Філософія моря

Дорога

…Викрешує міцний сталевий потяг
Мелодію дороги з-під коліс…
Рейс 302-й наш: «Хмельницький-Сімферополь»
Тук-тук, тук-тук, то степ, то ліс, то степ, то ліс…

Гудуть, хитаються, порипують вагони,
Петляє потяг поміж станцій, ніби вуж…
І провідниця, в синій формі, при погонах,
З купе в купе: «Кому ще чай? Кому ж? Кому ж?»

Назустріч нам гарячий червень мчить, як вершник,
Стовпи і ліхтарі, як вартові…
А на зупинках – пиво, соки і черешні,
І назви сіл: старі й нові, старі й нові…

У горизонт, ген-ген, впирається дорога:
Одеський степ або херсонський очерет…
Все ближче – південь, і все далі від порогу –
Вперед-вперед, вперед-вперед, вперед-вперед…

І – цілі простирадла спраглих маків,
І – виноградники, і – рисові поля…
В нас – ще весна, а тут – в колоссях злаки –
Безвідь земля, безвідь земля, безвідь земля…

…А інколи – могили та кургани,
В них – душі предків – чумаків і козаків…
Рубці і шрами, кров і біль, хвороби й рани,
І солі ківш, і солі ківш, і солі ківш…

Нарешті – вечір: свіжість, насолода,
На небі – місяць, за вікном – гірлянди міст…
В дорожній сон нас обгортає прохолода –
Молитва й піст, молитва й піст, молитва й піст…

Молочний шлях вгорі на небі стелить зорі,
А з-під коліс: «Ми тільки вдвох, ми тільки вдвох!»
Керує потягом не чоловік, а Бог…
- Радій, любов моя, ми їдемо до моря!..

Знайомство

...Очі закрити, і – слухати море…
Скільки тут можна почути думок та історій!..
Ти тільки вслухайся в цих коливань безкінечність:
Сила і міць, витонченість і статечність…
Котить стихія до берега вимиті хвилі:
Милі – як долі, і долі – довгі, як милі…
Розчісують гребені хвиль сірі втомлені буни,
А хвилі – туди і сюди, як татари чи гуни –
Плодяться, плодяться, плодяться, плодяться, плодяться…
Котяться, котяться, котяться, котяться, котяться…
Виносять на берег морський, мов казкове насіння,
Гладеньке і тепле, як кров, різнобарвне каміння…
Люди шматочки породи на пам’ять збирають,
Везуть сувеніри із півдня до рідного краю…

…Очі відкрити, і – бачити море…
Лінія неба і лінія моря – обрій…
Яхта танцює на хвилях, здійнявши вітрила…
Чайка над нею кружляє, розправивши крила…
А з самого ранку Сонце купається в морі:
Море спокійне, чисте, грайливе, прозоре…
Хвилі гладесеньку гальку легенько лоскочуть –
Мажорно-лазурний відтінок у них після ночі…
На протязі дня море часто міняє свій колір:
То світла воно добавляє, то – тіні, то – солі…
Коли – темно-синє, коли – ясно-світло-зелене,
Складає в сонет гуркотливо-шумливі рефрени…
А іноді море фарбується в сіро-свинцеве:
Здіймається вітер, рве хвилі, як напад серцевий!..
Летить буревісник, провісник чи шквалу, чи шторму –
Можливо, тому нарекли море пращури Чорним?..
Скажи, Чорне море, про що ти шепочеш, шепочеш?..
Куди ти нас кличеш? Про що розповісти нам хочеш?..

…Ми з тобою – удвох… Медитація… Час зупинився…
Ти купатися йдеш, я сиджу і услід тобі дивлюсь:
Очі карі у тебе в цей раз, я від Сонця це знаю…
Цікаво, а море кольору бронзи буває?...

Вершник

…Диск рудий з-за гори, ніби тісто у діжі, зростає,
Одягає заплетену в біле проміння корону…
І повільно тягне свого воза нагору з-за краю,
І у гриву коня свого в’є помаранчеві грона…

А на дзеркалі моря – з сусального злата доріжка,
Гладить срібну поверхню і вільно біжить посолонь…
Я на буні сиджу і вдихаю ці промені-віжки,
І дивлюсь, як Сварожич тим возом керує комонь…

Берег

…Гойдається лагідне море,
Над Ялтою шепчуться гори…
Свіжість повітря морського,
Квітучість похилих відрогів…

Ми з тобою – то вниз, то вгору:
Петляємо стежками, східцями,
А парк грає в оперу з птицями,
Багатоголоссями хору…

Навколо – Лівадії зелень,
На сході, в тумані, Авінда…
А поруч – морський теплий шелест,
І дно, ніби в казці, нам видно…

…За обрієм три кипариси
На варті Нікітського мису…

Історія

…Руське море гуркоче і стогне
І немов валуни, котить хвилі…
Величезні, живі, многожильні,
Витривалі, рябі, семимильні,
Що, в своїй неприборканій силі,
Причаровують дію і погляд…

Де гостинність твоя, Понт Евксінський?
Ти ще вчора гойдався неквапно:
Шепотів, посміхався, нас кликав,
Рідний, добрий, безмежний, великий,
Ми до тебе такого вже звикли…
То чому ж обернувся ти раптом,
На суворий, чужий, Понт Аксінський?...

В тебе сцена сьогодні – драма,
Б’єшся з берегом, спориш з вітрами…
Висікаєш рефрени і такти,
Демонструєш свій дух, свій характер…

Видно, хоче нутро твоє шторму,
Видно, прагне душа твоя бурі…
Гуркотять довгі хвилі в зажурі,
Чайка квилить, гуде море Чорне…

Ти

…Грізна сила морська орди хвиль розбиває об скелі,
Викарбовує дух і не хоче знайти компроміс…
Перламутрово-сині і сіро-зелені пастелі,
Розфарбовують шторм, що хитає в боки земну вісь…

А по срібно-свинцевій, воронками зритій поверхні,
Скаче дикий табун біло-сіро-гнідих бурунців…
Я немов Айвазовський, вбираю цю силу і зверхність,
А на березі ти пишеш море з мольбертом в руці…

А над морем твоїм непідкорений вихор гуляє,
Віражі й круговерть, стогін бурі, жадоба й політ…
А за обрієм – щогла, ледве-ледве з-за хвиль виглядає.
А над хвилями – чайка, кружляє у сивій імлі…

Я

…І знову я дихаю морем і на жадібний погляд нанизую,
Як хвилі бурхливі поранений берег вилизують…
А в піні морській, в гуркотінні й мереживі бризок,
Я бачу нестримність, сміливість, зрю виклик і ризик…

Насичені сіллю морською бархани, як гори –
Я слухаю мантру великого Чорного моря…
Очима, легенями, шкірою, нервами, мозком,
Хапаю я моря безкрайого вроду та розкіш:
Цю силу і міць, цю велич, цю плавність і грацію,
Цю грізну любов…

Я – немов папарацці…

Море

…Я – море, я – Бог!..
Я – волі стихія, я – міць!..
Люди на березі, падайте, падайте ниць!..
Чому?! Бо я – йду!
Ви чуєте, як я гуду?!..
Цілу орду кшатріїв-хвиль я веду!..
Слухайте, люди! Слухайте батьківське віче!..
Зараз розгорнеться пра, битва і січа!..
Ви не хочете?.. Ха!.. А я до вас вигукну: «Ні!..
Ця битва насправді потрібна і вам, і мені!..»
Я хочу, щоб ви в цьому штормі, нарешті, побачили,
Забуте й споганене, вбите, загублене й втрачене…
Я хочу, щоб ти, о велика-велика людино,
Моєї душі розпізнала яри та глибини…
А там, де моя, там лежить і твоя…
Тому й атакую і б’юсь в штормі грізному я…
Сьогодні на тілі моєму ти бачиш трикольорність:
Ненаситності вал, гру ва-банк, і по крові – нескореність…
І я хочу, щоб ти у моїй перламутровій муті,
Своє упізнав немінливе златаве трисуття!..
Яке?!.. Я заходжу на новий круг!..
Як все просто, почуй: тіло, душа і дух…
І якщо в тебе є зір, дотик і слух,
Поки Сонце – живе, поки вітер – не вщух –
Шукай в своїй суті тіло, душу і дух!..
Я – море, я – Бог!..
Я в наступ на тебе йду!..
Чуєш мій голос?!.. Почуй, як я квилю й гуду!..
У мене – вузли, градуси, бали і милі!..
Хвилі мої – вони не марнують зусилля…
Я малюю на березі фрески – це купол і стіни,
З біло-зеленої глини, по-вашому, піни…
А потім – дроблю воду в бризки, хапаю їх в жмені,
І літопис пишу: то дії, то дати, то ймення…
Хочеш – вір, хочеш – ні, тільки все це навколо – мій храм,
Двері в нього я часом навстіж відкриваю вітрам!..
Вони люблять мене, їх у мене є вісім,
Зусібіч вони дмуть, я люблю їхню пісню…
Вони входять в мій храм, заповняють приміщення,
І тоді стає легко – наступає очищення…
Я, як мрію, чекаю ці радісні миті –
Викидаю на берег всю непотріб та сміття…
І, можливо, під ранок, посміхнусь тобі знову,
Стану чистим, охайним, тепло-синім, здоровим…
Ну, а поки що, бач, о, велика людино,
Мої, вплетені в шторм, волелюбні картини!..
І, можливо, моя, не придумана пісня,
Твою душу очистить, поверне тобі мислі…
І, можливо, у цій канонаді повторень,
Що тобі, о людино, посилаю я, море –
Ти почуєш моє побажання єдине:
«Схаменись, зупинись, і покайся, людино!..»

Ми

Войовничого моря мовчазне моє споглядання:
Філософія хвиль, філософія бризок і піни…
Філософія гуркоту, шуму і перевертання,
Філософія нас… Ми і море… Сумісність… Єдине…

Додому

Ну, ось, новий день, нові цілі, нові значення…
У воду кинуті бажання і монети…
Знов Сонце сходить над блакитною планетою,
А ми – додому… Чорне море, до побачення!..

Кумпала Вір
(Написано в м. Ялта, (Лівадія),
в період з 27 травня по 8 червня 2007 року)