(За мотивами легенд Криму)

…Це було дуже-дуже давно…
В час, коли серед Світу гули,
Русочубі, вихрасті вітри…
А внизу кучерявились гори,
Захищали незаймане море…
Секвойяндри, дуби, клени, тиси,
Покривали відроги і миси…
Звірі, риба, тварини і птаство
Рахувались в краю тому паствою…

…Отже, так… Між всього цього краю
Мала місце ведмедяча зграя…
Споживала форель і ставриду,
Мед збирала у горах Тавриди…
Верховодив у зграї вожак,
На людину наводив він жах…
Він ревів і гарчав, так як грім,
Падав долі мисливець пред ним!...
Він ставав на свої задні лапи,
А передніми хмари він лапав…
Чи столітні дуби виривав
І барлогу собі майстрував….
Плем’я свого вождя поважало,
Знав він силу, та знав він і жалість…

…Якось ввечері, після вечері,
Дружна зграя спустилась на берег,
Щоб скупатись в морських хвилях втомлених,
І зігрітися в сонячних променях…
…Але що це!?... Вожак раптом бачить,
Як у згортку з вітрила хтось плаче!...
…Він підкрався, понюхав повітря,
Мокрі лапи в хутро своє витер…
Доторкнувся до зношених клаптів –
Аж там дівчинка в синьому платті!...
Русокоса, маленька, а очі,
Мов би крила в південної ночі…

«…Що робитимем з нею ми, браття?!...»
«…Забрати… Забрати… Забрати…»
«…Це дарунок від наших Богів!...» -
Величезний вожак заревів…


…Поселили дівчатко в печері,
Виноград вхід заплів, ніби двері…
А ліани в колиску сплелися,
А дуби їй насипали листя…

…Вона, ніби з води, підростала…
Мов русалка морська, славна стала…
Русі коси, як виспіле жито,
Біле личенько, росами вмите…
Як лоза – її постать, а очі,
Мов би крила південної ночі…

…Вона часто збігала до моря,
На світанку, як гаснули зорі…
І про Сонечко пісню співала,
І промінням його умивалась…
А вожак, нашорошивши вуха,
ЇЇ пісню все слухав і слухав…

«Голос в неї – ранкове світання,
Невгамовних пташок щебетання…
А слова, ніби посмішки квітів,
А мелодія – променів світло…»

…Саме так це було, саме так…
Але якось ведмежий вожак,
Полювати повів свою зграю,
До далекого скіфського краю…

…Залишилась русалка сама,
Море вкуталось в сивий туман…
Тихо сіла на камінь на березі,
Й малювала дельфіна на бересті…
А як води туман з себе скинули,
Вона глянула в море і скрикнула!...
Хвилі гнали на берег човна,
А у ньому – безсилий юнак…

…Човен ткнувся у берег кормою:
«Звідки ти?... Хто ти є?... Що з тобою?...»
Але він тільки дихав ледь тихо,
Й лиш одне слово вимовив: «Лихо…»

…Волокла його довго в печеру,
Готувала узвари, вечерю…
Запалила камінням вогонь,
Лікувала і гріла його…
…Три по дев’ять минуло так днів,
Він окріп, вже вставав, пив і їв…
Розказав їй про рабство та зло,
Про нелюдське, страшне ремесло…
Вона пильно на нього дивилась,
Раптом, вперше в житті, зашарілась…
Рвучко встала, поправила плаття,
Розгорілось сильніше багаття…
Він підвівся й поглянув їй в очі:
«Вони в тебе – немов крила ночі…»
В цей час зірка погасла остання,
А між них спалахнуло кохання…

…Він налагодив вранці вітрило,
Море їх освіжило і вмило…
Вони змовились плисти за обрій,
Їм було разом любо та добре…
Поклялись вони просто і твердо,
Бути разом до самої смерті…

…Підхопив свіжий вітер човна,
Посміхнулась до нього вона…

…Але що це!?.. Тріщить бурелом!..
То ведмеді вертають додому…

… і побачив могутній вожак,
Як русалку краде в них чужак…

«…Що робити!? Брати, що робити?!..
Нумо, в море, гайда воду пити!..
Ми красуню додому вернемо,
Чужака ж на шматки роздеремо!...»

…В море кинулась зграя ведмежа,
І вода почала швидко меншати…
От, до берега зносить човна,
Але тут, заспівала вона!...
І мелодія лагідна ця,
Розтопила ведмежі серця…

…Звірі стали, і тільки вожак:
«…Не відпущу!.. Загинеш, чужак!..»

…Він все пив, все ковтав і ковтав,
І ще більше у тілі зростав…

«…Відпусти нас, тебе я молю…
Він – мій суджений, я й`го люблю…
Я між добрих людей жити буду,
Я ніколи про вас не забуду…»

…Зупинився ведмідь у зажурі,
Лапи й морду у воду занурив…
Потекли із очей його сльози,
Все ж, русалку чужинець відвозив…

…І вожак обернувся на камінь,
Й сумно зирить на воду віками…
Омиває його Чорне море,
Ліс густий покрива Ведмідь-гору…

…З того часу хлюпоче вода:
«Аюдаг… Аюдаг… Аюдаг…»

Кумпала Вір,
02.06.2007 року, м. Ялта-Лівадія