Мої дорогі та дуже дорогі поети, любителі пописати у стопчик і не тільки, Умань визначилась із датою фестивалю.
Отже, 29 червня уклінно просимо всіх до нас!

Тепер про кілька невеликих змін та маленьких умов.

1. Тема фестивалю "Рідний край". Кожен рідним назве свій (можете сусідський - справа добровільна)

2. Саме тому готуємо відео-презентації від 1,5 до 4 хвилин на цю тему. Це може бути вірш, який ви накладете на краєвиди міста, села (фото, відео). Або ж пісня на ваші слова, чи вірш в авторському виконанні. Можна колективні творіння.

3. Вантажимо все це до 10 червня на файлообмінники і висилаємо мені приватно посилання.

4. Ці відео стануть основою фільму, який показуватимуть на регіональному телебаченні.

Тепер про виступи. Ми змінили сцену - тепер це старовинна Базиліанська школа та монастир, який описаний у поемі Шевченка "Гайдамаки". Час виступів уточнюється. Попередньо будемо домовлятись, хто братиме публіку за роги сам, а хто покаже фільм (відповідне обладнання буде). Регламент виступів - 4 хвилини. Ті, хто невпевнений у власних ораторських здібностях, має чудовий шанс усіх "взути" фільмом)))

Проживання - там само. Попередня вартість - 50 грн на добу (проситиму знижки)

Екскурсії містом, парком, музеями (якщо встигнемо) - попередньо безкоштовно (за наявності бейджів).

Внесок - 150 (шашлик+інше і поіграфічні витрати)...

Вся програма буде розрахована на один день, офіціоз (разом із прес-конференцією) дві години. Далі ставок, лісок, вінки, купальники, вино, шашлик і море слів...... і цілунків також (за бажанням))))

- Дайтє прайті, - відсуває вбік кількох жіночок у добротних пальтах з песцями тоненький хлопчик у яскраво-зелених шароварах, червоних чоботах зі збитими задниками та жовтуватій вишитій сорочці, - нам виступать…

Слідом за ним крізь живий паркан добротних жіночок проціджується три дівчинки у благеньких поношених вишиванках та в таких же стоптаних чобітках.

- Ти пасматрі только, какіє кастюми нікудишніє… - кидає услід одна з дамочок, стаючи у проході дверей так, щобb було добре видно імпровізовану сцену.

На відкриття нової сільської школи приїхав увесь бомонд району. Доки чекали високого гостя з області, діти, яких виструнчили у дворі, почали труситись від холоду. Поважні тьоті і дяді поховались у вестибулі новобудови. Вони поставали біля дверей і, кутаючись у свої недешеві одяганки, почали тихцем співчувати дітям на дворі.

- Біднесенькі, мерзнуть, - сказала одна, - як можна?

- І правда, как можна? – додала інша, закутуючи у норковий шарфик плечі…

- Дощ... – додала третя…

Гурт підлітків у пошарпаних костюмах, який щойно прослизнув між дамочок, в прямому розуміння слова синів в очікуванні початку концерту.

Високі гості нарешті приїхали і викликали шквал оплесків, чи то від радості, що такі гості, чи тому, що усе це нарешті закінчиться.

Промови. Промови… Промови……

Он дівча з бантиками і в тоненьких лакованих черевичках прикрило выд дощу голову кулькою із прізвищем кандидата в депутати. Щн хлопчик натягнув піджак на голову, а вчителька хутко стягнула одяганку назад на плечі. Он у першачка губи посиніли і почали тремтіти…

Танці.
У швидкому русі тіл на новенькому подвір’ї школи зовсім не помітно, що вишиванки благенькі, а чоботи давно з побитими задниками і стесаними каблуками. Танці змінюються кожної хвилини, музика так само – гопак, полька, якась попса… Сині, червоні, жовті плахти розлітаються крилами у повітрі, розбризкуючи краплі дощу у різні боки. Пихаті і самовдоволені лиця поважних осіб з області і району по-ленінські усміхаються. Хлопчина знову натягує піджак на голову. Вчителька уже не помічає цього. Ще кілька дітей натягують на голову кофтини і куртки, тупцяють на місці, часом судомно підскакуючи…
Нарешті останні акорди – і музика стихає.

Дітвора жвавішає, бо ось він – кінець цих дощу і холоду, які пробирають до самих кісток.

- А тепер ми запрошуємо наших вельмишановних гостей оглянути нову школу, - єлейним голосом говорить посиніла ведуча, і продовжує, не відриваючи очей від течки, - цей храм науки не побудували б ніколи, якби не допомога нашого Президента, голови облдержадміністрації, голови...

Її слова губляться у шумі та метушні. До дверей повагом йдуть чиновники, перед якими з обличчями бульдогів, розсовуючи випадкових дітей пробираються охоронники. Шановні і дуже шановні жіночки у дорогих пальтах мило шкірять зуби, чоловіки угинають голови, журналісти нервово потріпують блокнотами та тицяють по кнопках диктофонів. Попереду всіх семимильно пробігають оператори з важкими триногами-штативами та камерами. Ось вона – мить істини. Розрізання стрічок, довгі томні погляди в об’єктиви і ніжні посмішки читачам і глядачам сьогоднішніх новин. Відкрили! Зробили! Змогли!

Чиновники великі, малі, дуже малі, зовсім малі і ще навіть не чиновники, оточені ватагою журналістів, зникають десь у лабіринтах новобудови. У двері, мокра і радісна (нарешті зігріється!), входить дітлашня. Вчителька тримає біля вуст вказівний палець правиці, мовляв, тихенько, а другу руку міцно стискає у кулак, яким погрожує учням, аби виконували накази лівої руки… За кілька хвилин у довгих лабіринтах школи зникають і мокрі бантики…

На дворі тим часом триває концерт для селян. Літають у повітрі плахти, цвітуть мокрі шаровари, тремтять селяни, яких сюди три години тому по списку звезли з усього району.

- Мали б куди втекти від дощу – утекли б уже… - буркоче під ніс якась благенько одягнена старенька. Повертається до мене і пошепти так. – А ви знаєте, що опалення у школі нема, і води теж нема, і в туалет тра на двір ходити? Казала синові, не рипайся з міської школи. То ж не послухав. Дитину он всю намочили. Застудять...

- То чого ж не підійшли і не забрали її з двору в такий дощ?

- Так он які начальники, - витягує голову бабця і вилуплює на мене очі, - тра стояти...

Баба Маня вірить у кінець світу. Вона не вірить у чупакабру, яким лякають у новинах, не вірить у те, що раптом може завалитись хрущівка, в якій вона живе, в тім місті, де уже третій рік поспіль підтікає каналізація. Вона не вірить у виграш мільйона в лотереї, не вірить політикам, лікарям, соцпрацівникам та сусіду, який запевняє, що кинув курити, а сам задимлює її туалет зі свого через спільну витяжку. Баба Маня вірить в одне – у кінець світу.
БабМаня ніколи не бачила фільмів-катастроф, бо дивитись таке нецікаво. Інша справа – серіали про любов. Та про кінець світу, здається, знає все ще відтоді, як бабка бабМані Параска розповідала про мудрості своєї бабки, а та, у свою чергу, у монахів дізналась, які із самим Богом говорили.
Сама бабМаня теж про Бога часом говорить, з єговами. Якось років з три тому вони постукали в її коричневі дерматинові двері. Не те, щоб бабці кортіло про нього говорити, але в хату тих молодят (так собі вирішила) пустила. Правда, не раз про те пошкодувала, бо ні кухні, ні городу, ні серіалів за ними немає – ходять, кольорові книжечки носять, розказують і розказують… Та не дуже вона їм, тим єговам, вірить. А у кінець світу – справа інша…
Вчора бабМаня отримала пенсію з рук поштарки, не забувши при тому всунути у ті руки дві гривні за доставку. І вирішила, як каже онук Льошка, «відтягнутись на повну». Бабкин онук Льоша – хлопець нічогенький, на бабМаню схожий – нікому не вірить. Хіба що у Світлу Європу та «Зелену карту». Він навіть якісь там документи кудись вислав, щоб її отримати. БабМаня мало що у тому тямить, але зрозуміла одне – в Америку дитятко зібралось. Ну в Америку, так в Америку. Шкода тільки, що не встигне по-буржуйські пожити, як настане кінець світу.
Баба навіть уявляє його. От сидить вона перед телевізором, а по всіх каналах в прямому ефірі кінець світу показують. (Хоча в такий день могли б уже наостанок і любов якусь показати, всі серії підряд.). А там хмарочоси падають, машини та поїзди у тріщини в землі провалюються, океани цілі країни хвилями у воду злизують. (Хтось так само на тому тижні в неї з-під дверей килимок злизав. Єгови не могли, то люди набожні, а от сусідка Клавка – ще та діловарка! – могла.) І так бабМані тоді стає шкода весь світ, дітей, онука Льошку, себе, що аж сльози навертаються…
Так от, вирішила баба Маня «відтягнутись» на пенсію. В ресторан думала піти, але онук казав, що там одна печеня сто гривень коштує, тоді, як у піцерії Льошка з друзями втрьох на стольник добре посиділи. По дорозі бабка зайшла на пошту заплатити комуналку. А то як не настане кінець світу, а субсидію оформити тра. Решту вирішила витратити на піцу та якесь таке біле морозиво-неморозиво у високій склянці на ніжці, а може, ще на он те тістечко в шоколаді, і те – з ягідками... Гуляти – то гуляти! Все одно кінець світу.
«Чого-чого, а тіста могли б у ту піцу і більше покласти», - міркувала не така ще стара бабМаня, коли дівча у блакитній сорочці та такому ж кепчику принесло їй тонкого коржа, всіяного поодинокими шматками ковбаси, огірків, маслин та ще чогось. Проте на смак ця піца бабці сподобалась неймовірно, хоч на шістдесят гривень щастя й не тягнуло.
- От жадні, - прошепотіла під ніс, підшморгуючи носом – так ліпше тримався розхитаний протез верхньої щелепи, - усьому ж кінець скоро, а вони…
Біле і пухке у склянці на ніжці виявилось десертом із сиру та вершків. До тістечок бабМані запропонували чай з лотосом, який їй не те, щоб не сподобався, але був значно гіршим за домашній з липою. Скільки тієї липи баба Маня цьогоріч зібрала – на шафі, і під шафою у коробці, і на балконі в мішечку. Шкода, не випити стільки до кінця світу, якби той був через три роки. Зітхнула, дістала з гаманця скупий список необхідного та, подякувавши, попростувала до виходу.
Ото добре, що й до її містечка супермаркети дістались. То знижки, то якісь розіграші. А головне, що ніхто, як та перекупка на ринку, не гарчить на бабМаню, щоб не перебирала цибулею та яблуками. А ще зручно у кошик повкладати все необхідне, потинятись довгими рядами хитромудрого товару. Може, і справді воно усе таке штучне, як по телевізору кажуть, але іншого нема і вже не буде, бо кінець світу не за горами, а наприкінці цього таки 2012 року. Та чогось про те ніхто не згадує. Про «Євро-2012» ж усі говорять. Магазин і той цим євром заполонили: футбол на чаях, каві, цукерках, чашках… О! Ти диви – килимок який! Гумовий, у сіточку і теж з біло-чорним м’ячем та тим таки євром. БабМаня розгребла купу шмаття згори та пірнула рукою на дно великої залізної сітки, вчепившись за куток килимка…
Надвечір того дня бабМаня частувала сусідку Клавку липовим чаєм, вислуховуючи жаління тієї на невідомих, які поцупили в неї на п’ять хвилин залишене відро з-під сміття. Обидві хитали головами та чекали чергової серії любовної саги з присмаком гранатів, яблук, вишень-черешень, шоколаду і парфумів. Під дверима блищав новизною та «Євром» яскравий дорогезний килимок.
- Та все одно ж кінець світу! – відмахувалась бабМаня від сусідки…

Перші вірші про Україну та маму я надрукувала ще у дитинстві, в місцевій газеті. Друкарська фарба на сірому папері дещо зіпсувала модняву блузку у дрібний горох та обличчя, але скупі рими з глибоким (на мою тодішню думку) змістом були чіткими, як ніколи. У зошиті в клітинку синьої пастою якось не так читалось. Відчула я себе ого-го! Навіть ого-го-го!
Тоді я скупила в найближчому кіоску всі екземпляри і була несказанно рада тому. Крила почали згортатись уже за тиждень.
- Тільки не кажи, що ти сама писала, - виплюнула шкаралупу сусідка і глянула на мене з-під лоба, - нє вєрю!
Що я тоді їй доводила, для чого, чого, як – не пригадаю. Але добре пригадую сусіда, який сміючись, повідав усім на лавці біля під’їзду історію.
- Було то в шістдесятих. - відмахувався він від доставучих мух та м’яв цигарку, - Ми з тим Васею на заводі робили. Вірші він писав – блиск. Ну нє в бровь, а у глаз! Ото як про любов – то про любов, як про перве мая – то про перве мая! Його пєчаталі в газеті. Часто! Тоді в газеті часто вірші були – красіві. Так от він безграмотним був, як я. Занесе вірш в редакцію, його там перепишуть, виправлять і пєчатають. Ну то я думаю, що, може, і не він їх писав, а та жіночка в редакції. Вася чоловік був видний. І… ну…. в баню ми ходили колись – бачив… От і вірші… Може й не він писав, бо він і матюкався, і слів таких, навєрноє, не знав, які там печаталі…
Пригадую, як я тоді почервоніла, знітилась і швидко побігла сходами під’їзду.
Вдруге мене надрукували без мого відома і без моєї згоди в тій самій газеті і трохи переінакшили. Я навіть пригадую, як шаленіла у розпачі, що тепер і зміст не той, і я якась дурна у тім вірші. Та сусіди мене уже не спиняли, нічого не питали…

Мені було дванадцять. Тоді, напередодні повного розвалу союзу, моя вулиця ще нагадувала військовий гарнізон. Зі сторони аеродрому в’їзд загороджував довгий шлагбаум, пофарбований їдучим відтінком оранжевого. Ми сиділи на ньому удвох: я і мій сусід, уже доволі дорослий парубок, з помітною косиною очей та надзвичайно теплою посмішкою. Він нещодавно осиротів та приїхав жити у наш будинок до тітки. Саме тому мені, почасти сумній, його весела посмішка здавалась чимось особливим і навіть нереальним.
- А я вірю, що ти сама написала. Ти краща! – відчеканив він та продовжив повільніше, - вони мали тобі перше місце дати, а не третє. За інших же батьки пишуть чи учителі…. А ти не така.
Я розсміялась. Він також не вірить. Я саме привезла грамоту з обласного конкурсу юних поетів. Чому я хотіла неодмінно перемагати? Можливо, щоб мене побачили однокласники, для яких я була тихою і непомітною (Йой, я була тихою!), щоб усі знали, що крім математики, в якій я ніскілечки не тямила, є ще вірші? Не знаю. Але перший поціновувач таланту у мене з’явився у дванадцять. Тобто цінував він не талант, а мене. Часом він дивився мені в очі, потім відводив погляд і казав, що я знаю все, про що він думає. А я ж не знала. А ще він катав мене на велосипеді, по вулиці, по всьому місту, обганяючи автівки з вітерцем. І я з ним нічого не боялась. Страшно стало тільки раз, коли колесо велосипеду витерло велику дірку на моїй новій сукні. Тоді я злякалась мами…

Мама мого захоплення писати не те, щоб не поділяла, вона, радше, його не помічала. Помітила лише один раз, коли Шевченкові березневі читання у Звенигордці (містечко на Черкащині, поблизу села, де народився Тарас Шевченко) мали припасти на сильний мороз.
- Може краще не їхати? – спитала вона більше у батька, ніж у мене.
- Нічого, вона там не одна така буде, - відсторонено відповів він та наполіг, щоб я одягла дві кофтини.
Саме ті дві кофтини та спина молодої авторки з Канева зігрівали мене у готелі. Організатори чи то з кількістю місць помилились, чи з кількістю учасників. Спали ми по двоє на односпальних ліжках та хукали на руки, щоб ті не задубіли. То був 1994 рік. Опалення в готелях – неймовірна розкіш. Мені було п’ятнадцять. Я тоді писала про нещасну любов і смерть. У зошитах (неодмінно в клітинку) ставила ініціали, які нині не розберу навіть ретельно пригадавши усіх, кого коли-небудь знала. Мої адресати, певне, навіть не здогадувались, що якась тиха і непомітна дівчинка з хвостиком їм пише вірші… Втім, за логікою сусідів, дівчинка сама писати не могла. От і добре!

Якось торік мене вперше з тих пір надрукували у місцевій газеті. Не те, щоб не хотіли. Я не бажала ставати об’єктом пильної уваги сусідів, колег, колишніх численних однокласників. Наполягла редактор – і я погодилась, хоч і з острахом. Для себе я давно вирішила, що мою писанину хай читають одиниці, але мої, які не спльовуватимуть з губ чорні шкурки від насіння зі словами «нє вєрю».
Наступного дня у двері подзвонила та сама сусідка і попросила написати заяву комунальникам.
- Ну ти ж он яке пишеш, - вимовила, стрімко переступаючи поріг, - а тут заява всього то…
Я посміхнулась, задумалась і почала порпатись у нескінченних довідках та актах. Принаймні, нині ніхто не сумнівається в тому, що дівчинка писала сама. Та я «нє вєрю», що поезія для них важить більше заяви. А може так і треба?..

Незграбний червоний ранець із важкого дермантину. Застібки весь час заїдали, а після дощу та снігу почали іржавіти. Та третього вересня ще і намальовані Буратіно з Мальвіною на ньому новенькі. І задовга коричнева шкільна сукня, куплена на виріст, і білі гольфи, які весь час сповзають, такі свіжі та ніби аж хрумтять крохмалем.
Він тягне два портфелі, свій та її, два незграбні квадратні одоробла, набиті книжками та зошитами. Тягне не додому, а на будівельний майданчик поруч зі школою. Там, на самому вершечку гори (вал землі після риття котловану) у них побачення. Вона йому неодмінно скаже, що він особливий хлопчик. Бо тягне руку і не б’ється, чи тому, що гарний. Вона перебирає прядку волосся, яке висмикнулось із хитро заплетених двох косичок і думає про весілля. Така буде гарна молода. Дуже. От у накидках з подушок неймовірна. Він би побачив – помер... Тільки її відволікає надмірна цікавість, яким же буде він? І чи не розлюбить її, доки виростуть. Попереду ж стільки часу. Тільки перший клас. І вчитись треба гарно, бо мама заміж не пустить.
Видертись нагору нелегко. Він залазить перший та тягне її за руку. Білі манжетики, пришиті на рукава, вимастила глиною, босоніжки теж, проте тепер вони обоє зручно вмостились на бетонній плиті. Він довго дивиться вперед, де хаотично навалені унітази, збирається із думками. Через кілька хвилин різко повертається, цілує її в щоку і відчеканює:
- Я тебе люблю.
Вона червоніє, відвертає голову на ті ж таки унітази і шепоче:
- І я тебе...

В 1986 році навколо школи почали будувати чотири дев’ятиповерхівки. Гори землі і глини і досі височать місцями. Мій син часом приходить брудний та зашарілий.