
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.08.10
07:36
Десь твоє серце далеко
Неприкаяне
Піврозчахнуте
Дике
Горде
Домашнє
Умиротворене
Неприкаяне
Піврозчахнуте
Дике
Горде
Домашнє
Умиротворене
2025.08.09
21:54
Тихо спадає листя,
як повільна кінохроніка.
Листя - це роки
нашого життя,
вони так само
безслідно зникають у землі.
Невдовзі ліс стане
оголений і зовсім самотній,
як повільна кінохроніка.
Листя - це роки
нашого життя,
вони так само
безслідно зникають у землі.
Невдовзі ліс стане
оголений і зовсім самотній,
2025.08.09
21:11
Неначе у карцері дрібен --
Запхали тебе у тюрму.
Нікому вже ти не потрібен
У світі жахливім цьому.
Старіючий, сивий і хворий --
Чи здох, чи живий -- все одно.
Дурні, безпідставні докори
Запхали тебе у тюрму.
Нікому вже ти не потрібен
У світі жахливім цьому.
Старіючий, сивий і хворий --
Чи здох, чи живий -- все одно.
Дурні, безпідставні докори
2025.08.09
13:45
Говорилось
за простори між нас усіх
І людей, що
невидимі нам із-за стін
ілюзійних
Правди не почути
далі пізно геть
нема їх уже
за простори між нас усіх
І людей, що
невидимі нам із-за стін
ілюзійних
Правди не почути
далі пізно геть
нема їх уже
2025.08.09
13:25
Чорнявий кіт із карими очима споглядає з височини книжкового розвалу на тих, хто мало не щодня приходить і переглядає те, що прибуло.
Здається, що кіт знає всі мови, крім гебрайської та китайської, яких немає серед написаних стосів книжок. Тих, за якими
2025.08.09
11:52
…Шукати щось нове? Стаж і кваліфікація в Северина були, проте йому хронічно не таланило. Всі однокурсники знайшли теплі місця й тихо пожинали купюри. І не те щоб вони збивали зорі з неба - просто ситих кутків на всіх не вистачає. Свого часу він засиджував
2025.08.09
10:52
Із Бориса Заходера
Уславлених кішок чимало
(не кажучи вже про котів)
у різні епохи бувало;
а тих, що в книжках – й поготів!
І ось наша доблесна Рижка
Уславлених кішок чимало
(не кажучи вже про котів)
у різні епохи бувало;
а тих, що в книжках – й поготів!
І ось наша доблесна Рижка
2025.08.08
22:12
Листя спадає з тополі,
як плаття голого короля,
як платня за непрожите життя,
як непрочитані листи,
як послання у вічність,
як непромовлені слова,
мов нездійснене каяття,
як позлітка на істині,
як плаття голого короля,
як платня за непрожите життя,
як непрочитані листи,
як послання у вічність,
як непромовлені слова,
мов нездійснене каяття,
як позлітка на істині,
2025.08.08
16:46
О, скрипко!
Скрип...
Смичок на витягах.
Заскрипотіло у душі,
мінялося на лицях -
заголосила, помирала
одиноко скрипка.
Позавмирали відчуття
Скрип...
Смичок на витягах.
Заскрипотіло у душі,
мінялося на лицях -
заголосила, помирала
одиноко скрипка.
Позавмирали відчуття
2025.08.08
14:42
Кукурудзяний чути шелест,
ніби спеці наперекір.
Не самотньо і не пустельно,
ще й в садку непокірна зелень.
Рими просяться на папір,
струм ліричний через пастелі.
Портулак обіймає землю,
ніби спеці наперекір.
Не самотньо і не пустельно,
ще й в садку непокірна зелень.
Рими просяться на папір,
струм ліричний через пастелі.
Портулак обіймає землю,
2025.08.08
11:22
раз я підійшов до скелі
і ребром долоні зрубав її
раз я підійшов до скелі
і ребром долоні зрубав її
тоді згорнув уламки і виник острів
хай каменів є більш аніж пісків
знай-бо я відьмача
бігме я відьмача бейбі
і ребром долоні зрубав її
раз я підійшов до скелі
і ребром долоні зрубав її
тоді згорнув уламки і виник острів
хай каменів є більш аніж пісків
знай-бо я відьмача
бігме я відьмача бейбі
2025.08.07
21:55
Я розгубив 175 см
твоєї краси і чарівності
яругами і пагорбами.
Я тепер від них
нічого не знайду,
бо від них залишилася
тільки хмара.
Кожна розгублена
твоєї краси і чарівності
яругами і пагорбами.
Я тепер від них
нічого не знайду,
бо від них залишилася
тільки хмара.
Кожна розгублена
2025.08.07
19:20
Здавалось, - відбуяло, одболіло
Лишило тіні, пристрасні й хмільні,
Вітрилом в дальні хвилі одбіліло
Чи вклякло десь в мені чи в глибині
Не загримить, не зойкне поза хмари,
Не спотикне на рівній рівнині
Не полосне по гоєному марно
Лишило тіні, пристрасні й хмільні,
Вітрилом в дальні хвилі одбіліло
Чи вклякло десь в мені чи в глибині
Не загримить, не зойкне поза хмари,
Не спотикне на рівній рівнині
Не полосне по гоєному марно
2025.08.07
19:04
Москалі були брехливі завжди і зрадливі.
Домовлялися та слова свого не тримали,
Навіть, коли між собою часто воювали.
Коли кого так обдурять, то уже й щасливі.
Про іще одного князя хочеться згадати
З москалів, які потвору оту піднімали.
Василем його
Домовлялися та слова свого не тримали,
Навіть, коли між собою часто воювали.
Коли кого так обдурять, то уже й щасливі.
Про іще одного князя хочеться згадати
З москалів, які потвору оту піднімали.
Василем його
2025.08.07
16:29
Із Бориса Заходера
– Ей, привіт!
– Добридень, друже...
– Ти уроки вчив?
– Не дуже...
Бо мені завадив кіт!
(Навіть звуть його – Бандит...)
– Ей, привіт!
– Добридень, друже...
– Ти уроки вчив?
– Не дуже...
Бо мені завадив кіт!
(Навіть звуть його – Бандит...)
2025.08.07
02:13
Мої палкі, згорьовані присвяти
Лишилися тепер без адресата.
Моя Єдина - ще не народилась.
Чужих у злій строкатості - багато.
Не помічав Ту справжню, що любила.
Її нема. Смердить юрба строката.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Лишилися тепер без адресата.
Моя Єдина - ще не народилась.
Чужих у злій строкатості - багато.
Не помічав Ту справжню, що любила.
Її нема. Смердить юрба строката.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.04.24
2024.08.04
2023.12.07
2023.02.18
2022.12.19
2022.11.19
2022.05.10
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Віктор Цимбалюк (1971) /
Поеми
Філософія моря
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Філософія моря
Філософія моря
Дорога
…Викрешує міцний сталевий потяг
Мелодію дороги з-під коліс…
Рейс 302-й наш: «Хмельницький-Сімферополь»
Тук-тук, тук-тук, то степ, то ліс, то степ, то ліс…
Гудуть, хитаються, порипують вагони,
Петляє потяг поміж станцій, ніби вуж…
І провідниця, в синій формі, при погонах,
З купе в купе: «Кому ще чай? Кому ж? Кому ж?»
Назустріч нам гарячий червень мчить, як вершник,
Стовпи і ліхтарі, як вартові…
А на зупинках – пиво, соки і черешні,
І назви сіл: старі й нові, старі й нові…
У горизонт, ген-ген, впирається дорога:
Одеський степ або херсонський очерет…
Все ближче – південь, і все далі від порогу –
Вперед-вперед, вперед-вперед, вперед-вперед…
І – цілі простирадла спраглих маків,
І – виноградники, і – рисові поля…
В нас – ще весна, а тут – в колоссях злаки –
Безвідь земля, безвідь земля, безвідь земля…
…А інколи – могили та кургани,
В них – душі предків – чумаків і козаків…
Рубці і шрами, кров і біль, хвороби й рани,
І солі ківш, і солі ківш, і солі ківш…
Нарешті – вечір: свіжість, насолода,
На небі – місяць, за вікном – гірлянди міст…
В дорожній сон нас обгортає прохолода –
Молитва й піст, молитва й піст, молитва й піст…
Молочний шлях вгорі на небі стелить зорі,
А з-під коліс: «Ми тільки вдвох, ми тільки вдвох!»
Керує потягом не чоловік, а Бог…
- Радій, любов моя, ми їдемо до моря!..
Знайомство
...Очі закрити, і – слухати море…
Скільки тут можна почути думок та історій!..
Ти тільки вслухайся в цих коливань безкінечність:
Сила і міць, витонченість і статечність…
Котить стихія до берега вимиті хвилі:
Милі – як долі, і долі – довгі, як милі…
Розчісують гребені хвиль сірі втомлені буни,
А хвилі – туди і сюди, як татари чи гуни –
Плодяться, плодяться, плодяться, плодяться, плодяться…
Котяться, котяться, котяться, котяться, котяться…
Виносять на берег морський, мов казкове насіння,
Гладеньке і тепле, як кров, різнобарвне каміння…
Люди шматочки породи на пам’ять збирають,
Везуть сувеніри із півдня до рідного краю…
…Очі відкрити, і – бачити море…
Лінія неба і лінія моря – обрій…
Яхта танцює на хвилях, здійнявши вітрила…
Чайка над нею кружляє, розправивши крила…
А з самого ранку Сонце купається в морі:
Море спокійне, чисте, грайливе, прозоре…
Хвилі гладесеньку гальку легенько лоскочуть –
Мажорно-лазурний відтінок у них після ночі…
На протязі дня море часто міняє свій колір:
То світла воно добавляє, то – тіні, то – солі…
Коли – темно-синє, коли – ясно-світло-зелене,
Складає в сонет гуркотливо-шумливі рефрени…
А іноді море фарбується в сіро-свинцеве:
Здіймається вітер, рве хвилі, як напад серцевий!..
Летить буревісник, провісник чи шквалу, чи шторму –
Можливо, тому нарекли море пращури Чорним?..
Скажи, Чорне море, про що ти шепочеш, шепочеш?..
Куди ти нас кличеш? Про що розповісти нам хочеш?..
…Ми з тобою – удвох… Медитація… Час зупинився…
Ти купатися йдеш, я сиджу і услід тобі дивлюсь:
Очі карі у тебе в цей раз, я від Сонця це знаю…
Цікаво, а море кольору бронзи буває?...
Вершник
…Диск рудий з-за гори, ніби тісто у діжі, зростає,
Одягає заплетену в біле проміння корону…
І повільно тягне свого воза нагору з-за краю,
І у гриву коня свого в’є помаранчеві грона…
А на дзеркалі моря – з сусального злата доріжка,
Гладить срібну поверхню і вільно біжить посолонь…
Я на буні сиджу і вдихаю ці промені-віжки,
І дивлюсь, як Сварожич тим возом керує комонь…
Берег
…Гойдається лагідне море,
Над Ялтою шепчуться гори…
Свіжість повітря морського,
Квітучість похилих відрогів…
Ми з тобою – то вниз, то вгору:
Петляємо стежками, східцями,
А парк грає в оперу з птицями,
Багатоголоссями хору…
Навколо – Лівадії зелень,
На сході, в тумані, Авінда…
А поруч – морський теплий шелест,
І дно, ніби в казці, нам видно…
…За обрієм три кипариси
На варті Нікітського мису…
Історія
…Руське море гуркоче і стогне
І немов валуни, котить хвилі…
Величезні, живі, многожильні,
Витривалі, рябі, семимильні,
Що, в своїй неприборканій силі,
Причаровують дію і погляд…
Де гостинність твоя, Понт Евксінський?
Ти ще вчора гойдався неквапно:
Шепотів, посміхався, нас кликав,
Рідний, добрий, безмежний, великий,
Ми до тебе такого вже звикли…
То чому ж обернувся ти раптом,
На суворий, чужий, Понт Аксінський?...
В тебе сцена сьогодні – драма,
Б’єшся з берегом, спориш з вітрами…
Висікаєш рефрени і такти,
Демонструєш свій дух, свій характер…
Видно, хоче нутро твоє шторму,
Видно, прагне душа твоя бурі…
Гуркотять довгі хвилі в зажурі,
Чайка квилить, гуде море Чорне…
Ти
…Грізна сила морська орди хвиль розбиває об скелі,
Викарбовує дух і не хоче знайти компроміс…
Перламутрово-сині і сіро-зелені пастелі,
Розфарбовують шторм, що хитає в боки земну вісь…
А по срібно-свинцевій, воронками зритій поверхні,
Скаче дикий табун біло-сіро-гнідих бурунців…
Я немов Айвазовський, вбираю цю силу і зверхність,
А на березі ти пишеш море з мольбертом в руці…
А над морем твоїм непідкорений вихор гуляє,
Віражі й круговерть, стогін бурі, жадоба й політ…
А за обрієм – щогла, ледве-ледве з-за хвиль виглядає.
А над хвилями – чайка, кружляє у сивій імлі…
Я
…І знову я дихаю морем і на жадібний погляд нанизую,
Як хвилі бурхливі поранений берег вилизують…
А в піні морській, в гуркотінні й мереживі бризок,
Я бачу нестримність, сміливість, зрю виклик і ризик…
Насичені сіллю морською бархани, як гори –
Я слухаю мантру великого Чорного моря…
Очима, легенями, шкірою, нервами, мозком,
Хапаю я моря безкрайого вроду та розкіш:
Цю силу і міць, цю велич, цю плавність і грацію,
Цю грізну любов…
Я – немов папарацці…
Море
…Я – море, я – Бог!..
Я – волі стихія, я – міць!..
Люди на березі, падайте, падайте ниць!..
Чому?! Бо я – йду!
Ви чуєте, як я гуду?!..
Цілу орду кшатріїв-хвиль я веду!..
Слухайте, люди! Слухайте батьківське віче!..
Зараз розгорнеться пра, битва і січа!..
Ви не хочете?.. Ха!.. А я до вас вигукну: «Ні!..
Ця битва насправді потрібна і вам, і мені!..»
Я хочу, щоб ви в цьому штормі, нарешті, побачили,
Забуте й споганене, вбите, загублене й втрачене…
Я хочу, щоб ти, о велика-велика людино,
Моєї душі розпізнала яри та глибини…
А там, де моя, там лежить і твоя…
Тому й атакую і б’юсь в штормі грізному я…
Сьогодні на тілі моєму ти бачиш трикольорність:
Ненаситності вал, гру ва-банк, і по крові – нескореність…
І я хочу, щоб ти у моїй перламутровій муті,
Своє упізнав немінливе златаве трисуття!..
Яке?!.. Я заходжу на новий круг!..
Як все просто, почуй: тіло, душа і дух…
І якщо в тебе є зір, дотик і слух,
Поки Сонце – живе, поки вітер – не вщух –
Шукай в своїй суті тіло, душу і дух!..
Я – море, я – Бог!..
Я в наступ на тебе йду!..
Чуєш мій голос?!.. Почуй, як я квилю й гуду!..
У мене – вузли, градуси, бали і милі!..
Хвилі мої – вони не марнують зусилля…
Я малюю на березі фрески – це купол і стіни,
З біло-зеленої глини, по-вашому, піни…
А потім – дроблю воду в бризки, хапаю їх в жмені,
І літопис пишу: то дії, то дати, то ймення…
Хочеш – вір, хочеш – ні, тільки все це навколо – мій храм,
Двері в нього я часом навстіж відкриваю вітрам!..
Вони люблять мене, їх у мене є вісім,
Зусібіч вони дмуть, я люблю їхню пісню…
Вони входять в мій храм, заповняють приміщення,
І тоді стає легко – наступає очищення…
Я, як мрію, чекаю ці радісні миті –
Викидаю на берег всю непотріб та сміття…
І, можливо, під ранок, посміхнусь тобі знову,
Стану чистим, охайним, тепло-синім, здоровим…
Ну, а поки що, бач, о, велика людино,
Мої, вплетені в шторм, волелюбні картини!..
І, можливо, моя, не придумана пісня,
Твою душу очистить, поверне тобі мислі…
І, можливо, у цій канонаді повторень,
Що тобі, о людино, посилаю я, море –
Ти почуєш моє побажання єдине:
«Схаменись, зупинись, і покайся, людино!..»
Ми
Войовничого моря мовчазне моє споглядання:
Філософія хвиль, філософія бризок і піни…
Філософія гуркоту, шуму і перевертання,
Філософія нас… Ми і море… Сумісність… Єдине…
Додому
Ну, ось, новий день, нові цілі, нові значення…
У воду кинуті бажання і монети…
Знов Сонце сходить над блакитною планетою,
А ми – додому… Чорне море, до побачення!..
Кумпала Вір
(Написано в м. Ялта, (Лівадія),
в період з 27 травня по 8 червня 2007 року)
Дорога
…Викрешує міцний сталевий потяг
Мелодію дороги з-під коліс…
Рейс 302-й наш: «Хмельницький-Сімферополь»
Тук-тук, тук-тук, то степ, то ліс, то степ, то ліс…
Гудуть, хитаються, порипують вагони,
Петляє потяг поміж станцій, ніби вуж…
І провідниця, в синій формі, при погонах,
З купе в купе: «Кому ще чай? Кому ж? Кому ж?»
Назустріч нам гарячий червень мчить, як вершник,
Стовпи і ліхтарі, як вартові…
А на зупинках – пиво, соки і черешні,
І назви сіл: старі й нові, старі й нові…
У горизонт, ген-ген, впирається дорога:
Одеський степ або херсонський очерет…
Все ближче – південь, і все далі від порогу –
Вперед-вперед, вперед-вперед, вперед-вперед…
І – цілі простирадла спраглих маків,
І – виноградники, і – рисові поля…
В нас – ще весна, а тут – в колоссях злаки –
Безвідь земля, безвідь земля, безвідь земля…
…А інколи – могили та кургани,
В них – душі предків – чумаків і козаків…
Рубці і шрами, кров і біль, хвороби й рани,
І солі ківш, і солі ківш, і солі ківш…
Нарешті – вечір: свіжість, насолода,
На небі – місяць, за вікном – гірлянди міст…
В дорожній сон нас обгортає прохолода –
Молитва й піст, молитва й піст, молитва й піст…
Молочний шлях вгорі на небі стелить зорі,
А з-під коліс: «Ми тільки вдвох, ми тільки вдвох!»
Керує потягом не чоловік, а Бог…
- Радій, любов моя, ми їдемо до моря!..
Знайомство
...Очі закрити, і – слухати море…
Скільки тут можна почути думок та історій!..
Ти тільки вслухайся в цих коливань безкінечність:
Сила і міць, витонченість і статечність…
Котить стихія до берега вимиті хвилі:
Милі – як долі, і долі – довгі, як милі…
Розчісують гребені хвиль сірі втомлені буни,
А хвилі – туди і сюди, як татари чи гуни –
Плодяться, плодяться, плодяться, плодяться, плодяться…
Котяться, котяться, котяться, котяться, котяться…
Виносять на берег морський, мов казкове насіння,
Гладеньке і тепле, як кров, різнобарвне каміння…
Люди шматочки породи на пам’ять збирають,
Везуть сувеніри із півдня до рідного краю…
…Очі відкрити, і – бачити море…
Лінія неба і лінія моря – обрій…
Яхта танцює на хвилях, здійнявши вітрила…
Чайка над нею кружляє, розправивши крила…
А з самого ранку Сонце купається в морі:
Море спокійне, чисте, грайливе, прозоре…
Хвилі гладесеньку гальку легенько лоскочуть –
Мажорно-лазурний відтінок у них після ночі…
На протязі дня море часто міняє свій колір:
То світла воно добавляє, то – тіні, то – солі…
Коли – темно-синє, коли – ясно-світло-зелене,
Складає в сонет гуркотливо-шумливі рефрени…
А іноді море фарбується в сіро-свинцеве:
Здіймається вітер, рве хвилі, як напад серцевий!..
Летить буревісник, провісник чи шквалу, чи шторму –
Можливо, тому нарекли море пращури Чорним?..
Скажи, Чорне море, про що ти шепочеш, шепочеш?..
Куди ти нас кличеш? Про що розповісти нам хочеш?..
…Ми з тобою – удвох… Медитація… Час зупинився…
Ти купатися йдеш, я сиджу і услід тобі дивлюсь:
Очі карі у тебе в цей раз, я від Сонця це знаю…
Цікаво, а море кольору бронзи буває?...
Вершник
…Диск рудий з-за гори, ніби тісто у діжі, зростає,
Одягає заплетену в біле проміння корону…
І повільно тягне свого воза нагору з-за краю,
І у гриву коня свого в’є помаранчеві грона…
А на дзеркалі моря – з сусального злата доріжка,
Гладить срібну поверхню і вільно біжить посолонь…
Я на буні сиджу і вдихаю ці промені-віжки,
І дивлюсь, як Сварожич тим возом керує комонь…
Берег
…Гойдається лагідне море,
Над Ялтою шепчуться гори…
Свіжість повітря морського,
Квітучість похилих відрогів…
Ми з тобою – то вниз, то вгору:
Петляємо стежками, східцями,
А парк грає в оперу з птицями,
Багатоголоссями хору…
Навколо – Лівадії зелень,
На сході, в тумані, Авінда…
А поруч – морський теплий шелест,
І дно, ніби в казці, нам видно…
…За обрієм три кипариси
На варті Нікітського мису…
Історія
…Руське море гуркоче і стогне
І немов валуни, котить хвилі…
Величезні, живі, многожильні,
Витривалі, рябі, семимильні,
Що, в своїй неприборканій силі,
Причаровують дію і погляд…
Де гостинність твоя, Понт Евксінський?
Ти ще вчора гойдався неквапно:
Шепотів, посміхався, нас кликав,
Рідний, добрий, безмежний, великий,
Ми до тебе такого вже звикли…
То чому ж обернувся ти раптом,
На суворий, чужий, Понт Аксінський?...
В тебе сцена сьогодні – драма,
Б’єшся з берегом, спориш з вітрами…
Висікаєш рефрени і такти,
Демонструєш свій дух, свій характер…
Видно, хоче нутро твоє шторму,
Видно, прагне душа твоя бурі…
Гуркотять довгі хвилі в зажурі,
Чайка квилить, гуде море Чорне…
Ти
…Грізна сила морська орди хвиль розбиває об скелі,
Викарбовує дух і не хоче знайти компроміс…
Перламутрово-сині і сіро-зелені пастелі,
Розфарбовують шторм, що хитає в боки земну вісь…
А по срібно-свинцевій, воронками зритій поверхні,
Скаче дикий табун біло-сіро-гнідих бурунців…
Я немов Айвазовський, вбираю цю силу і зверхність,
А на березі ти пишеш море з мольбертом в руці…
А над морем твоїм непідкорений вихор гуляє,
Віражі й круговерть, стогін бурі, жадоба й політ…
А за обрієм – щогла, ледве-ледве з-за хвиль виглядає.
А над хвилями – чайка, кружляє у сивій імлі…
Я
…І знову я дихаю морем і на жадібний погляд нанизую,
Як хвилі бурхливі поранений берег вилизують…
А в піні морській, в гуркотінні й мереживі бризок,
Я бачу нестримність, сміливість, зрю виклик і ризик…
Насичені сіллю морською бархани, як гори –
Я слухаю мантру великого Чорного моря…
Очима, легенями, шкірою, нервами, мозком,
Хапаю я моря безкрайого вроду та розкіш:
Цю силу і міць, цю велич, цю плавність і грацію,
Цю грізну любов…
Я – немов папарацці…
Море
…Я – море, я – Бог!..
Я – волі стихія, я – міць!..
Люди на березі, падайте, падайте ниць!..
Чому?! Бо я – йду!
Ви чуєте, як я гуду?!..
Цілу орду кшатріїв-хвиль я веду!..
Слухайте, люди! Слухайте батьківське віче!..
Зараз розгорнеться пра, битва і січа!..
Ви не хочете?.. Ха!.. А я до вас вигукну: «Ні!..
Ця битва насправді потрібна і вам, і мені!..»
Я хочу, щоб ви в цьому штормі, нарешті, побачили,
Забуте й споганене, вбите, загублене й втрачене…
Я хочу, щоб ти, о велика-велика людино,
Моєї душі розпізнала яри та глибини…
А там, де моя, там лежить і твоя…
Тому й атакую і б’юсь в штормі грізному я…
Сьогодні на тілі моєму ти бачиш трикольорність:
Ненаситності вал, гру ва-банк, і по крові – нескореність…
І я хочу, щоб ти у моїй перламутровій муті,
Своє упізнав немінливе златаве трисуття!..
Яке?!.. Я заходжу на новий круг!..
Як все просто, почуй: тіло, душа і дух…
І якщо в тебе є зір, дотик і слух,
Поки Сонце – живе, поки вітер – не вщух –
Шукай в своїй суті тіло, душу і дух!..
Я – море, я – Бог!..
Я в наступ на тебе йду!..
Чуєш мій голос?!.. Почуй, як я квилю й гуду!..
У мене – вузли, градуси, бали і милі!..
Хвилі мої – вони не марнують зусилля…
Я малюю на березі фрески – це купол і стіни,
З біло-зеленої глини, по-вашому, піни…
А потім – дроблю воду в бризки, хапаю їх в жмені,
І літопис пишу: то дії, то дати, то ймення…
Хочеш – вір, хочеш – ні, тільки все це навколо – мій храм,
Двері в нього я часом навстіж відкриваю вітрам!..
Вони люблять мене, їх у мене є вісім,
Зусібіч вони дмуть, я люблю їхню пісню…
Вони входять в мій храм, заповняють приміщення,
І тоді стає легко – наступає очищення…
Я, як мрію, чекаю ці радісні миті –
Викидаю на берег всю непотріб та сміття…
І, можливо, під ранок, посміхнусь тобі знову,
Стану чистим, охайним, тепло-синім, здоровим…
Ну, а поки що, бач, о, велика людино,
Мої, вплетені в шторм, волелюбні картини!..
І, можливо, моя, не придумана пісня,
Твою душу очистить, поверне тобі мислі…
І, можливо, у цій канонаді повторень,
Що тобі, о людино, посилаю я, море –
Ти почуєш моє побажання єдине:
«Схаменись, зупинись, і покайся, людино!..»
Ми
Войовничого моря мовчазне моє споглядання:
Філософія хвиль, філософія бризок і піни…
Філософія гуркоту, шуму і перевертання,
Філософія нас… Ми і море… Сумісність… Єдине…
Додому
Ну, ось, новий день, нові цілі, нові значення…
У воду кинуті бажання і монети…
Знов Сонце сходить над блакитною планетою,
А ми – додому… Чорне море, до побачення!..
Кумпала Вір
(Написано в м. Ялта, (Лівадія),
в період з 27 травня по 8 червня 2007 року)
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію