- Дайтє прайті, - відсуває вбік кількох жіночок у добротних пальтах з песцями тоненький хлопчик у яскраво-зелених шароварах, червоних чоботах зі збитими задниками та жовтуватій вишитій сорочці, - нам виступать…

Слідом за ним крізь живий паркан добротних жіночок проціджується три дівчинки у благеньких поношених вишиванках та в таких же стоптаних чобітках.

- Ти пасматрі только, какіє кастюми нікудишніє… - кидає услід одна з дамочок, стаючи у проході дверей так, щобb було добре видно імпровізовану сцену.

На відкриття нової сільської школи приїхав увесь бомонд району. Доки чекали високого гостя з області, діти, яких виструнчили у дворі, почали труситись від холоду. Поважні тьоті і дяді поховались у вестибулі новобудови. Вони поставали біля дверей і, кутаючись у свої недешеві одяганки, почали тихцем співчувати дітям на дворі.

- Біднесенькі, мерзнуть, - сказала одна, - як можна?

- І правда, как можна? – додала інша, закутуючи у норковий шарфик плечі…

- Дощ... – додала третя…

Гурт підлітків у пошарпаних костюмах, який щойно прослизнув між дамочок, в прямому розуміння слова синів в очікуванні початку концерту.

Високі гості нарешті приїхали і викликали шквал оплесків, чи то від радості, що такі гості, чи тому, що усе це нарешті закінчиться.

Промови. Промови… Промови……

Он дівча з бантиками і в тоненьких лакованих черевичках прикрило выд дощу голову кулькою із прізвищем кандидата в депутати. Щн хлопчик натягнув піджак на голову, а вчителька хутко стягнула одяганку назад на плечі. Он у першачка губи посиніли і почали тремтіти…

Танці.
У швидкому русі тіл на новенькому подвір’ї школи зовсім не помітно, що вишиванки благенькі, а чоботи давно з побитими задниками і стесаними каблуками. Танці змінюються кожної хвилини, музика так само – гопак, полька, якась попса… Сині, червоні, жовті плахти розлітаються крилами у повітрі, розбризкуючи краплі дощу у різні боки. Пихаті і самовдоволені лиця поважних осіб з області і району по-ленінські усміхаються. Хлопчина знову натягує піджак на голову. Вчителька уже не помічає цього. Ще кілька дітей натягують на голову кофтини і куртки, тупцяють на місці, часом судомно підскакуючи…
Нарешті останні акорди – і музика стихає.

Дітвора жвавішає, бо ось він – кінець цих дощу і холоду, які пробирають до самих кісток.

- А тепер ми запрошуємо наших вельмишановних гостей оглянути нову школу, - єлейним голосом говорить посиніла ведуча, і продовжує, не відриваючи очей від течки, - цей храм науки не побудували б ніколи, якби не допомога нашого Президента, голови облдержадміністрації, голови...

Її слова губляться у шумі та метушні. До дверей повагом йдуть чиновники, перед якими з обличчями бульдогів, розсовуючи випадкових дітей пробираються охоронники. Шановні і дуже шановні жіночки у дорогих пальтах мило шкірять зуби, чоловіки угинають голови, журналісти нервово потріпують блокнотами та тицяють по кнопках диктофонів. Попереду всіх семимильно пробігають оператори з важкими триногами-штативами та камерами. Ось вона – мить істини. Розрізання стрічок, довгі томні погляди в об’єктиви і ніжні посмішки читачам і глядачам сьогоднішніх новин. Відкрили! Зробили! Змогли!

Чиновники великі, малі, дуже малі, зовсім малі і ще навіть не чиновники, оточені ватагою журналістів, зникають десь у лабіринтах новобудови. У двері, мокра і радісна (нарешті зігріється!), входить дітлашня. Вчителька тримає біля вуст вказівний палець правиці, мовляв, тихенько, а другу руку міцно стискає у кулак, яким погрожує учням, аби виконували накази лівої руки… За кілька хвилин у довгих лабіринтах школи зникають і мокрі бантики…

На дворі тим часом триває концерт для селян. Літають у повітрі плахти, цвітуть мокрі шаровари, тремтять селяни, яких сюди три години тому по списку звезли з усього району.

- Мали б куди втекти від дощу – утекли б уже… - буркоче під ніс якась благенько одягнена старенька. Повертається до мене і пошепти так. – А ви знаєте, що опалення у школі нема, і води теж нема, і в туалет тра на двір ходити? Казала синові, не рипайся з міської школи. То ж не послухав. Дитину он всю намочили. Застудять...

- То чого ж не підійшли і не забрали її з двору в такий дощ?

- Так он які начальники, - витягує голову бабця і вилуплює на мене очі, - тра стояти...