорне…

Ти

…Грізна сила морська орди хвиль розбиває об скелі,
Викарбовує дух і не хоче знайти компроміс…
Перламутрово-сині і сіро-зелені пастелі,
Розфарбовують шторм, що хитає в боки земну вісь…

А по срібно-свинцевій, воронками зритій поверхні,
Скаче дикий табун біло-сіро-гнідих бурунців…
Я немов Айвазовський, вбираю цю силу і зверхність,
А на березі ти пишеш море з мольбертом в руці…

А над морем твоїм непідкорений вихор гуляє,
Віражі й круговерть, стогін бурі, жадоба й політ…
А за обрієм – щогла, ледве-ледве з-за хвиль виглядає.
А над хвилями – чайка, кружляє у сивій імлі…

Я

…І знову я дихаю морем і на жадібний погляд нанизую,
Як хвилі бурхливі поранений берег вилизують…
А в піні морській, в гуркотінні й мереживі бризок,
Я бачу нестримність, сміливість, зрю виклик і ризик…

Насичені сіллю морською бархани, як гори –
Я слухаю мантру великого Чорного моря…
Очима, легенями, шкірою, нервами, мозком,
Хапаю я моря безкрайого вроду та розкіш:
Цю силу і міць, цю велич, цю плавність і грацію,
Цю грізну любов…

Я – немов папарацці…

Море

…Я – море, я – Бог!..
Я – волі стихія, я – міць!..
Люди на березі, падайте, падайте ниць!..
Чому?! Бо я – йду!
Ви чуєте, як я гуду?!..
Цілу орду кшатріїв-хвиль я веду!..
Слухайте, люди! Слухайте батьківське віче!..
Зараз розгорнеться пра, битва і січа!..
Ви не хочете?.. Ха!.. А я до вас вигукну: «Ні!..
Ця битва насправді потрібна і вам, і мені!..»
Я хочу, щоб ви в цьому штормі, нарешті, побачили,
Забуте й споганене, вбите, загублене й втрачене…
Я хочу, щоб ти, о велика-велика людино,
Моєї душі розпізнала яри та глибини…
А там, де моя, там лежить і твоя…
Тому й атакую і б’юсь в штормі грізному я…
Сьогодні на тілі моєму ти бачиш трикольорність:
Ненаситності вал, гру ва-банк, і по крові – нескореність…
І я хочу, щоб ти у моїй перламутровій муті,
Своє упізнав немінливе златаве трисуття!..
Яке?!.. Я заходжу на новий круг!..
Як все просто, почуй: тіло, душа і дух…
І якщо в тебе є зір, дотик і слух,
Поки Сонце – живе, поки вітер – не вщух –
Шукай в своїй суті тіло, душу і дух!..
Я – море, я – Бог!..
Я в наступ на тебе йду!..
Чуєш мій голос?!.. Почуй, як я квилю й гуду!..
У мене – вузли, градуси, бали і милі!..
Хвилі мої – вони не марнують зусилля…
Я малюю на березі фрески – це купол і стіни,
З біло-зеленої глини, по-вашому, піни…
А потім – дроблю воду в бризки, хапаю їх в жмені,
І літопис пишу: то дії, то дати, то ймення…
Хочеш – вір, хочеш – ні, тільки все це навколо – мій храм,
Двері в нього я часом навстіж відкриваю вітрам!..
Вони люблять мене, їх у мене є вісім,
Зусібіч вони дмуть, я люблю їхню пісню…
Вони входять в мій храм, заповняють приміщення,
І тоді стає легко – наступає очищення…
Я, як мрію, чекаю ці радісні миті –
Викидаю на берег всю непотріб та сміття…
І, можливо, під ранок, посміхнусь тобі знову,
Стану чистим, охайним, тепло-синім, здоровим…
Ну, а поки що, бач, о, велика людино,
Мої, вплетені в шторм, волелюбні картини!..
І, можливо, моя, не придумана пісня,
Твою душу очистить, поверне тобі мислі…
І, можливо, у цій канонаді повторень,
Що тобі, о людино, посилаю я, море –
Ти почуєш моє побажання єдине:
«Схаменись, зупинись, і покайся, людино!..»

Ми

Войовничого моря мовчазне моє споглядання:
Філософія хвиль, філософія бризок і піни…
Філософія гуркоту, шуму і перевертання,
Філософія нас… Ми і море… Сумісність… Єдине…

Додому

Ну, ось, новий день, нові цілі, нові значення…
У воду кинуті бажання і монети…
Знов Сонце сходить над блакитною планетою,
А ми – додому… Чорне море, до побачення!..

Кумпала Вір
(Написано в м. Ялта, (Лівадія),
в період з 27 травня по 8 червня 2007 року)

Поема про Гуру

(Нотатки божевільного.
У віршах)

Пролог…

- Дурень! Куди ти зібрався без Гуру?!..
Ти що, ідіот? Ти не станеш без Гуру Артуром!..
Кінь твій не зможе скакати скаженим алюром…
Ріки глибокі, гори – великі, як мури,
Спинять тебе, якщо в тебе нема свого Гуру…
Спинись, темнота, ти без Гуру заблудишся в лісі,
В темному лісі твоїх непроявлених місій…
Як ти терпітимеш голод, пости і тортури
Без Гуру?...

Глава перша: історично-пізнавальна…

…Гуру бувають різними: лагідними і грізними,
Безстрашними і хоробрими,
Злими, а іноді, добрими…
Одним словом, Гуру – це обрані…
Гуру приходять невігласів розуму вчити…
Кожен і з них – реалізований вчитель…

…Деякі з них, увірувавши в свою обраність,
Починають дружити з котами, жабами й кобрами,
Збирають юрбу, і до Єршалаїму ідуть…
Якби ж то самі – із юрбою… У тому то й суть…
Молітеся Богу, молітеся Богу, аби,
Прожити і вмерти, не втрапивши в пащу юрби…

Деяких з них люблять іти на Москву…
Деякі з них, навпаки, полюбляють Берлін…
Я їх, навмисне, в поезії цій не назву –
Деякі з них ще живі, хтось вже вмер, але всім їм - уклін…
Я буду вклонятись, я буду сто років молитися,
Я лобом своїм об вівтар, як баран, буду битися,
Аби такі Гуру назад не могли відродитися…
Аби такі Гуру…
А втім, вибачайте, я ж Дурень…

… І все ж, називати цих Гуру немає резону –
Усі вони схожі: паради, репресії, зони…
Усі на парад!.. Усі по команді: - Ура!...
Які ж ефективні ці методи, чорт забирай!..
Звикаємо змалку: спочатку, наприклад, Артек,
А потім уже Воркута, Аушвіц чи Бішкек…
Говоримо тихо, на кухні включаємо воду…
В газетах великими буквами: ПРАВДА… СВОБОДА…
Якісь нереальні, якісь утопічні слова:
- Сусід у англійськім кашне… Чи не ворог, бува…
- Сусід у англійськім кашне… Чи не ворог, бува…
- Сусід у англійськім кашне… Чи не ворог, бува…

…Овва! Ідея вродилась нізвідки, немов літня злива:
Всі Гуру повинні… У них є якась особливість…
Всі Гуру повинні від інших якось відрізнятись…
Потрібен предмет, яким можна буде мінятись…
Потрібен предмет… І раптом, спонтанно, нахрапом:
- У кожного Гуру є Прапор!...
Є прапор…
Є прапор…

Байдуже який, синьо-білий, чи чорно-червоний…
На ньому – десь зірка, десь – хрест, а у когось – корона…
Все це – деталі…
Гуру зі стягом на троні…

Глава друга: філософсько-метафізична…

…Є такі Гуру, що люблять за всіх говорити…
Вони вам розкажуть, як правильно треба молитись…
Вони вам розкажуть, в який мент потрібно скоритись…
З права-на-ліво чи зліва-на-право, хреститись…
Куди повернутись, в який із абзаців дивитись,
Як правильно руки у Божому храмі тримати…
Хто такий батько тобі?... Хто така мати?...
Гуру уміють уходити в паузу вміло…
Гуру все знають про Суд, про Душу і Тіло…
Вони, як ніхто, володіють гурівським ділом…
У їхні обличчя посмішка язвою в’їлась…
Вони відчувають ваш пульс, мов старателі жилу…
Ці Гуру, здебільшого, з Жмеринки або з Одеси…
І ось, коли ви, розчепірившись, як стюардеса,
Готові ковтнути дурман їхніх нью-політесів –
Гуру попросять вас щиро зробити свій внесок…
Трішечки-трішечки… Мізер… Відсоточків десять…
І якщо ви заплатите, зможете… Т-с-с-с!... Таємниця…
І друге пришестя Христа, і Грааль, й Плащаниця…
Усе це пізнаєте ви зусібіч і одразу…
Просто частіше приходьте й платіть їм щоразу…
Гуру ці – плід прогресивних, нових поколінь…
Ти без квартири?...
А де ти був?..
В Гуру?..
Амінь…

…Вони своїм прапором-віхтям з екранів трясуть –
Вони відкопають у бібліях всіх ТАКУ СУТЬ…
Ісус був єврей… Ісус, він же був ефіоп…
Ісус (але це вже - нікому, бо це, як табу)
Ісус – галичанином, арієм, чукчею… Стоп!..
Боже, прости мене, дурня, що я несу?...

…Є такі Гуру, які не приходять з мечем…
Гуру ці вміють поводити вправно плечем…
Вони володіють вітрами, керують дощем,
Мороз їм – ніщо, і Сонце для них не пече…
По суті, для них все і всі… Словом, по-барабану…
Вони, вже не віктори, не бориси, не івани…
Для того, щоб бути на відстані гідному з вами,
Вони нарікаються ім’ям, як правило, СВАМІ…
Свамі-Ананда-Вішну-Саї-Баба-Дев…
Свамі-Веранда-З-Вишні-Зморщенко-Лев…
У них третє око відкрите в мільйони антен…
Вони вже «ПРОСВІТЛЕНІ», знають зерно слова «ДЗЕН»…
Багато речей для Гуру таких заборонені…
Вони зосереджені, майже завжди – «ВІДСТОРОНЕНІ…»
Немає в них долі, вони називають це «КАРМА»…
Етапи людського життя, це по-їхньому «ДХАРМА»…
Молитва у Гуру таких називається «МАНТРА»…
Ікона з зображенням Бога, по-їхньому «ЯНТРА»…
І де б не були вони: в місті або за столом –
Невпинно повторюють Гуру такі слоган «ОМ»…
Ці Гуру… О, знали б ви
Їхню непізнану мудрість –
Вони володіють «ЗНАННЯМ», можуть дати вам «МУДРУ»,
Яка вас спасе… Але тутка ви будете плакати –
Бо станеться це лиш тоді, коли ви їм
ЗАПЛАТИТЕ…
А як не заплатиш, «звиняйте», не буде «НІРВАНИ…»
Такі от діла, пане Вікторе-Петре-Іване…
Вони поміщають весь свій дивний розум в вуздечку,
І можуть в «САМАДХІ» відбути і Брест й Берестечко…
Деякі з них настільки далеко «ПРОСУНУТІ»,
Що можуть із Києва Лавру в Дахаб пересунути…
Хочеться вірити: Гуру таки носять маску,
От тільки, навіщо, скажіть, якщо є ваша ласка…

Глава третя: маємо те, що маємо…

…Бачите, як прозаїчно: знову ці гроші…
Гроші, немов би мара, як хвороба, як воші…
Гроші, які виїдають нас, як сарана…
Гроші, яким дуже любиться слово ВІЙНА…

…Прошу поради: повідайте дурневі, люди,
Чому від людей по світу пішов в мандри Будда?
Чому сорок діб молився в пустелі Ісус?
Чому розпинав себе Одін, Перун видибав?
Чи справді ЗМІНИЛА Ікона у храмі Стовпа?...

…Дурень я, дурень… Знаєте, снилося вчора –
Гуру махав дивним прапором, схожим на долар…
Гуру був жовтим, а інший, схожий на невра,
Прапором довгим махав, розмальованим в євро…
А вже аж під ранок, коли загули треті півні,
Третій приснився, з прапором, рідним, як гривня…
Інший у лотосі, з прапором, схожим на фунт,
Жінку мою підбивав на картопляний бунт…

…І кожен із них – «РЕАЛІЗОВАНИЙ ВЧИТЕЛЬ…»
Мінімум Будда, міні - чи максі - Майтрейя…
На палю мене посадіть, чи повісьте на рею…
Боже! Спаси мене! Боже! Скажи мені, де я?...

…І кожен із них вербував мене, прагнув навчити…
Здебільшого те, як НЕ ТРЕБА з людьми в Світі жити…

…Цікаво, хоч хтось із цих «ГУРУ» збагнути зумів,
Крикнувши «Хайль!», чи з акцентом ворушачи варги -
В чому ідея арійсько-слов’янської СВАРГИ?
Що приховав в собі «АНК» - праєгипетський хрест?
Що означає насправді ідея «ВОСКРЕС»?
Що означає по суті ТРИСУТТЯ чи ЗІРКА?
Чи справді ЛЮБОВ – християнина кожного мірка?

…Я не провидець, одначе, здається мені,
Найліпше ці «Гуру» збагнули смисл слова «ЦИНІЗМ»…
Цинізм – це коли вони, знаючи всьому «ЦІНУ»,
Не можуть збагнути, у чому зерно слова ЦІННІСТЬ…
Оскаре Уайльде, пред вами коліна зігну,
За цей афоризм… Сказали ви тут на одмінно…

…Пустив хтось по річці Буття з прапорами плоти –
На кожному з них вигрівається слоган: «ПЛАТИ!»
Не можеш платити – візьми безкоштовний кредит,
Подвійні стандарти: «Не вбий», «Не злослов», «Не вкради»…

…І тішиться ярмарок, тішиться ярмарок: «Дурень!
Чека в божевільні на тебе із Місяця Гуру…»
А дурень сидить і, підпершись рукою в зажурі,
Чекає: чи оптинських старців, чи волхвів, чи Гуру…

Епілог…

…Я знаю одного великого, справжнього Гуру,
Він був першим з тих, який не сказав мені: «Дурень…»
Коли я під ранок потрапив до нього на сайт,
Мій мозок був здатен ввібрати мільйон гігабайт…
Мене ніби вдарили струмом із жару та іскор,
Проткнули наскрізь ще незвіданим дротиком-вістрям…
Я вперше збагнув: як, чому розпускається КВІТКА…
Я вперше відчув як у серце вливається СВІТЛО…
Я явно вловив сніп проміння, що лилось згори,
ДУША захлиналась, вбираючи всі КОЛЬОРИ…
А ЯНГОЛ один, розправляючись нотами з терцій,
Уперше в житті показав мені гул мого СЕРЦЯ…
Я тя розбудив і сказав: - Я стрів ВЧИТЕЛЯ, ось…
І вперше в житті я не винуватив когось…
І вперше в житті Гуру Світ мій до краю наповнив,
А як він зробив це?...
Вгадайте самі...
БЕЗКОШТОВНО!...

…І все ж я з великим бажанням йому заплатив:
Бажанням почути, бажанням ПРОСНУТИСЬ і ЙТИ…

…Черв’як КУНДАЛІНІ… Ха-ха! Прийняла моя кров,
Великого ПТАХА, на крилах якого – ЛЮБОВ!..
Було дуже ТИХО, і з того святого моменту,
По жилах моїх розтеклась, як ріка, ТРАНСЦЕДЕНТНІСТЬ…

І в іншому сенсі відкрилось мені слово ЙОГА:
Дорога до СЕРЦЯ, дорога до СЕБЕ, до БОГА…

А він розчинився у Маха-Самадхі в зажурі…
Та я тепер знаю, що дурень зустрів свого ГУРУ…

Кумпала Вір, 04.06.2009р.,
м. Хмельницький

(За мотивами легенд Криму)

…Це було дуже-дуже давно…
В час, коли серед Світу гули,
Русочубі, вихрасті вітри…
А внизу кучерявились гори,
Захищали незаймане море…
Секвойяндри, дуби, клени, тиси,
Покривали відроги і миси…
Звірі, риба, тварини і птаство
Рахувались в краю тому паствою…

…Отже, так… Між всього цього краю
Мала місце ведмедяча зграя…
Споживала форель і ставриду,
Мед збирала у горах Тавриди…
Верховодив у зграї вожак,
На людину наводив він жах…
Він ревів і гарчав, так як грім,
Падав долі мисливець пред ним!...
Він ставав на свої задні лапи,
А передніми хмари він лапав…
Чи столітні дуби виривав
І барлогу собі майстрував….
Плем’я свого вождя поважало,
Знав він силу, та знав він і жалість…

…Якось ввечері, після вечері,
Дружна зграя спустилась на берег,
Щоб скупатись в морських хвилях втомлених,
І зігрітися в сонячних променях…
…Але що це!?... Вожак раптом бачить,
Як у згортку з вітрила хтось плаче!...
…Він підкрався, понюхав повітря,
Мокрі лапи в хутро своє витер…
Доторкнувся до зношених клаптів –
Аж там дівчинка в синьому платті!...
Русокоса, маленька, а очі,
Мов би крила в південної ночі…

«…Що робитимем з нею ми, браття?!...»
«…Забрати… Забрати… Забрати…»
«…Це дарунок від наших Богів!...» -
Величезний вожак заревів…


…Поселили дівчатко в печері,
Виноград вхід заплів, ніби двері…
А ліани в колиску сплелися,
А дуби їй насипали листя…

…Вона, ніби з води, підростала…
Мов русалка морська, славна стала…
Русі коси, як виспіле жито,
Біле личенько, росами вмите…
Як лоза – її постать, а очі,
Мов би крила південної ночі…

…Вона часто збігала до моря,
На світанку, як гаснули зорі…
І про Сонечко пісню співала,
І промінням його умивалась…
А вожак, нашорошивши вуха,
ЇЇ пісню все слухав і слухав…

«Голос в неї – ранкове світання,
Невгамовних пташок щебетання…
А слова, ніби посмішки квітів,
А мелодія – променів світло…»

…Саме так це було, саме так…
Але якось ведмежий вожак,
Полювати повів свою зграю,
До далекого скіфського краю…

…Залишилась русалка сама,
Море вкуталось в сивий туман…
Тихо сіла на камінь на березі,
Й малювала дельфіна на бересті…
А як води туман з себе скинули,
Вона глянула в море і скрикнула!...
Хвилі гнали на берег човна,
А у ньому – безсилий юнак…

…Човен ткнувся у берег кормою:
«Звідки ти?... Хто ти є?... Що з тобою?...»
Але він тільки дихав ледь тихо,
Й лиш одне слово вимовив: «Лихо…»

…Волокла його довго в печеру,
Готувала узвари, вечерю…
Запалила камінням вогонь,
Лікувала і гріла його…
…Три по дев’ять минуло так днів,
Він окріп, вже вставав, пив і їв…
Розказав їй про рабство та зло,
Про нелюдське, страшне ремесло…
Вона пильно на нього дивилась,
Раптом, вперше в житті, зашарілась…
Рвучко встала, поправила плаття,
Розгорілось сильніше багаття…
Він підвівся й поглянув їй в очі:
«Вони в тебе – немов крила ночі…»
В цей час зірка погасла остання,
А між них спалахнуло кохання…

…Він налагодив вранці вітрило,
Море їх освіжило і вмило…
Вони змовились плисти за обрій,
Їм було разом любо та добре…
Поклялись вони просто і твердо,
Бути разом до самої смерті…

…Підхопив свіжий вітер човна,
Посміхнулась до нього вона…

…Але що це!?.. Тріщить бурелом!..
То ведмеді вертають додому…

… і побачив могутній вожак,
Як русалку краде в них чужак…

«…Що робити!? Брати, що робити?!..
Нумо, в море, гайда воду пити!..
Ми красуню додому вернемо,
Чужака ж на шматки роздеремо!...»

…В море кинулась зграя ведмежа,
І вода почала швидко меншати…
От, до берега зносить човна,
Але тут, заспівала вона!...
І мелодія лагідна ця,
Розтопила ведмежі серця…

…Звірі стали, і тільки вожак:
«…Не відпущу!.. Загинеш, чужак!..»

…Він все пив, все ковтав і ковтав,
І ще більше у тілі зростав…

«…Відпусти нас, тебе я молю…
Він – мій суджений, я й`го люблю…
Я між добрих людей жити буду,
Я ніколи про вас не забуду…»

…Зупинився ведмідь у зажурі,
Лапи й морду у воду занурив…
Потекли із очей його сльози,
Все ж, русалку чужинець відвозив…

…І вожак обернувся на камінь,
Й сумно зирить на воду віками…
Омиває його Чорне море,
Ліс густий покрива Ведмідь-гору…

…З того часу хлюпоче вода:
«Аюдаг… Аюдаг… Аюдаг…»

Кумпала Вір,
02.06.2007 року, м. Ялта-Лівадія