Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.01.28
20:52
Не вгамую серця стук...
Січень, змилуйся над нами.
Божевільний хуги гук
між розлогими ярами.
Милий в чаті пропаде,
згубиться і не знайдеться.
Припаде ж бо де-не-де.
Січень, змилуйся над нами.
Божевільний хуги гук
між розлогими ярами.
Милий в чаті пропаде,
згубиться і не знайдеться.
Припаде ж бо де-не-де.
2026.01.28
20:24
…ось вона, ось… старенька верба
Потрісканий стовбур все той же…
Що, не впізнала? пам’ять не та?
Ти зачекай… Вербонько-боже
Спомини лиш… встрічала весну
А в жовтні покірно жовтіла
Листя і віття з рос і в росу
Потрісканий стовбур все той же…
Що, не впізнала? пам’ять не та?
Ти зачекай… Вербонько-боже
Спомини лиш… встрічала весну
А в жовтні покірно жовтіла
Листя і віття з рос і в росу
2026.01.28
19:15
сидить у мене птекродактиль на даху
і їсть хурму й мішає в голові бурду
і думає свою думу
ухух кажу ухух…
яку воно ото заварює собі уху
яку воно ото меле якусь х...
і в птеро лиш одна турбота
і їсть хурму й мішає в голові бурду
і думає свою думу
ухух кажу ухух…
яку воно ото заварює собі уху
яку воно ото меле якусь х...
і в птеро лиш одна турбота
2026.01.28
18:46
Усе сторчма на цім святковім світі.
Лиш догори ходить єврей дає ногам.
Чи ж перший я, хто запримітив,
Що полотно мудріш, аніж художник сам?
Портрет мій був би рабину впору.
Затіснуватий, може, але ж пасує так.
Вічно і в’ їдливо вивча він Тору,
Лиш догори ходить єврей дає ногам.
Чи ж перший я, хто запримітив,
Що полотно мудріш, аніж художник сам?
Портрет мій був би рабину впору.
Затіснуватий, може, але ж пасує так.
Вічно і в’ їдливо вивча він Тору,
2026.01.28
13:37
Які красиві ці сніги!
Які нестерпні!
Під ними тліє світ нагий,
як скрипка серпня…
Його чутлива нагота —
ламка і ніжна,
укрита попелом, як та
жона невтішна.
Які нестерпні!
Під ними тліє світ нагий,
як скрипка серпня…
Його чутлива нагота —
ламка і ніжна,
укрита попелом, як та
жона невтішна.
2026.01.28
11:13
Таємне слово проросте крізь листя,
Крізь глицю і знебарвлену траву.
Це слово, ніби істина столиця,
Увірветься в історію живу.
Таємне слово буде лікувати
Від викривлень шаленої доби.
Воно прорветься крізь сталеві ґрати,
Крізь глицю і знебарвлену траву.
Це слово, ніби істина столиця,
Увірветься в історію живу.
Таємне слово буде лікувати
Від викривлень шаленої доби.
Воно прорветься крізь сталеві ґрати,
2026.01.28
09:49
Це так просто —
не шукати істини у вині,
коли вона прозоро стікає
стінками келишка з «Чачею».
Входиш туди критиком,
а виходиш —
чистим аркушем.
Перша чарка — за герменевтику,
не шукати істини у вині,
коли вона прозоро стікає
стінками келишка з «Чачею».
Входиш туди критиком,
а виходиш —
чистим аркушем.
Перша чарка — за герменевтику,
2026.01.27
20:27
Підвіконня високе і ковані ґрати.
Не побачити сонця за брудом на склі.
Номер шостий на дверях моєї палати –
Аж до сьомого неба портал від землі.
Стіни, білі колись, посіріли від часу,
Сіру стелю вінчає щербатий плафон,
Світло в ньому бліде – та ні
Не побачити сонця за брудом на склі.
Номер шостий на дверях моєї палати –
Аж до сьомого неба портал від землі.
Стіни, білі колись, посіріли від часу,
Сіру стелю вінчає щербатий плафон,
Світло в ньому бліде – та ні
2026.01.27
18:04
січневий день і вітер зимний
ось я закоханий чом би і ні
вітер пройма така причина
гріємося доторки рук твоїх
нумо станцюймо одні
в холоді цеї зими
твоє тепло &
ось я закоханий чом би і ні
вітер пройма така причина
гріємося доторки рук твоїх
нумо станцюймо одні
в холоді цеї зими
твоє тепло &
2026.01.27
13:35
якщо безладно наглядати
за техпроцесами всіма
то виробництво встати може
стійма
коли відкинувши убогість
побути мультиглитаєм
чому б не вкласти капітали
за техпроцесами всіма
то виробництво встати може
стійма
коли відкинувши убогість
побути мультиглитаєм
чому б не вкласти капітали
2026.01.27
11:23
знаєш що там похитується
на гойдалці гілок
його не видно
тільки цей скрип
тільки він бачить напнуті на крони голоси
коли я вдягаю на плечі рюкзак
я хочу хотіти не слухати
на гойдалці гілок
його не видно
тільки цей скрип
тільки він бачить напнуті на крони голоси
коли я вдягаю на плечі рюкзак
я хочу хотіти не слухати
2026.01.27
11:05
Привіт,
невипадковий перехожий!
Не обертайся,
не ховай очей —
зізнайся, хто
твій спокій потривожив?
І що тобі у пам’яті пече?
невипадковий перехожий!
Не обертайся,
не ховай очей —
зізнайся, хто
твій спокій потривожив?
І що тобі у пам’яті пече?
2026.01.27
10:17
Це віршування, ніби вічне рабство,
Важка повинність і важкий тягар.
Воно підность в піднебесся раю,
Штовхає ордам первісних татар.
Це вічний борг перед всіма богами,
Перед землею, Всесвітом, людьми.
І ти не розрахуєшся з боргами,
Важка повинність і важкий тягар.
Воно підность в піднебесся раю,
Штовхає ордам первісних татар.
Це вічний борг перед всіма богами,
Перед землею, Всесвітом, людьми.
І ти не розрахуєшся з боргами,
2026.01.26
21:17
…ти помреш від блюзнірства й жадоби
На акордах брехні і піару.
Бо зачали тебе з перегару,
Що цікаво, ті, двоє, не проти…
У «замовленні» гнулись взірцево…
Для безхатьків потрібна ж іконна?
Якщо ні, то нехай, не «мадонна»…
Якщо так, не спіши, «короле
На акордах брехні і піару.
Бо зачали тебе з перегару,
Що цікаво, ті, двоє, не проти…
У «замовленні» гнулись взірцево…
Для безхатьків потрібна ж іконна?
Якщо ні, то нехай, не «мадонна»…
Якщо так, не спіши, «короле
2026.01.26
18:45
А сатира, критика та гумор –
це пілюлі шоу шапіто,
де карикатури
із натури
вилікують одного на сто.
***
А лінія життя, що на долоні,
це пілюлі шоу шапіто,
де карикатури
із натури
вилікують одного на сто.
***
А лінія життя, що на долоні,
2026.01.26
18:11
Пав король. Бажання випало за ним.
Чи всох, чи здох... пучечком затугим...
Рай-тузи я зминала у пітній руці,
життя не в шоколаді і не в молоці,
ушир розмазувала посміх на лиці,
в той дім ступала, де кальянив дим...
Приспів:
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Чи всох, чи здох... пучечком затугим...
Рай-тузи я зминала у пітній руці,
життя не в шоколаді і не в молоці,
ушир розмазувала посміх на лиці,
в той дім ступала, де кальянив дим...
Приспів:
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.11.29
2025.04.24
2024.08.04
2023.12.07
2023.02.18
2022.12.19
2022.11.19
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Віктор Цимбалюк (1971) /
Поеми
Аюдаг
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Аюдаг
(За мотивами легенд Криму)
…Це було дуже-дуже давно…
В час, коли серед Світу гули,
Русочубі, вихрасті вітри…
А внизу кучерявились гори,
Захищали незаймане море…
Секвойяндри, дуби, клени, тиси,
Покривали відроги і миси…
Звірі, риба, тварини і птаство
Рахувались в краю тому паствою…
…Отже, так… Між всього цього краю
Мала місце ведмедяча зграя…
Споживала форель і ставриду,
Мед збирала у горах Тавриди…
Верховодив у зграї вожак,
На людину наводив він жах…
Він ревів і гарчав, так як грім,
Падав долі мисливець пред ним!...
Він ставав на свої задні лапи,
А передніми хмари він лапав…
Чи столітні дуби виривав
І барлогу собі майстрував….
Плем’я свого вождя поважало,
Знав він силу, та знав він і жалість…
…Якось ввечері, після вечері,
Дружна зграя спустилась на берег,
Щоб скупатись в морських хвилях втомлених,
І зігрітися в сонячних променях…
…Але що це!?... Вожак раптом бачить,
Як у згортку з вітрила хтось плаче!...
…Він підкрався, понюхав повітря,
Мокрі лапи в хутро своє витер…
Доторкнувся до зношених клаптів –
Аж там дівчинка в синьому платті!...
Русокоса, маленька, а очі,
Мов би крила в південної ночі…
«…Що робитимем з нею ми, браття?!...»
«…Забрати… Забрати… Забрати…»
«…Це дарунок від наших Богів!...» -
Величезний вожак заревів…
…Поселили дівчатко в печері,
Виноград вхід заплів, ніби двері…
А ліани в колиску сплелися,
А дуби їй насипали листя…
…Вона, ніби з води, підростала…
Мов русалка морська, славна стала…
Русі коси, як виспіле жито,
Біле личенько, росами вмите…
Як лоза – її постать, а очі,
Мов би крила південної ночі…
…Вона часто збігала до моря,
На світанку, як гаснули зорі…
І про Сонечко пісню співала,
І промінням його умивалась…
А вожак, нашорошивши вуха,
ЇЇ пісню все слухав і слухав…
«Голос в неї – ранкове світання,
Невгамовних пташок щебетання…
А слова, ніби посмішки квітів,
А мелодія – променів світло…»
…Саме так це було, саме так…
Але якось ведмежий вожак,
Полювати повів свою зграю,
До далекого скіфського краю…
…Залишилась русалка сама,
Море вкуталось в сивий туман…
Тихо сіла на камінь на березі,
Й малювала дельфіна на бересті…
А як води туман з себе скинули,
Вона глянула в море і скрикнула!...
Хвилі гнали на берег човна,
А у ньому – безсилий юнак…
…Човен ткнувся у берег кормою:
«Звідки ти?... Хто ти є?... Що з тобою?...»
Але він тільки дихав ледь тихо,
Й лиш одне слово вимовив: «Лихо…»
…Волокла його довго в печеру,
Готувала узвари, вечерю…
Запалила камінням вогонь,
Лікувала і гріла його…
…Три по дев’ять минуло так днів,
Він окріп, вже вставав, пив і їв…
Розказав їй про рабство та зло,
Про нелюдське, страшне ремесло…
Вона пильно на нього дивилась,
Раптом, вперше в житті, зашарілась…
Рвучко встала, поправила плаття,
Розгорілось сильніше багаття…
Він підвівся й поглянув їй в очі:
«Вони в тебе – немов крила ночі…»
В цей час зірка погасла остання,
А між них спалахнуло кохання…
…Він налагодив вранці вітрило,
Море їх освіжило і вмило…
Вони змовились плисти за обрій,
Їм було разом любо та добре…
Поклялись вони просто і твердо,
Бути разом до самої смерті…
…Підхопив свіжий вітер човна,
Посміхнулась до нього вона…
…Але що це!?.. Тріщить бурелом!..
То ведмеді вертають додому…
… і побачив могутній вожак,
Як русалку краде в них чужак…
«…Що робити!? Брати, що робити?!..
Нумо, в море, гайда воду пити!..
Ми красуню додому вернемо,
Чужака ж на шматки роздеремо!...»
…В море кинулась зграя ведмежа,
І вода почала швидко меншати…
От, до берега зносить човна,
Але тут, заспівала вона!...
І мелодія лагідна ця,
Розтопила ведмежі серця…
…Звірі стали, і тільки вожак:
«…Не відпущу!.. Загинеш, чужак!..»
…Він все пив, все ковтав і ковтав,
І ще більше у тілі зростав…
«…Відпусти нас, тебе я молю…
Він – мій суджений, я й`го люблю…
Я між добрих людей жити буду,
Я ніколи про вас не забуду…»
…Зупинився ведмідь у зажурі,
Лапи й морду у воду занурив…
Потекли із очей його сльози,
Все ж, русалку чужинець відвозив…
…І вожак обернувся на камінь,
Й сумно зирить на воду віками…
Омиває його Чорне море,
Ліс густий покрива Ведмідь-гору…
…З того часу хлюпоче вода:
«Аюдаг… Аюдаг… Аюдаг…»
Кумпала Вір,
02.06.2007 року, м. Ялта-Лівадія
…Це було дуже-дуже давно…
В час, коли серед Світу гули,
Русочубі, вихрасті вітри…
А внизу кучерявились гори,
Захищали незаймане море…
Секвойяндри, дуби, клени, тиси,
Покривали відроги і миси…
Звірі, риба, тварини і птаство
Рахувались в краю тому паствою…
…Отже, так… Між всього цього краю
Мала місце ведмедяча зграя…
Споживала форель і ставриду,
Мед збирала у горах Тавриди…
Верховодив у зграї вожак,
На людину наводив він жах…
Він ревів і гарчав, так як грім,
Падав долі мисливець пред ним!...
Він ставав на свої задні лапи,
А передніми хмари він лапав…
Чи столітні дуби виривав
І барлогу собі майстрував….
Плем’я свого вождя поважало,
Знав він силу, та знав він і жалість…
…Якось ввечері, після вечері,
Дружна зграя спустилась на берег,
Щоб скупатись в морських хвилях втомлених,
І зігрітися в сонячних променях…
…Але що це!?... Вожак раптом бачить,
Як у згортку з вітрила хтось плаче!...
…Він підкрався, понюхав повітря,
Мокрі лапи в хутро своє витер…
Доторкнувся до зношених клаптів –
Аж там дівчинка в синьому платті!...
Русокоса, маленька, а очі,
Мов би крила в південної ночі…
«…Що робитимем з нею ми, браття?!...»
«…Забрати… Забрати… Забрати…»
«…Це дарунок від наших Богів!...» -
Величезний вожак заревів…
…Поселили дівчатко в печері,
Виноград вхід заплів, ніби двері…
А ліани в колиску сплелися,
А дуби їй насипали листя…
…Вона, ніби з води, підростала…
Мов русалка морська, славна стала…
Русі коси, як виспіле жито,
Біле личенько, росами вмите…
Як лоза – її постать, а очі,
Мов би крила південної ночі…
…Вона часто збігала до моря,
На світанку, як гаснули зорі…
І про Сонечко пісню співала,
І промінням його умивалась…
А вожак, нашорошивши вуха,
ЇЇ пісню все слухав і слухав…
«Голос в неї – ранкове світання,
Невгамовних пташок щебетання…
А слова, ніби посмішки квітів,
А мелодія – променів світло…»
…Саме так це було, саме так…
Але якось ведмежий вожак,
Полювати повів свою зграю,
До далекого скіфського краю…
…Залишилась русалка сама,
Море вкуталось в сивий туман…
Тихо сіла на камінь на березі,
Й малювала дельфіна на бересті…
А як води туман з себе скинули,
Вона глянула в море і скрикнула!...
Хвилі гнали на берег човна,
А у ньому – безсилий юнак…
…Човен ткнувся у берег кормою:
«Звідки ти?... Хто ти є?... Що з тобою?...»
Але він тільки дихав ледь тихо,
Й лиш одне слово вимовив: «Лихо…»
…Волокла його довго в печеру,
Готувала узвари, вечерю…
Запалила камінням вогонь,
Лікувала і гріла його…
…Три по дев’ять минуло так днів,
Він окріп, вже вставав, пив і їв…
Розказав їй про рабство та зло,
Про нелюдське, страшне ремесло…
Вона пильно на нього дивилась,
Раптом, вперше в житті, зашарілась…
Рвучко встала, поправила плаття,
Розгорілось сильніше багаття…
Він підвівся й поглянув їй в очі:
«Вони в тебе – немов крила ночі…»
В цей час зірка погасла остання,
А між них спалахнуло кохання…
…Він налагодив вранці вітрило,
Море їх освіжило і вмило…
Вони змовились плисти за обрій,
Їм було разом любо та добре…
Поклялись вони просто і твердо,
Бути разом до самої смерті…
…Підхопив свіжий вітер човна,
Посміхнулась до нього вона…
…Але що це!?.. Тріщить бурелом!..
То ведмеді вертають додому…
… і побачив могутній вожак,
Як русалку краде в них чужак…
«…Що робити!? Брати, що робити?!..
Нумо, в море, гайда воду пити!..
Ми красуню додому вернемо,
Чужака ж на шматки роздеремо!...»
…В море кинулась зграя ведмежа,
І вода почала швидко меншати…
От, до берега зносить човна,
Але тут, заспівала вона!...
І мелодія лагідна ця,
Розтопила ведмежі серця…
…Звірі стали, і тільки вожак:
«…Не відпущу!.. Загинеш, чужак!..»
…Він все пив, все ковтав і ковтав,
І ще більше у тілі зростав…
«…Відпусти нас, тебе я молю…
Він – мій суджений, я й`го люблю…
Я між добрих людей жити буду,
Я ніколи про вас не забуду…»
…Зупинився ведмідь у зажурі,
Лапи й морду у воду занурив…
Потекли із очей його сльози,
Все ж, русалку чужинець відвозив…
…І вожак обернувся на камінь,
Й сумно зирить на воду віками…
Омиває його Чорне море,
Ліс густий покрива Ведмідь-гору…
…З того часу хлюпоче вода:
«Аюдаг… Аюдаг… Аюдаг…»
Кумпала Вір,
02.06.2007 року, м. Ялта-Лівадія
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
